Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 27)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3151
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2818

— Докторе, я шукаю правду з шістнадцяти років, відколи мого батька завалило на шахті і мені довелося утримувати сім’ю. Але давайте зараз говорити не про правду, давайте дума­ти разом, як врятувати країну, весь наш континент від нових жахів війни, від сліз і крові, що готує кліка “Золотого ангела”. Ваше залізне серце потрапило до рук пройдисвітів, котрі ціну­ють науку тільки з погляду її використання для власного збага­чення, для здійснення людиноненависницьких планів.

— Ви даремно проповідуєте мені доктрини червоних, — урвав його мову Берн. — Ви знаєте, що я не займаюся політи­кою…

Гельд зробив крок до Берна.

— Докторе, — Гельд похитав головою. — Ви навіть не уявляєте, як ви далеко зайшли в політику, не бажаючи того… Витвір ваших рук, вашого генія… так, так, вашого генія… ро­бить страшну політику. Ви чесна людина і не повинні лякати­ся слова “політика”. Від нього вам все одно не втекти.

Берн застережливо підняв руку.

— Я згоден взяти свої слова назад, — сказав він примир­ливим тоном. — Але кажіть конкретно, що ви хочете. І, зреш­тою, скажіть, хто ви?

— Я — ваш асистент, крім того, я — друг вільних людей. — Гельд говорив неквапом, зважуючи кожну фразу, невідривно стежачи за виразом обличчя Берна. — Вільних людей у нашій країні багато, докторе, не будемо уточнювати, хто вони і як вони звуться по-справжньому. Знайте тільки одне: вільні люди хочуть допомогти вам. Надто страшні плоди принесло країні ваше відкриття. Тож давайте діяти спільно. Ви згодні?

Берн мовчки кивнув головою. Він раптом відчув себе безпорадним і безсилим.

Гельд розповів доктору про останні новини. Яскраво й де­тально змалював йому трагедію на Голубому Беркуті і криваву подію на атомному заводі під Бруклінгемом, переконливо дові­вши, що це були дві ланки одного безкінечного ланцюга зло­чинної політики, яку провадить корпорація “Золотий ангел”.

— Ви, докторе, — говорив Гельд, — ніколи не відкривали мені таємницю свого винаходу, і тому я не знав, яким шляхом ми повинні йти…

Берн дружньо взяв Гельда за руку і, дивлячись йому до­вірливо в очі, сказав:

— Тепер для вас, колего, не буде таємниці. Я вірю вам, і ви повинні знати правду.

Протягом години Йоган Берн детально розповідав своєму асистенту принцип дії механічного серця. Він креслив перед ним на папері складні схеми, підводив його до апаратів, включав найскладніші механізми… Він розкривав йому велику таємницю свого життя, вірячи, що слова його падають на плідний грунт.

— Тепер ви розумієте, в чому річ? — спитав він Гельда, скінчивши свої наукові пояснення. — Проклята біорадіація. Я не повинен був створювати механічного серця.

Але Гельд не погодився з ним. Він розумів, що Берн зро­бив велике відкриття: примусив метал служити живій ма­терії, перекинув місток від органічного світу до неорганічного.

— Однак, скажіть мені, шановний докторе, — говорив Гельд, — невже ви коли-небудь серйозно вірили в те, що метал може бути не тільки містком, але й здатен замінити органічну матерію?..

— Я не тільки вірив у це, — тихо озвався Берн, — вся моя праця грунтувалася на цій передумові. Вічне серце робить лю­дину безсмертною, перетворює її органічні клітини у вічно функціонуючу категорію… Очевидно, я помилився.

— Я думаю, докторе, що ви справді помилились, — м’я­ко мовив Гельд, — але ваша помилка не в тому, що ви скон­струювали механічне серце. Ні, це серце ще послужить люд­ству. Однак я гадаю, що воно ніколи не замінить живого серця. Ви пригадуєте, ми говорили колись про роботи мос­ковських вчених?

— Так, — кивнув головою Берн, — здається, щось про відновлення органічної речовини…

— І про використання вашого механічного серця в по­єднанні з великим відкриттям наших московських колег.

Берн ніяково посміхнувся. Йому було приємно говорити з Гельдом, він відчував його допитливий глибокий розум, просту людську щирість і дружню прямолінійність.

— Я підозрював тоді, що ви хочете знищити мій винахід, знецінити його…

— Ваше недовір’я гнітило мене страшенно. — Гельд рішуче підвів голову. — Ну, гаразд, для спогадів у нас зараз обмаль часу. Давайте краще подумаємо, як запобігти лихові, яке має скоїтись, а власне, вже скоїлось.

— Мабуть, думати доведеться більше вам, колего, — Берн хитрувато глянув у вічі Гельда.

— Як?.. Не розумію…

— У принципі я розв’язав проблему самооборони. Я ви­найшов апарат, який дає можливість рятуватись від згубного впливу біорадіації Петера Стара. Від вас залежить, чи зможе­мо ми перетворити його в засіб масової оборони.

— Апарат виправдав себе, ви певні?

— Я не тільки певний, — сказав Берн, — але й перевірив його в своїх лабораторних умовах. Людина, забезпечена цим захистом, може не боятися вольових імпульсів “залізного диявола”.

— О, як нам потрібні зараз такі апарати! — вигукнув Франц Гельд. — Ви можете передати нам свій винахід?

Берн пройшов у куток лабораторії, відкрив невеличкий сейф і вийняв звідти кілька металевих пластинок.

— Ось вони…

Гельд вражено подивився на руку Берна.

— Ні, ви… ви жартуєте, — пробурмотів він недовірливо. — Невже оці залізячки…

— Так, саме ці залізячки, — посміхнувся Берн. — Звичай­нісінький нейтралізатор-резонатор, який перехоплює біорадіацію і надійно захищає мозок. Простий напівпровідниковий контур, настроєний на хвилю біорадіації…

— Так, справді геніально і просто! — не стримав свого подиву Гельд.

— Але для виготовлення нейтралізаторів необхідні лабо­раторні умови.

— Зачекайте, а ваша лабораторія?.. Берн сумно похитав головою.

— У тому й річ, що я перебуваю тут останні хвилини. Вчора ввечері Петер Стар пообіцяв мені залишити свій зло­чинний шлях, своє прислужництво “Золотому ангелу”. Я по­вірив йому і відкрив секрет батареї. Годину тому я дізнався, що Петер Стар зрадив своє слово. Він знову з корпоратистами. Тепер він примусить мене обслуговувати його механічне серце, працювати над його удосконаленням.

— Ви повинні залишити клініку.

— Так, єдиний вихід — це втеча. А раз так…

— …Значить, ви не матимете змоги конструювати нейтра­лізатори, — додав за нього Гельд стурбованим голосом.

— Ви маєте цілковиту рацію, колего. Голими руками ці залізячки не виготовити.

Гельд думав недовго.

— Мої друзі допоможуть вам. — Гельд хвилину помов­чав. — Що ж до лабораторного обладнання… то ми заберемо все, що є найціннішого в цій клініці.

Берн сумним поглядом обвів велику простору кімнату. Несподіваний жаль заполонив його серце. Своїми руками він мав пограбувати цю прекрасну лабораторію, оце святилище, де було здійснено стільки дивовижних дослідів.

— Що ж, іншого виходу немає, — тихим голосом пого­дився Йоган.

Вони заходилися відбирати обладнання й препарати, які належало вивезти.

— Одному цього не винести, — констатував безпорадно Берн.

— Я допоможу вам, — рішуче сказав Гельд. — Зараз я поїду до товаришів, повідомлю їх. Ви готуйтесь. Рівно через півтори години ми приїдемо за вами.

Берн слухав мовчки, тільки кивав головою.

— Ну, здається, все. — Франц Гельд востаннє озирнувся по кімнаті. — Ми ще повернемось в цю лабораторію. Не су­муйте, докторе!

— Звідки у вас така певність, колего? — Бернові раптом забракло слів, він міцно стиснув губи і опустив голову. Але якась дивна, гаряча хвиля виповнила його груди. Він подав Гельдові руку. — Я хочу вірити так, як вірите ви. Йдіть, я чекатиму вас.

Берн провів Гельда в коридор, повернувся до лабораторії. Зупинився посеред просторої кімнати — насторожений, зібра­ний, вольовий. Стояв і слухав, як гучно калатало його серце. Він знав, що найтяжчий шлях тепер був йому нестрашний.

Берн відкривав нову сторінку свого життя.

Частина третя

Перший крок

Стар натиснув кнопку на столі. До кімнати зайшов Арнольд.

— Слухаю, мій володарю!..

— Арнольд!.. — Обличчя Стара набуло привітного виразу. — Ти один відданий мені по-справжньому…

— Ваша воля, володарю, для мене — закон! — з чіткістю механізму відповів Арнольд. Але одразу ж опустив очі, хова­ючи холодний вогник.

— І тому… — Стар на якусь мить замовк. — Тому я вирішив призначити тебе начальником моїх імперських гвардійців.

Арнольд чогось мерзлякувато знизав плечима і підняв голову.

— Ваша воля для мене закон, володарю, — вимовив він непевно. — Але така справа може бути мені не до снаги.

— Ти не хочеш служити мені? — здивувався Петер Стар, почувши в голосі свого ад’ютанта досі невідомі нотки.

— Ні, я боюся, що не зможу догодити вам, володарю.

— Твоя відданість і безжалісність у виконанні моїх на­казів — найголовніше для інтересів імперії.

— Моя безжалісність? — ніби прокинувшись, перепитав Арнольд і, швидко опустивши голову, став механічно обмацу­вати свою портупею.

Петер Стар підійшов до свого ад’ютанта. Поклав йому на плече руку.

— Ти дивуєш мене, хлопче, — сказав з щирою приязню. — В тебе ніби вселився якийсь біс непевності й страху. Ти за­був, з ким маєш справу.

— Слухаю вас, володарю, — виструнчився Арнольд.

— Отак краще, — повеселішав Стар. — Я доручаю тобі і твоїм людям стежити за діями Германа Тода і Шаукеля. У мене немає сумніву, що їхня політична поліція контролює кож­ний мій крок. В їхніх руках — я звичайна маріонетка. Але я хочу покласти цьому край. Я вирвуся з полону і перетворю їх самих в слухняних рабів. А тому… — Він помовчав, потім про­мовив загрозливо: — Паралізуй політичну поліцію, перетягай їхніх людей на свій бік. Контрдії — ось наша система.

Стар говорив усе гарячковіше, все нестримніше, думки виникали в його голові, немов короткі блискавки, примушу­вали його збуджено крокувати по кабінету. Тепер він уже не помічав Арнольда і говорив кудись у простір, наче перед ним стояла втілена в живий образ його фанатична мрія.

— Для завоювання світу я мушу створити імперію, яка буде підкорятись тільки моїй диктатурі! Я не піду проти інте­ресів корпоратистів, — тобто проти їхньої фінансової могут­ності. Нехай ці ненажерливі тварини керують своїми завода­ми, нехай витискують з них все, що їм треба. Нехай беруть піт, а мені віддадуть кров. Я прагну політичної влади…

— Вони ніколи не погодяться на те, щоб віддати вам всю повноту політичної влади, — несміливо докинув Арнольд.

Слова ад’ютанта трохи охолодили Стара. Він спохмурнів і якимись злісними очима зиркнув на Арнольда

— Тоді ми їх примусимо це зробити, — промовив Стар з посмішкою на жовтому зморшкуватому обличчі. — Ми… ми знищимо політичну верхівку корпорації! — люто вигукнув Стар і стиснув перед собою кулак.

Він спинився посеред кімнати і втупився невідривним поглядом у підлогу.

— Арнольде, — озвався він по хвилі, — якої сили охо­ронні політичні загони?

— П’ятдесят або шістдесят тисяч чоловік, — одказав Ар­нольд.

— Скільки в особистій охороні Германа Тода?

— Біля п’яти тисяч.

Стар підняв голову і почав уважно роздивлятись стелю, ніби шукав там відповідь на якесь запитання. Його губи скри­вилися в гримасу сарказму.

— Ти знаєш, чому ця суха мумія, оцей всемогутній Герман розмістив охоронні полки в казармах Траумвальда? — запитав він чи то себе, чи то свого охоронця, і одразу ж, не даючи йому сказати й слова, промовив: — Він боїться, щоб вони не потрапили під мій вплив. Я кілька разів просив його дозволити мені відвідати Траумвальд і познайомитись із ста­ном поліцейських загонів. Адже, крім усього, я військовий міністр, це мій прямий обов’язок. Але він твердо відмовив мені в цьому. Хитра лисиця.

Зненацька Арнольд підійшов до Стара і сказав:

— Я знаю, володарю мій, що Герман Тод тримає в горах додаткові гарнізони. Це переважно танкові частини.

Стар спалахнув.

Пошук на сайті: