Олесь Бердник - Поза часом і простором (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.docx119 Кб1716
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2)Oles_berdnyk_poza_chasom_i_prostorom.fb2309 Кб1748
      Барвицький заскрипів зубами, а потім безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпіти цю страшну образу!..

      Того ж вечора Мері одержала коротенького листа:

      “Дорога Мері, термінові справи затримують мене. Побачимось через три тижні.

Святослав”.

      Пекуча сльоза покотилася по щоці Мері. Підходив страшний час розлуки…

ПРОЩАННЯ

      Минали дні за днями, краячи душу Мері. Під серцем ворушилася дитина Святослава. Мері чомусь була впевнена, що народиться син, і від цього її думи були ще трагічніші. Що робити? Що придумати? Бідна її голова! Значить, чари жіночі безсилі втримати на Землі неспокійне серце, значить, є щось в чорній небесній безодні, що таке близьке його буйній душі. Що ж це?

      Відповіді не було. Тільки сум та сльози су шили прекрасне її лице…

      Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впізнала і дуже зраділа.

      — Де ж професор? — після привітання запитав академік.

      — Його нема! — сумно відповіла Мері. — Після вашого візиту Роген не відпустив його…

      — Ах так, розумію!.. — сказав Копилов. — Яке неподобство… Значить, все вирішено. Вже нічого не зробиш!..

      Мері схилила голову. Вона давно знала це.

      — Не журіться! — м’яко сказав Копилов. — Бережіть сина!..

      — Для кого? — прошепотіла Мері.

      — Вірте в його повернення… Вона похитала головою

      — Ні! Моє серце говорить — ні!..

      Копилов помовчав.

      — Коли вам потрібні будуть друзі, — нарешті, сказав він, — я буду ждати вас. Вас і сина… Ми — друзі Барвицького і з радістю допоможемо його дружині..

      Потиснувши руку розчуленій Мері, Копилов вийшов.

      …Минуло три тижні. 17 липня 19… року гелікоптер доставив Мері в пустелю Нью-Мексіко. Ревучи моторами, він плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної території будівництва. Відкрилися двері, засяяли прожектори, в їх світлі Мері побачила обличчя Святослава

      Щось перехопило їй горло. Мері тільки тепер зрозуміла, який він дорогий для неї… Вона збігла вниз по східцях. Теплий вітер з пустелі розвівав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очі горіли дивним неземним блиском.

      — Мері!..

      — Святослав!..

      Мері припала до чоловікових грудей, ледве стримуючи сльози. Потім підняла лице догори. Святослав поцілував її в очі, але його погляд був не тут. Здавалося, що він уже став жильцем іншого світу… Мері відступила на крок.

      — Прощай, коханий мій! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втішати. Я давно переплакала своє горе… Скоро народиться твій син… Я зроблю так, щоб він був такий, як ти! Я хочу, щоб він теж прагнув завоювати Всесвіт, а не дивився в землю…

      — Мері, — простягнув до неї руки Святослав.

      — Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрії! Хай і син твій буде таким же безстрашним, та не для себе хай він полетить в небо, не для химерних задумів, а для того, щоб відкрити людям великий і розумний смисл існування!..

      Святослав обхопив Мері трепетними руками, притиснув до серця.

      — Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала… А я не можу інакше!.. Це — сильніше від мене!..

      З’явився Роген.

      — Містер Барвицький! Пора!..

      Останні обійми. Мері вибігла по східцях на гелікоптер, засліпленими від сліз очима дивилася на Святослава, на його зблідле обличчя. Двері закрились. Заревли мотори. Гелікоптер піднявся в чорне небо.

      Мері забилася в риданнях, впавши на м яке крісло…

В КОСМОС

      …Барвицький і Роген залишилися вдвох. Всі робітники і службовці, що були зайняті на будівництві космольота, виїхали кілька днів тому. Основний цех і допоміжні будівлі були демонтовані…

      До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирішив летіти опівночі. Два космонавти підійшли до корабля, який велетенським громаддям здіймався в нічне небо. Обидва були одягнені в м які спортивні костюми. Барвицький поглянув навколо, на піски, що простягнулися за межами будівництва, прислухався до тиші, що панувала кругом, і засміявся:

      — Ніколи не думав, що так буде починатись політ в інші зоряні світи… Ніби й справді людство — це уява нашого Розуму, як говорять ідеалісти! Ні душі! Пустеля і ми! А хто такі ми! Як ви гадаєте, Роген?

      — Досить сентиментів, Барвицький! — від повів Роген. — Чи вирішили ви, куди летіти? Я не бажаю більше ждати…

      — А це не має значення — особливо для вас! Давайте хоча б на Сіріус — це не дуже далеко…

      — Ну що ж — уже без 10 хвилин дванадцять Ходімо…

      По спіральних східцях, що вилися навколо гігантського тіла корабля, вони піднялися до половини апарата, де містився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався біля люка, поглянув на обрій. Там горіли вогники далекого міста, там мільйони людей жили заклопотаним повсякденним життям, не знаючи того, що через кілька хвилин у глибини світового простору помчиться космольот, керований і посланий генієм Людини, яка захотіла розірвати кайдани Часу і Простору…

      Вітер востаннє розвіяв волосся на голові Святослава. Востаннє він повними грудьми вдихнув повітря Землі.

      Двері автоматично закрилися. Барвицький пройшов дві перехідні камери, які теж герметично закрилися за ним, і ввійшов у рубку, де був пульт керування. Роген ліг на м’який диван, прив’язався до нього. Святослав сів у глибоке крісло перед пультом. Подивився на годинник.

      — Дванадцять! Включаю…

      Апарат легко здригнувся. Не було чути жодного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсім не відчувалось.

      — Барвицький! — вигукнув Роген. — Невже ми так повільно летимо?

      — Так! Швидкість я буду розвивати в розріджених шарах атмосфери.

      Внизу навкруги запалало безліч огнів, ніби хто розкидав дрібний бісер. Це були великі міста Нового світу. Ось все слабіше і слабіше видно їх світло. А з боку Атлантики вже наступав новий день — 18 липня 19… року. У вікна космольота вдарило сонячне проміння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блідозеленим туманом. Виходили за межі атмосфери…

      — Увага! — сказав Барвицький. — Включаю велику швидкість, щоб перебороти тяжіння Землі і Сонця. Почнеться дія перевантаження.

      Він поклав руку на важелі. Кулі-розрядники в каналі безперервно випромінювали страшної потужності імпульси сконденсованої енергії. Космольот з кожною секундою набирав швидкість.

      Роген витріщив очі, хотів щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очі. Барвицького теж втиснуло страшною силою в подушки крісла, зважніли руки, стало неможливо навіть натиснути будь-який важіль, але тут почав діяти автопілот, який сам регулював прискорення космольота.

      Збоку почувся стогін. Барвицький поглянув Роген знепритомнів, його очі стали скляними.

      — Бізнесмен, — презирливо скривився Святослав. Подивився на прибори. Швидкість була. 20 кілометрів на секунду. Вона безперервно наростала. Тяжіння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменшилося. Трохи кололо у висках, але відчуття було нормальним. Святослав поглянув у задній перископ — Земля, подібна кольором і величиною до зеленої вишні, танула в світлофіолетовій безодні Всесвіту.

      — Прощай, моя колиско! — прошепотів Святослав… Потім він піймав у спеціальний прилад Сіріус і почав повертати апарат, щоб зірка стала по курсу корабля. Через кілька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в передньому перископі… З кожною секундою набираючи швидкість, космічний корабель покидав рідну систему…

СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН

      …Роген зітхнув, розплющив очі, звівся на ноги. В голові стояв безперервний дзенькіт. Оббита шкірами рубка. За пультом управління Барвицький. Він щось уважно вираховує…

      В перископах — фіолетове небо — бездонна глибінь світового простору і мереживо знайомих сузір’їв. В одному з перископів невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабіше освітлює космольот…

      Роген відстебнувся від дивана, встав. Похитуючись, підійшов до Барвицького.

      — Де ми? — запитав він. Барвицький здригнув, оглянувся.

      — А, це ви? Перелітаємо орбіту Юпітера. Швидкість 1000 кілометрів на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межі сонячної системи…

      Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкінечну космічну далину. Пустота. Тиша. Страх — їдкий, невідступний страх почав м’якими лапами закрадатися в серце мільярдеру.

      В свідомості лише тепер з явилося розуміння всієї авантюрності його задуму. Роген згадав свій кабінет на Землі, свої комфортабельні гелікоптери, свої величезні заводи і безліч підвладних йому людей, які готові виконувати кожне його слово… Непереможне бажання повернутися назад із страшної пустелі, де нема нічого, крім далеких зірок і фіолетової порожнечі, заволоділо його душею. І чим більше думав про це, тим сильніше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген підскочив до Барвицького.

      — Містер Барвицький! — задихаючись, сказав він.

      — Що таке? Що з вами? — здивовано подивився на нього Святослав.

      — Я вирішив повернутись назад! — випалив Роген.

      Барвицький засміявся:

      — Ви вирішили повернутися?! Ви збожеволіли!..

      — Не сперечайтесь зі мною! Я тільки тепер побачив, на яку авантюру ви мене підбили!

      — Я? Вас?

      — Так! Ви скрізь пропагували свої безбожні мислі…

      — Безумний! — крикнув Барвицький. — Чи не ви запропонували свої послуги мені? Чи не вас повела в Космос стрална жадоба здобути панування над світом з допомогою машини часу?..

      — Досить! — перебив Роген. — Як би там не було,— я не бажаю більше продовжувати цей дикий експеримент!.. Повертайте назад!..

      — Я не поверну! Я не відмовлюсь так, як ви, від своєї мрії, коли вже почав досягати її. Тим більше, що поворот в сонячній системі небезпечний на таких швидкостях! Це ж вам не таксі!

      Роген благаюче притулив руки до грудей:

      — Барвицький! Прошу вас! Повернімося! Я віддам вам апарат! Користуйтесь ним! Летіть хоч чортові в зуби!.. Я не хочу ваших століть, я хочу спокійно прожити своїх 30 років!.. Прошу вас! Прошу! Повернімося!..

      Святослав заперечливо похитав головою:

      — Ні! Я не повернуся нізащо! Ви не розумієте, що ви говорите! Я ніколи не відмовлюся від можливості досягти своєї мети тепер!..

      Роген, мов зацькований звір, забігав по рубці. Очі його хижо заблищали:

Пошук на сайті: