Аналіз віршів «Київ з лівого берега», «28 серпня 1914», «Київ — традиція», «Київ навесні ввечері», «У травні»
1923 р. М. Зеров пише сонет «Київ з лівого берега». Милуючись красенем-містом («…Золотоглавий! На синіх горах»), слава якого нібито в минулім, поет закликає безіменного мандрівника все-таки уважніше приглянутись до цього дива й переконатися:
Живе життя і силу ще таїть Оце гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.
Через десять років поет пише сонет «28 серпня 1914» (1933 р.), у якому кольори «золота і блакиті» названі ще прозоріше:
Я думав: «Степе! За твоїм порогом Що на добридень ‘ддасть моїм тривогам?
Понура пустка? Темнота гірка?
Чи буде день, і світла бистрі скалки Заграють синім усміхом ставка На жовтім дні западистої балки? ».
Критика звичайно, розгадала поєднання «золота» й «блакиті» та «синього» й «жовтого» кольорів у степу, і тому цитовані сонети зазнавали найжорстокіших нападів, адже це кольори національного прапора України. Отже, М. Зерова ніколи не покидала віра в неминуче національне відродження і в те, що місце поета в ньому — будівниче.
Апофеоз цього мотиву — в інших шести сонетах, присвячених Києву як символу України.
Він натерпівся лиха від історичних гримас войовничих готів, норман та лядських загарбників, але «чар-отруту» зберіг- таки до наших днів («Київ — традиція»), він особливо чудовий навесні, хоч як над ним знущалися всілякі «гермокопіди» та «архітектори-нездари» («Київ навесні ввечері»); його прикрашають крутодахі палати мецената Заборовського («Брама Заборовського»), зрештою, найвеличніша краса Києва — у живій природі, у мальовничих газонах алей, у сліпучо-синіх водах Дніпра («У травні»).
Цими гімнами (звернімо увагу, що писалися вони протягом десяти років!) поет віддав шану й колисці своєї освіти та праці, і тому відродженому модернізмові, який несподівано сам так оновився в Україні 20-х рр. XX ст.