Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2010
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2264
— Ха-ха-ха! — страшно засміявся Харон, і Гіпатія відчувала, як від того сміху мліють у неї ноги та руки, зупиняється серце. — Ти хочеш того, що не під силу ні богам, ні титанам, ні героям! Туди, на той бік, живим нема шляху. Та проте не турбуйся — матимеш можливість глянути в лице Аїда. Довіку, довіку! Там зустрінеш і тінь Еврідіки. Ха-ха-ха! Навіщо ж поспішати?

— Не тіні я шукаю, а живої душі, невблаганний Хароне! Хочу вивести її під гаряче і животворне сонце, де квітнуть квіти і сміються діти, де шумлять грози і співають птахи. Перевези мене через ріку смерті!

— Ти бажаєш, щоб я порушив закон? Заради чого? — здивувався Харон.

— В ім’я любові і краси!

— Що це таке — любов і краса?

— Як, ти не відав любові?

— Ні, я знаю лише закон смерті.

— І не бачив краси?

— Я знаю лише веління руїни, невблаганність кінця. Все, що народжується там, під оком Геліоса, прийде сюди, до мого човна. Краса — лише химера. її ім’я для мене нічого не означає…

І, почувши такі слова, підняв Орфей срібну кіфару. І заспівав дивні, тривожні слова:

 

Невимірна, божественна неба глибінь, —

Та нащо без коханої велич ота?

Лиш пустеля німа, лиш байдужі вогні,

Що боги запалили на втіху собі…

Ніжні квіти у лісі — лиш барви сумні,

Як розтанули в мороці квіти очей.

І блаженство Олімпу — насмішка страшна,

Як умерла навік Еврідіка моя…

 

Гіпатія бачила, як від звуку струн заколихалася моторошна поверхня німої ріки, на ній заясніли полиски світла, над темними берегами замайоріли блукаючі тіні, почали кружляти довкола Орфея. Почувся стогін, неясні благання. Харон глянув угору, і тіні злякано метнулися врозтіч.

А співець плакав, виливаючи в мелодії пісні свою тугу, любов і благання до коханої, що пішла в безнадійну дорогу без повернення. І здригнулося кам’яне обличчя Харона. Він глухо сказав:

— Сідай до човна. Я перевезу тебе. Може, ти зумієш вчинити чудо?

— О, Хароне! — скрикнув щасливий Орфей. — Як мені тебе…

— Стій, мовчи, — зупинив його Харон. — Не дякуй, бо тоді я вже тебе не повезу.

— Чому?

— Навіть тінь користі перегородить шлях до Аїда. Або смерть; або беззавітне поривання. Ти вибрав друге — я везу тебе, таємничий мандрівнику!

Мовчки сів Орфей до човна, тихенько причаїлася в нього під боком Гіпатія. Повільно, урочисто поплив перевізник на той бік, у чорно-багрову імлу.

І ось вже вони в світі смерті. Переплуталися виміри часу й простору, сплелися в химерне кільце. Гіпатія бачила незбагненним почуттям довкола себе, в собі різні вияви історичних епох і народів, їхнє минуле, сучасне і тремтливу тіньову будучність, яка ще не стала буттям. Але те не мало значення, з сумом думала Гіпатія, бо суть того переходу була лише в тім, що тінь на мить отримувала ілюзію існування і одразу ж навіки переходила в безодню Аїда.

Чулися крики, далеке відлуння благань. Якісь постаті оточили Орфея, тіснилися до співця, намагалися щось сказати, але беззвучно ворушилися вуста, з них не зривалося жодного слова.

І ось уже Орфей перед високим похмурим троном. Жахливий погляд Аїда пронизує співця, хоче заморозити, знищити, вбити. Та сміливо дивиться шукач у глибину страшних зіниць, не боїться володаря смерті. Гіпатія помітила поруч Аїда постать прекрасної дівчини у вінку з білих квітів. Вона сперлась щокою на долоню і спала. Тихо здіймалися груди під чорним покровом вбрання, на блідих вустах застигла скорботна усмішка, ніби відблиск якогось чекання.

“Персефона, — подумала Гіпатія, — вкрадена донька неба. Це ж її ім’ям панує Аїд, а вона — непорушна й німа”.

— Чого шукаєш у царстві вічного спокою, ефемеро землі? — загримів голос Аїда, і від того грому задрижало підземелля, і злякано затріпотіли крилами тіні в імлі, і простогнала вві сні Персефона.

— Поверни мені любов, володарю смерті, — тихо попросив Орфей. — Поверни мені Еврідіку. Що тобі ще одна зайва душа? Навіщо? А для мене без неї згасає сонце — око Геліоса, тьмариться небо, спустошилася земля. Я ніс людям пісню краси, а тепер захололи руки, змертвіло серце. Поверни мені любов, володарю царства пітьми!

Здивувався Аїд, багровим вогнем загорілися темні очі.

— Чому не втримав її там, доки вона була під сонцем? Як можеш добути її тепер, в царстві небуття?

— Ти володар. Ти всесильний. Поверни Еврідіку.

— Ти немудрий, шукачу. Я всесильний у своєму покликанні. Я всесильний володар смерті й руїни. Попроси мене поглинути в лоно небуття людину, народ чи імперію — яз радістю зроблю це. Забажай залишитись тут, у моїх володіннях — я виконаю твоє бажання. Повернути Еврідіку під сонце я не можу, не вмію. Якщо поклик твій зможе розбудити її до життя,— вона твоя. Ну, чого чекаєш?

І заграв Орфей свою останню пісню. Не чула земля тієї пісні досі. Вся туга закоханих, вся ніжність чекання, все терпіння і сум любові влилися до неї. Бризнули вогненні звуки-іскри від кіфари, оточили Орфея полум’яним срібним кільцем. Тужливо й заклично співав він про невмирущість любові, про красу далеких зірок, про ніжне проміння сонця, під яким мати-Гея плекає найкращі дарунки свої — квіти, дітей прадавнього неба — Урана.

Затремтів Аїд, нахмурився. І збудилася зі сну Еврідіка, розплющила очі, злякано глянула на Орфея.

— Еврідіка!? — щасливо закричав співець, і далі ущелини тартару покотили відлуння його вигуку у хаос. — Еврідіка, це ти?

— Я, — прошепотіла Персефона-Еврідіка, сумно дивлячись на коханого. — Навіщо розбудив мене, Орфею? Я навіки заснула, і мене полонила безвидна течія небуття. Так спокійно і безболісно в тій одвічній річці. Я відчувала твій дух в собі і була щаслива.

— То лише примари, кохана! Я прийшов у похмуре володіння Аїда, щоб вернути тебе до сонця. Я не можу без тебе, Еврідіко! Я вмираю від туги і безнадії. Замовкає моя кіфара і холоне душа! Повернімося на землю, єдина моя!

— А ти повернеш під сонце міріади тіней, які губляться в імлі тартару? — тихо запитала Еврідіка-Персефона.— Ти зупиниш невблаганну руку смерті, ти осяєш променем сонця підземелля Аїда?

— З тобою я всесильний! — скрикнув Орфей. — Ходімо зі мною, і я віднайду в собі небувалі сили. Я віддам людям і світові найкращі скарби краси. Я пробуджу в їхньому серці прагнення невмирущості, і тоді похмурий посланець Аїда Танат не матиме роботи. Я ввіллю до грудей прадавньої Геї вогонь краси, і прокинуться сплячі стихії землі, води та повітря, зіллються з вічно живим вогнем руху і творчості. О, Еврідіко! Ми подолаємо тиранію Аїда. Встань з його трону…

Зловісно посміхнувся Аїд, глянувши на Орфея.

— Ти розбудив її. Хай вона повернеться, якщо хоче, до сонця. Та гляди — не обертайся назад, доки не вийдеш з моїх володінь. Іди!

Радісний і тривожний, рушив Орфей до підземної річки, де чекав його Харон. І не бачив співець того, що бачила Гіпатія: впала знову на трон Еврідіка-Персефона під важким поглядом царя мертвих, а від неї одділилася прозора тінь і беззвучно рушила за співцем.

Вже на тім боці ріки, наближаючись до брами Аїда, схвильовано запитав Орфей:

— Кохана, ти тут?

Мовчала тінь, тремтіла у хвилях туману. І туга сповивала серце Гіпатії, бо вона збагнула марність шукання Орфея. Краса, гармонія і навіть любов не здолають влади Аїда, не зупинять течії вічного вмирання, яка живить велетенську всесильну постать повелителя мороку.

Орфей знемагав від тривоги і боявся оглянутись і прислухався до шелесту власних кроків, вірячи, що то звучать кроки коханої.

— Еврідіко! Ти тут?

Тиша.

— Еврідіко! Де ти?

Мовчання.

Не витримав Орфей, оглянувся. Заколихалися хвилі, загриміла земля від жахливого сміху Аїда, застогнала в глибині безодні Еврідіка-Персефона у безнадійному сні.

І заридав Орфей, вийшовши з брами підземного царства, і здалося йому блакитне небо сірим глухим покривалом, а світ лише в’язницею, що готувала поповнення для країни смерті. І, розмахнувшись, розбив співець срібнострунну кіфару об скелі і сказав твердо, рішуче:

— Більше не почує земля пісні Орфея, доки не пробудиться страшна країна Аїда до вічного життя. Йду шукати тайни невмирущості. Гей, мої учні! Чи чуєте? У мовчанні ходімо шукати небувалого світу, де знову всі почують мою нову пісню…

Видіння щезли. Гіпатія відчула прохолоду кам’яного сидіння, розплющила очі. Перед нею стояв жрець, з надією дивився у затуманені зіниці дівчини.

— Ти бачила Орфея?

— Так.

— Ти збагнула таємницю смерті? Він переміг владу Аїда?

— Ні, — твердо сказала Гіпатія. — Краса, гармонія — могутні, але вони лише тінь перед оком смерті. Аїд п’є живу кров творчості й краси, Персефона — не цариця мертвих, а полонена кохана, душа людей, яка заснула під законом смерті. Я бачила всю марність Орфея об’єднати світ жертвою краси. Я бачила, як глумилися варвари над утворами любові й натхнення. Я бачила, як прекрасні храми викликали люту ненависть диких руїнників і в огні горіли найкращі здобутки генія.

— Що ж залишається? — понуро озвався жрець. — Поховати красу? Стати й нам руїнниками?

— О ні! — жваво заперечила Гіпатія. — Пісня Орфея — то єдине, що освітлює шлях у мороці. Треба співати, доки є голос і вміння, треба кликати мужніх і вмілих, сильних і безстрашних. Але тайни невмирущості краса не відкриє. Чуєш? А я хочу лише цієї, останньої тайни, цього єдиного рішення…

— Тоді тобі не обійтися без Синів Прометея, — прошепотів жрець.

— Як ти сказав? — схвильовано запитала дівчина. — Сини Прометея? Хто вони?

— Давня, втаємничена спілка. Майже ніхто не знає про неї. Я один з небагатьох жерців Орфея, кому вони вірять. Проте мені не відкрито містерії Прометея. Знаю лише те, що вони шукають загадки смерті.

— Поведи мене до них, — рішуче мовила Гіпатія.

 

СИНИ ПРОМЕТЕЯ

 

Вслід за юним провідником піднімалася Гіпатія на гору Осса. Приємно нили ноги, пахуче повітря нектаром вливалося до грудей. Дихалося радісно, легко. Над світом залягали сутінки, лише на півночі гордовито сяяла в променях невидимого сонця вершина Олімпу. В небі де-не-де спалахували зоряні багаття.

— Вже прийшли, — тихо сказав провідник, глянувши на дівчину.

Вона схвильовано оглянулась. Довкола громадилися скелі, обвиті буйними хащами плющів і шипшини. Здалека чувся приглушений шум водоспаду.

— Де ж? — скоріше подумала, ніж запитала Гіпатія.

— Чекай, — кивнув юнак, обпаливши її вогнем чорних очей, і рушив назад.

— Куди ж ти?

— Униз, — суворо сказав провідник, опускаючи погляд до землі.

— Чому не лишаєшся?

— Те, що доступне божественній Гіпатії, те обпалить мене, — прошепотів юнак. — Я умер би за тебе, аби лиш твої очі сяяли. В них я бачу тугу і не маю сили, щоб повернути їм радість. Та згадай мене… згадай невідомого тобі хлопця, коли будеш іти на іншу, вищу гору… Я йтиму за тобою, Гіпатіє…

— Стій, зажди…

Постать провідника розтанула в імлі ущелини. Дівчина лишилася самотня. З подивом задумалась: що означали його палкі, тривожні слова? Невже він закохався? Як страшно і болісно — йти по світу, безупинно зав’язуючи вузли видимих і невидимих зв’язків, поєднань. І лишається туга, сум, бо душа усвідомлює неможливість подарувати рідним душам те, чого вони заслужили, чого достойні…

Зашелестіли кущі. Перед Гіпатією виникла постать в чорному плащі. Не видно очей, лише глибокі тіні під бровами. Суворе, худе обличчя. Він мовчки вклонився дівчині, приклавши праву руку до серця. Вона чекала. Пливло мовчання, дивне, нескінченне. Гіпатія внутрішньо здивувалася, що мовчання те не було обтяжливим. Так, ніби перед нею стояв не чоловік, а кущ троянд, скеля чи золотокора сосна. Він дивиться і не дивиться. Обнімає незримо Гіпатію, оглядає, зазирає в надра душі.

Чоловік ворухнувся, важко зітхнув.

— Болить, сестро? — просто запитав він.

Гіпатія здригнулася, затріпотіло серце, гаряче прокотилася хвиля розчулення в грудях. Як страшно він запитав! Страшно і точно. Вона простягла руки до нього, поклала на плечі, наблизила лице до лиця. З-під брів визирнули глибокі, як зоряна ніч, очі. Сповнені потаємного смутку і вічного чекання.

Пошук на сайті: