Олесь Бердник - Камертон Дажбога (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.docx260 Кб2758
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2)Oles_berdnyk_kamerton_dazhboha.fb2690 Кб2876
      — Вас привезли вночі?

      — Цілком правильно.

      — Радий познайомитися. Як вас звати?.. Маю на увазі тутешнє ім’я, земне.

      У мене холодок прокотився поза спиною. Все-таки хворий. Земне ім’я, небесне… Не інакше — якийсь Христос або пророк. Проте, не подавши виду, що я збентежений, відповів:

      — Григір Бова.

      — Чудово, — зрадів дід. — Григір, — повторив він, налягаючи на рокотанні літери “р”. — Ніби гуркотіння колісниці Перуна в небі. А Бова! Яка чарівна асоціація! Прізвище з казки. Ви гадаєте, що прізвища або імена випадкові? Даремно думаєте. Все в світі обумовлено. Ім’я і прізвище, назва села, де ви народилися, імена матері-батька — все це своєрідний код вашої долі. Ви й далі перебуваєте у лоні Матері… ви відчули — я підкреслив ці слова… у лоні великої Матері-Природи… просто перейшли з лона маленького — у лоно велике… але й воно не остаточне… доведеться народжуватися знову й знову. Так ось: імена, звички, настрої, прагнення — то все подробиці вашої зародкової програми.

      — Тепер зрозуміло, чому ви потрапили на територію цього космодрому, — жартома сказав я. — Тут який рік? Сорок восьмий? У нас теж в ті роки було полювання на відьом.

      — Де це у вас? — поцікавився дід.

      — Я вже згадував. У нашій реальності. Ми з іншого просторово-часового світу. Я кажу про це просто, бо бачу, що ви маєте можливість зрозуміти.

      — Я розумію! — Задумливо прошепотів дід. — Але ж яка чарівна містерія. Скільки разів мені снилася оця мить. Продовжуйте, прошу вас… продовжуйте… То який рік у вашій, як ви мовили… реальності?

      — Сімдесят другий.

      — Ера така сама? Християнська?

      — Безумовно.

      — Ну це ясно. Духовні маяки при будь-яких варіантах одні й ті самі. Розкажіть, як ви потрапили сюди? Що вас занесло до нашого часу-простору?

      — У нас почалися наукові експерименти по вивченню таємниць часу-простору. Якщо ви цікавитеся — оповім, наскільки зможу.

      — Неодмінно, голубчику, — простягнув кістляві руки до Григора дід, а очі його спалахнули синіми вогнями. — Я сам все життя думав над цією проблемою. Тільки мої міркування мають скоріше містеріальний характер, окультний, а не науково-технічний. У поняттях часу-простору — безодня суб’єктивних факторів. Я не знаю, як вирішує ці проблеми ваша наука.

      — Я не фахівець, але оповім усе, що знаю. До речі, ви не назвали свого ім’я й прізвища. Хоч, може, це вам не до вподоби?

      — Чому ж, — доброзичливо заспокоїв мене дід. — Звати мене Сергій, прізвище — Горениця. Доктор космогонії. Маю десятки філософських праць у царині проблеми походження світів, суті еволюційних процесів, значення думки і багато іншого.

      Мене ніби молотком стукнуло по тім’ю. Чи можливі такі випадковості? Сергій Горениця? В іншій реальності? Але набагато раніше народився, аніж той — наш Горениця. Його цікавлять ті самі проблеми. Невже це він? А що, коли містифікація? Спецслужби використали те, що я їм сказав… і підсунули лже-Гореницю. Щоб викликати мене на відвертість. А втім, що вони дізнаються? Те, що я вже сказав.

      Гаразд. Треба бути уважним. Якнайбільше витягти з цього діда. Якщо направду це Горениця, то, може, він зуміє допомогти. Поки що — уникати повної відвертості. Хай спочатку сам розкриється.

      Сивий чоловік, котрий назвався Гореницею, спостеріг за дивною моєю реакцією, здивувався.

      — Що вас спантеличило? Що я не дуже подібний до космогоніста? Та ще й доктора? На це є причини. Пізніше дізнаєтеся. Тим більше останніми роками я відійшов од наукових кіл, почав працювати в сільській школі. Мене зацікавила казка, легенда, фольклор. І чиста дитяча психіка зокрема.

      — Я зауважив це, — признався я. — Коли прокинувся, почув, як ви промовляєте до дітей… щось про казку…

      — І вирішили, що я шизофренік? — Тихенько засміявся він. — Ну-ну, не треба виправдання. Те ж саме думають лікарі та мої колеги.

      — Але я не розумію, до чого тут казка і наші розмови про таємниці часу-простору.

      — О! — Підняв він повчально пальця вгору. — Казка, міф — то вражаючий ментальний заряд тисячоліть. Чому ніхто не замислюється над таємницею довголіття казки? Гинуть спогади про великих діячів, історичні манускрипти, інформація про ті чи інші відкриття, славних людей, а якась примітивна казочка живе тисячоліттями. Чому?

      — Бо вона потрібна дітям, — сказав я. — Отже, в ній є вічна потреба. Як у воді, в шматку хліба.

      — Це лише частка правди, — схвально кивнув дід. — Більш глибока істина в тому, що казка — утвір самого Логоса, ядро Божого задуму. Тому вона нерушима. Людина безсила знищити те, що сформоване Небесним Розумом. Але біда в тім, що ми користуємося казкою вульгарно. Приблизно так, якби самоцвітом вишкрібати бруд зі столу або длушпатися в зубах. У той час як самоцвіт може стати прикрасою царської корони і дати взірець краси, або розрізати найтвердіше скло. Це — віддалений приклад. Я тверджу, що казка може стати основою найвищого гнозису, найглибшої веди, бути родоначальником небувалої цивілізації. Проте це треба збагнути.

      Нашу розмову перебили. Запросили до сніданку.

      …За один день сталося так багато, що навіть не знаю, з чого почати. Спробую по порядку.

      Нас із дідом (не повертається язик називати його Сергієм Гореницею) завели до просторої їдальні. Санітари показали вільні місця за столом на чотири особи. Я оглянув приміщення, всюди видно було тільки чоловіків — старих і молодих. Жодної жінки, крім кількох санітарок, котрі розносили сніданок (горохове пюре і кава з молоком). Стало сумно. Я подумав, що моїх дівчат, можливо, не так просто буде побачити.

      Довкола стояв шум, гам, за столами кипіли пристрасті, дискусії. Горениця торкнувся мого рукава.

      — Сідайте. Ще встигнете надивитися на екзотичних туземців.

      Я сів, почав неуважно їсти горохову страву, що, на превеликий подив, виявилася досить смачною. Навпроти мене за столом сидів чоловік років сорока з відстороненим поглядом. Обличчя зім’яте, волосся нерозчесане. Потім його погляд зупинився на мені, лагідна посмішка торкнулася сухих вуст.

      — Новенький?

      Я кивнув.

      — З якої планети?

      Я розгублено мовчав. Горениця підморгнув.

      — Я ж казав вам. Ми на космодромі. Треба зрозуміти це і вести себе відповідно. Наш сусід досвідчений мандрівник у Всесвіті.

      — Так, це правда, — ствердно озвався сусід. — Моє ім’я Олафран Гнеосій тун Домбассіад, магістр шестимірного Космосу двадцять сьомого посвячення.

      Я звернув увагу, що він вимовляє карколомні наймення чітко, хутко, виразно: певно, давно звик до них. Раптом мені чомусь захотілося включитися до цієї божевільної гри, і я, приклавши долоню до грудей, сказав йому:

      — Меркурій сіо Араиуар, до ваших послуг. Космослідчий Головного Координатора Системи Ара.

      Я назвав своє повне ім’я в тій сфері, що мені снилася так часто, але не вимовив імені нашого Антагоніста. Щось у глибині душі стримало мене від цього. Але ж яким був мій подив, коли цей Олафрам кивнув головою і з повагою сказав:

      — Ого! Аріман уже сюди посилає своїх емісарів? Досі я не зустрічав тут жителів Ари.

      — Ви знаєте Арімана? — Пошепки запитав я сусіда.

      — Хто ж його не знає, — буденно відповів він. Ковтнувши кави, долонею витер вуста і задумливо запитав: — А що — якесь важливе завдання у цій сфері? Правда, я запитую наївні речі. Битви між світами тривають відтоді, як… — Олафрам замислено помовчав, ніби щось згадуючи, потім важко зітхнув. — Так, так. Давно це було. Мені пощастило дещо прочитати в бібліотеках сьомої сфери. Проте якщо ви космослідчий з Ари, то знаєте все краще, аніж я. Дозвольте, дозвольте! — Зненацька підстрибнув на стільці балакучий хворий. — Я згадую, що Меркурій (або Гермес, названий на Землі богом мудрості, Тричі Великим) разом з групою Девів-Богів став супротивником Головного Координатора, котрий має так багато імен і міняє їх, як йому забажається.

      — Замовкни, Олафраме, — доброзичливо озвався Горениця, — ти ще встигнеш розповісти новенькому про своє знання.

      — Який же він новенький? — здивувався Олафрам. — Сам Гермес Тричі Великий, котрий залишив планеті Смарагдову Скрижаль.

      — Гм, — заперечливо буркнув я, — поміж Девами, про яких ви згадали, було багато вищих від мене.

      — Я знаю. Але не довелося зустрічатися. Навіть тут, на космодромі. Мабуть, вони не полюбляють Землі.

      — Навпаки, — озвався Горениця. — Земля — їхня визначальна любов і мука.

      Він гостро глянув на мене. І тут я зрозумів, що Горениця теж серйозно сприймає марення нашого сусіда. Але звідки той знає про мої сни? Хто він?

      І знову мене пронизав імпульс майже божевільної потреби підключитися до небезпечної тривожної гри моїх співбесідників: а що, коли натякнути їм про Горіора? Якщо вони знають про нього, тоді…

      Що тоді, я не встиг додумати, тому що рішуче бовкнув, ніби стрибаючи з кручі в холодну воду:

      — Ви маєте на увазі Горіора?

      Мої сусіди на якусь хвилю заклякли. Ні слова. Ні поруху. Лише в очах прозорі зайчики, тепла хвиля розчулення, умиротворення.

      — Ти знаєш Зоряного Корсара, — не запитуючи, а стверджуючи, озвався Горениця і поклав суху долоню на мою руку. — Це чудово. Отже, наша когорта збирається…

      — Яка когорта? — Схвильовано прошепотів я.

      — Як то яка? — здивувався Олафрам. — Та, яка вирушила на Землю в прадавності. Хіба забув, Меркурій сіо Арануар?

      — Зажди, зажди, Олафраме, — урочисто мовив Горениця. — Не поспішай. А раптом це випадковість. Давай перевіримо, щоб потім не розчаровуватися. — Дід глянув глибоким зором прямо в мою душу і просто запитав: — Якщо ти так багато знаєш, тоді маєш відати моє ім’я там…

      — Ти Горикорінь — керівник групи Багатомірності, — майже буденним голосом, але з внутрішнім тремтінням сказав я. — Вас було семеро: три чоловіки, чотири жінки. Я приєднався до вас пізніше, вже на Землі, коли Аріман доручив мені…

      — Так! Все правда! — Потряс мою руку Горениця, а наш сусід радісно потирав долоні, ніби раптом йому стало холодно. — То був твій подвиг, Меркурію. Ми ніколи не думали, що ти зважишся на таке. Адже нас об’єднувала любов, а ти…

      — Мене також вела любов, — заперечив я. — Така любов, що й тисячі смертей не згасили ЇЇ.

      — Ти в цьому житті зустрів її? — 3 надією запитав дід.

      — Кого?

      — Ту, котру згадав? Назви її ім’я, і тоді щезнуть останні сумніви.

      — Громовицю?

      — О радість! Усе так. Назви ще імена всіх Космократорів, крім нас двох і Громовиці.

      — Сократ, Інеса, Чайка, Владисвіт, Юліана…

Пошук на сайті: