Іван Франко - З вершин і низин (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.docx96 Кб3031
Скачать этот файл (Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2)Ivan_franko_z_vershin_i_nizin.fb2122 Кб2730

    

    1880

    

    Знайомим і нез­най­омим

    

КОРЖЕНКОВІ

    

    Душно і хмар­но,

    Важко бур­ли­вий час!

    Чи ги­нуть мар­но,

    Щоб світ не знав о нас?

    Йти в не­без­печ­ний бій

    Чи гну­тись пла­зом?

    Друже сер­деч­ний мій,

    Ходімо ра­зом!

    Щастя не ждімо,

    Щастя не де, а в нас!

    К сон­цю спішімо,

    Хоч йо­го промінь згас, -

    Вдень бу­де знов ясніть

    Чистим ал­ма­зом.

    В прав­ди і волі світ

    Ходімо ра­зом!

    З гнітом і тьмою,

    З розб­ра­тан­ням братів

    Сміло до бою

    До кінця на­ших днів,

    За сер­ця й совісті

    Ясним по­ка­зом

    В збройній го­тов­ності

    Ходімо ра­зом!

    22 окт[ября] 1882

    

N.N.

    

    Виступаєш ти чем­но, по­ряд­но

    І го­во­риш ро­зум­но і склад­но,

    І ли­це твоє гар­не та яс­не -

    Заглядиться дівча не од­но, -

    Та ме­не щось відтру­чує влас­не,

    І сму­тить, і три­во­жить во­но.

    Все здається мені, що на­ли­тий

    Ти сльоза­ми і кров'ю се­лян,

    Що людською ти крив­дою си­тий,

    Що твій батько - де­рун і ти­ран,

    За жит­тя но­сить пек­ло у груді,

    Заливає ви­ном черв'яка,

    Та як з світом про­ща­ти­ся бу­де,

    То пе­кельная ка­ра тяж­ка

    За всі зла, за гра­бо­ван­ня вра­же,

    За об­дер­те, збідніле се­ло

    Як клей­мо бра­тобійчеє ля­же

    На твоє мар­му­ро­ве чо­ло.

    І по­чуєш ти жар нев­га­ше­ний,

    Що па­ли­ти­ме сер­це твоє,

    І три­во­га, мов меч на­ост­ре­ний,

    Твої ду­ми зсіче і поб'є.

    В твоїй груді, мов ви­хор в по­го­ду,

    Дикі страсті зірвуться грізні,

    І, як ви­хор збен­те­жує во­ду,

    Така те­бе во­ни вну­рять в багні.

    І ру­ка твоя крив­дов сплю­га­виться,

    Переміниться в зло­бу лю­бов -

    Ось чо­го моє сер­це кри­ва­виться,

    Як по­ду­мать, що бу­де з то­бов.

    І дар­ма, що та­кий ти приємний,

    Що дру­зя­ка ти з діла і з мо­ви,

    Що ти лю­дя­ний, ти­хий і чем­ний,

    Що ба­жаєш і стоїш лю­бо­ви!

    Людська крив­да, кот­ров ти го­до­ва­ний,

    На доб­ро не ви­хо­дить ніко­му!

    Так огонь, у со­ло­му за­хо­ва­ний,

    Спалить двір весь, не лиш ту со­ло­му.

    15 мар­та 1883

    

N.N

    

    Будь здо­ро­ва, моя ми­ла,

    Я не твій!

    Розлучила

    Нас мо­гу­ча си­ла.

    Де пос­та­вить ко­го до­ля,

    Там і стій!

    Моя ж до­ля -

    Вітер се­ред по­ля.

    Стогне, віє, рве і сви­ще

    В грі страшній…

    Ближче, ближ­че

    Наше боєви­ще…

    Важко, душ­но, пітьма гру­ба,

    Лютий бій…

    Ось-ось, лю­ба,

    Жде мя, мо­же, згу­ба.

    А як ги­нуть, то са­мо­му!

    Голос твій

    З бою-гро­му

    Звав би мя до­до­му.

    Тож не плач! Очиць, мов зорі,

    Пожалій!

    Згасне вскорі

    Блиск їх у сліз морі.

    Розійшлись, ма­буть, по волі

    Судьбиній

    Наші долі,

    Мов до­ро­ги в полі.

    14-18 дек[абря] 1883

    

ОЛІ

    

    Коли ча­сом на ву­лиці по­ба­чу

    Вдову убо­гу, си­ро­тя мізер­не,

    Що к мені ру­ку прос­тя­га жеб­ра­чу,

    В німім бла­ганні очі к мені звер­не,

    Тремтить в лахмітті, бо­се, на мо­розі,

    Сльотою би­те й гор­ду­ван­ням си­тих, -

    Огнем на сер­це ка­па­ють ті сльози,

    Той жаль го­лод­них, ни­щих і невк­ри­тих.

    І ду­маєсь мені: "Не­дов­го, мо­же,

    Коли ме­не важ­ка прий­ме мо­ги­ла,

    І ти отак підеш на роз­до­рожжє

    О хліб про­сить, моя дру­жи­но ми­ла!

    І зжовк­не, зв'яне те ли­це, що нині

    Так лю­бим сяй­вом, щирістю ясніє,

    Погаснуть очі, що сміялись к мині,

    Жура зв'ялить те­бе, моя надіє!

    І діти наші - ох, аж сер­це в'яне! -

    Сльотою биті, босі, у лахміттю,

    На сльози й го­ре неп­росвітно-тьмя­не,

    Як си­ро­тя­та, геть підуть по світу".

    І тай­ком я трем­тя­чою ру­кою

    Остатній гріш їм ткну й га­даю: "Мо­же,

    Хтось зми­луєсь ко­лись і над то­бою

    І си­ро­тя­там на­шим до­по­мо­же".

    

    1886

    

ГРИЦЬ ТУРЧИН1

    

    Муштруйся, рек­ру­те-не­бо­же,

    Слізьми оруж­жя об­ли­вай!

    Хились, ко­рись, а тільки, бра­те,

    Оружжя з рук не ви­пус­кай!

    Учись вла­да­ти ним, учи­ся

    Стріляти цільно і в ли­це

    Безстрашно смерті заг­ля­да­ти:

    Важкого бою час іде.

    Прийдесь за прав­ду твер­до ста­ти

    Хлоп в хло­па і пле­че в пле­че,

    Прийдесь на во­ро­га стріля­ти,

    І кров рікою по­те­че.

    На віковічную не­во­лю,

    Пониження і гнет твер­дий,

    На зло, що, на­че гадь не­си­та,

    Ссе кров із людськості гру­дий,

    Прийдесь стріля­ти й не од­но­му

    Життя пок­лас­ти в бо­ротьбі.

    Учися ж, рек­ру­те, хоч прик­ро

    Не раз при­хо­диться тобі!

    Учись, щоб був ти сильним му­жем,

    Як засвітає день но­вий!

    Учись, щоб в ряд ти став го­то­вим,

    Як крик роз­дасться бой­овий!

    7 апр[еля] 1880

    

____________________

    

    1 Ге­рой вірші про рек­рутське жит­тя, на­пи­са­ної се­ля­ни­ном Ро­ма­ном Гудз­ма­ном.

Пошук на сайті: