Стус Василь
*** Я марно вчив граматику кохання, граматику гріховних губ твоїх, – ти утікала і ховала сміх межи зубів затиснений захланних. Біліли стегна в хижих шелюгах. Нескорена вовчиця зголодніла
Я йшов за труною товариша й думав: щастить — таки людям, задер ноги, i нiякого тобi клопоту, востаннє блиснув голими стегнами покiйника, а свiт хай собi ходить хоч
Я знав майже напевно, що вiн обiкрав моїх друзiв, зробив нещасною мою матiр, а дружину призвiв до сухот. I сповнений рiшучостi, я подався до нього на розплату. —
Я блукав містом своєї юності, марно відшукуючи в нових кварталах вчорашні споруди, сквери, стежки, знайому ліпку на фронтонах будинків — географія втрачена. Місто покращало й виросло, з'явились нові
Ще й до жнив не дожив, ані жита не жав, не згубив, не лишив. І не жив. І не жаль. Тьмавих протобажань заповітна межа: ці напасті зі щастям