Але знов заграла музика, кидано золото в юрмища дармоїдів, розпалено вогнища, на яких пекли баранів і биків для частувань,— і знов розкручувалося велетенське колесо веселощів, гульні, неробства, пустих величань, аж поки на вісімнадцятий день у прийомному залі Ібрагімового палацу відбувся нарешті сам обряд обрізання, яке перенесено було султанськими синами з належною гідністю, без криків і сліз, хіба що гірко скривився від болю малий Селім та ще більше нахмурив чоло Мехмед. Мустафа ж переніс це маленьке (але таке важливе!) випробування як справжній мужчина, гордо і мовби аж з радістю. Мабуть, сподівався, що тепер султан нарешті назве його спадкоємцем престолу і пошле в Манісу, віддавши йому під управління провінцію Сарухан, як те зробив колись з ним самим його батько султан Селім.
На двадцятий день Сулейман, прикликавши до себе султаншу, валіде, сестру Хафізу і великого візира, спитав Ібрагіма:
— Що думаєш, Ібрагіме, яка урочистість була сяйливіша:
твоє весілля з нашою сестрою чи сюннет моїх синів?
— Весілля таке, як було в мене, не бачене, відколи світ стоїть і вже ніколи не повториться, мій султане.
— А чому?
— Тому, що ваша величність не може похвалитися таким гостем, якого мав я. Адже моє вінчання прикрашене було присутністю падишаха Мекки і Медіни, Соломона нашого часу, Повелителя Віку.
Валіде схвально похитувала головою на такі мудрі слова свого улюбленого зятя. Сулейман милостиво кивнув Ібрагімові.
А коли їхав з Іподрому в роззолоченій кареті до свого палацу, маючи з собою валіде й султаншу, Роксолана, ніби щось згадавши, сказала:
— Ваша величність, ви забули здійснити важливий акт.
— Який же?
— Ви мали подякувати п'ять тисяч разів своєму великому візирові за неперевершені лестощі.
Так Сулейман переконався, що жінка не забуває нічого. Ні добра, ні зла.
ПОКЛИК
Роксолана прив'язала коня до розлогого куща ліщини, розминаючи затерплі ноги, пішла поволі по галявині, спираючись на коштовний, власне, іграшковий спис із позолоченим наконечником. Султан десь затримався, кінні євнухи, які мали її супроводжувати, безнадійно відстали, бо металася вона в цих горах так, що неспроможні буди втриматися коло неї навіть найдосвідченіші вершники. Домоглася у султана, щоб узяв її на лови до Едірне,— і не в гості, не на короткий час, а поки й сам тут буде. Не хотіла більше лишатися в Стамбулі, бо не мала з ким. Колись були хоч вороги, тепер і ворогів не стало. Пошкодувала, що не взяла з собою сьогодні Гасана з його відчайдухами. Підганяли б неповоротких євнухів, і вона не лишилася б без охорони й захисту. Самотність серед цих вкритих правічними пущами гір була хоч і приємна, але страшна. Галявину обступали темні гущавини, на які Роксолана не могла тепер і поглянути без ляку. А щойно ж пробилася крізь них, проринула з своїм конем, який тепер спокійно подзвякував вуздечкою десь за спиною, вона ніяк не могла стямитися від своєї зухвалості, від розкошів самотності й водночас від незбагненного страху, який обіймав її дедалі міцніше й дужче. Хоч і те подумати: кого мала боятися?
Тиша лежала довкола неторкана, нерушима, може, й справіку. М'яке дерниння, по якому ступала, поглинало навіть найменший шерех. Враження було: ніби ступає у порожнечу, зависла в просторі, пильнованому з чотирьох країв ангелами, які держать чотири вітри земні, щоб не віяли вони ні па суходіл, ні на води, ні на деревину. Як мріялося усі ці нестерпно довгі роки вивільнитися від безсонного нагляду проклятих стамбульських очей, сховатися чи на небі, чи під землею, бодай на мить відчути свободу, позбутися нагляду, а тепер була сама в цілому світі й не могла звільнитися від невиразного страху.
Якби ж то хоч війнув вітерець! Тріснула б, падаючи з дерева, суха галузка, крикнула десь у верховіттях пташка, заіржав її кінь. Ніде нічого. Завмерло, принишкло, насторожилося, причаїлося. Навіть кінь мовби закам'янів і вже не пирхав, не подзвонював вуздечкою, а вона боялася озирнутися назад: а що, коли провалився крізь мохи або поглинули його гущавини? А саму теж нездоланна сила притягувала до густої стіни дерев, так ніби хотіла заблукати там, як колись Настка Чагрова на місці їхнього Рогатина, але ту вивів рогатий олень, а хто виведе тебе, Настасю, Хуррем, Роксолано?
Ішла тепер, мов сновида, безпорадно виставляючи поперед себе руки, в одній з яких тримала непотрібний розцяцькований спис, перетинала галявину, наближалася до найщільніших, найчорніших гущавин, і, коли вже підійшла до них мало не впритул, вони безшелесне розсунулися (а може, то тільки в зболеній тривожній її уяві відбувалося те все?), вилетів звідти страшний ( велетенський звір, неначе з апокаліпсиса, яким лякав колись усіх у Рогатині отець Лісовський, подібний до рисі звір, з ногами, як у ведмедя, з пащею, як у лева, семиголовий і десятирогий, і мовби стрибнув той звір на неї, а вона не мала куди подітися, не вміла порятуватися, а тільки наставила на нього свого списика, вхопивши його обіруч, а тоді замахнулася ним, як простою палицею, тупнула на звіра й закричала відчаєно:
— Ти куд-и!
І звір відвернув. Десятирогий і десятиокий, не лишив по собі ніяких слідів, і нічого не лишилося, навіть страху в душі, тільки чула свій голос, який кричав: «Ти куд-и!» — голос, який лунав » невгавно, і хтось ніби питав її стурбовано й стривожено: що сталося, що відбулося, що закінчилося, що почалося? Лихо чи щастя, торжество чи катастрофа?
Озирнулася: кінь пасся коло ліщинового куща, де вона його прив'язала. Видовжуючи м'яку верхню губу, хапав траву, жував її великими міцними зубами, зелена піна скапувала йому з вудил. Забула розгнуздати коня. Султанші не розгнуздують коней. І нікого не розгнуздують. Тільки загнуздують.
Чи була султаншею тут, на цій галявині, у мертвій самотині й моторошній тиші, з якої хтось вичистив життя, ніби плід з утроби матері? Привиди тепер обступали її звідусіль, зраділо заповнюючи порожнечу тиші, творячи стіну ще щільнішу, ніж чорні гущавини, з яких на неї стрибав звір містичного перестраху. Заплющила очі — привидів ще побільшало. Впізнавала їх усіх, одних знала давно, інших недавно, стояли невідступне, уперто, навіки. Колись були тільки привиди рідні. Чи бувають рідні привиди? А як бути з матусею і отцем рідним, куди їх поставити, де знайти притулок у душі? Тепер насувалися ще й привиди чужі, ворожі, лихі, ставало їх більше і більше, намножувалися, як листя на деревах, як трава під ногами, як пісок на березі моря. Втілення своєкорисливості, нещасть і ворожості до всього сущого. Де порятунок від них? Шукала рятунку від живих, тепер мала рятуватися й від мертвих. А може, вони всі живі? І нагадують про себе, як живі? Бо не бачила ж нікого мертвого. Ні валіде, ні Ібрагіма, ні венеціанця Гріті, ні того проклятого купця, що купував і продавав її на рабських торгах. Падали одне за одним, як колоски під серпом. Жнива жорстокі, безжальні, невпинні. Як не скосило її саму — досі не збагне.
Дико перекривлене бліде лице Ібрагіма. Чорний стиск уст султанської матері. Зажерливо вибалушені очі Гріті. Зігнутий, як іржавий гвіздок, Сінам-ага. Невже приречена вона жити серед нещасть, жорстокості, убивств, втрат, часто безглуздих, ніби насланих за якісь невідомі прокляття?
А може, людина приречена бути жертвою темних сил? Несеш на собі тягар злочинів не тільки своїх, а й чужих, цілих поколінь твоїх і чужих предків, чуєш їхній голос у своїй крові, вічний поклик — куди, до чого?
Вирвалася вона після багатьох років нидіння, боротьби й напруження усіх сил душі на волю, але що воля, коли в душі немає віри? Свою відкинула, чужої не прийме ніколи, так і буде розполовинена між двома світами, нещасна істота, фальшива велич. Хотіла поєднати непоєднуване, доконати те, чого не могли зробити навіть всемогутні боги. А може, боги тільки роз'єднують людей? І коли й шукати свою віру, то не ширяти в захмарних висотах, а спуститися на землю, знайти її у втіхах простих, серед людей, у зустрічах з ними, в розмовах, у любові й щасті. Ходити по землі, мандрувати, перепливати через ріки, дертися на найвищі гори.