Роксолана – Павло Загребельний

Гори! В дитинстві багато чула про них, були вони зовсім недалеко від Рогатина, підступали мовби до самих його валів і водночас лишалися невидимі й недосяжні, як казка.Для матусі гори були суцільним захватом. Народилася коло їхнього підніжжя, мала у крові їхню гордість, до Рогатина дісталася якимсь чудом, бо Гаврило Лісовський вихопив свою Лександру з самого вировиння тисячного селянського війська Івана Мухи, що вийшов з гір, вів звідти найодважніших і найзухваліших, бив усе, що паном зветься, так що королю ледь не самому довелося виступати цілим військом проти гірських опришків, і не були вони, власне, ніким поконані, а знов пішли в свої гори і понесли з собою свою гордість і ненависть до можних. Настасине літочислення починалося від Мухи. Всі рогатинські події неодмінно зіставлялися й узгоджувалися з роками Мухи: «Тоді, як ішов Муха від Волощини…», «Того літа, як з'явився Муха…», «Там, де Муха побив воєвод…»/Може, й непокірливість передала їй матуся, вдихнувши від того Мухи, якого й не бачила ніколи, який з часом уже й не уявлявся живою людиною, з плоті й крові, а чимсь мовби духом гір, ніби втіленням вічної людської неприборканості й устремління до найвищих висот, на яких тільки й можна відчути справжній вітер волі. Горн були в спогадах матусиних, у її розповідях, у її мріяннях і надіях. Обіцяла повести Настасю в гори, збиралася повести — не зібралася.

…Крики й тріскотнява, тупотіння коней, постріли — тепер уже все справжнє — налетіли звідусіль, оточили галявину, чорний вершник, весь у золоті, вискочив з тих самих хащів, звідки мовби вискакував апокаліптичний звір, натягнув повіддя, аж кінь урився копитами в м'яке дерниння перед самою Хуррем.

— Моя султаншо! Немає меж моїй стривоженості! Тільки тепер вона спам'яталася. Поглянула на султана майже розвеселено.

— Але ж я перед вами.

— Винні будуть суворо покарані за недогляд.

— Прошу вас, мій повелителю, не карайте нікого. Я втекла від усіх, бо хотіла втекти. Бодай раз у житті.

— Втекти? — Він не міг збагнути, про що вона мовить.— Як то втекти? Від кого?

— Від долі.

їй підвели коня, шанобливо підсаджували в сідло. Султан під'їхав так, щоб вона була коло його правого стремена. На місці Ібрагімовім.

— Моя султаншо, від долі не втікають — їй ідуть назустріч. Усе життя.

— Я знаю. І теж іду. Бо коли не йдеш, то тебе ведуть,— сумно усміхнулася вона.— Але іноді хочеться втекти. Поки молода. Поки є щось дитяче в душі. Ось мені сьогодні закортіло це зробити — виходить, я ще молода. Радійте, ваша величність, що ваша баш-кадуна ще молода!

— Хіба в цьому хтось сумнівається?

— Власне, я тільки тепер збагнула, чому поїхала сюди. Он там, за лісом, височіє біла гостра гора, схожа на похилий ріг. Мені чомусь здалося, що вона зовсім близько. Закортіло доїхати до неї, а тоді добратися до самої вершини. Це було б прекрасно, мій падишаху!

— Ти султанша й жінка, а не коза, щоб видряпуватися па такі стрімчаки,— невдоволено промовив Сулейман.

Але вона не слухала його слів, не хотіла помічати невдоволення в його приглухлому голосі.

— Я така рада, що ви мене наздогнали. Тепер ми піднімемося на ту гору разом!

— Султани не піднімаються на гори,— сказав він ще невдо-воленіше.

— А хто ж на них піднімається? — вигукнула вона й пустила свого коня вскач. Сулейман махнув рукою супроводу, щоб проскочили наперед і притримали султаншиного коня, наздогнав Роксолану і, намагаючись заспокоїти її, промовив примирливо:

— Не треба так гнати свого коня, Хуррем, я не люблю занадто швидкої їзди.

— Я це знаю, ваша величність. І не від вас, а від чоловіка зовсім стороннього.

— Від кого ж?

— Від того венеціанця, що його привозив із собою посол Лудовізіо.

— Це той, що прибув від іспанського короля, щоб побачити наш двір і нашу столицю? Він хотів зустрітися зі мною, але я не мав часу для цього.

— Ви поспішали навздогін своєму Ібрагімові, мій повелителю, знаючи, що сам він не завоює для вас навіть каменя, кинутого серед дороги.

— Ібрагім мертвий.

— Тому я й говорю про нього так спокійно. А цей венеціанець, якого звали Рамберті, написав про вас, що ви не любите і навіть буцімто не вмієте їздити верхи на коневі.

— Писання завжди брехливі,—кинув Сулейман,— правдиві тільки діяння.

— Я сказала йому про це.

Султан промовчав. Не здивувався, що вона приймала венеціанця, не перепитував, про що була в неї з ним розмова,— видно, знав усе й так від своїх таємних донощиків і навіть не вмів тепер цього приховати. То гірше для нього ж! Вона вперто тримала напрямок на ту білу гостру гору, що здіймалася над лісом, підганяла свого коня, пускаючи його вскач. Назавжди відійшли, минули безповоротно ті жахливі дні, місяці й роки, коли її час повз нестерпно, по-слимачому, без подій, без перемін, без надій. Тоді він трюхикав, як стара, сліпа шкапа, що блукає між трьох дерев, натикається на них, не може знайти виходу. Але тепер немає перепон, ніхто і ніщо не стоїть на заваді, і час її мчить уперед велетенськими перескоками, гігантськими пострибами, і ніяка сила не примусить її зупинитися, озирнутися назад, пошкодувати за вчиненим. Те, що минуло, відійшло назавжди і хай віхоли не повторюється! А все було ніби вчора — лиш простягнути руку. І цей тридцятилітній окатий венеціанець, якого привів до неї Гасан-ага. Вона не показала йому свого обличчя. Закрилася яшмаком, бачив Рамберті лише її очі, з яких бив живий розум, чув її голос, страшенно здивувався її знанню італійської.

— Італія славна великими жінками, я хотіла знати, як вони думають,— засміялася Роксолана.

— Мені все ж здавалося, що Італія більше прославилася своїми чоловіками,— обережно зауважив Рамберті.

— Ви не робите великого відкриття. Та чи й слід від чоловіка чекати чогось іншого? Сподіваюся, що й у Стамбулі ви помітили тільки чоловіків?

— Тут нічого іншого й не помітиш. Мені здається, що навіть коли б спустився на землю аллах і став ходити по домах правовірних, то щоразу б чув: «Тут у нас жінки, сюди заборонено». Я не аллах, а тільки простий мандрівник, що цікавиться античними руїнами, яких так багато на цій землі, окрім того, мене засліпив блиск султанського двору і сам султан Сулейман. Я написав про султана і коли б смів попросити вашої ласкавої уваги…

Він подав дрібно списані аркушики арабського паперу джафарі.

— Може, дозволите, я прочитаю вголос? Не насмілююсь завдати вам клопоту.

— Я звикла розбирати й не таке письмо. Тільки й того, що в султанських книгозбірнях кращий папір: або ж самаркандський, або шовковий — харірі.

Вона уважно проглянула аркушики. Рамберті писав:

«Султан на зріст вищий од більшості інших, худорлявий і дрібнокостий. Шкіра в нього смаглява, ніби прокопчена димом. Голову голить, як і всі турки, щоб щільніше надягти тюрбан. Має широке і ледь випукле чоло, очі великі й чорні. Коли погляне, вираз має більш милостивий, ніж жорстокий. Його орлиний ніс трохи завеликий для його обличчя. Бороду не голить, а тільки коротко підстригає ножицями, вуса має довгі й руді. Шия продовгувата і дуже тонка, як і інші частини його тіла невідповідне видовжені, незграбні й погано допасовані. За душевним складом він великий меланхолік і ніколи б не розмовляв і не всміхнувся б до близьких, коли б не жував траву, яку турки звуть афіон, а древні звали опій і від якої він розвеселюється, якщо й не п'яніє. Стверджував мені чоловік, який те добре знає, що султан, попри свою меланхолію, понад усяку міру запальний. Не вельми вмілий і жвавий у володінні конем, щоб на ньому скакати, але охоче вправляється в стрілянні й інших військових іграх. Серця, кажуть, вельми доброго. В усьому стриманий і скромний, але дужче за інших прихильний до своєї віри. Можливо, це йде від нерішучості й уповільненості його натури, а не від бажання нав'язати свою волю й переконання. Жоден з його предків не любив так дозвілля і спокій. З цього погляду його не вважають ворогом християн і хвалять за те, що уважно ставиться до чужих поглядів і віри. Про нього йде слава як про милостивого й людяного, він легко прощає провину. Розповідають, що любить книги й особливо охоче звертається до праць Арістотеля, які читає зі своїми тлумачами по-арабськи. Невтомно вивчає мусульманські релігійні закони і сповідує їх із своїми муфтіями. Має сорок три роки. Великедушніший за свого вітця й інших предків. Дозволяє, щоб ним і керували улюбленці, як то чинить Ібрагім, водночас упертий і коли надумав щось зробити, то досягне свого, хоч як було б тяжко й незвично. Раз або двічі на тиждень читають йому історію про славні діла його предків і про те, як вони підняли царство до вершин, на яких воно нині перебуває. Він вірить у пророкові слова: як єдиний бог володіє небом і небесними ділами, так божою волею визначено, щоб єдиний володар управляв землею і земними справами, і то має бути член Османової династії. Але через те, що ті, хто описував вчинки й перемоги Османовичів, були обманщики й підлабузники, які заробляли, одурманюючи народ, султан не любить їхніх писань, а тільки переглядає в історичних архівах документи про те, як його династія воювала й мирилася з іноземними державами. Його секретарі доглядають за книгами цих документів так вірно й пильно, як за святинями. Султанові іноді з них читають, і це не пропадає даремно, бо з доброго розуміння історії можна зробити висновки, скориставшись для справ нинішніх, які часто мало різняться від справ минулих. Саме тому ця династія так довго оберігала ті звичаї, які від самого початку помогли їй розповсюдити свою владу. Мудрі люди вбачають у цьому одну з найголовніших причин довготривалого могуття володарів і держав. Немає на світі небезпечнішої справи, ніж часта зміна керівництва».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: