Олесь Бердник - Людина без серця (співавт. Ю. Бедзик) (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.docx308 Кб3165
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2)Oles_berdnyk_yurij_bedzyk_lyudyna_bez_sercya.fb2707 Кб2829
Арнольд, заціпенівши, стояв біля матері і божевільними очима дивився в ЇЇ мертве лице. Потім він нагнувся, взяв її на руки і тихо пішов до виходу. Ніхто не зупинив його. Він ішов з піднятою головою, з гарячковим блиском в очах, ішов не­квапом, похитуючись, немов саме втілення божевільного відчаю і каяття.

В залі залишилися тільки члени військового трибуналу.

Процес продовжувався. До вечора були закінчені всі фор­мальності. А на ранок преса повідомила всій імперії вирок імперського суду:

“Головний інженер будівництва в долині Голубого Беркута Альфред Грюнтер та колишній поліцай-президент Сильвестр Екельгафт за зв’язок з іноземною розвідкою, за зраду держави, за терористичні і диверсійні акти, спрямовані на підрив могут­ності імперії, — засуджені до смертної кари. Вирок виконано”.

Прозріння Арнольда

Над площею лунали крики, плач, прокльони. Поліція й молодчики з легіону “Вогняне серце”, вкрай розперезавшись, чинили розправу над беззахисними людьми. З бічних завулків були виведені загони, озброєні хімічними автоматами. Одяг­нувши маски, поліцейські відкрили по юрбі стрілянину. От­руйний зелений дим поплив над площею. Мов підкошені, па­дали люди на брук і одразу ж засинали важким, непробудним сном. Поліцейські круками кидалися на свої жертви, одягали їм наручники і втягували в чорні машини.

Арнольд не бачив того. З трупом матері він їхав до перед­містя Бруклінгема. Думки його завмерли, свідомість притупи­лася. В голові билося тільки одна думка, настирлива й не­відступна: “Швидше, швидше! Додому!.. Додому!.. Я так дав­но не був там…”

Машина вирвалася із залюднених центральних вулиць і помчала між рядами білих вілл. Нарешті місто закінчилось. Все частіше траплялися дорогою сади, городи, а далі — неве­личкі лісові посадки і смугасті поля. В буйній зелені садів мальовничо виступали одноповерхові охайні будиночки за­міських жителів. Біля одного будиночка Арнольд зупинив ма­шину. З-за хвіртки люто гавкав собака, але Арнольд не звер­тав на те уваги… Думка відроджувала з далеких світлих часів чудесні спогади, оповиті болючим смутком.

Плин думок Арнольда перервав грізний голос за хвірткою, який приборкував собаку. На вулицю вийшов огрядний си­вий фермер. Він здивовано, навіть з переляком втупився по­глядом в людину, одягнену в блискучий мундир вищого полі­цейського сановника імперії.

— Я до ваших послуг, мій пане! — тремтячим голосом озвався фермер.

— Дуже прошу вас… допоможіть мені поховати цю жінку, — тихо відповів Арнольд. — Дістаньте труну, допоможіть викопати могилу… Я за все заплачу!.. Буду чекати вас на цвин­тарі…

— Можете бути спокійним, мій пане! — заметушився фер­мер. — Я зараз! Покличу моїх хлопців…

— Я чекатиму.

Машина Арнольда рушила по вузенькій бічній вулиці і незабаром в’їхала у ворота цвинтаря, де й зупинилася. З мале­сенької хатини вийшов дідусь-сторож, підсліпувато подивив­ся на незвичайного гостя.

Арнольд узяв тіло матері на руки і, дивлячись нерухомим поглядом поперед себе, рушив між рядами могил у глиб цвин­таря.

Арнольд обережно опустив тіло матері на траву, що, не­мов зелений килим, вкривала землю довкола мармурових плит, відкинув з її чола волосся. Нестерпний біль стиснув його серце, сльози полилися з очей — перші сльози з того часу, як він перестав бути дитиною…

Арнольд плакав і з кожною сльозою вбирав у себе нена­висть. О, будь він проклятий! Це він… він підняв мою руку на рідну матір. О, володарю мій, всемогутній володарю! Ти ви­пив мою кров, ти спопелив мою душу. Я став твоїм підлим рабом… Я втратив людську подобу… Проклятий! Проклятий!

Ноги Арнольда підкосились, і він упав на землю, ткнув­шись головою в траву. Судорожний плач потрясав його тіло в розкішному мундирі.

А від воріт цвинтаря вже наближалися люди. Фермер з двома своїми синами ніс труну, лопати, вірьовки. Арнольд підвівся з землі. Показав їм, де копати могилу і відійшов убік.

Над цвинтарем дихнув вітерець, з заходу наступала хма­ра. Тривожно шелестіло листя крислатого клена над могила­ми. Щось грізне, невблаганне вчувалося Арнольдові в шамотінні дерева. Він підвів голову, і йому здалося, що чорна хмара — то велетенська рука помсти, рука смерті.

— Все готово!.. Можна опускати!.. — Старий фермер обе­режно поторсав Арнольда за плече.

Арнольд, геть сполотнілий, підійшов до могили. Мати вже лежала в труні, прикрита прозорим серпанком. Він підняв по­кривало, сухими губами поцілував блідий лоб, закриті очі покійної…

— Закопуйте! — дивлячись невидющими очима на фер­мера, прошепотів поліцай-президент.

Незабаром по труні забухкало груддя, все глухіше, глухі­ше… і ось, нарешті, стихло… Чорну хмару високо в небі розір­вала блискавиця, і гримнув грім. Линув бурхливий дощ, — щедрий і теплий. Він ніби хотів обмити палючі сльози Арнольда — сльози горя і великого оновлення…

Хтось торкнувся його руки. Молодий чоловік оглянувся.

— Все! — самим порухом губів вимовив фермер, вити­раючи мокру лисину.

Арнольд мовчки простягнув йому пачку асигнацій.

— Не треба! — суворо відповів старий. — Ходімо, хлопці… І вже здаля гукнув:

— А гроші віддайте сиротам, в який-небудь дитячий при­тулок!..

Шумувала злива, хилились під потоками води старі кле­ни. Скаженіли блискавиці, розтинаючи хмари.

Замах

…Евеліна була в розпачі. Мов в’язень, сиділа вона на віллі Петера Стара. Хоч в її розпорядженні був увесь будинок і буйний сад, де вона могла відпочивати, але виходити в місто їй не дозволялося. Вздовж стін, що огороджували резиденцію диктатора, безперестанку ходили патрулі — здоровенні ситі хлопці в сірих мундирах з автоматичними револьверами. Еве­ліна підходила кілька разів до воріт, та кожного разу перед нею виростала мовчазна постать охоронця.

— Пані! Не можна!..

— Як? Мені теж не можна? Ви забуваєтесь… Я тут госпо­диня…

— Наказано нікого не випускати!

— Чий це наказ?

— Володаря!..

Евеліна дивилася в обличчя цього тупого виконавця чу­жої волі і розуміла, що говорити з ним — марна річ. Залива­ючись сльозами, вона мовчки йшла до кімнати, падала на канапу.

Радіо й газети приносили тривожні вісті. Переможний хід армії диктатора, який розв’язав ядерну війну, затримався. В горах на західних кордонах відбувся жорстокий бій, який порушив усі стратегічні розрахунки. Нічого не було відомо про численність жертв, про втрати, про перспективи війни — радіо замовчувало все. Тільки в самій імперії піднялася полі­цейська істерія, розпочалося масове переслідування всіх, кого бодай трохи можна було запідозрити у вільнодумстві і демо­кратизмі.

Країна принишкла, насторожилась у тривожному чеканні.

Цілими днями сиділа Евеліна на канапі, зіщулена, немов зацьковане звірятко. Втупившись порожніми очима в одну точку на стіні, вона перебирала в голові спогади минулого. Апатична й байдужа, думала про ті щасливі дні, коли чисте кохання до Петера і його гаряча відданість робили її життя безжурним, мрійливим сном. І як невблаганно, як безглуздо розвалилась та прозора споруда щастя. Який шалений вихор зруйнував її? Невже виною всьому автомобільна катастрофа? Нехай би навіть нічого не трапилось з Петером, хіба він з його бездушним егоїзмом, з маніакальними думками про сла­ву, не став би в її житті холодним диктатором, не перетворив би їхню сім’ю в звичайнісінький придаток своєї самозакоха­ної особи? Ні, ні, не там мусить вона шукати відповіді на свої сумніви. Берн — хороший, чесний. Йоган теж не завинив пе­ред нею. Даремно прозивав його Петер сухарем. Добра душа у нього, велике в нього серце. Вжахнувшись ганебних дій Пете­ра, він, не вагаючись, відмовився від слави і від багатства. Як мріяв він про те, щоб своїм винаходом вчинити добре діло. Клята біорадіація. немов кара, з’явилася на його шляху, кара за його гордість, за честолюбство і самовпевненість. І ось ре­зультати. Петер став кривавим диктатором. Та, зрештою, хіба ж він сам щасливий? Хіба надмірна біорадіація не перетвори­ла його організм в згасаюче вогнище? Кожне вольове напру­ження коштує йому місяців життя. Куди ж пішли його сили? На що? Він хизується своїми завоюваннями, йому завдає втіхи жах, котрий він наганяє на простих людей. Він завойовує, грабує, палить. Для кого? Для отих підлих корпоратистів, для отого ангела смерті з золотими кігтями і залізним серцем. Не Петер, а вони справжні люди без серця! Не Петер, а вони “залізні дияволи”!.. Сплюндрували науку, знівечили безсмертне відкриття Йогана…

Так минали дні, повні мук, відчаю, жахливих сновидінь.

Але одного дня вілла сповнилась криками, стуком важких кроків. Почувся різкий голос Петера Стара. Кров жбухнула до голови Евеліни. В очах її потемніло…

Тепер або ніколи! Вона ще раз поговорить з ним! Вона ще раз спробує умовити його повернутися до нормального життя.

— Де Евеліна? — загримів голос Петера.

— Нагорі, у себе, володарю! — відповів охоронець.

— Нікого не впускайте до вілли! Я скоро сам поїду в місто…

— Слухаю!

Евеліна чула, як Петер піднявся по сходах, наблизився до кімнати. Стар у військовій формі, без головного убору з’я­вився в дверях. Евеліна з жахом помітила, що його голова зовсім побіліла, а обличчя покарбувалося глибокими старечи­ми зморшками…

Диктатор усміхнувся, та посмішка його була подібна до вищиру мерця.

— Здрастуй, Еве! Чому так непривітно зустрічаєш мене?..

— Здрастуй, Петере! — сказала, підводячись з канапи, Еве­ліна. — Чого ти приїхав?

Вона намагалася бути спокійною. Диктатор підійшов до неї, схопив її в обійми, притиснув до грудей.

— Еве! Люба ти моя! — пристрасно прошепотів він, цілу­ючи її в очі. — Ти бачиш — я приїхав до тебе… Ти єдина моя втіха і надія!..

— Єдина втіха? — перепитала Евеліна, відсторонюючись від Петера. — А чому ж ти наказав не випускати мене з вілли? Чому я сиджу, мов у в’язниці? Чому ти не послухав мене?.. Чому порушив свою клятву?

— Чому? Чому? — розсердився Петер. — Не я роблю це! Доля…

— Доля? А для мільйонів людей, які загинули через тебе, теж доля судила жахливу смерть? Невже вони заслужили її? І за що? Що доброго несеш ти світу? Панування проклятої корпорації?..

— Дурненька! — В голосі Стара почулось роздратування. — Я тільки вийду до фінішу у війні разом з ними! А потім, коли світ схилиться до моїх ніг, я ліквідую цю підступну кліку і створю новий порядок у світі, де буде один господар — Петер Стар!.. І ти… моя дружина.

Евеліна широко відкритими очима дивилася на диктато­ра, тепер уже цілком усвідомлюючи, що ніяка сила не зара­дить йому, що він — приречений…

— Ну, а що тебе не випускали — пробач мені!.. Це сталося тільки тому, що я боявся за тебе. Зараз в країні дуже тривож­но, і я хотів, щоб ти була під надійним захистом, — додав Стар після невеликої паузи. — Я приїхав, щоб знову зарядити свою батарею перед останнім походом!.. Церемонитись досить! Я кину свою армію, найстрашнішу зброю проти Сходу, і ско­ро-скоро над землею запанує вічний мир! Більше соціальна плутанина не буде терзати світ. Кожен знатиме своє місце. А спільну мету для людства вкажу я — володар всесвіту!..

Очі диктатора засяяли божевільним вогнем. Евеліні зда­лося, що вона бачить того самого Петера, який з’явився до неї тоді, на віллі, в страшному сновидінні. Кров, руїни, смерть — ось що несе він світові. Що робити? Як зупинити цей невмо­лимий фатум?..

— Еве! — стривожився Петер, обіймаючи ЇЇ за плечі. — Ти погано себе почуваєш?..

Евеліна відчула, як її груди притиснулися до металевої коробки, що ховала в собі батарею. Цей дотик пробудив у ній рішучість. Ні, вона не буде вагатись! В її серці нема любові, а лише невмолима ненависть до цієї машини. Треба знищити її ради людей, ради світу, ради тих, кого ще не розтоптав дикта­тор…

Погляд Евеліни впав на кортик, який висів з лівого боку на поясі Стара. Якраз він і потрібен їй… Дивлячись прямо в очі Стару, вона легко витягла кортик з піхв, затиснула в га­рячій долоні. А вуста продовжували говорити слова, такі пусті і непотрібні:

— Петер! Петер! Схаменися! Невже ти не розумієш, що тебе жде страшна загибель?..

— Ні! Ні! Сто разів — ні!.. Провидіння посадило мене на коня — я буду на ньому їхати до кінця!..

Евеліна рвонулася з рук Петера, відступила на крок. Очі її заблищали недобрим вогником.

— Він прийшов — твій кінець! — крикнула вона і, коротко розмахнувшись, вдарила кортиком в груди диктатора — пря­мо під серце. Але в ту ж мить з жахом відчула, як лезо ковзнуло по металевій поверхні серця.

Пошук на сайті: