Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 5)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4606
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3126

    Spring aus dem Bet­te wie ein Tol­ler;

    (Nie war me­in Bu­sen se­elen­vol­ler)

    Zu sin­gen den ge­re­is­ten Mann -

    (Goethes Wer­ke, V, 153;

    Kurchner D. Nat. Litt., 86)

    Поетичне вiтх­нен­ня на­зи­вається "hol­der Wahn­sinn", скеп­тик Вi­ланд у всту­пi до свой­ого "Обе­ро­на" вис­ка­чав упер­ве ту ха­рак­тер­ну де­фi­нi­цию:

    Noch ein­mal sat­telt mir den Hip­pogryp­hen, ihr Mu­sen,

    Zum Ritt ins al­te, ro­man­tisc­he Land!

    Wie li­eb­lich um me­inen ent­fes­sel­ten Bu­sen

    Der hol­de Wahn­sinn spi­eltl Wer schlang das ma­gisc­he Band

    Um me­ine Stir­ne?

    (Wielands Wer­ke, II, 3; Kurch­ner, 52.)

    Таких ци­тат мож­на би в по­езiї XIX вi­ку виб­ра­ти ду­же ба­га­то, особ­ли­во з по­етiв т. зв. "ро­ман­тич­ної шко­ли", про кот­рих спра­вед­ли­во ска­за­но, що во­ни бу­ли "die Ent­dec­ker des Un­be­wus­sten". Та ми бу­де­мо нам­но­жу­ва­ти їх. При­га­даємо тiльки, як Мiц­ке­вич у од­нiй своїй iмп­ро­вi­за­цiї приз­нав­ся про пи­сан­ня сво­го "Pa­na Ta­de­us­za":

    Ja rymow nie do­bi­eram, ja zglo­sek nie skta­dam,

    Tak wszystko na­pi­sa­tem, jak tu do was ga­dam.

    W pi­er­si tyi­ko uder­ze, wnet zdroj stow wytrysnie,

    A jes­li na tym prqdzie isk­ra bo­za btysnie,

    Nie wynik to ro­zu­mu, ani ptod mar­ze­nia,

    Od bo­ga ja przyj­atem na skrzydtach natch­ni­enia.

    ("Dzieta" Ada­ma Mic­ki­ewic­za, wyd[anie] H. Bi­ege­le­isen, VI, 313).

    Ся са­ма дум­ка, що по­етич­на твор­чiсть є щось вiд­мiн­не вiд зви­чай­но­го людсько­го "я", вно­сить до нього щось особ­ли­ве, про­ри­вається не раз i у Шев­чен­ка. Вiн ду­же час­то обер­тається до своїх "дум" як до якихсь iс­тот, ок­ре­мих вiд нього, об­да­ро­ва­них влас­ною во­лею:

    Думи мої, ду­ми мої,

    Ви мої єди­нi,

    Не ки­дай­те хоч ви ме­не

    При ли­хiй го­ди­нi.

    Прилiтайте, си­зок­ри­лi

    Мої го­луб'ята,

    Iз-за Днiп­ра ши­ро­ко­го

    У степ по­гу­ля­ти…

    (Кобзарь, II, 8).

    Таких мiсць у "Коб­за­рi" чи­ма­ло; їх мож­на би взя­ти за об­ра­зо­вi ре­чен­ня, за кон­вен­цi­ональнi зво­ро­ти, як­би во­ни не по­яв­ля­ли­ся над­то час­то, влас­на, в пiз­нi­шiй до­бi Шев­чен­ко­вої твор­чос­тi, в тих йо­го лi­рич­них тво­рах, де вiн до­бу­вав най­глиб­ших, най­сер­деч­нi­ших то­нiв, де був сво­бiд­ний вiд усеї кон­вен­цi­ональної фра­зе­оло­гiї. Ще ви­раз­нi­ше ба­чи­мо се в вiр­шi "Му­за", кот­ру по­ет ве­ли­чає своєю ма­тiр'ю i вчи­телькою:

    Моя по­ра­донько свя­тая!

    Моя ти до­ле мо­ло­дая!

    Не по­ки­дай ме­не. Вно­чi,

    I вдень, i вве­че­рi, i ра­но

    Витай зо мною i учи,

    Учи не­лож­ни­ми ус­та­ми

    Сказати прав­ду.

    (Кобзарь, II, 73).

    Ми зу­пи­ни­ли­ся на сих свi­доцт­вах са­мих по­етiв про про­цес по­етич­ної твор­чос­тi тро­хи дов­ше го­лов­не че­рез те, що ко­му ж лiп­ше й тя­ми­ти в сьому дi­лi, як не са­мим твор­цям? Пос­то­рон­ня об­сер­ва­цiя тут май­же не­мож­ли­ва; на­ука му­сить в та­кiм ра­зi зiб­ра­ти по­пе­ред усього свi­доцт­ва пер­шо­ряд­них свiд­кiв i, до­пов­нив­ши їх по­де­ку­ди по змо­зi, по­вин­на взя­ти­ся до ви­яс­нен­ня са­мо­го фак­ту.

    Поперед усього му­си­мо ска­за­ти: сам факт, що в та­кiй ви­со­кiй та скомп­лi­ко­ва­нiй пси­хо­ло­гiч­нiй дi­яльнос­тi, як по­етич­на твор­чiсть, нес­вi­до­мий еле­мент мо­же гра­ти важ­ну чи, мо­же, го­лов­ну роль, на­ле­жить до до­сить но­во­го на­уко­во­го над­бан­ня. Для фi­ло­со­фiв-ра­цi­она­лiс­тiв XVI­II вi­ку вiн був зов­сiм не­мож­ли­вим, так са­мо як не­мож­ли­вим був i для фi­ло­со­фiв-iде­алiс­тiв пер­шої по­ло­ви­ни на­шо­го вi­ку, що сил­ку­ва­ли­ся звес­ти весь свiт i всi йо­го про­яви, а тим са­мим i всю пси­хiч­ну дi­яльнiсть до якоїсь од­ної, по змо­зi пов­ної i без­су­пе­реч­ної фор­му­ли. Тiльки в iде­алiс­тiв-пе­си­мiс­тiв Шо­пен­га­у­ера, Гарт­ма­на сей факт пiд­не­се­но з на­тис­ком, а то для то­го, що влас­не у Гарт­ма­на "нес­вi­до­ме" (Das Un­be­wus­ste) бу­ло зроб­ле­не ос­нов­ним еле­мен­том усього йо­го свi­тог­ля­ду. Та для на­уко­во­го дос­лi­ду сього бу­ло за­ма­ло, бо, роб­ля­чи "нес­вi­до­ме" ос­нов­ним еле­мен­том, Гарт­ман тим са­мим зро­бив йо­го чимсь нез­вiс­ним, та­ким, що не пiд­ля­гає дальшо­му ана­лi­зо­вi.

    Тiльки в най­но­вi­ших ча­сах, ко­ли за по­чи­ном Фех­не­ра i Вунд­та роз­по­ча­ли­ся в Нi­меч­чи­нi, Анг­лiї, Фран­цiї i Iта­лiї сис­те­ма­тич­нi дос­лi­ди над пси­хо­ло­гiєю екс­пе­ри­мен­тальним ме­то­дом, ко­ли дав­ня ме­та­фi­зич­на або ем­пi­рич­на пси­хо­ло­гiя пе­ре­мi­ни­ла­ся на пси­хо­фi­зи­ку або, як її на­зи­ває Вундт, фi­зi­оло­гiч­ну пси­хо­ло­гiю, уда­ло­ся в знач­нiй мi­рi про­яс­ни­ти роль нес­вi­до­мо­го, мiж iн­шим, i по­етич­ної твор­чос­тi. Ви­хiд­ною точ­кою бу­ли сту­дiї над тим, що на­зи­ваємо людською свi­до­мiс­тю, i ми по­ко­рис­туємось тут най­но­вi­шою пра­цею про сю те­му, ви­да­ною в ми­нув­шiм ро­цi, - сту­дiєю Мак­са Дес­су­ара "Das Dop­pel-Ich", що­би по­ка­за­ти, як су­час­нi пси­хо­ло­ги ви­яс­ню­ють сю за­гад­ко­ву сто­ро­ну по­етич­ної твор­чос­тi. В своїй сту­дiї пiд­но­сить Дес­су­ар той факт, що ве­ли­ка си­ла спос­те­режнь, зiб­ра­них в ос­тат­нiх ча­сах, до­ве­ла нас до зро­зу­мiн­ня то­го фак­ту, що кож­дий чо­ло­вiк, ок­рiм сво­го свi­до­мо­го "я", му­сить ма­ти в своїм нут­рi ще якесь дру­ге "я", кот­ре має свою ок­ре­му свi­до­мiсть i пам'ять, свiй ок­ре­мий суд, своє по­чут­тя, свiй ви­бiр, свою зас­та­но­ву i своє дi­лап­ня - од­ним сло­вом, має всi прик­ме­ти, що ста­нов­лять пси­хiч­ну-осо­бу.

    "До ме­не прий­шов при­ятель, - опо­вi­дає Дес­су­ар, - i опо­вi­дає ме­нi якусь но­ви­ну, зад­ля кот­рої я му­шу з ним ра­зом iти в од­не мiс­це. Ко­ли вiн опо­вi­дає сю цi­ка­ву но­ви­ну, я ла­год­жу­ся до ви­хо­ду. При­пи­наю со­бi но­вий ков­нi­рик, обер­таю ман­же­ти, за­пи­наю шпiн­ки, одя­гаю сур­дут, бе­ру в ки­ше­ню клю­ча вiд бра­ми, заг­ля­даю ми­мо­хо­дом до дзер­ка­ла, - i при всiм тiм з най­бiльшою ува­гаю слу­хаю опо­вi­дан­ня, пе­ре­ри­ва­ючи йо­го ча­сом своїми за­пи­тан­ня­ми. Вий­шов­ши на ву­ли­цю, по­чи­наю на­раз сум­нi­ва­ти­ся, чи не за­був клю­ча вiд бра­ми в своїм по­кої, тож бi­жу знов на­го­ру, шу­каю клю­ча по всiх усю­дах, та на­дар­мо, вкiн­цi ся­гаю до ки­ше­нi i пе­ре­ко­ну­юся, що ключ є у ме­не. Ко­ли я по­тiм опо­вiв се при­яте­ле­вi, сей вiд­по­вiв ме­нi: "Чо­го ж ти ме­нi не ска­зав упе­ред, чо­го бi­жиш на­го­ру? Ад­же я ба­чив ви­раз­но, як ти вий­няв ключ вiд бра­ми з ку­пи iн­ших клю­чiв i вло­жив со­бi в ки­ше­ню. Як же мож­на бу­ти та­ким розт­рi­па­ним"! Про­шу зва­жи­ти, яка скомп­лi­ко­ва­на бу­ла тут дi­яльнiсть, а про­те зда­ва­ло­ся, що свi­до­мiсть нi­чо­гi­сiнько про неї не зна­ла. Ге­рой сеї ма­ленької при­го­ди ро­бить усi при­го­ту­ван­ня до ви­хо­ду так сис­те­ма­тич­но i по­ряд­но, не­мов­би упе­ред об­ду­мав їх як­най­док­лад­нi­ше. З-по­мiж ку­пи клю­чiв ви­би­рає влас­не той, яко­го йо­му тре­ба, пе­ре­ко­нується в дзер­ка­лi про пов­но­ту сво­го ту­але­ту - всi пси­хiч­нi функ­цiї, для яких ко­неч­но тре­ба свi­до­мос­тi осо­би.

Пошук на сайті: