Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_schon_schreiben.docx)Ivan_franko_schon_schreiben.docx25 Кб438
Скачать этот файл (Ivan_franko_schon_schreiben.fb2)Ivan_franko_schon_schreiben.fb252 Кб482

 

Iван Франко

SCHON SCHREIBEN

[Краснопис, калiграфiя (нiм. )]

    

    У прос­то­рiм дру­гiм кла­сi нор­мальної шко­ли от­цiв ва­си­лi­ан* (* Ва­си­лiв­ни - чен­цi ва­си­лi­анських унi­атських мо­нас­ти­рiв.) у Дро­го­би­чi ти­хо, хоч мак сiй. Наб­ли­жається го­ди­на "крас­но­го пи­сан­ня", страш­на для всiх не так са­мим пред­ме­том, як рад­ше осо­бою вчи­те­ля. У ва­си­лi­анськiй шко­лi на всi пред­ме­ти вчи­те­лi - са­мi от­цо­ве, а тiльки для на­уки пи­сан­ня во­ни най­ня­ли со­бi свiтсько­го чо­ло­вi­ка, яко­гось був­шо­го еко­но­ма чи нас­тав­ни­ка, па­на Валька. Па­ну Валько­вi ще й до­сi здається, що вiн еко­ном: хоч iз на­гай­кою хо­ди­ти те­пер не ви­па­дає, але все-та­ки вiн не по­мi­тується* (* П о м i т у в а т и с я - цу­ра­ти­ся.) хоч трос­тiв­ки i нi­ко­ли не за­нед­бує ро­би­ти з неї вiд­по­вiд­но­го вжит­ку. Оче­вид­на рiч, що дi­ти, пiд­да­нi хоч би тiльки на го­ди­ну влас­тi та­ко­го вчи­те­ля, дри­жать на­пе­ред i "крас­не пи­сан­ня" є для них най­бiльшою му­кою.

    Малий Ми­рон один си­дить спо­кiй­ний, май­же ве­се­лий у лав­цi. Вiн ди­вується, чо­му се на­раз так ти­хо ста­ло в кла­сi, ко­ли один смiльчак, вис­ла­ний на ко­ри­дор на звi­ди­ни* (* Звi­ди­ни - роз­вiд­ка.), вбiг до кла­су i крик­нув: "Валько прий­шов!" В тiй са­мiй хви­лi ти­хо ста­ло в кла­сi. Ма­лий Ми­рон не знає ще па­на Валька. Вiн iно що прий­шов iз сiльської шко­ли, батько за­пи­сав йо­го до дру­го­го нор­мально­го кла­су у от­цiв ва­си­лi­ан, i ни­нi пер­ша го­ди­на крас­но­го пи­сан­ня. I хоть на се­лi вiн у пи­сан­нi був ду­же сла­бий, не вмiв нi пе­ра вiд­по­вiд­но взя­ти в ру­ку, нi ви­вес­ти глад­ко та рiв­но од­но­го штри­ха, - то все-та­ки вiн ди­ти­на, не йо­му жу­ри­ти­ся на­пе­ред тим, чо­го ще не знає. Вiн зди­ву­вав­ся, чо­му се на­раз так ти­хо ста­ло, але про при­чи­ну не смiв до­пи­ту­ва­ти­ся нi­ко­го зi своїх су­сi­дiв - вiн же з ни­ми до­сi ду­же ма­ло знай­омий. Та й, зреш­тою, йо­го се й не­ба­га­то об­хо­ди­ло. Се­ред тої, для iн­ших страш­ної й три­вож­ної, ти­шi вiн тим ви­гiд­нi­ше вiд­дав­ся най­лю­бi­шо­му за­нят­тю - дум­кам про свою рiд­ну сто­ро­ну. Не мож­на ска­за­ти, аби вiн ту­жив за нею: вiн знав, що що­по­не­дiл­ка по­ба­чить i батька й ма­тiр. Вiн тiльки ду­мав со­бi, як то гар­но бу­де, як ко­лись, лi­том, приїде до­до­му, бу­де мiг знов сво­бiд­но бi­га­ти по пас­тiв­ни­ках, си­дi­ти над рiч­кою або бро­ди­ти по нiй за ковб­ля­ми*(* К о в б е л ь - рiз­но­вид дрiб­ної рiч­ко­вої ри­би.); се бу­ли дум­ки рад­ше ве­се­лi, яс­нi, блис­ку­чi, а не туж­нi, не жа­лiб­нi. Ма­лий Ми­рон роз­кiш­не ни­ряв у тiй кра­со­тi при­ро­ди, що розц­вi­та­ла в йо­го уявi се­ред сi­рих, хо­лод­них стiн ва­си­лi­анської шко­ли, i не ду­мав про пог­ро­зу, що наб­ли­жа­ла­ся над клас.

    - Ба, а ти со­бi чо­му не при­ла­го­диш скрип­ту­ри* (* Скрип­ту­ра-зо­шит.) до пи­сан­ня? - за­пи­тав сти­ха один су­сiд Ми­ро­на, сту­са­ючи йо­го пiд бiк.

    - Га? - вiд­по­вiв Ми­рон, не­ми­ло збуд­же­ний зi свой­ого зо­ло­то­го сну.

    - Скриптури при­ладь до пи­сан­ня! - пов­то­рив то­ва­риш i по­ка­зав Ми­ро­но­вi, як пок­лас­ти скрип­ту­ри, як ка­ла­мар i пе­ро пiс­ля при­пи­сiв па­на Валька.

    - Iде вже, йде вже! - про­нiс­ся ше­пiт по кла­су, мов при наб­ли­жен­нi яко­го грiз­но­го ца­ря, ко­ли на ко­ри­до­рi за­лу­на­ли кро­ки вчи­те­ля "крас­но­го пи­сан­ня". Швид­ко по­тiм от­во­ри­ли­ся две­рi кла­су, i Валько ввiй­шов. Ми­рон по­зир­нув на нього. Учи­тель своєю по­до­бою зов­сiм не при­га­ду­вав нi­яко­го ца­ря. Се був се­реднього рос­ту чо­ло­вiк, з ко­рот­ко обст­ри­же­ним во­лос­сям на круг­лiй ба­ра­ня­чiй го­ло­вi, з ру­ди­ми ко­рот­ки­ми ву­са­ми i ру­дою гiш­панською бо­рiд­кою. Йо­го ши­ро­ке ли­це i ши­ро­кi, мiц­но роз­ви­не­нi ви­ли­цi враз iз ве­ли­ки­ми, на бо­ки по­вiд­ги­на­ни­ми уши­ма на­да­ва­ли йо­му ви­раз ту­пої упер­тос­тi й м'ясоїднос­тi. Не­ве­лич­кi жаб'ячi очi си­дi­ли гли­бо­ко в ям­ках i бли­ма­ли вiд­ти якось злоб­но та неп­ри­яз­но.

    - Ано! - крик­нув вiн грiз­но, за­чи­нив­ши за со­бою две­рi кла­су i по­ма­ху­ючи трос­ти­но­вою ви­гин­час­тою па­лич­кою. I вiд то­го кри­ку, не­мов вiд вiт­ру хмар­ної лiтньої дни­ни хи­ляється ра­зом ко­лос­ся жи­та, так са­мо по­хи­ли­ли­ся до­до­лу го­ло­ви вi­сiм­де­ся­ти п'яти шко­ля­рiв над пи­сем­ни­ми, синьо та чер­во­но по­ле­нiй­ова­ни­ми скрип­ту­ра­ми. В ру­цi у кож­но­го шко­ля­ра трем­тi­ло пе­ро. Один тiльки ма­лий Ми­рон, що ще не знав Валько­вої вда­чi, си­дiв, обер­не­ний ли­цем до кла­су, i вдив­лю­вав­ся в но­во­го вчи­те­ля.

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>