Іван Франко - Schon schreiben

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_schon_schreiben.docx)Ivan_franko_schon_schreiben.docx25 Кб552
Скачать этот файл (Ivan_franko_schon_schreiben.fb2)Ivan_franko_schon_schreiben.fb252 Кб593

 

Iван Франко

SCHON SCHREIBEN

[Краснопис, калiграфiя (нiм. )]

    

    У прос­то­рiм дру­гiм кла­сi нор­мальної шко­ли от­цiв ва­си­лi­ан* (* Ва­си­лiв­ни - чен­цi ва­си­лi­анських унi­атських мо­нас­ти­рiв.) у Дро­го­би­чi ти­хо, хоч мак сiй. Наб­ли­жається го­ди­на "крас­но­го пи­сан­ня", страш­на для всiх не так са­мим пред­ме­том, як рад­ше осо­бою вчи­те­ля. У ва­си­лi­анськiй шко­лi на всi пред­ме­ти вчи­те­лi - са­мi от­цо­ве, а тiльки для на­уки пи­сан­ня во­ни най­ня­ли со­бi свiтсько­го чо­ло­вi­ка, яко­гось був­шо­го еко­но­ма чи нас­тав­ни­ка, па­на Валька. Па­ну Валько­вi ще й до­сi здається, що вiн еко­ном: хоч iз на­гай­кою хо­ди­ти те­пер не ви­па­дає, але все-та­ки вiн не по­мi­тується* (* П о м i т у в а т и с я - цу­ра­ти­ся.) хоч трос­тiв­ки i нi­ко­ли не за­нед­бує ро­би­ти з неї вiд­по­вiд­но­го вжит­ку. Оче­вид­на рiч, що дi­ти, пiд­да­нi хоч би тiльки на го­ди­ну влас­тi та­ко­го вчи­те­ля, дри­жать на­пе­ред i "крас­не пи­сан­ня" є для них най­бiльшою му­кою.

    Малий Ми­рон один си­дить спо­кiй­ний, май­же ве­се­лий у лав­цi. Вiн ди­вується, чо­му се на­раз так ти­хо ста­ло в кла­сi, ко­ли один смiльчак, вис­ла­ний на ко­ри­дор на звi­ди­ни* (* Звi­ди­ни - роз­вiд­ка.), вбiг до кла­су i крик­нув: "Валько прий­шов!" В тiй са­мiй хви­лi ти­хо ста­ло в кла­сi. Ма­лий Ми­рон не знає ще па­на Валька. Вiн iно що прий­шов iз сiльської шко­ли, батько за­пи­сав йо­го до дру­го­го нор­мально­го кла­су у от­цiв ва­си­лi­ан, i ни­нi пер­ша го­ди­на крас­но­го пи­сан­ня. I хоть на се­лi вiн у пи­сан­нi був ду­же сла­бий, не вмiв нi пе­ра вiд­по­вiд­но взя­ти в ру­ку, нi ви­вес­ти глад­ко та рiв­но од­но­го штри­ха, - то все-та­ки вiн ди­ти­на, не йо­му жу­ри­ти­ся на­пе­ред тим, чо­го ще не знає. Вiн зди­ву­вав­ся, чо­му се на­раз так ти­хо ста­ло, але про при­чи­ну не смiв до­пи­ту­ва­ти­ся нi­ко­го зi своїх су­сi­дiв - вiн же з ни­ми до­сi ду­же ма­ло знай­омий. Та й, зреш­тою, йо­го се й не­ба­га­то об­хо­ди­ло. Се­ред тої, для iн­ших страш­ної й три­вож­ної, ти­шi вiн тим ви­гiд­нi­ше вiд­дав­ся най­лю­бi­шо­му за­нят­тю - дум­кам про свою рiд­ну сто­ро­ну. Не мож­на ска­за­ти, аби вiн ту­жив за нею: вiн знав, що що­по­не­дiл­ка по­ба­чить i батька й ма­тiр. Вiн тiльки ду­мав со­бi, як то гар­но бу­де, як ко­лись, лi­том, приїде до­до­му, бу­де мiг знов сво­бiд­но бi­га­ти по пас­тiв­ни­ках, си­дi­ти над рiч­кою або бро­ди­ти по нiй за ковб­ля­ми*(* К о в б е л ь - рiз­но­вид дрiб­ної рiч­ко­вої ри­би.); се бу­ли дум­ки рад­ше ве­се­лi, яс­нi, блис­ку­чi, а не туж­нi, не жа­лiб­нi. Ма­лий Ми­рон роз­кiш­не ни­ряв у тiй кра­со­тi при­ро­ди, що розц­вi­та­ла в йо­го уявi се­ред сi­рих, хо­лод­них стiн ва­си­лi­анської шко­ли, i не ду­мав про пог­ро­зу, що наб­ли­жа­ла­ся над клас.

    - Ба, а ти со­бi чо­му не при­ла­го­диш скрип­ту­ри* (* Скрип­ту­ра-зо­шит.) до пи­сан­ня? - за­пи­тав сти­ха один су­сiд Ми­ро­на, сту­са­ючи йо­го пiд бiк.

    - Га? - вiд­по­вiв Ми­рон, не­ми­ло збуд­же­ний зi свой­ого зо­ло­то­го сну.

    - Скриптури при­ладь до пи­сан­ня! - пов­то­рив то­ва­риш i по­ка­зав Ми­ро­но­вi, як пок­лас­ти скрип­ту­ри, як ка­ла­мар i пе­ро пiс­ля при­пи­сiв па­на Валька.

    - Iде вже, йде вже! - про­нiс­ся ше­пiт по кла­су, мов при наб­ли­жен­нi яко­го грiз­но­го ца­ря, ко­ли на ко­ри­до­рi за­лу­на­ли кро­ки вчи­те­ля "крас­но­го пи­сан­ня". Швид­ко по­тiм от­во­ри­ли­ся две­рi кла­су, i Валько ввiй­шов. Ми­рон по­зир­нув на нього. Учи­тель своєю по­до­бою зов­сiм не при­га­ду­вав нi­яко­го ца­ря. Се був се­реднього рос­ту чо­ло­вiк, з ко­рот­ко обст­ри­же­ним во­лос­сям на круг­лiй ба­ра­ня­чiй го­ло­вi, з ру­ди­ми ко­рот­ки­ми ву­са­ми i ру­дою гiш­панською бо­рiд­кою. Йо­го ши­ро­ке ли­це i ши­ро­кi, мiц­но роз­ви­не­нi ви­ли­цi враз iз ве­ли­ки­ми, на бо­ки по­вiд­ги­на­ни­ми уши­ма на­да­ва­ли йо­му ви­раз ту­пої упер­тос­тi й м'ясоїднос­тi. Не­ве­лич­кi жаб'ячi очi си­дi­ли гли­бо­ко в ям­ках i бли­ма­ли вiд­ти якось злоб­но та неп­ри­яз­но.

    - Ано! - крик­нув вiн грiз­но, за­чи­нив­ши за со­бою две­рi кла­су i по­ма­ху­ючи трос­ти­но­вою ви­гин­час­тою па­лич­кою. I вiд то­го кри­ку, не­мов вiд вiт­ру хмар­ної лiтньої дни­ни хи­ляється ра­зом ко­лос­ся жи­та, так са­мо по­хи­ли­ли­ся до­до­лу го­ло­ви вi­сiм­де­ся­ти п'яти шко­ля­рiв над пи­сем­ни­ми, синьо та чер­во­но по­ле­нiй­ова­ни­ми скрип­ту­ра­ми. В ру­цi у кож­но­го шко­ля­ра трем­тi­ло пе­ро. Один тiльки ма­лий Ми­рон, що ще не знав Валько­вої вда­чi, си­дiв, обер­не­ний ли­цем до кла­су, i вдив­лю­вав­ся в но­во­го вчи­те­ля.

    - А ти що? - крик­нув, виз­вi­рив­шись на нього, Валько i прос­то нап­ра­вив кро­ки до нього.

    Малий Ми­рон так i ос­тов­пiв з наг­ло­го пе­ре­по­ло­ху. Вiн яки­мось нес­вi­до­мим по­ри­вом обер­нув­ся i зло­жив своє тi­ло в та­ке по­ло­жен­ня, в якiм уже з мi­ну­ту тре­пе­ща­ли йо­го то­ва­ри­шi.

    Валько взяв у ру­ки крей­ду, прис­ту­пив до таб­ли­цi, роз­мах­нув­ся i по­чав пи­са­ти. Зра­зу пи­сав тiльки бук­ви, ма­лi й ве­ли­кi, са­мо­го­лос­нi й су­го­лос­нi, без нi­яко­го, впро­чiм, зна­чiн­ня. Але да­лi-да­лi дiй­шов i до слiв, а в кiн­цi й до цi­лих ре­чень, як, нап­ри­мiр: "Бог сот­во­рив свiт", "Чо­ло­вiк має двi ру­ки", "Зем­ля ма­ти на­ша". Ви­чер­пав­ши та­ким спо­со­бом свою муд­рiсть, по­ка­зав­ши впов­нi св'оє знан­ня крас­но­го пи­сан­ня в чис­лен­них вик­ру­та­сах та дов­гих, як свiт, i рiв­них, як ков­ба­си, хвос­ти­ках, Валько по­ло­жив крей­ду, вiдс­ту­пив­ся, зир­нув ще раз з упо­до­бою на за­пи­са­ну таб­ли­цю i вiд­так, обер­нув­ши­ся до тре­пе­чу­чо­го кла­су, крик­нув грiз­но:

    - Писати!

    Його на­уко­ва дi­яльнiсть в тiй хви­лi щас­ли­во скiн­чи­ла­ся, - те­пер по­чи­на­ла­ся йо­го еко­номська дi­яльнiсть. Щоб по­ка­за­ти се наг­ляд­но, вiн сильно стрiп­нув пальця­ми, аби стряс­ти з них уче­ний крей­дя­ний по­рох, i за­мiсть нього взяв у ру­ки свою трос­ти­ну. I не­мов орел слi­дить зго­ри за до­би­чею, так i вiн, ози­ра­ючись по кла­су, зiй­шов iз пiд­ви­ще­но­го гра­ду­са* (* Гра­дус - пiд­ви­щен­ня, на яко­му стоїть стiл учи­те­ля.) i по­чав свiй об­хiд.

    Перший, на кот­ро­го на­ви­ну­ла йо­го зла до­ля, був який­сь ма­ленький, сла­бенький i ду­же за­ля­ка­ний шко­ля­рик. Вiн увесь у по­тi, наг­нув­ши­ся над скрип­ту­рою, пра­цю­вав зо всеї си­ли, аби вдер­жа­ти пе­ро в дри­жа­чих пальцях, i щох­ви­ля по­зи­рав на таб­ли­цю, ста­ра­ючись ви­во­ди­ти на па­пе­рi та­кi са­мi крюч­ки, гач­ки та ков­ба­си, якi ви­ве­ла вправ­на еко­номська ру­ка на таб­ли­цi. Та ба, ру­ка йо­го дри­жа­ла, крюч­ки, гач­ки та ков­ба­си ви­хо­ди­ли ла­ма­нi, не­рiв­нi - на­вiть пе­ро не­пос­луш­не щох­ви­ля кру­ти­ло­ся в пальцях, скри­пi­ло, порс­ка­ло, не­мов гнi­ва­ло­ся чо­гось i ба­жа­ло як­най­швид­ше з них ви­до­бу­ти­ся.

    Валько став над ним, мов кат над ду­шею, i, злоб­но всмi­ха­ючись, не ка­жу­чи й сло­ва, по­чав приг­ля­да­ти­ся йо­го ро­бо­тi. Бiд­ний хло­пець про­чув ли­хо i до реш­ти стра­тив уся­ку власть над своєю ру­кою i над не­пос­луш­ним пе­ром.

    - То ти так пи­шеш? - про­цi­див звiльна Валько, але тим швид­ше свис­ну­ла в по­вiт­рi йо­го трос­ти­на i опе­ре­за­ла змiєю пле­чi бiд­но­го хлоп­ця.

    - Ой-йой-йой!-заверещав вiн, але за­раз же й утих, стрi­тив­ши грiз­ний га­дю­чий пог­ляд учи­те­ля.

    - Ти не вмiєш лiп­ше пи­са­ти? - пи­тав Валько.

    - Вмiю, вмiю! - ле­по­тiв хло­пець, сам не зна­ючи, що ле­пе­че.

    Учитель-економ, мо­же, й справ­дi вi­рив, що хло­пець умiє лiп­ше пи­са­ти i що тiльки на збит­ки йо­му си­лується пи­са­ти по­га­но, чи, мо­же, з ве­ли­кої лю­бо­вi до йо­го трос­тин­ки.

    - Ну, то вва­жай же! - I Валько пi­шов да­лi, не пе­ре­ко­нав­ши­ся, якi спа­сен­нi пло­ди при­нес­ла йо­го док­лад­на на­ука. Впро­чiм, йо­му й бай­ду­же бу­ло до тих пло­дiв, - вiн те­пер був тiльки еко­но­мом, i бiльше нi­чим. Очi йо­го вже звер­ну­ли­ся в дру­гий бiк i в дру­гiм ку­тi кла­су виг­ля­дi­ли iн­шу жерт­ву. Там си­дiв єврей­чик, кот­рий по ста­рин­нiй при­вич­цi сво­го ро­ду пи­сав узад­гузь* (* Узад­гузь - зза­ду на­пе­ред, цеб­то спра­ва на­лi­во.), си­лу­ючи­ся ви­во­ди­ти Валько­вi вик­ру­та­си вiд пра­вої до лi­вої ру­ки, вiд кiн­ця стрiч­ки до по­чат­ку. Од­ну стрiч­ку вiн уже со­вер­шив та­ким спо­со­бом i са­ме роз­по­чав дру­гу вiд слiв "сот бог а з к сир". На­пи­са­на, го­то­ва вже стрiч­ка виг­ля­да­ла яко-та­ко, але но­ва, не­го­то­ва ще, за­ча­та вiд кiн­ця, вко­ло­ла Валька в очi.

    - А ти як пи­шеш, Мой­ше? - зак­ри­чав вiн, прис­ка­ку­ючи до хлоп­ця.

    Валько всiх євреїв у кла­сi кли­кав "Мой­ше", - хi­ба що се бу­ли си­ни ба­га­тих мiських "ту­зiв", пе­ред яки­ми вiн мав ве­ли­кий рес­пект* (* Рес­пект-по­ва­га.). Єврей­чик ма прiз­ви­ще Йо­нас Тур­тель-та­уб, по­чув­ши той вик­рик i по­ба­чив­ши надс­ка­ку­ючо­го во­ро­га, знi­тив­ся i ску­лив­ся, як сли­мак у своїй ха­ла­буд­цi, i пе­рес­тав пи­са­ти.

    - Ха, ха, ха! - ре­го­тав­ся Валько, при­зи­ра­ючи­ся пи­сан­ню.

    - Пане про­фе­сор… - за­чав хло­пець i зап'явся.

    - Ходи сю­ди!

    I, не че­ка­ючи, аж Йой­на вий­де з лав­ки, взяв йо­го за ву­хо i по­тяг на­се­ре­ди­ну.

    На вид бiд­но­го Йон­ки, ску­ле­но­го, трем­тя­чо­го i зас­ли­не­но­го зо стра­ху, весь клас го­лос­но за­ре­го­тав­ся, хоч уся­кий i со­бi трем­тiв та ку­лив­ся. Але та­ка вже си­ла ти­рансько­го при­тис­ку, що до­сить ти­ра­но­вi всмiх­ну­ти­ся, а всi, що сто­ять пiд йо­го гнi­том, бу­дуть ре­го­та­ти­ся без ог­ля­ду на те, що ре­го­чуться влас­не са­мi над своєю не­до­лею.

    - Ходи до таб­ли­цi! Ану, пи­ши! Валько зма­зав влас­ною ру­кою часть свой­ого письма i втис­нув хлоп­чи­ку крей­ду в ру­ку. Той по­чав пи­са­ти своїм зви­чаєм, узад­гузь. На­но­во за­ре­го­тав­ся клас, всмiх­нув­ся Валько, але за­раз же за­вор­си­ло­ся* (* 3авор­си­ти­ся - на­су­пи­ти­ся.) йо­го ли­це, вiн обер­нув­ся до ос­танньої лав­ки, де си­дi­ли са­мi най­бiльшi i най­дуж­чi хлоп­цi, i крик­нув:

    - Ану, дай­те-но йо­му!

    Хлопчик зат­рем­тiв цi­лим тi­лом i за­ле­бо­нiв щось, але швид­ко прис­ко­чи­ли до нього два то­ва­ри­шi-по­сi­па­ки i по­ве­ли на гра­дус. Ти­хо ста­ло в кла­сi. За­мiсть смi­ху блi­дiсть вис­ту­пи­ла на всiх ли­цях, - тiльки бо­лю­чий ве­реск Йон­ки лу­нав по­се­ред му­ро­ва­них стiн ва­си­лi­ансько­го мо­нас­ти­ря.

    - Досить iз нього! - ска­зав Валько, i Йон­ка, хли­па­ючи, пi­шов на своє мiс­це.

    Сповнивши се ви­со­ко­пе­да­го­гiч­не дi­ло, Валько по­чав знов свiй об­хiд по кла­су i знов по­си­па­ли­ся уда­ри йо­го трос­тин­ки по пле­чах та по ру­ках бiд­них хлоп­цiв.

    Яке вра­жiн­ня вро­би­ла цi­ла ота на­ука на Ми­ро­на, сього ска­за­ти го­дi. Вiн раз у раз дри­жав, мов у ли­хо­ман­цi; йо­му шу­мi­ло в ухах i кру­ти­ло­ся в очах, мов се­ред бу­рi. Йо­му так i ме­ре­щи­ло­ся, що й йо­го не ми­не ота бу­ря, що кож­ний удар страш­но­го вчи­те­ля па­де на нього. На­пи­са­нi сло­ва й стрiч­ки ска­ка­ли пе­ред йо­го очи­ма, на­ду­ва­ли­ся i пе­реп­лу­ту­ва­ли­ся, виг­ля­да­ли ще по­га­нi­ше, нiж бу­ли нап­рав­ду. Вiн i сам не знав, ко­ли пе­рес­тав пи­са­ти, - сi­ра па­во­ло­ка сто­яла пе­ред йо­го очи­ма.

    - То ти так пи­шеш? - гук­нув Валько над йо­го го­ло­вою.

    Мирон стре­пе­нув­ся, вхо­пив за пе­ро, та­лап­нув ним у чор­ни­ло i по­во­лiк по па­пе­ру, мов ту­ра за ро­ги.

    - Чи ти не знаєш, як дер­жа­ти пе­ро?

    - Не знаю! - про­ше­по­тiв Ми­рон.

    - Що? - рев­нув Валько. - Я то­бi не по­ка­зу­вав уже де­сять раз, не раз?

    Мирон за­чу­ду­ва­нi очi встро­мив у роз­лю­че­не Валько­ве ли­це. Але за­мiсть вiд­по­вi­дi Валько стис­ну­тим ку­ла­ком уда­рив хлоп­ця в ли­це. Ма­лий Ми­рон, мов ко­сою пiд­тя­тий, по­ва­лив­ся на лав­ку, а з лав­ки на пiд­ло­гу. Кров обiл­ля­ла йо­го ли­це.

    - Пiдоймiть йо­го! - крик­нув Валько. З задньої лав­ки прис­ко­чи­ли два, тi са­мi, що пе­ред хви­лею па­ри­ли Йон­ку, i пiд­ня­ли зом­лi­ло­го Ми­ро­на. Йо­го го­ло­ва не дер­жа­ла­ся на в'язах i хи­ли­ла­ся до­до­лу, мов у мер­ця.

    - Бiжiть по во­ду! - ко­ман­ду­вав да­лi Валько i ще раз пог­ля­нув на Ми­ро­на.

    - То що за хло­пець? - спи­тав вiн.

    - Мирон, - вiд­по­вiв "ц е н з о р", най­стар­ший вi­ком i най­дуж­чий си­лою в кла­сi, кот­ро­го от­цо­ве нас­та­но­ви­ли нас­тав­ни­ком над то­ва­ри­ша­ми.

    - Що за один? - пи­тав да­лi Валько.

    - Одного хло­па син з Н…

    - Хлопський син! Тьфу, яко­го бi­са тим хло­пам пха­ти­ся сю­ди! - про­вор­ко­тiв Валько. У нього вiд­ляг­ло вiд сер­ця. Вiн за­чав був тро­хи по­бо­юва­ти­ся сво­го вчин­ку, але хлопський син, - зна­читься, мож­на йо­го би­ти i зо­бид­жа­ти, як хо­чеш, нiх­то за хлопським си­ном не впiм­неться* (* Впiм­ну­ти­ся - зас­ту­пи­ти­ся.).

    Валько не по­ми­лив­ся в своїй ра­ху­бi* (* Ра­ху­ба - роз­ра­ху­нок.). Нiх­то не впiм­нув­ся за хлопським си­ном. Не­людський пос­ту­пок учи­те­ля-еко­но­ма уй­шов йо­му глад­ко, так, як i мно­гi йо­го не­людськi пос­туп­ки. Тiльки в сер­цi хлопсько­го си­на вiн не пi­шов глад­ко, а став­ся пер­шим на­сiн­ням обу­рен­ня, по­гор­ди i вiч­ної во­рож­не­чi про­тив уся­ко­го не­во­лен­ня та ти­ранст­ва

    

Пошук на сайті: