Олександр Довженко - Україна в огні (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.docx137 Кб36355
Скачать этот файл (Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2)Oleksandr_dovzhenko_ukraina_u_vogni.fb2307 Кб28326
 — Так, — зітхнув Василь, — як гарно ти пахнеш любистком.

 — А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.

 — І ти...

 — І ти... — прошептала Олеся.

 Хтось стукав у двері сусідньої хати.

 — Хто тут? — почувся глухий голос.

 — Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На порозі літній чоловік Купріян Хуторний.

 — Защитники отечества?

 — Все пропало, тату. Пустіть.

 — Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.

 — Броня тонка, тату!

 — Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима. Упав тоді один на призьбу під вікно і гірко заридав. А другий під дверима:

 — У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубились ми.

 — Ідіть до полковника!

 — Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.

 — Ідіть, доганяйте.

 — Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.

 Вони вдивлялися одне в одного широко розчиненими очима:

 — Так тебе зовуть Василь?

 — Так.

 — Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене,  Василику. Я така щаслива.

 — А чого ти плачеш?

 — Ні, я не плачу. Так мені гарно.

 — Рідна моя. Чого ж ти плачеш?

 — Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?

 Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полю череди бездомні. Якісь вершники пролітали темними шляхами.

 Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.

 Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.

 — Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному  поганого слова. Правда?

 — Правда.

 — Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

 — Правда.

 — Правда?

 — Правда.

 — Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

 — Так.

 — Ти не забудеш мене?

 — Ні.

 — Ти найдеш, одвоюєш мене?

 — Найду, одвоюю тебе.

 Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.

 Почало світати. Пом'якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.

 — Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до Василевого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.

 — Слухай, Олесю...

 Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.

 Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.

 — Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.

 — Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.

 — Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними

 великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб'ють мене, чи вибухну я десь, мо', на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

 — Я тебе простила.

 — Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.

 Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу за садком.

 Гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.

 Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.

 — Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши хазяйку.

 Люди дивились у вікна.

 — Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і «драстуйте» кажуть!.. Ай!..

 Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:

 — Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!

 Ріжуть свиню.

 Другу.

 Третю.

 — Хайль Гітлер!!!

 Висаджують сінешні двері.

 Обережно відчиняють хатні двері.

 — Дозвольте, ферцайєн біте, можна?

 П'ють молоко.

 Їдять.

 — Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.

 — Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала простодушна жінка.

 — Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.

 — Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.

 — Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.

 — Мамо, мовчіть, бо вб'є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа... Мийте, мамо!

 — Ой, щоб же я, мій синочку, та на лавку тебе обмила... — заголосила мати.

 — Тату, корову повели з двора! — вбігла до хати дівчина Христя.

 — Ну й що ж, — сказав Купріян. — Це вам не свої. Раз уже нас завойовано, їхнє право. Ще не те буде, — поглянув він у бік синів. — Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах.

 — А, видумуєте! — крутнув з досади менший син Павло і вискочив з сіней. Вздовж города провулком біг переляканий в смерть його товариш Гаркавенко Іван, а за Іваном німці.

 — Гальт! Гальт! — та давай стріляти. Іван за хлів, в другий провулок, а з провулка Павло.

 — Куди?

 — Тікай! Убивають!

 — Гальт!

 Піймали обох. Автомати до черева та по морді обох.

 — Хто ви? Дезертири?

 — Дезертири...

 — Шпіони? Да?

 — Да...

 — Ви розвідники? Кажіть, розвідники ви? Так?

 — Так... ні... Так! — белькотіли перелякані хлопці кінчики запитань.

 Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.

 Олеся сиділа нерухома край стола і дивилась на подушку, на слід Василевої голови. Вона була кам'яна, і коли на порозі з'явився батько, Лаврін Запорожець, з мертвим Савкою на руках, вона не чула. І лише коли батько погукав її, вона прокинулась і впала додолу.

 — Тату!!!

 У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні.

 Свою промову новопризначений чорний отаман України Еріх Кох почав без вступу, з найвищої ноти. Це була слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистському солдатству, що несе стару імператрицю — смерть — «нікчемному, млявому слов'янству».

 Смерть слов'янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній претенціозності різних меншостей. Смерть єврейству!

 Офіцерські душі не витримали пафосу тотальних закликів. Вони вибухали в тевтонських грудях і роздирали горлянки грізними криками. Крики доходили до стогону й хрипу. Пристрасне вояцтво вигавкувало своє захоплення в такому динамічному пароксизмі, що великий реконструктор Східної Європи Еріх Кох скоро потонув у вигуках. Його слів уже не можна було розібрати. — Хайль! Хайль! Хайль! Ще хвилина — і Кох почав гавкати.

 З усіх радіостанцій Берліна, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима, Токіо, по всьому світу транслювалася промова Еріха Коха, щоб знало все солдатство, всі німці, німецькі друзі, васали й раби, які перспективи одкрилися перед солдатом на Вкраїні. Сорок п'ять гектарів на душу! От що значить іти вперед, коли тебе веде Гітлер!

 — На безмежних просторах України, якою я керую з доручення фюрера, є неосяжні простори для всіх солдатів! Тут, на Вкраїні, є місце для кожного, хто хоче. Ви знаєте про незміряні багатства цієї країни. Ви можете мені повірити, що я витягну з цієї країти все, я витягну з неї останнє, щоб тільки забезпечити всіх вас і ваших рідних... Хайль Гітлер!..

 — Хайль! Хайль! Хайль! — лунає переможний рев...

 Над пам'ятником Володимиру в Києві.

 Над Богданом Хмельницьким.

 Над шибеницями, над Дніпром...

 Після промови Коха офіцерство кинулося їсти і пити.

 — Цю землю можна їсти! На! Їж! Я хочу дивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут! — Ернст фон Крауз, старий полковник німецької розвідки, простяг своєму сину лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі. Людвіг стиснув землю в жмені і лизнув її язиком. Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і гвалтувань.

 Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували. Ернст фон Крауз зневажав Гітлера, але він визнавав його цілковито. Хіба ж не Гітлер з мільйонами оцих білявих пустунів Людвігів привів його через всю Європу на Вкраїну?

 — Україна, Україна! — хрипів Людвіг оглядаючись навколо. Водянисті очі його світились захопленням.

 — О, страшна земля... — задумавсь раптом старий Крауз.

 — Фатер!

 — Не гарячись. Ти думаєш, уже все скінчено. Не так просто. Це народ...

 — Ми знищимо його.

 — Хлопчику мій, я тікав уже од них в підштаниках у вісімнадцятому році.

 — Час інший, фатер! — Вони йшли по полю.

 — Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

 — О!

 — Хай наші ідіоти брешуть у газетах які завгодно дурниці про їхню тупість і твариняче ставлення до смерті, ми з тобою повинні знати правду.

 — Хайль Гітлер!

 — Людвігу, не вигукуй мені цієї дурниці, хоч коли ми вдвох.

 — Фатер, наш фюрер, наш нацизм учить нас...

 — Хлопчику, нацизм не має серйозного значення, поскільки у нацистів, щоб ти знав, нема фактично ніяких ідей. Це сліпа сила, щось вроді надзвичайної грозової хмари. Це сліпе чудо, нечуваний казус європейської дурної політики. Ти розумієш? І для нас, розумних німців, вся ця дивовижна ситуація фактично зводиться до вміння скористати чудо. Франція, Бельгія, Голландія, все, що нацисти завоювали, — дурниці, бульки на воді... Ось! — викрикнув Крауз, ткнувши пальцем додолу. — Оце наше! Тут ми мусимо умерти, але...

 — Хайль!

 — Людвіг!

 — Фатер!

 — Ти думаєш, вони вже знищені!

 — Йа!..

 — О!.. Ні!.. Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху... Глянь! — сказав старий Крауз, обертаючись вбік. Вони проїздили через село, де на площі солдати якраз вішали людей.

 — Гальт! — гукнув Ернст фон Крауз. Машина стала. Кати, що збиралися вішати старого пасічника Запорожця, застигли перед фон Краузом, що підійшов до шибениці.

 — Хайль Гітлер!

 — Хайль Гітлер!

 — Бандити?

 — Йаволь, гер полковник! Його бджоли закусали на смерть чотирьох наших зольдат.

 — Да? О швайнерай! Дивись, Людвіг, він надіває на себе петлю.

 — Фатер... Дас іст унмегліх!

 — А-а... Слухай... — звернувся фон Крауз до старого Запорожця. — Цей офіцер хоче знати, що ти думаєш перед смертю?

 — Світ здурів, то й бджоли подуріли. Почали всяке г... кусать, — сказав Демид. — А думаю я, що погані ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.

 — Але я стою на твоїй території і вішаю тебе, — сказав Крауз.

 — Ну що ж? Повісиш та й утечеш. Така вже твоя слава... Знаю я про тебе одну прикмету...

 — Ну?

 — Ну не скажу.

 — Скажи, я подарую тобі життя. Я обсиплю тебе грішми.

 — Іди, хай тебе болячками обсипле. Іди, не заслоняй мені села, глупак.

 — Чув? — звернувся зблідлий фон Крауз до свого сина.

 — Фатер! Я починаю тебе розуміти. Це страшно, — прошептав Людвіг, хворобливо всміхаючись.

Пошук на сайті: