Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.docx185 Кб2004
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2)Oles_berdnyk_labirynt_minotavra.fb2480 Кб2259
                                               А мені…

                                               мов у сні…

                                               лиш одні…

                                               осяйні…

                                               Твої очі в сумній далині…

 

Задумалась Гіпатія, схиливши личко до арфи, тінь задуми на чистому чолі. Вона ніби чекає чогось. І юнак відчуває те чекання і боїться пропустити благословенну мить. Бо може бути пізно, якщо дати їй промайнути. Блискавиця — не для заплющених очей. Хочеш побачити її, відчути — не дрімай! І він зважується…

— Па…

— Я чую, Сі…

— Ти про кого співала?

— Про очі, друже…

— Про чиї очі, Па?

— Про єдині очі… Ті, крім яких ніщо не втішить у цілому світі…

— Па! — суворо каже Ісідор. — Я хочу, щоб то були мої очі для тебе…

Стан дівчини тремтить, мов очеретина під вітром, темні вії лягають на бліді щоки.

— Так воно і є, Сі, — шепоче вона. — Ти знаєш, мій друже, давно про це… А я… мої очі для тебе?..

— То восьме й останнє чудо світу, — завмираючи від тривожної радості, промовляє юнак. — Твої очі для мене — небесний маяк. Не ввійде мій корабель до жаданої гавані без того вогню… Розіб’ється, згине на скелях… Так і знай, кохана…

Рука Ісідора несміливо торкається її коси, пальці біжать до плеча, зупиняються, обпечені ярим вогнем. Дівчина рвучко встала, відкинула арфу, жалібно скрикнули струни. Вона простягла руки вгору, з подивом розглядала їх при сяйві зірок, бентежно шепотіла:

— Ось воно як?! Болісно й гарно! Вогненно й дивно! Невже ти кохаєш мене?

— Над життя!

— Чом же ці руки не міняються, любий мій?

— Я не збагну, моя Па?! — з подивом озивається юнак.

— Чом вогонь не спалить мене? Чому крила не виросли в мене за плечима? Чом я стою на землі? Треба летіти, летіти, мій любий, або пливти в океані, або розвіятись попелом за вітром, або стати звуками пісні!

Вона владно тупнула і закричала в розпуці:

— Чому нічого не змінилося, боги? Чому не відкрилося небо?

Ісідор вражено мовчав, страхаючись дивного поривання Гіпатії. Вона опустила руки, а йому здалося, ніби впали зламані віти молоденького дерева. Почулося ридання, і дівчина притулилася личком до юнацьких грудей. Хлопець поклав гарячу долоню на голову Гіпатії, і вона заспокоїлась, затихла.

— Я збожеволіла, — пробурмотіла дівчина. — Пробач, мій любий… Зі мною щось сталося…

— Ти просто втомилася…

— Ні, ні… Не те… Я відчула таємничий вогонь… Кохання… Це божественне полум’я… І воно мусить розтопити тіло, підняти нас у небувалі світи… І я злякалася, що цього не сталося…

— Але ж цього ні з ким не стається…

— Тим гірше… тим гірше! — скрикнула Гіпатія, відсторонюючись і тривожно дивлячись на юнака. — Невже треба горіти, щоб лише зійтися і породити маленьких крикливих істот?! Навіщо ж тоді поезія, казки і таємничі легенди? Навіщо?

— Але ж, Па, і ти була дитям?! То — сім’я божественного Ероса! Скільки радощів діти дають батькам!..

— Знаю, знаю! — безтямно бурмотіла дівчина, заперечливо хитаючи головою, і в її косах поблискували золоті стріли. — Але те роблять і звірята, і птахи, і риби… Так просто, так звично… А навіщо ж людині море вогню, від якого можна задихнутися? Навіщо, навіщо?!

Ісідор не знав, що сказати коханій. її вибух був для нього дивом і несподіванкою. Він і не підозрював, що в тендітному тілі Па прихований вулкан почуття! Ось він вибухнув у несподіваному місці, і годі зупинити або втишити той вогнистий вибух!..

— Сі…

— Кажи, моя кохана…

— Ти любиш мене для мене?

— Лише для тебе, Па… Але я… я не зможу без тебе… Невже це погано?

— Це прегарно, любий, — крізь сльози усміхнулася дівчина. — Але я щось дивне відчула… якийсь потужний поклик… І вже не зможу того забути… Мушу розгадати, конче розгадати таємницю того вогню… Інакше не жити! Чи підеш і ти зі мною?

— Піду, моя богине!

— Всюди? Завжди?

— Довіку! І тут, і в країні Аїда, і на островах блаженства… В моїх очах ніколи не згаснуть твої очі… Лиш про одне прошу… Не біжи так швидко, кохана… Дай наздогнати тебе…

 

СМЕРЧ

 

З пустелі дихає палючий вітер. На кораблі поривчасто тріпоче мале вітрило, прагне до польоту. Та ще не пора! Міцні канати тримають торговельну монорему біля причалу. По містках бігають сюди й туди раби, по загорілих тілах течуть патьоки брудного поту — до трюмів пливе потік мішків з єгипетською пшеницею, золоте зерно чекають у далекій Елладі, в славетних Афінах. Наглядачі — суворі кілікійці — окриками підганяють рабів, інколи піддаючи їм охоти ударами гнучких, замашних палиць.

Гіпатія з Ісідором поміж родичів та знайомих. Найближче — батьки. Теон схвильовано пригладжує кучеряву бороду, заглядає тривожно у прозорі очі доньки. А вона — десь далеко, далеко. Вона не бачить нікого довкола. Хіба лише чорні жарини очей Ісідора. А понад тим — легендарні краї міфічної Аттіки, небувалі зустрічі, храми прадавніх богів, таємничі посвяти у божественні містерії. Серце б’ється сильно й нерівно, воно ніби хоче випурхнути з дівочих грудей і полетіти понад морем, понад кораблями, до жаданої мети.

— Боїшся, доню?

— Ні крапельки, татусю. Все мовби сон. Марення. Я не знаю, що зі мною, але мені здається, що має статися щось незвичайне…

— Добре… чи зле? — обережно запитує Теон. — Що підказує душа?

— Не знаю, не відаю… Знаю лише, що цілком нове. Може, навіть страшне… Бо й сон химерний снився нині…

— Скажи мені, — прохає батько, — то вельми важливо. Боги часто відкривають прихований плин подій у снах…

— Снилось мені, — починає оповідь Гіпатія, і до її слів уважно прислухається Ісідор, — ніби я піднімаюся на високу гору. І та гора така висока, така крута, що в житті такої я ніколи не бачила. Схили її прямовисні, слизькі, на них нема ні стежок, ні доріг. Лише де-не-де жовтіють кості людей. Я знаю, що то герої, які прагнули до вершини, але не змогли подолати крутизни. Лячно мені — проте я йду, дряпаюся по тих скелях…

— Сама? — обережно запитує Ісідор, з надією зазираючи в її личко.

— Сама, — сумно відповідає дівчина, щиро дивлячись в кохані очі.

— Неправдивий сон. Мара, — бурмоче Ісідор, і гнівна зморшка прорізує його чоло.

— Зажди. Вислухай далі. Вже не знаю, яким чудом, але минула я багато черепів та кісток. Важко було, дуже важко. Вбрання моє потрухло, зітерлися на скелях сандалії, тіло стало худим і змученим… Та пам’ятаю, що я вибралася дуже високо. Вже бачила великий океан вдалині, вже з неба сяяли якісь дивні зорі — не такі, як ми звикли бачити. Вже вгорі біліла приваблива вершина, до якої я прагнула, а довкола багряніли квіти… дивного кольору… Інколи здавалося, що то були краплі крові… Я рушила далі… І тут налетіла зграя чорних птахів, ми їх бачили, татусю, в горах… Ти їх називав трупоїдами… Вони накинулися на мене, почали клювати. Я відбивалася, кидала на них каміння… З-за скелі з’явився чоловік…

— Хто він? — у відчаї запитав Ісідор. — Хто він був?

— Ти, — зітхнула Гіпатія і чомусь тужливо усміхнулася. — Ти кинувся до мене і почав відганяти птахів. Ти кликав мене до прірви і казав, що там є місточок, по якому ми втечемо від трупоїдів. Я не бачила місточка… а, окрім того,, мені конче треба було дістатися вершини — вона владно закликала мене, то було понад усі принади життя. Птахи розділили нас… І я відчула сильний удар по голові… Я відчула, що вмираю…

— Що ти мовиш? — болісно запитав Теон.

— Так це ж сон, татусю, — заспокоїла його донька. — Слухай далі. Я бачила, як впало моє тіло… я була ніби збоку… А птахи накинулися і почали терзати плоть, і глитали її, і радісно кричали. А я сміялася, бо вони мене не бачили, не знали того, що в мене виросли блакитні крила і я можу летіти, а не повзати по схилах гори…

— А я… де був я? — благав Ісідор.

— Ти впав у прірву, — тихо мовила дівчина. — Щось затуманилося в мені, вже далі не пам’ятаю про птахів, про моє тіло… Знаю лише, що я злетіла в простір і полинула до вершини… Там чекав мене хтось рідний і близький. І вже не було перепон для польоту…

— Хто там був? — допитувався юнак.

Гіпатія промовчала, лише загадково глянула на Ісідора. Теон витер долонею спітніле обличчя, очі в нього були тривожні.

— Тяжкий сон, доню. Я не в силі розгадати його. Може, в Афінах дізнаєшся про суть того видіння. Воно вельми важливе. Звернешся до Плутарха, він поведе тебе до оракула…

— Не вірю я в той сон, — вперто сказав Ісідор і косо глянув на дівчину. — Не може бути, щоб якісь птахи роз’єднали нас. Це — неможливо.

— А хіба я кажу це, мій друже? — лагідно усміхнулася дівчина. — Я лише розповіла те, що бачила…

— Сни — нічні марення, — розважливо обізвався Сократес, батько Ісідора. — Починається день, кипить життя. Сон — для ночі, любов — для дня. Пора, діти мої. Чи все запам’ятав, Ісідоре?

— Все, мій батьку…

— Гіпатія — під твоїм захистом. Пам’ятай…

— Знаю про те.

— Пилинка впаде на її голову — нема твоєї голови.

— Ну, це ти вже занадто, — пробурмотів невдоволено Теон. — Навіщо лякати хлопця?

— Я правду сказав, — твердо мовив Сократес. — Не приведи доле, щось станеться з дівчиною — хай не вертається додому…

— Не вернуся, — твердо сказав Ісідор, обнімаючи батька.

Ось вже раби займають свої місця біля бортів. Заворушилися весла, піднялися над водою. Заверещала юрба дітлахів, які проводжали з порту кожен корабель, жебраючи в мандрівників та купців дрібні монети. Гіпатія, пробігаючи по місточку, кинула щедрою рукою у воду жменьку еллінських оболів. Дітлахи, ніби зграя дельфінів, шубовснули у море, нишпорили на дні, радісно виринали, хвалилися здобиччю. Юрба на березі сміялася, потішалася.

Вдарили об воду весла, нап’ялося вітрило на щоглі. Корабель рушив з гавані. Берег швидко віддалявся. Вже не видно очей Теона і Сократеса, вже лише майорять руки над юрбою, вже щезає в мареві синій гіматій старого математика.

Гупає в днище корабля хвиля, радіє море, сипле хмари бризок в обличчя мандрівникам, які стоять біля борту. Краплі поблискують діамантами на щоках Гіпатії. Чи, може, сльози?

— Па, — тихо промовляє Ісідор. — Що з тобою? Невже все від того сну?

— Я хочу помовчати, друже, — відгукується дівчина, загортаючись в плащ. — Постоїмо тихо…

Пошук на сайті: