Іван Франко - Абу-Касимові капці (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.docx88 Кб1218
Скачать этот файл (Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2)Ivan_franko_abu_kasimovi_kapci.fb2112 Кб1546
    Там прок­лят­тя і пог­ро­зи,

    Галас, крик, і рев, і шум.

    Ба, чим ближ­че до ко­му­ни,

    Справа, зліва, збо­ку су­не

    Все но­ва й но­ва юр­ба:

    Водоноси з ко­нов­ка­ми,

    То прач­ки йдуть з пра­ни­ка­ми -

    Всіх од­на же­не жур­ба.

    Плац ши­ро­кий за­пов­ни­ли,

    Заревли всі враз, за­ви­ли:

    «Ґвалт! Во­ди, во­ди, во­ди!

    Хто нам во­ду вкрав із студні?

    Кляті во­ро­ги об­лудні!

    Дайте-но нам їх сю­ди!»

    Страх пішов по всім Баг­даді!

    Вже й жит­тю па­ни не раді

    На засідан­ня зійшлись.

    «Воду крас­ти що за повід?

    Найпевніше во­доп­ровід

    Попсувався десь-ко­лись».

    І одні лю­дей вти­ша­ють,

    Другі знов майстрів зби­ра­ють

    Водопровід розслідить.

    Не бу­ло се лег­ке діло…

    Вже геть-геть по­ве­чоріло,

    Без во­ди пи­щить, гу­дить

    Весь на­род, трем­тять всі влас­ти,

    Бо тлум грбзиться на­пас­ти

    На уря­ди, на скле­пи…

    Аж ось радість! Всі кри­ниці

    Буль-буль-буль! Крізь ру­ри з криш

    Трисли во­дяні стов­пи.

    «Як? Де? Відки? Що за ди­во?» -

    Весь на­род пи­та сквап­ли­во,-

    Та ніхто не відповість.

    Лиш май­ст­ри, які хо­ди­ли,

    Водопровід розсліди­ли,-

    Можуть да­ти пев­ну вість.

    Величезний здвиг на­ро­ду,

    Що весь день че­кав на во­ду,

    Жде те­пер на тих майстрів.

    «Ось над­хо­дять! Жи­во! Жи­во!

    Говоріть, яке там ди­во?»

    Тлум ре­ве, не­мов здурів.

    

X. ОСТАТНІЙ УДАР НА АБУ-КАСИМА І ЙОГО ПОЄДНАННЯ З КАПЦЯМИ

    

    Вечоріло, су­теніло…

    Чи бу­ло яке там діло

    В Абу-Ка­си­ма, чи ні,-

    Щось весь день бу­ло так нуд­но,

    Думать годі, спа­ти труд­но,

    Прочуття якісь скрутні…

    То по­хо­дить, то знов ля­же,

    То щось пи­ше, то знов ма­же,

    То чи­та свя­тий Ко­ран,

    Та сло­ва пе­ред очи­ма

    Скачуть, кров у вис­ки гри­ма,

    Мов о стіни б'є та­ран.

    Прочувало сер­це ли­хо,

    Билось і кви­ли­ло ти­хо,

    Мов го­лод­не не­мов­ля,

    Та хо­лод­ний ум ста­ре­чий

    Невиразні тії речі

    Душить, цитька, при­дав­ля.

    Та на­раз - все­сильний бо­же!

    Що се все зна­чи­ти мо­же?

    Крик розлігся, на­че грім.

    Голосів страш­на гро­ма­да

    Репетує: «Зра­да! Зра­да!

    Тут він! Тут! Йо­го се дім!»

    Абу-Касим теє чує -

    Вже не мис­лить, не міркує,

    Похолов увесь, як труп.

    Серце вже йо­му ска­за­ло:

    «Знов на те­бе ли­хо впа­ло!»

    І вже жде ска­же­них куп.

    А над­ворі люд лю­тує,

    Ломить двері, ре­пе­тує:

    «Де він? Дай­те нам до рук

    Сього жи­да, во­док­ра­да!

    Розтоптать йо­го, як га­да!

    Мало смерті! Ма­ло мук!»

    Абу-Касим весь здриг­нув­ся,

    З ос­товпіння враз проч­нув­ся,

    Ледве ди­шу­чи, піднявсь.

    Сил ос­татніх до­бу­ває,

    Проти лю­ду вис­ту­пає

    І отак до них оз­вавсь:

    «Люди добрі, го­ро­жа­не!

    Що се за та­ке по­га­не

    Діло мав я по­пов­нить?»

    Та юр­ба йо­го за­пек­ла

    Заглушила: «Згинь! До пек­ла

    Йди чор­там отак слу­жить!»

    І ру­чи­ща вже ту­генькі

    Хап йо­го, мов у об­ценьки,

    В'яжуть, кру­тять, аж хрус­тить.

    Сотня го­лосів гу­кає:

    «Зараз смерть те­бе че­кає!

    Гріх жив­цем те­бе пус­тить!»

    «Люди добрі,- пла­че Ка­сим,-

    Я ж без­сильний, я ваш в'язень;

    Бийте, вішай­те ме­не!

    Я вам вир­ва­тись не в силі,-

    Та скажіть, сусіди милі,

    Що зро­бив я так страш­не?»

    «Що зро­бив? Огид­ну зра­ду!

    Ти хотів весь люд Баг­да­ду

    Спрагою на смерть вмо­рить!

    Ти зат­кав нам во­доп­ровід,

    Ти був бун­ту й шу­му повід!

    Признаєш, чи хо­чеш крить?»

    «Признаватись? Бо­же пра­вий!

    Ти мій свідок, ти лас­ка­вий,

    Ти не­винність не скрив­диш!» -

    «Що, не­винність? - люд скре­го­че.-

    Він вда­вать не­винність хо­че!

    Ось наш до­каз! Пог­ля­ди ж!»

    Люд в тій хвилі прос­ту­пив­ся,

    Хлоп у ха­ту про­тов­пив­ся,

    Мокрий, ззяб­лий, лед­ве ліз;

    Оберемком, у охапці

    Абу-Касимові капці

    Він, пос­тог­ну­ючи, ніс.

    Серед ха­ти їх прид­ви­гав,

    Гепнув, аж весь дім зап­ли­гав,

    В батька, матір так і гне:

    «Бий те­бе су­ха яли­ця!

    Чи ж не гріх то? Чи го­диться

    Так мо­ро­чи­ти ме­не?

    Пане,- тут гу­ка­ють лю­де,-

    Що отев ваш ме­бель бу­де?

Пошук на сайті: