Іван Франко - З вершин і низин

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3180
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб2868

«З вершин і низин» — збірка творів Івана Франка. Є зразком громадянської лірики. Вперше збірку видано 1887 року, друге, перероблене й доповнене видання — 1893 року.
Ідеєю збірки є голос гніву, болю, заклик до боротьби за народ, за щасливе майбутнє. Іван Франко вірив в ідеї боротьби і закликав до цієї боротьби.
«Укладаючи матеріал для сеї книжки, — писав І.Франко у „Передньому слові, — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність».
Збірка складається з семи великих розділів. У перших трьох розділах — «De profundis», «Профілі і маски» та «Сонети» — зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Панські жарти» та «Легенди» — твори епічні.

Iван Якович Франко

"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)

PROFUNDIS

    

ГІМН

    

    Замість про­ло­га

    Вічний ре­во­люцй­онер -

    Дух, що тіло рве до бою,

    Рве за пос­туп, щас­тя й во­лю, -

    Він жи­ве, він ще не вмер.

    Ні попівськiї тор­ту­ри,

    Ні тю­ремні царські му­ри,

    Ані війська мушт­ро­вані,

    Ні гар­ма­ти лаш­то­вані,

    Ні шпіонське ре­мес­ло

    В гріб йо­го ще не зве­ло.

    Він не вмер, він ще жи­ве!

    Хоч від ти­сяч літ ро­див­ся,

    Та аж вчо­ра роз­по­вив­ся

    І о власній силі йде.

    І прос­тується, міцніє,

    І спішить ту­ди, де дніє;

    Словом сильним, мов тру­бою,

    Міліони зве з со­бою, -

    Міліони ра­до йдуть,

    Бо се го­лос ду­ха чуть.

    Голос ду­ха чу­ти скрізь:

    По кур­них ха­тах му­жицьких,

    По верс­та­тах ремісницьких,

    По місцях не­долі й сліз.

    І де тільки він роз­дасться,

    Щезнуть сльози, сум не­щас­тя,

    Сила ро­диться й зав­зят­тя

    Не ри­дать, а до­бу­ва­ти,

    Хоч си­нам, як не собі,

    Кращу до­лю в бо­ротьбі.

    Вічний ре­во­люцй­онер -

    Дух, на­ука, дум­ка, во­ля -

    Не ус­ту­пить пітьмі по­ля,

    Не дасть спу­та­тись те­пер.

    Розвалилась зла руїна,

    Покотилася ла­ви­на,

    І де в світі тая си­ла,

    Щоб в бігу її спи­ни­ла,

    Щоб зга­си­ла, мов огень,

    Розвидняющийся день?

    [1880]

    Веснянки

    

***

    

    Гримить! Бла­го­дат­на по­ра нас­ту­пає,

    Природу розкішная дрож про­ни­має,

    Жде спраг­ла зем­ля пло­дот­вор­ної зли­ви,

    І вітер над нею гу­ляє бурх­ли­вий,

    І з за­хо­ду тем­ная хма­ра ле­тить -

    Гримить!

    Гримить! Тай­на дрож про­ни­має на­ро­ди, -

    Мабуть, бла­го­дат­ная хви­ля над­хо­дить…

    Мільйони че­ка­ють щас­ли­вої зміни,

    Ті хма­ри - плідної бу­ду­щи­ни тіни,

    Що людськість, мов крас­на вес­на, об­но­вить…

    Гримить!

    

    1880

    

***

    

    Гріє со­неч­ко!

    Усміхається не­бо яс­неє,

    Дзвонить пісеньку жай­во­ро­но­чок,

    Затонувши десь в бездні-глубіні

    Кришталевого оке­ану…

    Встань,

    Встань, ора­чу! Вже про­гу­ли вітри,

    Проскрипів мо­роз, вже прой­шла зи­ма!

    Любо ди­хає воз­дух ле­го­том;

    Мов у дівчи­ни, що з сну бу­диться,

    В груді радісно б'єсь здо­ро­вая

    Молодая кров,

    Так і грудь землі ди­ха-дви­гаєсь

    Силов див­ною, ожи­ву­щою.

    Встань, ора­чу, встань!

    Сій в щас­ли­вий час зо­ло­те зер­но!

    З тре­пе­том любві ма­ти щи­рая

    Обійме йо­го,

    Кров'ю теп­лою на­кор­мить йо­го,

    Обережливо ви­рос­тить йо­го.

    Гей, бра­ти! В ко­го сер­це чис­теє,

    Руки сильнії, дум­ка чес­ная, -

    Прокидайтеся!

    Встаньте, слу­хай­те все­мо­гу­що­го

    Поклику вес­ни!

    Сійте в го­ло­вах ду­ми вольнії,

    В сер­цях жа­до­бу бра­то­любія,

    В гру­дях сміливість до ве­ли­ко­го

    Бою за доб­ро, щас­тя й во­лю всіх!

    Сійте! На пух­ку, на жи­ву ріллю

    Впадуть сіме­на дум­ки ва­шої!

    28 мар­та 1880

    

***

    

    Земле, моя всеп­ло­дю­щая ма­ти,

    Сили, що в твоїй жи­ве глу­бині,

    Краплю, щоб в бою сильніше сто­яти,

    Дай і мені!

    Дай теп­ло­ти, що роз­ши­рює гру­ди,

    Чистить чут­тя і віднов­лює кров,

    Що до лю­дей безг­ра­нич­ную бу­дить

    Чисту лю­бов!

    Дай і ог­ню, щоб ним сло­во на­ли­ти,

    Душі стря­сать гро­мо­вую дай власть,

    Правді слу­жи­ти, неп­рав­ду па­ли­ти

    Вічну дай страсть!

    Силу ру­кам дай, щоб пу­та ла­ма­ти,

    Ясність дум­кам - в сер­це крив­ди влу­чать,

    Дай пра­цю­вать, пра­цю­вать, пра­цю­ва­ти.

    В праці ско­нать!

    

    1880

    

***

    

    Розвивайся, ло­зо, бор­зо,

    Зелена дібро­во!

    Оживає по­мертвіла

    Природа на­но­во.

    Оживає, роз­ри­ває

    Пута зи­мовії,

    Обновляєсь в свіжі си­ли

    Й свіжії надії.

    Зеленійся, рідне по­ле,

    Українська ни­во!

    Підоймися, ко­ло­си­ся,

    Достигай щас­ли­во!

    І щоб вся­ке доб­ре сім'я

    Ти повік пле­ка­ла,

    І щоб світу доб­ра служ­ба

    З тво­го пло­ду ста­ла!

    

    1880

    

***

    

    Не за­будь, не за­будь

    Юних днів, днів вес­ни, -

    Путь жит­тя, тем­ну путь

    Проясняють во­ни.

    Золотих снів, ти­хих втіх,

    Щирих сліз і люб­ви,

    Чистих по­ривів всіх

    Не всти­дай­сь, не гу­би!

    Бо ми­нуть - далі труд

    В са­моті і глуші,

    Мозолі на­рос­туть

    На ру­ках і душі.

    Лиш хто лю­бить, тер­пить,

    В кім кров жи­во ки­пить,

    В кім надія ще лік,


    Кого бій ще ма­нить,

    Людське го­ре сму­тить.

    А доб­ро ве­се­лить, -

    Той цілий чо­ловік.

    Тож сли всю жит­тя путь

    Чоловіком цілим

    Не прий­десь тобі буть -

    Будь хоч хви­леч­ку ним.

    А в по­ганії дні,

    Болотянії дні,

    Як надія прой­де

    І по­гас­не чуттє,

    Як з ве­ли­ких доріг

    Любві, бою за всіх

    На вузькі та круті

    Ти зійдеш манівці,

    Зсушить сер­це жу­ра,

    Сколять но­ги тер­ни, -

    О,тоді май жит­тя

    Вдячно ти спом'яни!

    О,тоді ясні сни

    Оживлять твою путь…

    Юних днів, днів вес­ни

    Не за­будь, не за­будь!

    10 іюня 1882

    

***

    

    Ще ще­бе­че у са­доч­ку со­ловій

    Пісню лю­бую вес­ноньці мо­лодій,

    Ще ще­бе­че, як віддав­на ще­бе­тав,

    Своїм співом вес­ну крас­ную вітав.

    Та не так те­пер в са­доч­ку, як бу­ло:

    Вечір в маю, співом все се­ло гу­ло,

    По ву­лиці дівча­тонька, на­че рій,

    На ви­шеньці вис­вис­тує со­ловій.

    Не так нині, як бу­ва­ло! Півсмер­ком

    Не йдуть се­лом дівча­тонька ходірком,

    Не ви­во­дять співа­но­чок на весь двір

    Соловієві на ви­шенці всупір.

    Ось з ро­бо­ти пе­ре­му­чені спішать,

    Руки й но­ги, мов відру­бані, бо­лять,

    Не до жартів їм, сер­деш­ним, та пісень,

    Лиш спо­чи­ти б, на­ро­бив­ши­ся весь день!

    Важко якось со­ловію ще­бе­тать,

    Важко вес­ну, хоч як крас­ну, зустрічать,

    Голосить при­ро­ди радість на весь мір,

    Наче людсько­му не­щас­тю на докір.

    А ще жаль йо­му й супірниць, що їх спів

    По се­лу враз з йо­го свис­том го­монів.

    Що то жде їх?.. Шлюб з не­лю­бом, рій дітий

    Та в'їдли­вая свек­ру­ха й муж ли­хий.

    

    1881

    

***

    

    Весно, ох, дов­го ж на те­бе че­ка­ти!

    Весно, го­луб­ко, чо­му ж ти не йдеш?

    Чом замість се­бе до вбо­гої ха­ти

    Голод і хо­лод, руїну і стра­ти

    В гості ти шлеш?

    Бач, уже май за­чи­няєсь! О маю,

    Чом же мер­цем ти при­хо­диш на світ?

    Пусто і мерт­во по по­лю, по гаю,

    Лиш олов'янії хма­ри вкри­ва­ють

    Весь не­бозвід.

    Стогін іде по се­ли­щах убо­гих,

    Діти гур­та­ми на за­дав­ку мруть,

    Сіна не­ма й сте­бельця в обо­ро­гах,

    Гине худібка, по до­лах роз­ло­гих

    Води ре­вуть.

    "Згинем, - люд шеп­че. - Там го­ре не са­ме

    Звикло хо­дить. Або по­шесть прий­де,

    Або - не дай бо­же - Польща нас­та­не".

    От як сей рік зустріча­ють се­ля­ни,

    Весно, те­бе.

    

    1881

    

***

    

    Ой, що то в полі за ди­мо­ве?

    Чи то вірли крильця­ми б'ються?

    Ні, то До­ля гряд­ки коп­ле,

    Красу са­дить, ро­зум сіє,

    Примовляє, приспівує:

    "Сходи, кра­со, до схід сон­ця,

    Ти, ро­зу­ме, - спо­за­ран­ку!

    Рости, кра­со, до по­яса,

    Ти, ро­зу­ме, ви­ще ме­не!

    Іди, кра­со, поміж лю­ди,

    Ти, ро­зу­ме гро­ма­да­ми!

    Не дайсь, кра­со, то­му взя­ти,

    Хто ти хо­че світ зв'яза­ти;

    Не дайсь, кра­со, то­му в ру­ки,

    Хто тя хо­че в пу­та вку­ти!

    А як впа­деш у не­во­лю,

    То розп­линься слізонька­ми,

    То за­сох­ни без розп­ло­ду!

    Ти, ро­зу­ме-бист­ро­уме,

    Порви пу­та віковії,

    Що ску­ва­ли дум­ку людську!

    Двигни з пітьми люд ро­бу­чий,

    Двигни з пітьми - та до ме­не!

    Розхитай в нім ясні ду­ми,

    Розрости ба­жан­ня волі,

    Виплекай бра­терську зго­ду,

    Поєднай ве­ли­ку си­лу,

    Щоби ра­зом, друж­но ста­ла,

    Щастя, волі до­бу­ва­ла!"

    23 іюля 1880

    

***

    

    Веснянії пісні,

    Веснянії сни,

    Чом так бе­зутішні,

    Безвідрадні ви?

    Чи для вас не­має

    Зелені в лісах,

    Чи для вас не сяє

    Сонце в не­бе­сах?

    Чи для вас ве­се­ла

    Квітка не цвіте,

    Що лиш вбогі се­ла,

    Людський біль здри­те?

    Ох, живі дібро­ви,

    Ясний сон­ця світ,

    Лиш жит­тя, лю­бо­ви

    В людських ду­шах ніт!

    Втішно пти­ця ли­не,

    Гамір, співи, крик…

    Тільки бідний ги­не

    З го­ло­ду му­жик.

    Квіти се­ред по­ля

    Долом і го­ров -

    Тільки тьма й не­во­ля

    П'є на­род­ну кров.

    Краще б то для мо­ди

    Заспівати, бач,

    Про кра­су при­ро­ди,

    Ніж про людський плач.

    Але не для мо­ди

    Се співаю я,

    То й сум­на ви­хо­дить

    Пісенька моя.

    

    1882

    

VIVERE MEMENTO!1

    

    Весно, що за чу­до ти

    Твориш в моїй гру­ди?

    Чи твій пок­лик з мерт­во­ти

    Й сер­це к жизні бу­дить?

    Вчора тлів, мов Ла­зар, я

    В го­ря до­мо­вині -

    Що ж се за но­ва зо­ря

    Мені блис­ла нині?

    Дивний го­лос мя ку­дись

    Кличе - тут-то, ген-то:

    "Встань, про­кинься, про­бу­дись!

    Vivere me­men­to!"

    Вітре теп­лий, бра­те мій,

    Чи твоя се мо­ва?

    Чи на гірці світляній

    Так шу­мить дібро­ва?

    Травко,чи се, мо­же, ти

    Втішно так шеп­та­ла,

    Що з-під кри­ги мерт­во­ти


    Знов на світло вста­ла?

    Чи се, мо­же, шемріт твій,

    Річко, срібна лен­то,

    Змив мій сму­ток і застій?

    Vivere me­men­to!

    Всюди чую лю­бий глас,

    Клик жит­тя мо­гу­чий…

    Весно, вітре, люб­лю вас,

    Гори, ріки, тучі!

    Люди, лю­ди! Я ваш брат,

    Я для вас рад жи­ти,

    Серця сво­го кров'ю рад

    Ваше го­ре зми­ти.

    А що кров не змо­же змить,

    Спалимо ог­нем то!

    Лиш бо­ро­тись зна­чить жить…

    Vivere me­men­to!

    14 ок­тяб­ря 1883

    

____________________

    

    1 Пам'ятай, що жи­веш! (Лат.)

    Осінні ду­ми

    

ЖУРАВЛІ

    

    Понад сте­пи і по­ле, го­ри й до­ли,

    Понад дібро­ви, зжовк­лим лис­том вкриті,

    Понад стер­ни­ща, зим­ним вих­ром биті,

    З пла­чем сум­ним, мов плач по кращій долі,

    Понад се­ли­ща бідні, не­по­шиті

    Хатки, об­дерті і пусті сто­до­ли,

    Понад люд тем­ний, су­мо­ви­тий, го­лий,

    Ви пли­ве­те по млис­то­му бла­киті.

    Куди? Ку­ди? Чи в кра­щий край зе­ле­ний,

    Залитий світлом, зіллям умаєний,

    На нит­ку мов на­ни­зані, мчи­те ви?

    О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі

    З кри­лом підтя­тим брат ваш сох­не в тузі!

    Візьміть ме­не в путь, брат­тя! Де ви? Де ви?..

    *

    Післанці півночі, в да­лекім юзі,

    В прек­раснім краю барв, ба­гатст­ва, пісні,

    Перекажіть про сірі, бе­зутішні

    Мли, що сто­ять на нашім вид­нок­рузі!

    Перекажіть про бідність, сльози вічні,

    Про труд без­сон­ний в болі і на­тузі,

    Про чор­ний хліб твер­дий, пе­че­ний в спузі,

    Про спів жалібний, мов вітри долішні!

    Перекажіть про те, що вас прог­на­ло

    З не­щас­но­го, хоч рідно­го вам, краю,

    Щоб вся­ке щи­ре сер­це й там ри­да­ло!

    Та сли й там бідні схнуть, терп­лять, ри­да­ють,

    Сли й там зем­ля ссе кров їх, сльози й піт,

    А хліб дає не їм - мовчіть! Мовчіть!

    20-21 окт[ября] 1883

    

***

    

    Паде до­до­лу лис­тя з де­ре­ви­ни,

    Паде нев­пин­но, чут­но, су­мо­ви­то,

    Мов сльози ма­ми, що на гріб ди­ти­ни

    Прийшла і пла­че, шеп­чу­чи мо­ли­тов.

    Осики лист кро­ва­вий із гілли­ни

    Паде, не­мов но­жем йо­го про­би­то;

    Жалібно жов­те лис­тя бе­ре­зи­ни,

    Здається, шеп­че: "Літо, де ти, літо?"

    Лиш дуб мо­гу­чий, жо­лудьми ба­га­тий,

    Спокійно в тем­ну, зим­ну даль гля­дить -

    Таж він не­дар­ма теп­ле літо втра­тив!

    Най в'яне лис­тя, най метіль гу­дить,

    Се сил йо­го не змо­же підірва­ти,

    І плід йо­го прий­месь і бу­де жить!

    

    1881

    

    Скорбні пісні

    

***

    

    Не ви­нен я то­му, що сум­но співаю,

    Брати мої!

    Що сло­во до сло­ва неск­лад­но скла­даю -

    Простіть мені!

    Не радість їх ро­дить, не втіха їх пло­дить,

    Не гра пус­та,

    А в хви­лях не­долі, за­ду­ми тяж­кої

    Самі ус­та

    Їх шеп­чуть, без­сон­ний робітник зак­ля­тий

    Склада їх - сум;

    Моя-бо й на­род­на не­во­ля - то ма­ти

    Тих скорб­них дум.

    9 мая 1880

    

***

    

    Бувають хвилі - сер­це мліє

    І скорб­них мис­лей рій ле­тить,

    Мов чор­на хма­ра не­бо криє

    І грім у хмарі гур­ко­тить.

    І пог­ля­дом німої зло­би

    Гляджу на не­бо й світ жи­вий

    І жду, що з зем­ної ут­ро­би

    Ось-ось прор­весь огонь страш­ний

    І вмить спа­лить всю зем­лю тую

    З всіма неп­рав­да­ми її,

    Перелама ха­ос твер­дую

    Шкарлущу скріплої землі…

    І, на­че зо­ло­то в гор­нилі,

    Сей світ очис­титься зовсім,

    І чис­та, в не­ве­черній силі,

    Засяє прав­да й во­ля в нім.

    2 апр[еля] 1880

    

***

    

    До мо­ря сліз, під тис­ком пе­ре­судів

    Пролитих, і моя впли­ла крап­ли­на;

    До хра­му людських зма­гань, праць і трудів,

    Чень, і моя до­ло­житься цег­ли­на.

    А як мільйонів куп­ле­ний сльоза­ми

    День світла, щас­тя й волі засвітає,

    То, чень, в новім, ве­ликім людськім храмі

    Хтось доб­рим сло­вом і ме­не зга­дає.

    2 апр[еля] 1880

    

***

    

    Нехай і так, що зги­ну я,

    Забутий десь під ти­ном,

    Що всі мої дум­ки, діла

    Сліду не ли­шать, мов та мла

    На небі синім!

    Нехай і так! Я ра­до йду

    На чес­не, пра­ве діло!

    За нього ра­до в горі вмру

    І аж до гро­бу до­дер­жу

    Свій пра­пор ціло.

    31 мая 1880

    

***

    

    Тяжко-важко вік свій ко­ро­та­ти

    У нез­нан­ня су­мерці німім,

    І хи­ли­тись, і в ярмі стог­на­ти,

    До мо­ги­ли прос­тог­на­ти в нім.

    Тяжко-важко вік цілий боліти,

    А не зна­ти навіть, де бо­лить;

    Мучитись у горі, а не вміти

    Того го­ря й крих­точ­ку вмен­шить.

    А ще тяж­че ба­чи­ти всю му­ку,

    Знати доб­ре дже­ре­ло її,

    Але не мог­ти по­да­ти ру­ку

    Тому бра­ту, що так стог­не в тьмі.

    А ще тяж­че га­ря­че ба­жа­ти

    Волі, прав­ди, братньої люб­ви,

    Шарпатись у пу­тах, гриз­ти кра­ти,

    А на во­лю вста­ти не мог­ти.

    

    1878

    

***

    

    Мій раю зе­ле­ний,

    Мир-зіллям маєний,

    Стелися круг ме­не

    В да­ле­кую даль!


    Пречудний спо­кою,

    Витай на­до мною.

    Святою ру­кою

    Прогонюй мій жаль!

    Як со­неч­ко сяє!

    Як вільно гу­ляє

    По вільно­му краї

    Мій пог­ляд кру­гом!

    Луги за ла­на­ми,

    Село між са­да­ми

    І мир між хат­ка­ми,

    Спокй над се­лом.

    А лю­ди щас­ливі,

    Брати мов зич­ливі,

    На прадідній ниві

    Працюють поспів…

    І пісня лу­нає

    Від краю до краю:

    Тут па­на не­має,

    Немає й рабів!

    О краю мій, світе!

    Щоб раз те­бе вздріти,

    Я рад був терпіти

    Весь вік у ярмі.

    А днесь тя щод­ни­ни

    З утіхов ди­ти­ни

    Видаю, єди­ний,

    У снах, у тюрмі.

    14 мар­та 1880

    Нічні ду­ми

    

***

    

    Ночі безмірнії, ночі без­соннії,

    Горе моє!

    Мозок на­ля­жуть дум­ки нев­га­мовнії,

    В серці гри­жа, мов па­вук той, по­лоннії

    Сіті снує.

    Виром нев­пин­ним ба­жан­ня сер­дечнії

    Рвуться, ле­тять -

    Вічно нев­ти­шені і без­ко­нечнії…

    Мов на свої ме­не кри­ла без­печнії

    Схопить хо­тять.

    Де ви так рве­тесь, ку­ди ви літаєте,

    Думи-орли?

    В гості до зірки ви, чень, не ба­жаєте?

    К зем­ним зіркам же ви й стеж­ки не знаєте

    Тут по зем­ли.

    О моя яс­на, блис­ку­ча зірнич­ко,

    Де ти жи­веш?

    Чи за жит­тя ще я вздрю твоє лич­ко?

    Чи аж по смерті на гріб мій, гор­лич­ко,

    Плакать прий­деш?

    12 дек[абря] 1882

    

***

    

    Догорають поліна в печі,

    Попеліє чер­во­ная грань…

    У за­думі сид­жу я вночі

    І ду­мок сную чор­ную ткань.

    І ко­ли ж то той жар до­го­рить,

    Що ят­риться у серці мені?

    І чи ско­ро-то го­ре зга­сить

    В моїм мізку дум­ки ог­няні?

    Ох, пе­чуть і бу­шу­ють во­ни!

    Гризе ду­шу й мо­ро­зить ну­да!

    Кров ки­пить, і нут­ро все в огні -

    Вколо ж мур і не­во­ля бліда.

    Я бо­ро­тись за прав­ду го­тов,

    Рад за во­лю про­лить свою кров,

    Та з со­бою са­мим у війні

    Не прос­то­яти дов­го мені.

    18 но­яб[ря] 1881

    

***

    

    Не по­ки­дай ме­не, пе­ку­чий бо­лю,

    Не по­ки­дай, важ­кая ду­мо-му­ко

    Над людським го­рем, людською жур­бою!

    Рви сер­це в мні, бліда жу­ро-ма­рю­ко,

    Не дай зас­нуть в пос­телі бе­зу­час­тя -

    Не по­ки­дай ме­не, гри­же-га­дю­ко!

    Не дай жи­во­му в до­мо­ви­ну класться,

    Не дай по­ду­мать ані на хви­ли­ну

    Про влас­ну радість і про влас­не щас­тя,

    Докіль круг ме­не міліони ги­нуть,

    Мов та тра­ва схне літом під ко­сою,

    І від ко­лис­ки аж по до­мо­ви­ну

    Жиють з бідою, на­че брат з сест­рою, -

    Докіль жит­тя тяж­ким нас да­вить ва­лом,

    На пні ла­має си­лою страш­ною,

    Докіль ще не­до­сяг­лим іде­алом

    Для міліонів ситість, теп­ла ха­та, -

    Докіль на ли­цях сльози, ніби ра­лом,

    Борозди ри­ють, до­ки зим­на кра­та

    Тюремна ру­ки пу­тає ро­бучі,

    Мруть з го­ло­ду без­домні си­ро­тя­та,

    Пишаються під не­бом ті блис­кучі

    Гнізда роз­пус­ти, зоп­сут­тя й об­ма­ни

    І світ за­ра­жу­ють, докіль мо­гучі

    "Стовпи" от­ру­ту ллють в на­родні ра­ни,

    Думки ку­ють, для при­хоті своєї

    Люд тру­пом сте­лють люті та­мер­ла­ни!

    Ох, загніздись на дні душі моєї,

    Важкая ду­мо! Сильни­ми кліща­ми

    Стискай те сер­це, ско­ро б від твоєї

    Схибнув я стеж­ки! Но­ча­ми і дня­ми

    Шепчи над ву­хом: "Ти слу­га не­щас­них!

    Працюй для них сло­ва­ми і ру­ка­ми

    Без ба­жань влас­них, без вдо­во­лень влас­них!"

    28 но­яб[ря] 1883

    

***

    

    Місяцю-князю!

    Нічкою тем­ною

    Тихо пли­веш ти

    Стежков тяємною…

    Ніжно хлю­по­четься

    Воздушне мо­ре,

    Так в нім і хо­четься

    Змить з сер­ця го­ре.

    Місяцю-князю,

    Ти, чарівни­ченьку!

    Смуток на твой­ому

    Ясному ли­ченьку.

    Із не­бозвідної

    Стежки погідної

    Важко глядіть тобі

    В мо­ре без­дон­не,

    В людськості бідної

    Горе без­сон­не.

    Місяцю-князю!

    В пітьмі бу­ду­що­го,

    Знать, ти шу­каєш

    Зілля цілю­що­го,

    Зілля, що лиш цвіте

    З-за рай­ських меж…

    Ох, і ко­ли ж ти те

    Зілля най­деш?..

    16 іюля 1883

    Думи про­ле­тарія

    

НА СУДІ

    

    Судіть ме­не, судді мої,

    Без ми­лості фальши­вої!

    Не надійтесь, що вер­ну я

    З до­ро­ги "не­чес­ти­вої",

    Не надійтесь, що го­ло­ву

    Пред ва­ми смир­но схи­лю я,

    Що в добрість ва­шу віри­ти

    Буду од­ну хоч хви­лю я.

    Судіть ме­не без бо­язні -

    Таж сильні ви, то знаєте!

    Судіть без всти­ду, таж ви встид

    На прив'язі три­маєте;

    Судіть, як ка­же пра­во вам,

    Судіть остріше, тяж­че ще -

    Таж ви і пра­во - то од­но

    В одній ма­шині колісце.

    Одно ли­шень, про­шу я вас,

    Скажіть ви­раз­но й сміло ви:

    Яка ви­на моя і тих,

    Що враз зо мною йдуть і йшли?

    Скажіть ви­раз­но: "Лю­ди ті -

    Се зрад­ни­ки! Во­ни хо­тять

    Перетворить, пе­ре­вер­нуть,


    Звалити наш суспільний лад!"

    Та й ще скажіть, за що хо­тять

    Перетворити лад цілий?

    За те, що па­ном в нім ба­гач,

    А гнесь слу­гою люд німий,

    За те, що чес­на пра­ця в нім

    Придавлена, по­ни­же­на,

    Хоч весь той ваш суспільний лад

    Піддержує й жи­вить во­на.

    За те, що дар­моїдство тут

    З ро­бу­чих рук ссе кров і піт;

    За те, що тут з ка­тедр, ам­вон

    Ллєсь тем­но­та, не яс­ний світ;

    За те, що ллєсь мільйонів кров

    По при­хоті панів, царів;

    За те, що лю­ди лю­дям тут

    Кати, бо­ги, ра­би гірш псів.

    А ще скажіте, як сей лад

    Перевернути хо­чем ми.

    Не зброєю, не си­лою

    Огню, заліза і війни,

    А прав­дою, і пра­цею,

    Й на­укою. А як війна

    Кривава по­на­до­биться -

    Не на­ша бу­де в тім ви­на.

    Та ще скажіть, що ви й самі

    Не відмов­ляєте нам то,

    Що прав­ду ми го­во­ри­мо,

    Що пря­мо, чес­но ми йде­мо

    За прав­дою. Все те скажіть,

    Судді мої, по щи­рості,

    Тоді в ім'я с ь о г о ла­ду

    Судіть ме­не без ми­лості!

    30 апр[еля] 1880

    

SEMPER IDEMI1

    

    Против рож­на пер­ти,

    Против хвиль плис­ти,

    Сміло аж до смер­ти

    Хрест важ­кий нес­ти!

    Правда про­тив си­ли!

    Боєм про­тив зла!

    Між на­род по­хи­лий

    Вольності сло­ва!

    З світо­чем на­уки

    Против брехні й тьми -

    Гей, ро­бучі ру­ки,

    Світлії уми!

    Ще те не вро­ди­лось

    Остреє залізо,

    Щоб ним прав­ду й во­лю

    Самодур зарізав!

    Ще той не вро­див­ся

    Жар, щоб в нім згоріло

    Вічне діло ду­ха,

    Не лиш ут­ле тіло!

    3 апр[еля] 1880

    

____________________

    

    1 Завж­ди те са­ме! (Лат.)

    

ІДЕАЛІСТИ

    

    Під пнем пе­рег­ни­лим в бо­лоті гни­ло­му

    Вертяться, клуб­ляться дрібні черв'яки:

    І вро­ди­лись, ви­рос­ли й ги­нуть у ньому,

    А другі їх тілом жи­вуть за­люб­ки.

    І сниться їм, бідним, у пітьмі кромішній:

    Десь сон­це го­рить у всім чарі вес­ни,

    А в сон­ця промінні, у рар­дості вічній

    Гуляють і зо­ло­том ся­ють во­ни.

    Ті сни свої чер­ви скла­да­ли в сис­те­ми

    З зак­лю­чен­ням: так є най­ліпше, як є;

    Читали про­мо­ви, співа­ли по­еми

    Про гар­не, щас­ли­ве в бо­лоті життє.

    Втім лю­ди той пень відва­ли­ли й по­пер­ли,

    І дійснеє сон­це вка­за­лось з-за мли;

    На сон­це те глип­ну­ли чер­ви й по­мер­ли

    І, мру­чи, убійчеє світло кля­ли.

    

    1882

    

***

    

    Всюди ніве­читься прав­да,

    Всюди па­нує брех­ня,

    В ва­ших лиш серд­цях, о брат­тя,

    Най не пос­та­не во­на!

    Там ви для прав­ди свя­тої

    Сильний збу­дуй­те опліт,

    Там ви огонь нев­га­си­мий

    Чесної дум­ки паліть!

    Твердша від сталі твер­дої,

    Сто раз тривкіша, ніж мур, -

    Щирих, м'яких серць твер­ди­ня

    Супроти громів і бур.

    Там з по­колінь в по­коління

    Правда прос­тоїть ціла,

    Поки не зло­миться лю­тий

    Вал ли­цемірства і зла.

    І, мов те дре­во зи­мою,

    Зверху без­лис­те, мерт­ве,

    В бурі, мо­ро­зи пус­кає

    Вічно коріння но­ве, -

    І, мов но­ра та підзем­на

    Триска клю­чем з-під ска­ли, -

    Трисне з-під зла й пе­ре­судів

    Правда жи­ва на зем­ли!

    6 апр[еля] 1880

    

СУПОКІЙ

    

    Супокій - свя­теє діло

    В су­покійнії ча­си,

    Та сли в час війни та бою

    Ти зо­веш до су­по­кою -

    Зрадник або трус єси.

    Бо ко­ли на­ро­ди в згоді

    Враз пра­цю­ють, щоб при­роді

    Вирвать тай­ну не од­ну,

    В тьму жит­тя влить світла до­сить, -

    Горе то­му, хто підно­сить

    Самовільную війну.

    Та ко­ли в ро­бу­чу по­ру

    В на­шу ха­ту і ко­мо­ру

    Закрадаєсь ли­ходій,

    Щоб здо­бу­ток наш розк­рас­ти,

    Ще й на нас кай­да­ни вклас­ти, -

    Чи й тоді свя­тий спокій?..

    15 іюля 1883

    

ТОВАРИШАМ

    

    І вас зі своїх зборів про­же­нуть

    Старих по­рядків ли­царі гордії,

    Ім'я і діла ваші прок­ле­нуть

    І крик­нуть: " Зра­да! Па­губнії мрії!"

    І ва­шу доб­ру сла­ву оп­лю­ють

    Брехнею, й вас полічать між злодії,

    Отрутою, за­му­че­них, на­по­ять,

    Надії ясні жов­чею зат­ро­ять.

    На суд по­тяг­нуть вас. На­чи­нять ва­ми

    Всі тюр­ми, все пок­ли­чуть про­ти вас -

    Людей і бо­га. Ділом і сло­ва­ми

    Не про­ме­нуть ра­ни­ти раз у раз

    М'якеє сер­це ва­ше, мов тер­на­ми.

    Подумаєш: "Отак жить!" - і не раз,

    Самому страш­но, за­ще­мить у гру­ди…

    Чи ж так жи­вуть з людьми-бра­та­ми лю­ди?

    Не так по­винні! Щоб не так жи­ли,

    Щоб бра­та і в най­мен­шо­му пізна­ли,

    За те як­раз до бою ви пішли,

    На пок­лик прав­ди про­ти брехні ста­ли…

    Борітеся! Терпіть! По всій зем­ли

    Рівняйте стеж­ку правді! Де зас­та­ли

    Лиш глож­жя, тер­ня, там по вас не­хай

    Зазеленіє жи­то, на­че гай!

    19 апр[еля] 1880

    

***

    

    Не лю­ди наші во­ро­ги,

    Хоч лю­ди го­нять нас, і су­дять,

    І за­пи­ра­ють до тюр­ми,

    І висміва­ють нас, і гу­дять.

    Бо лю­ди що? Каміння те,


    Котре, роз­бур­ха­на вес­ною,

    Валами ко­тить і не­се

    Ріка роз­ли­тая з со­бою.

    Не в лю­дях зло, а в пу­тах тих,

    Котрі нез­ри­ми­ми вуз­ла­ми

    Скрутили сильних і сла­бих

    З їх му­кою і їх діла­ми.

    Мов Ла­око­он се­ред змій,

    Так люд увесь в тих пу­тах в'ється…

    Ох, і ко­ли ж той скрут страш­ний

    На тілі ве­лет­ня пор­веться.

    9 апр[еля] 1880

    Excelsior!

    

БЕРКУТ

    

    З ук­ри­то­го гнізда в ска­листій десь щілині

    З тяж­ким він роз­ма­хом рво­нувсь під хма­ри сині -

    З таємних мов дже­рел гнівли­ва дум­ка рветься,

    Облетить світ, і аж о не­ба звід оп­реться,

    І б'є важ­ким кри­лом, де лиш сяг­ну­ти змо­же,

    І зве: "Де прав­да та? Де ти, ве­ли­кий бо­же?

    Всі зорі збігла я, ато­ми всі в при­роді

    Перешукала скрізь, те­бе ж спітка­ти годі.

    В бла­киті він за­вис нед­виж­ний, розп­рос­тер­тий,

    Мов над жит­тям грізний, нев­пин­ний об­раз смер­ти.

    Здаєсь, що до не­бес він гвоз­дя­ми при­би­тий,

    Та чуєш, що він гнеть вниз вер­жесь- кров про­ли­ти.

    Ти чуєш се, і жах те­бе про­хо­дить зим­ний:

    Таж над то­бою тож за­вис бер­кут нест­рим­ний!

    Він не хиб­не те­бе, хоч як ви­со­ко ви­сить!

    Чи мно­го то ще хвиль тобі гу­ля­ти ли­шить?..

    Ось ру­шив він. Пли­ве без ма­ху крил в бла­киті,

    Мов чов­ник Долі тче днів на­ших пас­ма скриті.

    Спокійно ко­ле­сить, зни­жаєсь, знов зри­ваєсь.

    За хма­ру криється, в ла­зурі розп­ли­ваєсь.

    Лиш ост­рий крик йо­го вістить, що він го­лод­ний!

    Так в час тиші не раз прор­веться плач на­род­ний.

    І за­ще­мить в ду­шах вельмож­них біль таємний,

    Мов зем­лет­рясіння віщун, той грім підзем­ний.

    Я не люб­лю те­бе, не­на­вид­жу, бер­ку­те!

    За те, що в груді ти хо­ваєш сер­це лю­те,

    За те, що кров ти п'єш, на низьких і сла­бих

    З по­гор­дою гля­диш, хоч сам жи­веш із них;

    За те, що так те­бе боїться слаб­ша твар,

    Ненавиджу те­бе за теє, що ти цар!

    І ось бли­щить мій кріс - ціль доб­ра, вистріл пе­вен,

    І вбійчеє яд­ро під хма­ри по­не­се він.

    І замість нес­ти смерть зго­ри на зем­не ло­же,

    Ти сам спіткаєш смерть під хма­ра­ми не­бо­же.

    І не як бо­жий суд, але як труп без­душ­ний

    Ти впа­деш, су­дові тих моїх куль пос­луш­ний.

    І не ос­татній ти! Нас є стрільців сто­сот;

    І все, що звесь бер­кут, по­ло­ще кров'ю рот,

    Вивищуєсь над мир, три­во­гу й пост­рах сіє, -

    Те кулі не уй­де, як слуш­ний час наспіє.

    А труп без­душ­ний ми без жа­лю, без про­мо­ви

    Ногою коп­не­мо й піде­мо дальш на ло­ви.

    22-24 мая 1883

    

ЧОВЕН

    

    Хвиля радісно плюс­ко­че та лес­титься до чов­на,

    Мов дит­тя, ціка­ва, шеп­че і роз­пи­тує во­на:

    "Хто ти, чов­не? Що шу­каєш? Відки і ку­ди пли­веш?

    І за чим ту­ди шу­каєш? Що про­був? Чо­го ще ждеш?

    І пов­зе ліни­во чо­вен, і вор­ко­че, і бур­чить:

    "Відки взяв­ся я - не знаю; чим прий­деться закінчить

    Біг мій вічний - тож не знаю. Хви­ля но­сить, бу­ря рве,

    Скали гро­зять, на­дять-про­сять к собі бе­ре­ги ме­не.

    Хвилі - то жит­тя, то гріб мій, пес­тощі і смерть моя;

    Понад влас­ним гро­бом вічно хов­за­юсь три­вож­но я.

    Поки лиш жи­ву прав­ди­во, по­ки гріб той підо мнов:

    Вітер го­нить, хви­ля ло­мить - і я вже на дно пішов.

    Що ж тут ду­мать, що ту­жи­ти, що пи­та­ти­ся про ціль!

    Нині жи­ти, завт­ра гни­ти, нині страх, а завт­ра біль.

    Кажуть, що при­ро­да - ма­ти нас дер­жить, як їм там тре,

    А в кінці ме­не ціло­го знов до се­бе відбе­ре.

    Що ж тут ду­ма­ти? Три­має,то три­має, а візьме,

    То візьме - ні в сім, ні в то­му не пи­та­ти­ме ме­не.

    Непогідний, нес­вобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -

    Все од­но! Шу­ка­ти цілі? Вік бо­рись, плис­ти не кинь!"

    Хвиля ве­се­ло плюс­ко­че та лес­титься до чов­на,

    Ніжна, мов ди­ти­на, шеп­че і пришіптує во­на:

    "Човне-брате, втіх шу­ка­ти се­ред смерті, верх мо­гил -

    Се ж не го­ре! Глянь на мо­ре, кілько тут не­сесь вітрил!

    Не один вто­нув тут чо­вен, та не кож­дий же вто­нув;

    Хоч би й дев'ять не вер­ну­ло, то де­ся­тий по­вер­нув

    І дійшов же до прис­тані. Та ніде той не дійде,

    Хто не має цілі. Чо­вен, як пли­веш, то знай же, де!

    Таж не все бур­хає мо­ре, ти­хеє бу­ва частіш.

    Таж і в бу­рю не всі чов­ни ги­нуть - тим ся ти потіш!

    А хто знає, мо­же, в бу­рю імен­но спа­сеш­ся ти!

    Може, імен­но тобі ся вдасть до цілі доп­лис­ти!"

    Стрий, 13 іюня 1880

    

КАМЕНЯРІ

    

    Я ба­чив див­ний сон. Не­мов пе­ре­до мною

    Безмірна, та пус­та, і ди­ка пло­щи­на,

    І я,при­ко­ва­ний лан­цем залізним, стою

    Під ви­со­чен­ною гранітною ска­лою,

    А далі ти­сячі та­ких са­мих, як я.

    У кож­до­го чо­ло жит­тя і жаль по­ри­ли,

    І в оці кож­до­го го­рить лю­бові жар,

    І ру­ки в кож­до­го ланці, мов гадь, об­ви­ли,

    І плечі кож­до­го до­до­лу ся схи­ли­ли,

    Бо да­вить всіх один страш­ний який­сь тя­гар.

    У кож­до­го в ру­ках тяж­кий залізний мо­лот,

    І го­лос сильний нам зго­ри, як грім, гри­мить:

    "Лупайте сю ска­лу! Не­хай ні жар, ні хо­лод

    Не спи­нить вас! Зносіть і труд, і спра­гу, й го­лод,

    Бо вам приз­на­че­но ска­лу се­сю роз­бить."

    І всі ми, як один, підня­ли вго­ру ру­ки,

    І ти­сяч мо­лотів о камінь за­гу­ло,

    І в ти­сячні бо­ки розп­рис­ка­ли­ся шту­ки

    Та відрив­ки ска­ли; ми з си­лою роз­пу­ки

    Раз по раз гри­ма­ли о кам'яне чо­ло.

    Мов во­до­па­ду рев, мов бит­ви гук кри­ва­вий,

    Так наші мо­ло­ти гриміли раз у раз;

    І п'ядь за п'ядею ми місця здо­бу­ва­ли;

    Хоч не од­но­го там калічи­ли ті ска­ли,

    Ми далі йшли, ніщо не спи­ню­ва­ло нас.

    І кож­дий з нас те знав, що сла­ви нам не бу­де,

    Ні пам'яті в лю­дей за сей кри­ва­вий труд,

    Що аж тоді підуть по сій до­розі лю­ди,

    Як ми проб'єм її та вирівняєм всю­ди,

    Як наші кості тут під нею зог­ни­ють.

    Та сла­ви людської зовсім ми не ба­жа­ли,

    Бо не ге­рої ми і не бо­га­тирі.

    Ні, ми не­вольни­ки, хоч доб­ровільно взя­ли

    На се­бе пу­та. Ми ра­ба­ми волі ста­ли:

    На шля­ху пос­ту­пу ми лиш ка­ме­нярі.

    І всі ми віри­ли, що своїми ру­ка­ми

    Розіб'ємо ска­лу, розд­ро­би­мо граніт,


    Що кров'ю влас­ною і влас­ни­ми кістка­ми

    Твердий зму­руємо гос­ти­нець і за на­ми

    Прийде но­ве жит­тя, доб­ро но­ве у світ.

    І зна­ли ми, що там да­ле­ко десь у світі,

    Який ми ки­ну­ли для праці, по­ту й пут,

    За на­ми сльози ллють ма­ми, жінки і діти,

    Що дру­ги й нед­ру­ги, гнівнії та сер­диті,

    І нас, і намір наш, і діло те кле­нуть.

    Ми зна­ли се, і в нас не раз ду­ша боліла,

    І сер­це рва­ло­ся, і гру­ди жаль стис­кав;

    Та сльози, ані жаль, ні біль пе­ку­чий тіла,

    Ані прок­лят­тя нас не відтяг­ли від діла,

    І мо­ло­та ніхто із рук не ви­пус­кав.

    Отак ми всі йде­мо, в од­ну гро­ма­ду скуті

    Святою дум­кою, а мо­ло­ти в ру­ках.

    Нехай прок­ляті ми і світом по­за­буті!

    Ми ло­ми­мор ска­лу, рівняєм правді путі,

    І щас­тя всіх прий­де по на­ших аж кістках.

    [1878]

    ІДИЛІЯ

    Давно бу­ло. Дітей ма­леньких двоє,

    Побравшися за ру­ки, по квітчас­тих

    Лугах підгірських, стеж­кою вузькою

    Попорек нив, в жар­ку літнюю дни­ну

    Ішли з се­ла.

    Старшенький хлоп­чик був -

    Біловолосий, з синіми очи­ма,

    З ко­нем вер­бо­вим у руці. У нього

    За па­зу­хою доб­рий ку­сень хліба

    І квітка на кай­ст­ровім ка­пе­люсі.

    А дівчин­ка ве­ла йо­го за ру­ку,

    Хоч мен­ша. На­че те­рен, оче­ня­та,

    Мов вуг­ли­ки, жаріли­ся і жи­во

    Все біга­ли кру­гом. Мов ми­ший хвіст,

    Косичка зза­ду висіла, а в ній

    Червона стрічка впле­те­на бу­ла.

    В ма­ленькій за­пас­чині підіп'ятій

    Знать кілька бульб пе­че­них, а струч­ки

    Зеленого го­ро­ху ви­зи­ра­ли

    З-за па­зу­хи.

    Нерадо якось хлоп­чик

    Ішов і бо­яз­ли­во ози­рав­ся,

    А дівчин­ка нев­пин­но ще­бе­та­ла,

    Додаючи то­ва­ри­шу відва­ги.

    - Встидайся, фе! Та­кий ве­ли­кий виріс,

    А пла­кать хо­че! Хло­пець, а боїться!

    Чого бо­ятись тут? Сли я ти ка­жу,

    То му­сить бу­ти прав­да. Все мої

    Бабуня не такі, що­би бре­ха­ли!

    А ти ди­ви, хіба то так да­ле­ко?

    На сей гор­бок, а відтам Діл бли­зенько,

    А там Ділом уго­ру та все вго­ру,

    Аж на сам верх! Та й годі! Там спо­чи­нем -

    А мо­же, ні, чо­го ще спо­чи­ва­ти,

    Коли вже відтам близько!.. Крик­нем: У! -

    Та й прос­то враз побіжи­мо до тих

    Стовпів залізних, що підпер­ли не­бо.

    А там схо­ваємось за стовп і ти­хо -

    Тихенько аж до ве­чо­ра про­бу­дем.

    А ти що­би не смів мені і пис­нуть,

    Не то що пла­кать! Чуєш? А то я

    Тобі за­дам! А як нас­та­не вечір

    І со­неч­ко прий­де до­до­му на ніч,

    Застукає до бра­ми - то ми ти­хо -

    Тихесенько прок­ра­де­мось за ним.

    А знаєш, що ба­бу­ся го­во­ри­ла?

    У нього є донька та­ка хо­ро­ша,

    Що прос­то страх. Во­на-то відчи­няє

    Щовечір бра­му батькові й що­ра­на.

    А вже дітей во­на так ду­же лю­бить,

    Що прос­то страх. А сон­це не пус­кає

    Дітей до неї, щоб із ни­ми ра­зом

    У світ не втікла. Але ми ти­хенько

    Прокрадемось, та й шусть! і вхо­пи­мось

    Її за ру­ки, то вже сон­це нам

    Ніщо не зро­бить. Тільки ти не бійсь

    І пла­ка­ти не смій! Таж то так близько,

    І на до­ро­гу маємо до­сить,

    А та нам пан­на на­дає ба­га­то

    Всього, о що лиш бу­де­мо про­си­ти.

    Ану, о що би ти про­сив?

    Поглянув

    На неї хло­пець, па­лець впхав до уст

    Та й ка­же: - Мо­зе б, ліпсо­го ко­ня?

    - Ха-ха-ха-ха! - дівча за­ре­го­та­лось.

    - Ну, сцо з, то, мо­зе, ка­пе­люх но­вий?

    - Проси, що хо­чеш,а я знаю, знаю,

    Що я про­си­ти бу­ду!

    - Сцо та­ке?

    - Ага не ска­жу!

    - Ну, ска­зи, а то

    Заплацу!

    - Овва, плач, то я са­ма

    Піду і не візьму те­бе з со­бою.

    - Ну, а цо­му з не ска­зес?

    - Знаєш, ти

    Дурний! Мені ба­бу­ся го­во­ри­ли,

    Що в неї яб­луч­ка є зо­лоті.

    Кому во­на те яб­луч­ко да­рує,

    То той весь вік щас­ли­вий, і здо­ров,

    І гар­ний - гар­ний бу­де всім на ди­во.

    Але ті яб­луч­ка лиш для дівчат.

    - Я хо­цу яб­луц­ка! - Зап­ла­кав хло­пець.

    - Не плач, дур­ний, лиш не за­будь про­си­ти, -

    Я встав­люсь вже, щоб і тобі да­ла.

    А як по яб­луч­ку такім діста­нем,

    То вер­не­мо до­до­му і ніко­му

    Не ска­же­мо. Не ска­жеш?

    - Ні не ска­зу,

    - Ну, пам'ятай! А ска­жеш - відбе­руть.

    Чи так?

    - А так, - рік хло­пець. І пішли.

    Пройшло чи­ма­ло літ від то­го дня.

    Далеко над сподіван­ня дітей

    Тяжкою вий­шла й дов­гою до­ро­га

    До со­няч­них па­лат. І тра­ви й ни­ви,

    І не­бо, й сон­це - все, усе зміни­лось

    У хлоп­чи­ка в очах. Лиш не зміни­лась

    Подруга та, провідни­ця йо­го.

    Щебетання її, ве­се­ле, лю­бе,

    І усміх, і надія нев­га­си­ма -

    Се та жи­ва струя, що в'яже в серці

    День нинішній з вчо­рашнім і гря­ду­щим.

    І ціль їх не зміни­лась за той час,

    Лиш ви­рос­ла, роз­ви­лась, роз'ясни­лась.

    І ось ве­ли­ким шля­хом мно­го­люд­ним

    Посеред тис­ку, сва­ру й товкітні

    Ідуть во­ни, хо­ва­ючи у гру­дях

    Дитячі сер­ця, як най­кра­щий скарб.

    Минає їх гор­дий, на­ду­тий ду­рень -

    І розсмієсь; ми­на пиш­ний вельмо­жа -

    То і не гля­не; зустріне му­жик -

    То в спра­гу дасть по­го­жої во­ди

    Напитися, і сте­жеч­ку по­ка­же,

    І підно­чує, в сльоту за­хис­тить.

    Вони ж, поб­рав­ши­ся за ру­ки, ти­хо

    І радісно, без ог­ля­ду й три­во­ги,

    Ідуть навстрічу сон­цю зо­ло­то­му.

    

    1886

    

ПРОФІЛІ І МАСКИ

    

ПОЕЗІЯ

    

    В житті, мов на шля­ху, лиць сотні стрічаєш,

    Та в поспіху їх бе­зу­час­но ли­шаєш.

    Часом лиш по­па­десь ли­це ха­рак­тер­не,

    Що взір по­не­волі до се­бе при­вер­не.


    Зирнеш, за­го­во­риш і стис­неш за ру­ку -

    Найближча хви­ли­на при­но­сить роз­лу­ку.

    Та дов­го ще в тямці відтіль і відсіль

    Не раз ви­зи­рає при­яз­ний профіль.

    Та де з ким тісніше злу­чив тя шлях долі

    Чи в бою, чи в праці на рідно­му полі.

    Живеш по­руч нього, смієшся і пла­чеш,

    Здається, всі ду­ми в душі йо­го ба­чиш.

    Здається, все яс­не, і гнів йо­го й лас­ка, -

    Аж гля­неш пильніше: все мас­ка і мас­ка.

    Лиш мас­ку ти знаєш, її ти лю­бив,

    Що криєсь за нею - і хто ж се зглу­бив?

    Часом лиш при­па­док ту мас­ку відхи­лить -

    Зирнеш і жах­неш­ся: "Чи взір ме­не ми­лить?

    Чи знав я сю пос­тать, чи ба­чив уже?

    Лице мов знай­оме, та зовсім чу­же!"

    Профілі і мас­ки - ось по­ле роз­ло­ге!

    Ось все, що дає нам жит­тя на­ше вбо­ге.

    І вбогі жи­ли б ми, по­нурі, як ма­ри,

    Якби не по­езії дивнії ча­ри.

    Вона ті профілі ха­па на льоту,

    Дає їм безс­мерт­не жит­тя, теп­ло­ту;

    Всі мас­ки свобідно во­на відхи­ляє

    І в ду­шах, мов в книзі, вигідно чи­тає.

    Укритеє щас­тя, мов ма­ти ди­ти­ну,

    Вона об­гор­тає у теп­лу ряд­ни­ну.

    Незримії сльози, що пла­че ду­ша,

    Вона поцілуєм своїм осу­ша.

    30 мар­та - 1 апр[еля] 1893

    Поет

    

ПІСНЯ І ПРАЦЯ

    

    Пісне, моя ти сер­деч­на дру­жи­но,

    Серця відра­до в дні го­ря і сліз,

    З ха­ти вітця, як єди­неє віно,

    К тобі лю­бов у жит­тя я приніс.

    Тямлю як нині: ма­лим ще хлоп­чи­ною

    В ма­мині пісні зас­лу­ху­вавсь я;

    Пісні ті ста­ли кра­сою єди­ною

    Бідного мо­го, тяж­ко­го жит­тя.

    "Мамо, го­луб­ко! - бу­ло, на­ля­гаю. -

    "Ще про Ган­ну­сю, шу­мильця, вінки!"

    "Ні, син­ку, годі! Покіль я співаю,

    Праця че­кає моєї ру­ки".

    Мамо, го­луб­ко! За­ра­на в мо­гилі

    Праця й не­ду­га зло­жи­ли те­бе,

    Пісня ж твоя в нев­ми­ра­ючій силі

    В мой­ому серці ясніє, жи­ве.

    Ох, і не раз тая пісня сум­ненька

    В хви­лях ве­ли­ких нев­го­дин жит­тя

    Тихий привіт мені сла­ла, мов ненька,

    Сил до­да­ла до важ­ко­го пут­тя.

    "Синку, кріпи­ся! - мені ти твер­ди­ла. -

    Адже ж не па­ном ро­див­ся ти, чей!

    Праця, що в гріб ме­не вчас­но вло­жи­ла,

    Та лиш те­бе до­ве­де до лю­дей".

    Правда, ма­ту­сю! Спа­сибі за ра­ду!

    Я її прав­ди не раз досвідив.

    Праця да­ла до жит­тя мні при­на­ду,

    Ціль да­ла, щоб в манівцях не зблу­див.

    Праця вве­ла ме­не в тай­ни­ки темні,

    Відки пісень б'є чарівна по­ра,

    Нею ди­ва про­яс­ни­ли­ся земні,

    Загадка нуж­ди людської ста­ра.

    Пісня і пра­ця - ве­ликі дві силі!

    Їм я до ско­ну ба­жаю слу­жить;

    Череп роз­би­тий - як ля­жу в мо­гилі,

    Ними лиш змо­жу й для прав­нуків жить.

    14 іюля 1883

    

ЧИМ ПІСНЯ ЖИВА?

    

    Кожда пісня моя -

    Віку мо­го день,

    Протерпів її я,

    Не зло­жив ли­шень.

    Кожда стрічка її -

    Мізку мо­го часть,

    Думи - нер­ви мої,

    Звуки - сер­ця страсть.

    Що вам ду­шу стря­се -

    То мій влас­ний жаль,

    Що го­рить в ній - то се

    Моїх сліз хрус­таль.

    Бо нап'ятий мій дух,

    Наче стру­на-прім:

    Кождий вдар, кож­дий рух

    Будить то­ни в нім.

    І дар­ма, що пли­ве

    В них доб­ро і зло,

    В пісні те лиш жи­ве,

    Що жит­тя да­ло.

    7 мар­та 1884

    

СПІВАКОВІ

    

    Будь ти, співа­че, як бо­жа пше­ни­ця,

    Пісня твоя - зо­ло­теє зер­но!

    Скоро в луш­пинні доспіє во­но,

    Колос униз по­чи­нає хи­литься.

    Знає той ко­лос, стеб­ло і луш­пи­на,

    Що для зер­на во­ни тільки й рос­ли,

    Що лиш тоді во­но пов­не, ко­ли

    Весь жи­вий сок свій в нім зло­жить рос­ти­на.

    Знає той ко­лос, стеб­ло і луш­пи­на,

    Що, як доспіє зер­но зо­ло­те,

    Серп їх не­щад­ний зітне і зме­те

    І що зер­но те їх смерті при­чи­на.

    Але ж, леліючи в темній обс­лоні

    Сочні зер­ня­точ­ка, знає стеб­ло,

    Що на бу­ду­ще во­но при­нес­ло

    Нове, ба­гат­ше жит­тя в своїм лоні.

    Так весь свій мо­зок, і нер­ви, і сер­це

    Й ти в свою пісню, співа­че, вкла­дай,

    Біль свій, і щас­тя, й жит­тя їй віддай,

    Будь її ко­лос, луш­пи­на й сте­бельце!

    4 іюня 1888

    

РІДНЕ СЕЛО

    

    І знов я ба­чу тя, се­ло моє ро­дин­не,

    Як ба­чив тя тоді, ко­ли жит­тя ди­тин­не

    Плило, не­мов ма­лий потічок се­ред трав,

    Що в'єсь несміло між дрібни­ми камінця­ми.

    Дрібних утіх і я тут заз­на­вав,

    Задля дрібних гри­зот ли­це ро­сив сльоза­ми.

    Тоді ціка­во ще на світ я пог­ля­дав,

    Не знав, що далі там, за твоїми хат­ка­ми,

    За лісом, що шу­мить дов­ко­ла. І не раз

    Питав я річки, де пли­ве во­на від нас,

    І дум­кою го­нив її ти­хенькі хвилі

    Поза зак­ру­ти­ну да­ле­ку і стрімку.

    І ду­ба-ве­лет­ня в сусідсько­му сад­ку

    Не раз роз­пи­ту­вав, на чиїй він мо­гилі

    Щасливій виріс, так ви­со­кий і роз­ло­гий?

    І лю­ди всі бу­ли мені так близькі, милі,

    І знав я всі стеж­ки дов­ко­ла, всі до­ро­ги,

    І зрідка лиш моя ду­ша за об­руб твій

    Летіла в шир­ший світ.

    Та чи ди­тям у тобі

    Я був щас­ли­вий? Дух ди­тя­чий мій

    Чи ж пер­ших вдарів зла тут не заз­нав на собі?

    Чи ж перші зо­лоті надії

    Не роз­ви­ва­лись тут, мов квіти вес­нянії,

    Морозом збитії? Чи по­ри­ви га­рячі

    М'якої ще душі сміхом тут не топ­та­лись,

    Докором не ду­ши­лись? Чи ж не лля­лись

    Найперші сльози тут, най­щиршії, ди­тячі,

    Під тис­ком вчас­них ще і не­ди­тя­чих мук?

    Хіба ж ду­ша моя, ще чис­та, ніжна, біла,

    Тут, в рідно­му селі, упер­ве не щеміла


    Під до­ти­ком твер­дих, бруд­них і гру­бих рук?

    Хіба ж не по­ча­ла ще тут вси­са­тись в гру­ди

    Та тру­та лю­тая, що й досі ду­ха тлить?

    Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, тру­ди

    І бо­ротьбу з жит­тям?

    Чого ж те­пер бо­лить

    Душа моя, ко­ли по дов­го­му часі

    Я в тобі опи­нивсь, на су­гор­би отсі

    Злим вих­ром заг­на­ний? Стоїш ти, як сто­яло,

    Самотнє і дрібне, ди­тя мов, що схо­ва­ло

    В зе­лені бур'яни го­лов­ку ку­че­ря­ву.

    Довкола ліс гу­де туж­ний, таємний спів,

    Що ще круг моєї ко­лис­ки го­монів,

    Тебе мов об­ту­лив в по­лу свою тем­на­ву.

    І річка та са­ма хлю­по­четься, три­вож­но

    Повзе поміж ви­со­ких бе­регів,

    І вер­би ті самі, і дуб той, що шумів

    Понад ди­ти­ною…

    Чого ж так су­до­рож­но

    Щось тис­не грудь мою у тобі, ріднеє

    Село? Чи жаль мені за тим тісним спо­коєм,

    За тим жит­тям, що, хоч так біднеє

    І сіреє, пли­ве ко­ри­том ти­хим своїм?

    За щас­тям сли­ма­ка то­го, що в шка­ра­лущі

    Ховається? За нез­нан­ня смер­ком?

    Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

    На бурі, гро­ми й град, шу­ка­ти, де зцілю­щий

    Потік знан­ня пли­ве?

    О ні, о ні!

    Не то­го так сьогодні жаль мені,

    Не тим ду­ша моя так важ­ко за­боліла,

    А тим, що тяж­ча ще приг­но­ба тут засіла

    На ли­цях, го­ло­ви не­до­ля вниз хи­ляє,

    Під відди­хом її вся радість зав­ми­рає

    І при­язнь гас­не враз з люб­вою,

    Котрої сім'я тут мені у сер­це впа­ло.

    Отим-то тяж­ко так мені у тобі ста­ло.

    Прощай, се­ло моє! Що тут ме­не дер­жа­ло,

    Те щез­ло; що те­пер дер­жить -

    Таке важ­ке, що, мов го­ра, тя­жить

    На серці. Геть іду - і пла­чу над то­бою.

    14 іюня 1880

    Україна

    

МОЯ ЛЮБОВ

    

    Вона так гар­на, сяє так

    Святою, чис­тою кра­сою,

    І на лиці яріє знак

    Любові, щи­рості, спо­кою.

    Вона так гар­на, а про­те

    Так не­щас­ли­ва, стільки ли­ха

    Знесла, що кви­лить ли­хо те

    В її кождіській пісні сти­ха.

    Її пізнав­ши,чи ж я міг

    Не по­лю­бить її сер­деч­но,

    Не відрек­ти­ся влас­них втіх,

    Щоб їй відда­тись до­ко­неч­но?

    А по­лю­бив­ши, чи ж би міг

    Я бо­жую її по­до­бу

    Згубити з сер­ця, ми­мо всіх

    Терпінь і го­ря аж до гро­бу?

    І чи ж пе­ре­чить ся лю­бов

    Тій другій а святій лю­бові

    До всіх, що ллють свій піт і кров,

    До всіх, кот­рих гне­туть око­ви?

    Ні, хто не лю­битть всіх братів,

    Як сон­це бо­же, всіх зарівно,

    Той щи­ро по­лю­бить не вмів

    Тебе, ко­ха­ная Вкраїно!

    27 іюня 1880

    Картка лю­бові

    

***

    

    Плив гор­до яст­руб в ла­зу­ровім морі.

    Широко круг за кру­гом ко­ле­сив,

    А на горі в ожи­данні і горі

    Лежав я й ле­ту яст­ру­ба слідив.

    Я ждав на ню, свою єди­ну зо­рю…

    Мов яст­руб, бист­ро я сю­ди спішив,

    Від ра­на жду, дум­ка­ми по­ле орю -

    Нема го­луб­ки! Сер­це біль зду­шив.

    Нема го­луб­ки! Тільки яст­руб в'ється!

    Нема го­луб­ки! Дар­ма сер­це б'ється!

    Вже ніч. В роз­пуці знов я геть пішов.

    А за ліском на тій ж горі че­ка­ла

    Вона весь день на ме­не, виг­ля­да­ла,

    Тужила важ­ко й пла­ка­ла за мнов.

    10 мая 1878

    

ТРІОЛЕТ

    

    І ти лу­ка­ви­ла зо мною!

    Ах, ан­гельські сло­ва твої

    Були лиш об­лис­ком брехні!

    І ти лу­ка­ви­ла зо мною!

    І не­тя­му­що­му мені

    Затрули сер­це гри­зо­тою

    Ті ан­гельські сло­ва твої…

    І ти лу­ка­ви­ла зо мною!

    Неначе прав­дою са­мою,

    Неначе зо­ло­том, в огні

    Без ска­зи чи­ще­ним, - ох, ні,

    Неначе прав­дою са­мою,

    Так в добрі і не­щасні дні

    Я ве­ли­чав­ся все то­бою!

    Мов зло­том, чи­ще­ним в огні,

    Неначе прав­дою са­мою.

    Та під пліною зо­ло­тою

    Ховались ска­зи мідяні,

    І цвіт, розцвілий на­весні,

    Під пиш­но­тою зо­ло­тою

    Крив черв'яка! Ох, чи не в сні

    Любились щи­ро ми з то­бою?

    І сер­це бідне рвесь у мні,

    Що ти злу­ка­ви­ла зо мною!..

    

    1880

    

***

    

    Я не лу­ка­ви­ла з то­бою,

    Клянуся прав­дою свя­тою!

    Я чес­но ду­ма­ла й ро­би­ла,

    Та до­ля нас ли­ха сліди­ла.

    Що щи­рая лю­бов діла­ла,

    Вона на ли­хо по­вер­та­ла;

    Що чис­та щирість го­во­ри­ла,

    Вона в брех­ню пе­рет­во­ри­ла,

    Аж по­ки нас не роз­лу­чи­ла.

    Ти ж ду­маєш, я не терпіла,

    В новії зв'язки ра­до бігла?

    Ти ж ду­маєш, я сліз не ли­ла

    По но­чах тем­них не ту­жи­ла?

    Не я лу­ка­ви­ла з то­бою,

    А все лу­кавст­во в нашім строю -

    Дороги наші відда­ли­ло

    І сер­ця наші роз­лу­чи­ло,

    Та на­шої любві не вби­ло.

    

    1880

    

***

    

    Я бу­ду жи­ти, бо я хо­чу жи­ти!

    Не ща­дя­чи ні трудів, ані по­ту,

    При ділі, що наш вік бе­ресь вер­ши­ти,

    Найду й свою я ти­хую ро­бо­ту.

    З ор­ла­ми я не ду­маю дру­жи­ти,

    Та я оп­русь гни­ючо­му бо­ло­ту;

    Щоб че­рез нього й дру­гим шлях мос­ти­ти -

    На те віддам свій труд, свою охо­ту.

    А як ча­сом моя пос­лаб­не си­ла,

    І сер­це в груді біль зціпить пе­ку­чий,

    І людська злість змо­ро­зить кров у жи­лах,

    То чов­ник мя пе­ре­не­се ле­тю­чий -

    Твоя лю­бов підніме мя на кри­лах,

    Аж по­ки вал не зло­миться ре­ву­чий.


    

    1880

    

    Знайомим і нез­най­омим

    

КОРЖЕНКОВІ

    

    Душно і хмар­но,

    Важко бур­ли­вий час!

    Чи ги­нуть мар­но,

    Щоб світ не знав о нас?

    Йти в не­без­печ­ний бій

    Чи гну­тись пла­зом?

    Друже сер­деч­ний мій,

    Ходімо ра­зом!

    Щастя не ждімо,

    Щастя не де, а в нас!

    К сон­цю спішімо,

    Хоч йо­го промінь згас, -

    Вдень бу­де знов ясніть

    Чистим ал­ма­зом.

    В прав­ди і волі світ

    Ходімо ра­зом!

    З гнітом і тьмою,

    З розб­ра­тан­ням братів

    Сміло до бою

    До кінця на­ших днів,

    За сер­ця й совісті

    Ясним по­ка­зом

    В збройній го­тов­ності

    Ходімо ра­зом!

    22 окт[ября] 1882

    

N.N.

    

    Виступаєш ти чем­но, по­ряд­но

    І го­во­риш ро­зум­но і склад­но,

    І ли­це твоє гар­не та яс­не -

    Заглядиться дівча не од­но, -

    Та ме­не щось відтру­чує влас­не,

    І сму­тить, і три­во­жить во­но.

    Все здається мені, що на­ли­тий

    Ти сльоза­ми і кров'ю се­лян,

    Що людською ти крив­дою си­тий,

    Що твій батько - де­рун і ти­ран,

    За жит­тя но­сить пек­ло у груді,

    Заливає ви­ном черв'яка,

    Та як з світом про­ща­ти­ся бу­де,

    То пе­кельная ка­ра тяж­ка

    За всі зла, за гра­бо­ван­ня вра­же,

    За об­дер­те, збідніле се­ло

    Як клей­мо бра­тобійчеє ля­же

    На твоє мар­му­ро­ве чо­ло.

    І по­чуєш ти жар нев­га­ше­ний,

    Що па­ли­ти­ме сер­це твоє,

    І три­во­га, мов меч на­ост­ре­ний,

    Твої ду­ми зсіче і поб'є.

    В твоїй груді, мов ви­хор в по­го­ду,

    Дикі страсті зірвуться грізні,

    І, як ви­хор збен­те­жує во­ду,

    Така те­бе во­ни вну­рять в багні.

    І ру­ка твоя крив­дов сплю­га­виться,

    Переміниться в зло­бу лю­бов -

    Ось чо­го моє сер­це кри­ва­виться,

    Як по­ду­мать, що бу­де з то­бов.

    І дар­ма, що та­кий ти приємний,

    Що дру­зя­ка ти з діла і з мо­ви,

    Що ти лю­дя­ний, ти­хий і чем­ний,

    Що ба­жаєш і стоїш лю­бо­ви!

    Людська крив­да, кот­ров ти го­до­ва­ний,

    На доб­ро не ви­хо­дить ніко­му!

    Так огонь, у со­ло­му за­хо­ва­ний,

    Спалить двір весь, не лиш ту со­ло­му.

    15 мар­та 1883

    

N.N

    

    Будь здо­ро­ва, моя ми­ла,

    Я не твій!

    Розлучила

    Нас мо­гу­ча си­ла.

    Де пос­та­вить ко­го до­ля,

    Там і стій!

    Моя ж до­ля -

    Вітер се­ред по­ля.

    Стогне, віє, рве і сви­ще

    В грі страшній…

    Ближче, ближ­че

    Наше боєви­ще…

    Важко, душ­но, пітьма гру­ба,

    Лютий бій…

    Ось-ось, лю­ба,

    Жде мя, мо­же, згу­ба.

    А як ги­нуть, то са­мо­му!

    Голос твій

    З бою-гро­му

    Звав би мя до­до­му.

    Тож не плач! Очиць, мов зорі,

    Пожалій!

    Згасне вскорі

    Блиск їх у сліз морі.

    Розійшлись, ма­буть, по волі

    Судьбиній

    Наші долі,

    Мов до­ро­ги в полі.

    14-18 дек[абря] 1883

    

ОЛІ

    

    Коли ча­сом на ву­лиці по­ба­чу

    Вдову убо­гу, си­ро­тя мізер­не,

    Що к мені ру­ку прос­тя­га жеб­ра­чу,

    В німім бла­ганні очі к мені звер­не,

    Тремтить в лахмітті, бо­се, на мо­розі,

    Сльотою би­те й гор­ду­ван­ням си­тих, -

    Огнем на сер­це ка­па­ють ті сльози,

    Той жаль го­лод­них, ни­щих і невк­ри­тих.

    І ду­маєсь мені: "Не­дов­го, мо­же,

    Коли ме­не важ­ка прий­ме мо­ги­ла,

    І ти отак підеш на роз­до­рожжє

    О хліб про­сить, моя дру­жи­но ми­ла!

    І зжовк­не, зв'яне те ли­це, що нині

    Так лю­бим сяй­вом, щирістю ясніє,

    Погаснуть очі, що сміялись к мині,

    Жура зв'ялить те­бе, моя надіє!

    І діти наші - ох, аж сер­це в'яне! -

    Сльотою биті, босі, у лахміттю,

    На сльози й го­ре неп­росвітно-тьмя­не,

    Як си­ро­тя­та, геть підуть по світу".

    І тай­ком я трем­тя­чою ру­кою

    Остатній гріш їм ткну й га­даю: "Мо­же,

    Хтось зми­луєсь ко­лись і над то­бою

    І си­ро­тя­там на­шим до­по­мо­же".

    

    1886

    

ГРИЦЬ ТУРЧИН1

    

    Муштруйся, рек­ру­те-не­бо­же,

    Слізьми оруж­жя об­ли­вай!

    Хились, ко­рись, а тільки, бра­те,

    Оружжя з рук не ви­пус­кай!

    Учись вла­да­ти ним, учи­ся

    Стріляти цільно і в ли­це

    Безстрашно смерті заг­ля­да­ти:

    Важкого бою час іде.

    Прийдесь за прав­ду твер­до ста­ти

    Хлоп в хло­па і пле­че в пле­че,

    Прийдесь на во­ро­га стріля­ти,

    І кров рікою по­те­че.

    На віковічную не­во­лю,

    Пониження і гнет твер­дий,

    На зло, що, на­че гадь не­си­та,

    Ссе кров із людськості гру­дий,

    Прийдесь стріля­ти й не од­но­му

    Життя пок­лас­ти в бо­ротьбі.

    Учися ж, рек­ру­те, хоч прик­ро

    Не раз при­хо­диться тобі!

    Учись, щоб був ти сильним му­жем,

    Як засвітає день но­вий!

    Учись, щоб в ряд ти став го­то­вим,

    Як крик роз­дасться бой­овий!

    7 апр[еля] 1880

    

____________________

    

    1 Ге­рой вірші про рек­рутське жит­тя, на­пи­са­ної се­ля­ни­ном Ро­ма­ном Гудз­ма­ном.


        Оси

    

***

    

    Був у нас му­жик ко­лись,

    Що їв хліб і са­ло, -

    Днесь такі пе­ре­ве­лись,

    Хліба всім не ста­ло.

    Був і піп у нас ко­лись,

    Працював, як лю­ди, -

    Днесь такі пе­ре­ве­лись,

    І їх вже не бу­де.

    Був співак у нас ко­лись,

    Що співав "Буй-Ту­ра", -

    Нині в цього, по­ди­вись,

    Банкоагентура.

    Твердоруський був ко­лись

    З чор­ним піднебінням -

    Нині смир­ним став, ди­вись,

    Лядським сот­ворінням.

    Народовець, прог­ре­сист,

    З ку­та­сом мав шап­ку -

    Нині, смир­ний кан­целіст,

    Лиже стар­шим лап­ку.

    Вільнодумець, що ро­бив

    Богу все об'єкції,

    Нині смир­но йде, ади,

    В Юр на ре­ко­лекції.

    Боже, що за див­ний світ,

    Що за пе­ре­вер­ти!

    Чи сміятись, чи жаліть,

    Чи про­си­ти смер­ти?..

    

    1881-1893

    

***

    

    Послухай, си­ну, що пре­мудрість ка­же:

    Коли два стільці маєш до ви­бо­ру -

    Тут ко­ристь влас­ну, тут свя­ту ло­яльність, -

    То на обох ста­рай­ся ра­зом сісти.

    І будь не­на­че те те­ля покірне,

    Що ссе дві мамі за свою по­ко­ру.

    Та ще мудрішим мо­жеш по­ка­за­тись,

    Коли стілець ло­яльності пос­та­виш

    На ко­ристі стілець і аж на­вер­ха

    Сам ся­деш, ви­щий по­над тих нез­дарів,

    Що на са­мих ху­дих ло­яльних стільцях

    Сидять, худі, мов сім корів з Єгип­ту.

    Амінь, амінь, ка­жу тобі, мій си­ну,

    Що не худі товс­тих з'їдять ко­ро­ви,

    Але товсті ху­дих з'їдять з кістка­ми

    І не по­дох­нуть, тільки по­товстіють.

    

    1881

    

"ХЛІБОРОБ"

    

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має,

    Як той, що плу­гом свя­ту зем­лю оре?

    Святую зем­лю в бан­ку зас­тав­ляє,

    В дов­ги впа­дає, як в без­дон­не мо­ре,

    І по­ти б'ється, аж ос­тан­ня рація

    На нього спа­де - грун­ту ліци­тація -

    І по­ки в най­ми не пош­кан­ди­бає, -

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має,

    Як той, що вірно ціса­реві слу­жить,

    В ка­сарні ниш­ком рід свій спо­ми­нає,

    Зітхає ниш­ком, і кле­не, і ту­жить,

    Махає "гве­ром", в "гліді" ма­ше­рує,

    На варті мерз­не, в "шпан­гах" кре­пе­рує,

    В "ібун­ках" пріє, "комісняк" снідає, -

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

    Як той, хто щи­рим патріотом зветься,

    Податки точ­но рік за рік скла­дає,

    Шанує власть, пе­ред жан­дар­мом гнеться,

    Цілуєсь з воз­ним і, хоч ду­же бідний,

    Як тре­ба да­ти, дасть і гріш послідній,

    А на­що, за що дав - і не пи­тає, -

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

    Як той, що все лиш ту на­уку чує,

    Що тільки бідних гос­подь бог ка­рає,

    Що лас­ка бо­жа тільки ба­га­чу є,

    Що чорт усю­ди чо­ловіка ку­сить,

    А бідний все в по­кусі впас­ти му­сить,

    Що хлоп лінюх, п'яни­ця і св[иня] є, -

    Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

    

    1880

    

"УЖАС НА РУСІ"

    

    Лихо, сусідо! Ой го­ре нам, сва­ту!

    Світ вже кінчиться! Вже бу­ря гу­де!

    Чув ти? На на­шу не­щас­ную ха­ту,

    Кажуть, стра­шен­ная змо­ра іде.

    Десь про­яви­лись якісь нігілісти -

    Кажуть, що се лю­доїди, хо­тять

    Русь на­шу, матінку, з ка­шею з'їсти,

    Перевернути те­перішній лад.

    Все пе­ре­вер­нуть униз го­ло­ва­ми:

    Учні про­фе­со­ра ста­нуть нав­чать,

    А як аз­бу­ки не вміє - різка­ми,

    Як він їх нині, бу­дуть йо­го прать.

    Вірні тоді па­рас­тас бу­дуть пра­вить,

    Але пок­ло­ни піп би­ти­ме сам;

    Купчик над скле­пом сей на­пис пос­та­вить:

    "Хто дасть най­мен­ше, то­вар йо­му дам".

    Суд бу­де та­кож для них відповідний:

    Неук су­ди­ти­ме вче­них панів.

    Хто вкрав, а хит­ро - той вий­де свобідний,

    В цю­пу - хто вкрас­ти хотів, а не вмів.

    Красти, ошу­ку­вать всім бу­де вільно,

    Чесний за­ро­бок - от­се бу­де встид,

    Злодія зло­виш в ко­морі - постій-но!

    Злодій те­бе до уря­ду та­щить.

    Не хлоп дер­жаві з кри­ва­во­го по­ту

    Буде, як досі, по­дат­ки зно­сить,

    Але дер­жа­ва за хлопську ро­бо­ту

    Премії бу­де рік-річно пла­тить.

    Волі на­зад­ни­ки стеклі зап­раг­нуть,

    А лібе­ра­ли її прок­ле­нуть,

    Взад пос­ту­повці, мов ра­ки, по­тяг­нуть.

    Прямо впе­ред не­ви­дющі підуть.

    Вівці муть, ку­моч­ку, пас­ти­ря пас­ти,

    Яйця муть, ку­моч­ку, кур­ку учить;

    Люди ле­гальні муть гра­би­ти й крас­ти,

    Чесних поч­нуть злодіяки тіснить.

    Горе, сусідо! Ой ли­хо нам, сва­ту!

    Світ вже ва­литься! Тріщать вже стов­пи!

    Треба по­ки­нуть і жінку і ха­ту

    Та ванд­ру­вать на ку­банські сте­пи.

    4 дек[абря] 1880

    

СОНЕТИ

    

    Вольні со­не­ти

    

***

    

    Сонети - се ра­би. У фор­ми пу­та

    Свобідна дум­ка в них трем­тить за­ку­та,

    Примірена, як міря­ють рек­ру­та,

    І в уніформ так, як рек­рут, упх­ну­та.

    Сонети - се па­ни. В них мисль від ро­ду

    Приглушено для форм; во­ни ви­го­ду,

    Пожиток ки­нуть, щоб ло­ви­ти мо­ду:

    Се гар­ний цвіт, що не при­но­сить пло­ду.

    Раби й па­ни! Екст­ре­ми ся стріча­ють.

    Несмілі ще їх пог­ля­ди, їх речі,

    Бо свої си­ли ще ра­би не зна­ють.

    "Простуйся! В ряд". Хлоп в хло­па, плечі в плечі

    Гнеть ста­нуть, свідомі од­ної ме­ти,

    Живі, грізні, ог­ромнії со­не­ти…

    


    1880

    

***

    

    "Чого ти, хло­пе, вбравсь у стрій ли­царський,

    Немов боїшся насміху і свар­ки?

    Чого важ­кий свій мо­лот ка­ме­нярський

    Міняєш на тон­кий різець Пет­рар­ки?

    Замість ва­ли­ти панський гніт і царський,

    Ти скрив­ся в по­етичні за­ка­мар­ки!

    Гіркий, та нешкідний удар пи­сарський,

    Мов па­линівки чар­ка у шин­кар­ки".

    "Ні, я не ки­нув ка­ме­нярський мо­лот,

    Усе він в моїй, хоч слабій, до­лоні.

    Його не вир­ве насміх, ані ко­лот.

    І як нев­пин­но він о камінь дзво­нитть,

    Каміння грюк в душі мені лу­нає,

    З душі ж лу­на та співом ви­ри­нає".

    

    1881

    

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

    

    Орел мо­гу­чий на верш­ку сніжно­му

    Сидів і оком вдовж і вшир го­нив,

    Втім, схо­пив­ся і по снігу мілко­му

    Крилом уда­рив і в ла­зур поп­лив.

    Та гру­ду снігу він кри­лом відбив,

    І вниз во­на по склоні кам'яно­му

    Котитись ста­ла - час ма­лий проп­лив,

    І вниз рев­ла ла­ви­на дуж­че гро­му.

    Так Кот­ля­ревський у щас­ли­вий час

    Вкраїнським сло­вом роз­по­чав співа­ти,

    І спів той виг­ля­дав на жарт не раз.

    Та був у нім зав­да­ток сил ба­га­тий,

    І ог­ник, ним засвіче­ний, не згас,

    А роз­горівсь, щоб всіх нас огріва­ти.

    

    1873

    

***

    

    Вам страш­но тої ог­ня­ної хвилі,

    Коли з мільйонів серць, мов бо­жий грім,

    Закута прав­да бух­не і зас­тилі

    Шкарлущі світу розірве на нім?

    Ви боїтесь, що­би кри­ваві хвилі

    Не по­тек­ли і не підми­ли дім

    Блискучої освіти, не зму­ли­ли

    Швидкого пос­ту­пу ду­мок зовсім?

    Не бійте­ся! В кри­ва­вих хвиль на­валі

    Не зги­не дум­ка, прав­да і доб­ро,

    Лиш кра­ще, шир­ше розів'ється далі.

    Не бійте­ся! Не людськості яд­ро

    Та бу­ря зло­мить, а су­ху луш­пи­ну, -

    Ядро ж жи­веє роз­рос­тесь без впи­ну.

    

    1880

    

***

    

    Як те залізо з си­лою див­ною,

    Що дру­геє залізо тяг­не к собі

    І маг­не­тиз­мом звесь, не в су­по­кою

    Зціпляєсь, але в не­нас­танній пробі, -

    А як йо­го безділля вкриє ржою,

    Під ржею й си­ла ги­не, мов у гробі, -

    Отак і сер­це, що, грижі стрілою

    Прошиблене, са­мо з'їдаєсь в собі.

    Лиш пра­ця ржу зот­ре, що грудь з'їдає,

    Чуття жи­ве, нетк­ну­те за­хо­ває,

    Непросихаючу но­ру жи­вить.

    Лиш в праці му­жа ви­роб­ляєсь си­ла,

    Лиш пра­ця світ та­ким, як є, ство­ри­ла,

    Лиш в праці вар­то і для праці жить.

    

    1880

    

СІКСТИНСЬКА МАДОННА

    

    Хто смів ска­зать, що не бо­ги­ня ти?

    Де той без­бож­ник, що без сер­ця дрожі

    В твоє ли­це не­бес­не гля­нуть мо­же,

    Неткнутий блис­ком твої кра­со­ти?

    Так, ти бо­ги­ня! Ма­ти, рай­ська ро­же,

    О глянь на ме­не з свої ви­со­ти!

    Бач, я, що в не­бе­сах не міг най­ти

    Богів, пе­ред то­бою кло­нюсь то­же.

    О бозі, ду­хах мож ся сумніва­ти

    І не­бо й пек­ло каз­кою вва­жа­ти,

    Та ти й кра­са твоя - не каз­ка, ні!

    І час прий­де, ко­ли весь світ по­ки­не

    Богів і духів, лиш те­бе, бо­ги­не,

    Чтить бу­де вічно - тут, на по­лотні.

    

    1881

    

ПІСНЯ БУДУЩИНИ

    

    Знов час прий­де, ко­ли з по­гор­ди пи­лу

    Ти от­ря­сеш­ся й яс­ною звіздою

    Засяєш лю­дям, і підуть з то­бою,

    Серця твою по­чу­ють дав­ню си­лу.

    Знов час прий­де, до най­тяж­чо­го бою,

    Остатнього, за прав­ду й во­лю ми­лу

    Ти по­ве­деш на­ро­ди і прог­ни­лу

    Стару бу­до­ву роз­ва­лиш со­бою.

    І над об­нов­ле­ним, щас­ли­вим світом,

    Над збра­та­ни­ми, чис­ти­ми людьми

    Ти зацвітеш но­вим, пре­чуд­ним цвітом.

    Прийде той час! Істо­тою цілою

    Ми чуєм хід йо­го по­за со­бою,

    Та до­жи­вем йо­го - не ми… не ми!

    

    1880

    

***

    

    Колись в со­не­тах Дан­те і Пет­рар­ка,

    Шекспір і Спен­сер кра­со­ту співа­ли,

    В фор­му май­стер­ну, мов різьбле­на чар­ка,

    Свою лю­бов, мов шум-ви­но, вли­ва­ли.

    Ту чар­ку німці в меч пе­ре­ку­ва­ли,

    Коли зня­лась патріотич­на свар­ка;

    "Панцирний" їх со­нет1, як кап­рал, гар­ка,

    Лиш крас­ку крові лю­бить і блиск ста­ли.

    Нам, хлібо­ро­бам, що з ме­чем по­ча­ти?

    Прийдесь но­ву зро­би­ти пе­ре­ко­ву:

    Патріотичний меч пе­ре­ку­ва­ти

    На плуг - обліг бу­ду­щи­ни ора­ти.

    На серп, щоб жи­то жать, жит­тя ос­но­ву,

    На ви­ли - чис­тить стай­ню Авгійо­ву.

    24 сент[ября] 1889

    Тюремні со­не­ти

    Се дім пла­чу, і смут­ку, і зітхан­ня,

    Гніздо грижі, і зоп­сут­тя, і му­ки!

    Хто тут ввійшов, зціпи і зу­би й ру­ки,

    Спини дум­ки, і речі, і ба­жан­ня!

    Кукіль тут по­лють з жи­та, ви­дається,

    Та рівно­час­но свіжий засіва­ють;

    По па­раг­ра­фам прав­ду виміря­ють,

    Але неп­рав­да і без міри ллється.

    Тут сте­ре­жуть ос­нов, але ос­но­ву

    Усіх ос­нов - людсько­го сер­ця мо­ву,

    І во­лю, й мисль зне­ва­жу­ють, як дран­тя.

    Ви, що, по­пав­ши в за­пад­ню ту, хтіли

    Найти в ній людський змисл і людські ціли, -

    Lasciate og­ni spe­ran­za1, - мо­вив Дан­те.

    19 сент[ября] 1889

    

____________________

    

    1 По­киньте всю надію (італ).

    

***

    

    Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець,

    Усякий звір по­пе­ред ме­не мчиться,

    Не криється від ме­не, не боїться,


    Показує, в чо­му хто є мис­тець.

    Лис - злодій тут, не скром­ник, не свя­тець,

    І вовк - не му­зи­кант, а прос­то вбійця,

    Медвідь - де­рун і лю­тий кро­вопійця,

    Забув про жар­ти, бу­бен і та­нець.

    Тут вся­ку вид­но на­го­ло осо­бу,

    Мов фрак роздівши й мун­дур уря­до­вий,

    Вони і людську ски­ну­ли по­до­бу.

    Я в засідці дрібнії то­чу стріли

    І на­пи­наю лук свій, все го­то­вий -

    Ну, бачність, звірі! Не хиб­лю я ціли!

    9 сент[ября] 1889

    

***

    

    Колись в однім ша­новнім руськім домі

    В дні юності, в дні щас­тя і лю­бо­ви

    Читали ми "Что де­лать?", і роз­мо­ви

    Йшли про ча­си бу­дущі, невідомі.

    Домашні да­ми ось як по­би­ва­ли

    Не раз мої га­рячі дифірам­би:

    "Е, спільна пра­ця! В такім разі й вам би

    Прийшлося чис­тить ви­ход­ки й ка­на­ли".

    Не зна­ли да­ми, що важ­ке, всесвітнє

    Питання те вже Австрія ріши­ла.

    Тюремний ки­бель - що в ньому за си­ла!

    І ви­хо­док, і ме­бель враз! Вигідне

    Береш йо­го, ви­но­сиш, ну, і пря­мо

    На по­ле лий чи в ком­пос­то­ву яму.

    17 сент[ября] 1889

    

***

    

    У сні мені яви­лись дві бо­гині.

    Лице од­ної - блис­ки про­ме­нисті,

    Безмірним щас­тям ся­ли очі сині,

    І ку­чері ви­ли­ся зо­ло­тисті.

    Лице дру­гої чор­ний крив сер­па­нок,

    І чорні очі, на­че пе­рун з тучі,

    Блищали, ко­си чорні та блис­кучі -

    Була, не­мов літній, бур­ли­вий ра­нок.

    "Не плач, ди­тя са­мотнє, цить, мій світку, -

    Сказала пер­ша (що за го­лос ми­лий!), -

    Ось на тобі мій дар, чу­до­ву квітку!"

    І со­няш­ник да­ла мені розцвілий.

    А дру­га мовч­ки терн втис­ну­ла в ру­ку, -

    І враз я радість вчув і лю­ту му­ку.

    *

    І го­во­ри­ла пер­ша: "Я лю­бов,

    Життя людсько­го сон­це не­ве­черп­не.

    Як со­няш­ник за сон­цем, так за мнов

    Най раз на все твоє ся сер­це звер­не.

    І світ, і лю­ди - всі пе­ред то­бов

    Являтись бу­дуть світлим бо­ком; сквер­не,

    Погане, зле - лиш з нас­лу­ху, не­мов

    Крізь си­то тільки бу­деш знать. Обер­не

    Мій дар до те­бе щи­рих серць ба­га­то,

    І від най­ліпших, най­чесніших тво­го

    Віку - доб­ра й лю­бові заз­наєш мно­го.

    Тож хо­ро­ни, ди­тя, сей дар мій свя­то!

    Любов л ю д е й, мов хліб той до засіка,

    Громадь і сте­пе­нуй в лю­бов до ч о л о в і к а!"

    *

    І го­во­ри­ла дру­га: "Я не­на­висть,

    Любві сест­ра й то­ва­риш невідступ­ний.

    Ненавиджу я все, що звесь лу­кавість,

    І крив­да, й лад не­людський та підкуп­ний.

    Ненавиджу я всю то­ту неп­равість,

    Що чо­ловіка пха на путь не­пут­ний,

    Що пло­дить в ду­шах підлість, брехні, за­висть.

    Крутіж отой мо­гу­чий, ка­ла­мут­ний.

    Не в серці людськім зло! А зла ос­но­ва -

    Се глу­по­та й то­та міцна бу­до­ва, -

    Що здвиг­не­на людьми і їх же гу­бить.

    Се зло й тобі прож­ре до кості тіло,

    Щоб ти зне­на­видів йо­го і бивсь з ним сміло,

    Хто з злом не бо­ресь, той лю­дей не лю­бить!"

    18 сент[ября] 1889

    

***

    

    Сидів пус­тин­ник біля сво­го ски­ту

    Серед лісів безмірних та без­люд­них

    І слу­хав пта­шок го­лосів пре­чуд­них

    І вітру в гіллі пісню су­мо­ви­ту.

    Аж бач, го­луб­ка, йо­го пташ­ка біла,

    Що вже два дні не знать де про­па­да­ла,

    Ту ж по­над ним крильця­ми стріпо­та­ла

    І ти­хо в нього на колінах сіла.

    Старий пог­ла­дить хтів її ру­ков -

    Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі

    Оббризкала чер­во­на людська кров.

    І зой­кнув дід: "Прок­ляті, зса­танілі

    Часи, ко­ли з осель людських в сей ліс

    На кри­лах го­луб людську кров приніс!"1

    13 сент[ября] 1889

    

____________________

    

    1Мотив із Ле­нау.

    

***

    

    Багно гни­леє між країв Євро­пи,

    Покрите цвіллю, зе­лен­ню гус­тою!

    Розсаднице не­думст­ва і зас­тою,

    О А[встріє]! Де ти пос­та­виш сто­пи,

    Повзе об­лу­да, здирст­во, плач на­ро­ду,

    Цвіте без­душність, на­че плісень з му­ру.

    Ти тис­неш і кри­чиш: "Даю сво­бо­ду!"

    Дреш шку­ру й мо­виш: "Дви­гаю культу­ру!"

    Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,

    Лиш, мов упир, із сер­ця со­ки ссеш,

    Багно твоє лиш сер­це й ду­шу ду­сить.

    Лиш гадь і слизь рос­те й міцніє в тобі,

    Свобідний дух або тіка­ти му­сить,

    Або жив­цем вми­рає в твоїм гробі.

    4 окт[ября] 1889

    

***

    

    Тюрмо на­родів, об­ру­чем ста­ле­ним

    Ти обціпи­ла їх живі сус­та­ви

    Й дер­жиш - не для по­жит­ку, не для сла­ви,

    А лиш для жи­ру клев­ре­там мер­зен­ним.

    Отак пас­тух по­пу­та коні в полі

    Через но­гу; здаєсь, три но­ги вільні,

    А йти во­ни, ні бігти не зу­сильні -

    То ржуть, гри­зуться спільни­ки не­волі.

    Отак і ти по­пу­та­ла на­ро­ди,

    Всім дав­ши зверхні виг­ля­ди сво­бо­ди,

    Щоб одні од­них гриз­ли і ду­ши­ли.

    І хоч всі друж­но рвуться з тво­го кру­га,

    Та в різні бо­ки шар­па­ють друг дру­га.

    Сей ко­лот - дже­ре­ло твоєї си­ли.

    4 окт [ября] 1889

    

ГАЛИЦЬКІ ОБРАЗКИ

    

В ШИНКУ

    

    Сидів в шин­ку і пив горівку,

    Бо ко­ло сер­ця щось пек­ло.

    Згадав про діти, хо­ру жінку,

    Згадав про щас­тя, що втек­ло…

    Згадав, як був гос­по­дар він,

    Як ша­ну­ва­ли го сусіди,

    Всяк відда­вав йо­му поклін

    І сло­во доб­реє завсіди.

    А далі… далі не хотів

    І зга­ду­вать!.. Нас­та­ло ли­хо!

    Чому мов­ча­ти він не вмів,

    Коли ка­за­ли бу­ти ти­хо?

    Коли гро­ма­ду крив­див пан,


    Чому він му­сив впо­ми­на­тись,

    Хоч не йо­го зо­ра­ли лан,

    З па­на­ми пра­ва до­би­ва­тись?

    І не до­бивсь з па­на­ми пра­ва,

    Ще й сам від них біди наз­навсь:

    Громадськая про­па­ла спра­ва,

    Він сам до крих­ти зруй­ну­вавсь.

    Худоба, ха­та, по­ле й сад

    Пішли на кош­ти су­довії,

    В ши­ро­кий світ, не­на­че в ад,

    Його з сім'єю без надії,

    Без хліба пхну­ли. Жінка мре

    Із го­ло­ду на пе­реднівку,

    У най­мах діти… Та­то де?

    Сидить в шин­ку і п'є горівку.

    

    1881

    

МАКСИМ ЦЮНИК1

    

    Дев'ять ще го­дин кри­чав ти,

    Як та штольня за­ва­ли­лась,

    Де, не­щас­ний, пра­цю­вав ти, -

    Дев'ять ще го­дин ко­нав ти.

    А юр­ба їх там тісни­лась,

    Слухаючи кри­ку тво­го,

    Та ру­ка й од­на не йми­лась,

    До ря­тун­ку не сту­ли­лась.

    Дев'ять ще го­дин страш­но­го

    Конання - чи не зам­но­го

    Горя ви­па­ло для то­го,

    Хто за весь свій вік не взнав

    Дев'яти го­дин розкішних,

    Дев'яти но­вин потішних,

    В вічній нужді, сльозах вічних

    Весь свій вік не жив - ко­нав?..

    

    1881

    

____________________

    

    1 Так звав­ся робітник з На­гуєвич, кот­рий в Бо­рис­лаві по­гиб, пра­цю­ючи в штольні. Штольня, ли­хо збу­до­ва­на, за­ва­ли­ла­ся все­ре­дині, так що за­си­па­ний в глу­хо­му кінці робітник мав ще дов­ко­ла се­бе тро­хи вільно­го місця. Дев'ять го­дин чу­тит бу­ло відтам крик не­щас­но­го, і дев'ять го­дин слу­ха­ли то­го кри­ку над­зорці й робітни­ки, не про­бу­ючи навіть при­ло­жи­ти рук до ря­тун­ку.

    

ГАЛАГАН1

    

    "Мамо! ма­мо! - кли­че Йван,

    Хлопчик, мо­же, шес­ти літ. -

    Подивіться, по­дивіть,

    Маю дзіньо, га­ла­ган!"

    "Де ж ти, син­ку, теє взяв?

    Чом ти, син­ку, так дри­жиш?

    Боже, бо­сий десь бу­вав,

    Босий по снігу біжиш!"

    "То мені па­ни­чик дав…

    Я з ним бігав по снігах:

    Я бо­соніж, а він мав

    Черевички на но­гах.

    "Як мя зло­виш, дзіньо дам!" -

    Так він мо­вив та й побіг.

    Я… дігнав йо­го… ма… мам…"

    "Синку, син­ку, що тобі?"

    Зсинів, на­че боз, Іван,

    Зціпив зу­би, одубів,

    З руч­ки ви­пав га­ла­ган -

    Впав на зем­лю і зомлів.

    А за тиж­день в неділю,

    Плаче ма­ти - про­па­ло!

    Пройшла ко­са по зіллю,

    Бідне зілля зів'яло.

    В труні ти­хо спить Іван,

    Не ба­жає більше нич:

    В ручці має га­ла­ган -

    Той, що дав йо­му па­нич.

    

    1881

    

____________________

    

    1 Мідя­на мо­не­та, що стоїть 4 кр[ейце­ри] вал[юти] австр[ійської].

    

ГАДКИ НА МЕЖІ

    

1

    

    Ся нит­ка зе­ле­на, що, мов то­та га­ди­на,

    Отсе здовж за­го­ну снує, -

    Се Ter­mi­nus1 наш, се ме­жа, пе­рек­ла­ди­на,

    Знак, по­ки "моє" і "твоє".

    По сей бік чо­ти­ри за­го­ни Тро­хи­мові,

    По той бік Ми­хай­лові три:

    Жий кож­дий на своїм, уп­ла­чуй дач­ки нові,

    Чужого ж і п'ядь не бе­ри!

    І що ко­му в тім, що Ми­хай­ло й Тро­хим

    На своїх за­го­нах кри­ва­во біду­ють,

    Хоч рук собі й ніг від ро­бо­ти не чу­ють,

    Прийде пе­ред­но­вок2 - за­нес­тись нічим?

    І що ко­му в тім, що худібчи­на їх

    "Чомусь" не дер­житься, чахліє, марніє,

    Що по­ле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

    Хоч орють і по­лють не гірше від всіх?

    І що ко­му в тім, що вже ру­ки у них

    В роз­пуці без­помічній вниз опус­ка­ються?

    "Замало зем­лиці! В ча­сах тих труд­них

    Довги вже две­ри­ма і вікна­ми пха­ються.

    Прийдеться про­пас­ти… Мов ри­ба в са­ку,

    Так б'ємся, і годі що вда­ти!"

    Аж слу­ха­ти важ­ко тих слів, та яку

    Пораду їм да­ти - не зна­ти.

    А ста­неш у полі отак на межі -

    В обох сім за­гонів, і вдовж є ку­ди ди­вить!

    Ну, нив­ка незгірша, що хоч, те й ка­жи, -

    При добрій ро­боті і вісім душ ви­жи­вить…

    А в них обох шість душ! І що б за за­ва­да

    Зложитися по­лем до­ку­пи обом,

    Зложитись ха­та­ми, зна­ряд­дям, тяг­лом?

    І, мо­же, для них се єди­ная ра­да.

    Та ба, ось ме­жа! Ся поп­ру­га вузька

    Несильну їх си­лу роз­дер­ла на час­ти,

    І де в спільній праці жи­ли б довіка,

    Там вроздріб прий­десь їм лиш спільно про­пас­ти.

    

____________________

    

    1 Ter­mi­nus - у римській міфо­логії бог меж і ме­жо­вих знаків, стовпів, ка­менів, які вва­жа­ли­ся свя­щен­ни­ми. Тут: ме­жо­вий знак. - Ред.

    2 Раз щось з'їсти

    

2

    

    Малим ще, тя­мую, всі межі я знав:

    За ма­мою літом що­день туп­цю­вав,

    Коли для дійної ко­ро­ви во­на

    Трави уз­би­ра­ти над­вечір ішла,

    То межі й на ступінь ши­рокі бу­ли,

    З од­ної наж­неш дві ве­реті тра­ви.

    А я неміцни­ми но­га­ми ме­жею

    Безпечно сту­паю м'якою стер­нею.

    А нині пог­ля­ну на межі: нев­же ж?

    Нема ста­ро­давніх, ши­ро­ких тих меж!

    Всі нині то­ненькі, як нит­ка, отак,

    Чужий лед­ве б зду­жав на­ма­ца­ти знак,

    Сей з то­го, той з то­го їх бо­ку підтяв,

    Рад кож­дий, що лиш­нюю ски­бу дістав.

    І чом кож­дий так тої ски­би ба­жить?

    Чом тісно так в світі, не­лю­дя­но жить?

    Чи лю­ду зам­но­го нап­ло­ди­лось нам,

    Чи більш до жит­тя пот­ре­бує він сам?

    Ні лю­ду зам­но­го на нашій рілли,

    Ні в нього са­мо­го пот­ре­би зрос­ли,

    А більш йо­го до­ма стісни­ли чужії,

    На рук йо­го пра­цю, мов трутні, падкії.

    І дар­ма то дех­то нез­ря­чий не раз

    Говорить: "Війна би зда­ла­ся у нас,

    Замного лю­дей, світ тісний всім, мов сак, -

    Просікли б, вільніше би ста­ло відтак".

    Вільніше, се так! Та, крім зни­щен­ня й мук,

    Не ста­ло б до праці що­най­кра­щих рук,

    А дже­ре­ло нуж­ди як би­ло, так би­ло б,

    Лиш що до ста­ро­го но­ве при­чи­ни­ло б.

    А люд че­рез межі, котрі го тіснять,

    Не мо­же до­ба­чи­ти тих всіх за­вад,

    Добачить всіх спле­те­них ко­ренів ли­ха,

    Що си­ли йо­го підло­то­чує сти­ха,

    Ей, межі, ви, межі, ву­зенькі, куці!

    В які без­доріжжя, в які манівці

    Ви втис­ли незрілий ще пог­ляд суспільний!

    Хто шлях нам по­ка­же ши­ро­кий і вільний?

    

3

    

    Приходить до ме­не один чо­ловік:

    "Порадьте, що маю ро­би­ти?

    Ось тут, на тім полі, мій дід про­жив вік,

    Хоч, прав­ду ска­зав­ши, не­ма чим і жи­ти.

    Три пру­ти! Та ну, якось, пев­но, тоді

    Не так бу­ло тісно, як нині, -

    Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

    Пройшов цілий вік ста­ро­вині.

    Мав дід два си­ни, по­же­нив їх, і враз

    Жили в одній хаті з дітка­ми.

    Все дід, бу­ло, ка­же: "Ділив би я вас

    Тим по­лем, та й б'юся з гад­ка­ми.

    Тепер во­но лед­ве жи­вить нас, а що ж

    Тоді, як ту дрібку над­воє роз­дер­ти?

    Ні, я вас не бу­ду діли­ти! Як мож,

    Так жий­те при­купі, а схо­че­те тож

    Ділитись - діліться по моїй аж смер­ти".

    Та ста­ло­ся, бач­те, що дід і си­ни

    Померли на ти­фус од­ної вес­ни,

    Лишивши по двоє дітей ма­лолітніх.

    Я най­стар­ший був, мав три ро­ки з вес­ни,

    Стриків хло­пець - півто­ра; в ма­ми й стрий­ни

    При гру­дях дівчат­ка бу­ли. По бездітних

    Багатших сусідах ма­ми роз­да­ли

    Нас, хлоп­чиків, - бач, не бу­ло з чо­го жи­ти.

    Дістодьто, го­дуй­те, до­по­ки ма­лий,

    А ви­рос­те, му­сить за все відслу­жи­ти.

    І ми нас­лу­жи­лись, наз­на­лись біди!

    Мами пов­ми­ра­ли. Мені вже тог­ди

    Було двад­цять літ, я по­ки­нув слу­жи­ти,

    До ха­ти пішов, оже­нивсь і, як слід,

    Обняв усе по­ле, що нам ли­шив дід,

    І став на нім в бідності жи­ти.

    Гадав я: спла­чу ма­лолітнім там­тим,

    І по­ле по дідовій волі

    Останесь ціле, то хоч я на тім полі

    Вдержусь, а то впа­десь у ру­ки чу­жим.

    Дівчат повіную, а стар­ший братій

    Присране де-будь до вдо­вої…

    То так, як би двом у со­рочці тісній:

    Волить хоч один, та хо­ди­ти в цілій,

    Ніж дер­ти со­роч­ку над­воє,

    Бо жа­ден тоді не бу­де мав що вбрать.

    Отак я, бу­ва­ло, час­тенько

    Говорю там­то­му. Та ба, лю­бий брат

    Лиш вис­лу­хав все те чис­тенько

    Та й за­раз до су­ду. Спи­сать за­жа­дав,

    Що там на всі діти ли­ши­лось,

    І щоб все напів поміж них поділи­лось

    Так, як би їх та­то ок­ре­мо вми­рав.

    Я вчув се, і сум­но зро­би­ло­ся. Шлю

    До нього лю­дей, щоб зго­ди­лись на спла­ту;

    Сам ход­жу за ним і бла­гаю-цвілю:

    "Вважай, пе­реділи­мо по­ле і ха­ту,

    То що ж на тих кус­ни­ках бу­дем ро­бить?

    Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

    А ти хо­чеш дідо­ву во­лю ла­ма­ти?"

    Дарма, він про сла­ту не хо­че і зна­ти!

    Минуло два то­ки, і з су­ду ми нині

    Декрети діста­ли: усе, що дід мав,

    Між нас поділи­ти по рівній час­тині,

    А кож­дий щоб з то­го сест­ру звіну­вав,

    І що тут ро­би­ти, по­радьте, сли лас­ка!

    Зруйнують до­чис­та, як вкро­ять отак

    Півгрунту! Моя вже за­дов­же­на част­ка.

    Сестри не звіную, і сам я жеб­рак.

    Я ду­маю свідків до су­ду вес­ти,

    Що дід не хотів ділить по­ля, -

    То, чень, йо­му ска­жуть на спла­ту піти,

    А ні, га! - то дійсь бо­жа во­ля!"

    

4

    

    Я ду­мав про людське бра­терст­во но­ве,

    І ду­мав, чи в світ во­но швид­ко прий­де?

    І ба­чив я в думці без­межні по­ля:

    Управлена спільним тру­дом, та рілля

    Народ го­ду­ва­ла щас­ли­вий, свобідний.

    Чи се ж Ук­раїна, чи се край мій рідний,

    Обдертий чу­жи­ми і світом за­бу­тий?

    Так, се Ук­раїна, свобідна, но­ва!

    І в мой­ому серці біль вти­шу­вавсь лю­тий.

    Щез при­вид. Я гля­нув дов­ко­ла. Он там

    За зо­ра­ну ме­жу б'єсь з Гри­цем Сте­пан;

    Там дід оре по­ле, ста­ренький, як гриб,

    І пла­че за си­ном, що в Боснії згиб;

    Там батько за си­ном з дрю­ком уга­няєсь;

    Там ма­чу­хи лю­тий проклін роз­ля­гаєсь…

    О краю мій рідний, не­до­лею гну­тий,

    Пропасти би рад­ше тобі, ніж ко­ли б

    Така твоя до­ля повік ма­ла бу­ти!

    

    

Пошук на сайті: