Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4670
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3157
    Могло б зда­ва­ти­ся, що се та­ка яс­на рiч, що влас­ти­во не вар­то бу­ло так дов­го ко­ле­си­ти, що­би дiй­ти до неї, i не­ма по­що з та­ким при­тис­ком ви­го­ло­шу­ва­ти сю те­зу. Ад­же ж ес­те­ти­ка є влас­ти­во на­ука про по­чу­ван­ня, спе­цi­ально про вiд­чу­ван­ня ар­тис­тич­ної кра­си, - зна­чить, є час­ти­ною пси­хо­ло­гiї. А в та­кiм ра­зi й ос­но­ва­на на нiй кри­ти­ка му­сить бу­ти пси­хо­ло­гiч­ною i, тiльки був­ши та­кою, мо­же ко­рис­ту­ва­ти­ся й ти­ми на­уко­ви­ми ме­то­да­ми дос­лi­ду, якi ви­ро­би­ла су­час­на пси­хо­ло­гiя, - зна­чить, мо­же зро­би­ти­ся впов­нi на­уко­вою, спо­сiб­ною до дiй­сно­го роз­вою, а не за­леж­ною вiд кап­ри­зiв та мо­ди. I тiльки то­дi во­на мо­же як пуб­лi­цi, так i пи­са­те­лям да­ва­ти пев­нi вка­зiв­ки, зна­чить, мо­же бу­ти плiд­ною, по-своєму про­дук­тив­ною. Та вже са­мi на­шi диг­ре­сiї по­ка­за­ли, що во­ни бу­ли да­ле­ко не зай­вi, що пи­тан­ня про зав­дан­ня i ме­тод лi­те­ра­тур­ної кри­ти­ки да­ле­ко не та­кi яс­нi i за­гальноп­ри­ня­тi, як би то­го ви­па­да­ло на­дi­ятись. В дальших роз­дi­лах на­шої роз­вiд­ки по­ба­чи­мо, що й на по­лi чис­то ес­те­тич­ної кри­ти­ки па­нує не мен­ша не­яс­нiсть i за­мi­ша­ни­на по­нять.

    В своїх ува­гах, що пi­дуть да­лi, я ба­жав би поз­най­оми­ти на­шу ос­вi­че­ну гро­ма­ду з де­яки­ми спо­со­ба­ми i здо­бут­ка­ми но­вi­шої пси­хо­ло­гiї спе­цi­ально на по­лi ес­те­ти­ки, прик­ла­да­ючи тi ме­то­ди до на­шо­го по­етич­но­го ма­те­рi­алу.

    _

    _II. ПСИ­ХО­ЛО­ГIЧ­НI ОС­НО­ВИ_

    Поки пе­рей­де­мо до роз­див­лю­ван­ня ес­те­тич­них ос­нов по­езiї, вва­жаємо пот­рiб­ним зга­да­ти ко­рот­ко про тi за­гальноп­си­хо­ло­гiч­нi ос­но­ви, якi ма­ють рi­шу­чий вплив на про­цес по­етич­ної твор­чос­тi. Ми роз­ди­ви­мо тут по чер­зi три пи­тан­ня, а влас­не роль свi­до­мос­тi в про­це­сi по­етич­ної твор­чос­тi, за­ко­ни асо­цi­ацiї iдей i прик­ме­ти по­етич­ної фан­та­зiї, а в кiн­цi до­торк­не­мо­ся ко­рот­ко пи­тан­ня про зв'язок по­етич­ної вда­чi з ду­шев­ни­ми хо­ро­ба­ми.

    

1. РОЛЬ СВIДОМОСТI В ПОЕТИЧНIЙ ТВОРЧОСТI

    

    Питання, чи по­ет тво­рить свi­до­мо чи нес­вi­до­мо, на­ле­жить до най­стар­ших та за­ра­зом до ос­нов­них пи­тань лi­те­ра­тур­ної кри­ти­ки. Вiд­ко­ли по­езiя ви­дi­ли­ла­ся з бу­ден­ної мо­ви i зро­би­ла­ся ок­ре­мою ду­хо­вою функ­цiєю, вiд­то­дi лю­ди по­ча­ли зас­та­нов­ляїися над її ос­но­вою. Ска­за­ти по прав­дi, для тих пер­вiс­них кри­ти­кiв тут не бу­ло нi­яко­го пи­тан­ня. Во­ни бу­ли за­над­то близькi то­го дже­ре­ла, звiд­ки пли­ла їх по­езiя, за­над­то рiз­ко i яр­ко по­чу­ва­ли на со­бi її вплив, щоб мог­ли ва­га­ти­ся хоч би на хви­лю, i во­ни згiд­но вiд­по­вi­да­ли, що їх по­ети тво­рять нес­вi­до­мо, вис­ка­зу­ють, - а влас­ти­во, вис­пi­ву­ють - не свої влас­нi сло­ва, не свої влас­нi дум­ки i об­ра­зи, а тiльки те, що їм пiд­дає якась ви­ща, бо­жа си­ла. По­езiя, по дум­цi ста­рин­них на­ро­дiв, се бо­же вiтх­нен­ня, ins­pi­ra­tio; по­ет є тiльки зна­ря­дом бо­жо­го об'явлен­ня; вiн не є од­вi­чальний за свої пiс­нi, бо тво­рить їх в неп­ри­том­нiм ста­нi. Сей стан iн­ко­ли по­рiв­ню­ють зi ста­ном п'яно­го чо­ло­вi­ка. В ста­ро­iн­дiй­ських кни­гах "Рiг-Ве­ди" i в ста­ро­перськiй "Зенд-Авес­тi" свя­та рос­ли­на Со­ма, кот­рої сок упоює чо­ло­вi­ка, на­зи­вається прос­то "батько гiм­нiв" (Spen­ser. So­ci­olo­gie, I, 428, 566); у Го­ме­ра ви­но зо­веться "бо­жим" (Одiс[сея], II, 342), а бог ви­на, Дi­онiс, був за­ра­зом бо­гом дра­ма­тич­ної по­езiї. У зв'язку з тим стоїть за­хо­ва­не у Пав­са­нiя (??????????, I, 21) опо­вi­дан­ня, що зна­ме­ни­тий тра­гiк Ес­хiл був то­ва­ри­шем Дi­онi­са; сам сей бог пос­вя­тив йо­го на по­ета, а влас­ти­во, спi­вав йо­го ус­та­ми; упоєний ви­ном Ес­хiл спи­су­вав свої тра­i­едiї, сам не тям­ля­чи, що пи­ше.

    Далеко час­тi­ше, особ­ли­во у гре­кiв, про­цес по­етич­ної твор­чос­тi при­вод­же­но в зв'язок з пев­но­го ро­ду бо­же­вiльством, з ду­хо­вою хо­ро­бою, що в тих ча­сах ува­жа­ла­ся опа­ну­ван­ням людської ду­шi де­мо­ном. В Го­ме­ро­вiй "Одiс­сеї" те бо­жест­во, що опа­но­вує спi­ва­ка, - раз Му­за, то знов Зе­вес. "Му­зо, по­вi­дай ме­нi про бу­ва­ло­го ли­ца­ря", - бла­гає сам ав­тор по­еми (I, 1); "Му­за спiв­це­вi зве­лi­ла спi­ва­ти про ли­царську сла­ву", - чи­таємо в iн­шiм мiс­цi (VI­II, 73). Та най­бiльш ха­рак­тер­не те мiс­це, де Те­ле­мах бо­ро­нить коб­за­ря Фе­мiя про­ти до­ко­рiв своєї ма­те­рi (I, 345 - 349);

    1. Пе­не­ло­пi на се Те­ле­мах вельми муд­рий од­вi­тив:

    "Нене! на­що вбо­ро­нять коб­за­ре­вi наш дух зве­се­ля­ти

    Тим, що спа­дає на дум­ку? Коб­зар нi один тут не ви­нен,

    Винен Зе­вес, що по во­лi своїй i на ко­го лиш схо­че

    З не­ба ви­со­ко­го си­лу та­ку над­си­лає".

    Пiзнiше сю си­лу по­ча­ли за­гально при­пи­су­ва­ти Апол­ло­но­вi, бо­го­вi свiт­ла, спi­ву, му­зи­ки i - бо­же­вiльства.

    Низьке хай ба­вить юр­бу, а ме­нi Апол­лон ку­че­ря­вий

    Дасть кас­та­лiй­ське пит­во, ча­ру, на­ли­ту ущерть, -

    спiває Овi­дiй, а в го­ме­рiвськiм гiм­нi (ч. XXV) го­во­риться:

    "Музи i да­ле­кост­рiльний Апол­лон роб­лять на зем­лi з лю­дей спi­ва­кiв та му­зи­кiв, а Зе­вес тво­рить ко­ро­лiв. Щас­ли­вий, ко­го люб­лять му­зи, со­лод­кi сло­ва пли­вуть йо­му з уст" (Hymni Ho­me­ri­ci, ed. Ba­ume­is­ter, 75). В зв'язку з сим вi­ру­ван­ням стоїть опо­вi­дан­ня про фi­ло­со­фа i по­ета Пi­фа­го­ра, що мав бу­ти улюб­лен­цем та на­вiть си­ном Апол­ло­на i от­ри­мав вiд нього дар чу­ти му­зи­ку не­бес­них сфер (Z е l l е r. Gesc­hich­te der gri­ec­hisc­hen Phi­lo­sop­hic, I, 263).

    Платон ви­раз­но про­тис­тав­ляє по­етич­не вiтх­нен­ня свi­до­мiй шту­цi; по йо­го дум­цi, по­ети???????????????????????????????????????????????????, себ­то те, що чи­нять, не чи­нять з роз­мис­лом, але якимсь при­род­ним по­ри­вом, не­мов ма­ючи в со­бi яко­гось iн­шо­го ду­ха. В iн­шiм мiс­цi вiн прос­то на­зи­ває сей стан (бо­же­вiл­ля), або бо­же нас­лан­ня (Z е l l е r. Op. cit., I, 498, 511). Цi­це­рон пе­ре­дає по­дiб­нi сло­ва стар­шо­го фi­ло­со­фа Де­мок­рi­та: "Ne­gat enim si­ne fu­ro­re De­moc­ri­tus qu­ern­qu­am po­etam mag­num es­se pos­se" (De di­vi­na­ti­oni­bus, I, 37). Та й ста­ра ла­тинська наз­ва car­men, що в лi­те­ра­тур­нiй мо­вi от­ри­ма­ла зна­чен­ня "вiр­ша", "по­ема", пер­вiс­но зна­чи­ла "зак­лят­тя", "ча­рiв­ницька при­мо­ва"; вiд­го­мiн сього пер­вiс­но­го зна­чен­ня за­хо­вав­ся ще й до­сi в фран­цузькiм сло­вi char­me (ча­ри, при­на­да), char­mant (при­над­ний, ча­рiв­ний).

    Певна рiч, в ча­сах пе­ре­ва­ги реф­лек­сiї над дiй­сним вiтх­нен­ням i нас­лi­ду­ван­ням дiй­сної твор­чос­тi лю­ди по­ча­ли всi отi дав­нi пог­ля­ди, пок­ли­ки дав­нiх по­етiв до Му­зи, до Апол­ло­на з просьбою, що­би нас­лав на них по­етич­не бо­же­вiл­ля, вва­жа­ти пус­ти­ми ри­то­рич­ни­ми фi­гу­ра­ми. Ба­га­то за­ко­ло­ту на­ро­би­ла тут грецька наз­ва???????(ру­ко­дiльник, ре­мiс­ник), що зас­ту­пи­ла мiс­це пер­вiс­но­го??????- спi­вак. Ма­ючи наз­ву??????? на оз­на­чен­ня по­ета, пiз­нi­шi те­оре­ти­ки ви­мiр­ко­ву­ва­ли для неї вiд­по­вiд­нi де­фi­нi­цiї, не згiд­нi з са­мою ос­но­вою пред­ме­та. Пла­тон ви­во­дить сю наз­ву вiд по­нят­тя????????????- тво­ри­ти мi­фи, - а влас­ти­во, ко­ли тi мi­фи бу­ли вже вит­во­ре­нi на­род­ною фан­та­зiєю, пе­рет­во­рю­ва­ти тi мi­фи вiд­по­вiд­но до ар­тис­тич­них ви­мог. Те ро­зу­мiн­ня по­езiї, зреш­тою, не бу­ло ори­гi­нальне Пла­то­но­ве; ще Ге­ро­дот наз­вав Го­ме­ра i Ге­сi­ода ти­ми, що зро­би­ли гре­кам бо­гiв. Вiд­по­вiд­но до сього ро­зу­мiн­ня де­фi­нi­ював та­кож Арiс­то­тель по­езiю як свi­до­ме пе­рет­во­рю­ван­ня мi­фiв, що є в най­шир­шiм ро­зу­мiн­нi сло­ва, спо­ми­нiв, себ­то iдей, отож як ар­тис­тич­ну тех­нi­ку без влас­ти­вої твор­чос­тi. Но­вi­шi дос­лi­ди по­ка­зу­ють, що тут бу­ла по­мил­ка дав­нiх фi­ло­со­фiв, що сло­во по­ет - не по­хо­дить вiд грецько­го - ро­би­ти, чи­ни­ти, але вiд то­го са­мо­го ко­ре­ня пой, який за­хо­вав­ся в ста­рос­лов'янськiм i те­пе­рiш­нiм ро­сiй­ськiм пою, пой - спi­ваю, спi­вай, i зна­чи­ло, та­ким ро­бом, те са­ме, що й го­ме­рiвське (Dr. Brun­nho­fer. Vom Pon­tus bis zum In­dus. Le­ip­zig, 1890, стор. 2 - 3).

    Довгi сот­ки лiт па­ну­ва­ла от­ся фальши­ва i од­нос­то­рон­ня Арiс­то­те­ле­ва де­фi­нi­цiя; повс­та­ва­ли i ще­за­ли но­вi дер­жа­ви, но­вi ре­лi­гiї, но­вi свi­тог­ля­ди; лю­ди ла­ма­ли пу­та ста­рих по­ряд­кiв i ста­рих по­нять в по­лi­ти­цi i на­уцi, а Арiс­то­те­ле­вi фор­мул­ки сто­яли со­бi не­ти­ка­нi. Тiльки пiд кi­нець XVI­II вi­ку за­хи­та­но їх ав­то­ри­тет; в по­езiї по­вi­яло но­вим ду­хом, що до нього при­ло­же­но ха­рак­те­рис­ти­ку "Sturm und Drang". Йо­го пок­лик був: еман­си­па­цiя по­езiї з кон­вен­цi­ональних по­ви­ва­чiв в iм'я сво­бiд­ної, твор­чої iн­ди­вi­ду­альнос­тi, i тут же ви­ри­нає знов ро­зу­мiн­ня по­етич­ної твор­чос­тi як бо­же­вiл­ля. Ге­те роз­по­чи­нає сво­го "Вiч­но­го жи­да" ха­рак­тер­ни­ми сло­ва­ми:

    Urn Mit­ter­nacht wohl fang ich an,

Пошук на сайті: