Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4670
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3157
    Подiбних фак­тiв мож­на би наз­би­ра­ти ба­га­то, особ­ли­во в но­во­час­нiй iс­то­рiї лi­те­ра­ту­ри. От i про по­мер­ло­го не­дав­но Альфон­са До­де вi­до­мо, що вiн цi­ли­ми мi­ся­ця­ми не мiг на­пи­са­ти анi од­но­го ряд­ка, в та­ких ча­сах блу­кав по Па­ри­жу i по око­ли­цi, пiдс­лу­хав i за­пи­су­вав урив­ки роз­мов, шкi­цу­вав ви­ди, но­ту­вав наст­рої i вра­жен­ня, а ще бiльше ди­вив­ся i ду­мав. Та за­те ко­ли най­шов на нього твор­чий наст­рiй, вiн пра­цю­вав до 18 го­дин ден­но, день i нiч не ви­хо­див зi сво­го ка­бi­не­ту, руй­ну­вав своє здо­ров'я, по­ки но­вий твiр цiл­ком не ви­лив­ся з йо­го ду­шi.

    Пiзнання сеї важ­ної ро­лi не свi­до­мо, а влас­ти­во "ниж­нiй свi­до­мос­тi" в по­етич­нiй твор­чос­тi є вельми важ­не не тiльки для пси­хо­ло­га, але та­кож для лi­те­ра­тур­но­го кри­ти­ка. Пси­хо­лог на пiдс­та­вi сього фак­ту му­сить по­етич­ну вда­чу приз­на­ти ок­ре­мим, пси­хiч­ним ти­пом. Нам бай­ду­же, чи вiн ра­зом з Ломб­ро­зо наз­ве сей тип хо­роб­ли­вим, чи по дав­нiй тер­мi­но­ло­гiї - ге­нi­альним; для на­уки важ­не пiз­нан­ня йо­го ос­нов­ної прик­ме­ти: еруп­тив­нос­тi йо­го нижньої свi­до­мос­тi, т. є. її здiб­нос­тi час вiд ча­су пiд­нi­ма­ти цi­лi комп­лек­си дав­но пог­ре­ба­них вра­жень i спо­ми­нiв, по­ком­бi­но­ва­них, не раз та­кож нес­вi­до­мо, од­нi з од­ни­ми на ден­не свiт­ло верхньої свi­до­мос­тi. А лi­те­ра­тур­ний кри­тик влас­не в тiй пе­ре­ва­зi нес­вi­до­мо­го при твор­чiм про­це­сi має пев­ний кри­те­рiй­до оцiн­ки, за яки­ми тво­ра­ми стоїть прав­ди­вий по­етич­ний та­лант, прав­ди­ве "вiтх­нен­ня", а де є хо­лод­не, ро­зу­мо­ве, свi­до­ме скла­дан­ня, го­ла тех­нi­ка, ди­ле­тан­тизм. Вiд­су­ва­ючи на­бiк тво­ри ди­ле­тан­тiв, кот­рi, зреш­тою, не раз мо­жуть бу­ти i гар­нi i цiн­нi чи то для пси­хо­ло­га, чи для со­цi­оло­га, чи для по­лi­ти­ка, кри­тик тiльки на тво­рах прав­ди­вих, врод­же­них по­етiв бу­де сту­дi­юва­ти сек­ре­ти їх твор­чос­тi; бо тiльки тут ся твор­чiсть яв­ляється еле­мен­тар­ною си­лою го­лов­но з ог­ля­ду на фор­му, а по­час­ти та­кож з ог­ля­ду на змiст i ком­по­зи­цiю. Пев­на рiч, змiст i ком­по­зи­цiя по­етич­но­го тво­ру, йо­го, так ска­за­ти, ске­лет в знач­нiй мi­рi му­сять бу­ти дi­лом ро­зу­му, об­ду­ма­нi, роз­ва­же­нi i роз­мi­ре­нi, i де сього не­ма, там i най-ге­нi­альнi­ше ви­ко­нан­ня де­та­лiв не оку­пить бра­ку цi­лос­тi. Пов­на гар­мо­нiя сеї еруп­тив­ної си­ли вiтх­нен­ня з хо­лод­ною си­лою ро­зу­мо­во­го об­мiр­ку­ван­ня по­ка­зується у най­бiльших ве­лет­нiв людсько­го сло­ва, та­ких, як Го­мер, Со­фокл*, Дан­те, Шекс­пiр, Ге­те i не­ба­га­то iн­ших.

    

2. ЗАКОНИ АСОЦIАЦIЇ IДЕЙ I ПОЕТИЧНА ТВОРЧIСТЬ

    

    Духова дi­яльнiсть людська по­ля­гає го­лов­но на двох прик­ме­тах пси­хiч­но­го уст­рою: на мож­ли­вос­тi реп­ро­дук­цiї вра­жень, якi ко­лись без­по­се­редньо тор­ка­ли на­шi змис­ли i те­пер яв­ля­ються тiльки пси­хiч­ни­ми ко­пi­ями, iде­ями, i на дру­гiй прик­ме­тi то­го уст­рою, що од­на та­ка реп­ро­ду­ко­ва­на iдея вик­ли­кає за со­бою iн­шу, цi­лi ря­ди iн­ших iдей, тi знов, ко­ли на них бу­де звер­не­на особ­ли­ва ува­га, вик­ли­ка­ють дальшi ря­ди iдей, i так без кiн­ця. Чим яс­нi­ше i док­лад­нi­ше реп­ро­ду­ку­ються iдеї в людськiй ду­шi, тим яс­нi­ше мис­лен­ня; чим бiльшi i рiз­но­род­нi ря­ди iдей повс­та­ють за да­ним iм­пульсом, тим ба­гат­ше ду­хо­ве жит­тя. Яс­нiсть i пре­ци­зiя реп­ро­ду­ко­ва­них iдей - се пер­ша ос­но­ва на­уко­вої здiб­нос­тi; ба­гатст­во i рiз­но­род­нiсть їх - го­лов­на прик­ме­та по­етич­ної фан­та­зiї.

    Нема сум­нi­ву, що спо­сiб, як в'яжуться од­нi з од­ни­ми iдеї, реп­ро­ду­ко­ва­нi в пев­нiм по­етич­нiм тво­рi, на­дає то­му тво­ро­вi го­лов­ну часть йо­го ко­ло­ри­ту. От тим-то дос­вiд над асо­цi­ацiєю iдей у по­ета мо­же нам до­ки­ну­ти ду­же важ­ний при­чи­нок до йо­го ха­рак­те­рис­ти­ки.

    Чи мож­на го­во­ри­ти про якусь спе­цi­альну по­етич­ну асо­цi­ацiю iдей? Приз­на­ти­ся, я до­сi не стрi­чав у жад­нiй ес­те­ти­цi спе­цi­ально­го дос­лi­ду про сю те­му, на­вiть не тям­лю, чи кот­рий ес­те­тик сфор­му­лю­вав те пи­тан­ня. А тим ча­сом ме­нi здається, що се пи­тан­ня вельми важ­не i вдяч­не, а в йо­го розв'язцi ле­жить ключ до зро­зу­мiн­ня ма­си iн­ди­вi­ду­альних прик­мет рiз­них по­етiв, рiз­них шкiл i сти­лiв по­етич­них, про кот­рi до­сi на­го­во­ре­но так ба­га­то шум­них та не­яс­них фраз.

    Поперед усього до ре­чi бу­де при­га­да­ти тi за­гальнi за­ко­ни асо­цi­ацiї iдей, якi вис­лi­ди­ла су­час­на пси­хо­ло­гiя, а по­тiм розг­ля­не­мо, чи i нас­кiльки по­ети дер­жаться тих за­ко­нiв, чи, мо­же, ви­бi­га­ють по­за їх ме­жi. Вундт (Physi­olo-gisc­he Psycho­lo­gie, I, Ausg­ta­bel, 788, i дi­алiї) ба­чить тiльки два та­кi за­ко­ни, а то 1) за­кон по­дiб­нос­тi (в най­шир­шiм зна­чен­нi сього сло­ва) i 2) за­кон при­вич­ки. Вся­ка iдея, що повс­тає в на­шiй ду­шi, мо­же вик­ли­ка­ти за со­бою iн­шу iдею i то або по­дiб­ну чим-не­будь до неї, або та­ку, яку ми при­вик­ли зв'язу­ва­ти з нею чи то зад­ля мiс­це­вої су­мiж­нос­тi, чи зад­ля ча­со­вої близькос­тi або пе­рi­одич­нос­тi. I так ми го­во­ри­мо про "вер­би го­ло­ва­тi" для то­го, що об­ру­бу­ва­ний пе­рi­одич­но верх вер­би на­га­дує го­ло­ву, по­рос­лу роз­чiх­ра-ним во­лос­сям; го­во­ри­мо про кри­ва­ве по­лум'я, про рiч­ку, що в'ється га­дю­кою, i т. i. I так iдея блис­кав­ки ми­мо­вiльно вик­ли­кає в на­шiй ду­шi iдею гро­му, iдея фi­ал­ки - iдею про фi­ал­ко­вий за­пах, iдея книж­ки - згад­ку про шко­лу, бiб­лi­оте­ку або чи­тальню i т. i. Вундт не прий­має за­ко­ну конт­рас­ту, а асо­цi­юван­ня су­пе­реч­них, конт­рас­то­вих iдей ви­во­дить або з при­вич­ки, або з уто­ми на­шої уяви, що, зне­си­лив­ши­ся спо­лу­чу­ван­ням по­дiб­них iдей, вкiн­цi уля­гає про­тив­но­му нап­ря­мо­вi i зра­зу пе­рес­ка­кує на iн­ший ряд iдей, що й ста­но­вить конт­раст з по­пе­ред­нiм.

    Се ог­ра­ни­че­ния по­ка­за­ло­ся пiз­нi­шим пси­хо­ло­гам за­над­то тiс­ним, i Штей­нталь сфор­му­лю­вав ось якi три за­ко­ни асо­цi­юван­ня iдей:

    "1. Ду­ша по­вер­тає лег­ше з неп­ри­вич­но­го ста­ну до зви­чай­но­го, нiж про­тив­но.

    2. Ду­ша йде лег­ше за хо­дом дiй­сно­го ру­ху, нiж суп­ро­ти сього хо­ду, тоб­то лег­ше вiд по­чат­ку до кiн­ця, нiж вiд кiн­ця до по­чат­ку (напр., вiд цег­ли i ка­мiн­ня до бу­дин­ку лег­ше, нiж вiд бу­дин­ку до цег­ли­ни). Дiй­шов­ши до цi­лi, ду­ша зас­по­коюється i ли­шається в тiм спо­кої; iдея зна­ря­ду по­пи­хає її реп­ро­ду­ку­ва­ти той рух, яко­му має слу­жи­ти той зна­ряд.

    3. Са­мос­тiй­ний пред­мет труд­нi­ше реп­ро­ду­кує не­са­мос­тiй­ний, цi­лiсть труд­нi­ше реп­ро­ду­кує час­ти­ну, нiж про­тив­но".

    Отсi Штей­нта­ле­вi за­ко­ни прий­няв та­кож Вундт i йо­го шко­ла (гл[яди]: M.Tra­utsc­hold. Ex­pe­ri­men­tel­le Un­ter­suc­hun­gen li­ber die As­so­ci­ati­onen der Vors­tel­lun­gen в пер­шiм то­мi Вунд­то­вих Psycho­lo­gisc­he Stu­di­en, стор. 222), i ми поп­ро­буємо при­ло­жи­ти їх до по­етич­них тво­рiв.

    Коли в на­шiй уявi повс­та­не об­раз по­жа­ру, то ми­мо­во­лi з сим об­ра­зом в'яжуться й дальшi об­ра­зи: крик, ме­туш­ня лю­дей, го­лос дзво­нiв, га­шен­ня вог­ню i т. i. Се є зви­чай­на асо­цi­ацiя, i на­ша дум­ка ми­мо­во­лi зав­сiг­ди вер­тає до неї. Аби уяви­ти со­бi, що лю­ди се­ред по­жа­ру тан­цю­ють, бен­ке­ту­ють та спi­ва­ють, на се тре­ба нез­ви­чай­но­го нап­ру­жен­ня на­шої уяви, тре­ба пра­цi або по­етич­ної су­гес­тiї. Тож ко­ли Шев­чен­ко в своїх "Гай­да­ма­ках" два ра­зи ма­лює нам бен­ке­ти се­ред по­жа­рiв, у Ли­сян­цi й Ума­нi, ко­ли спi­ває, як-то:

    …серед ба­за­ру

    В кро­вi гай­да­ма­ки ста­ви­ли сто­ли.

    Дещо за­по­па­ли, стра­ви на­нес­ли

    I сi­ли ве­че­рять, -

    то му­си­мо ска­за­ти, що вiн iде про­ти то­го Штей­нта­ле­во­го за­ко­ну, тяг­не на­шу уяву вiд зви­чай­но­го ря­ду асо­цi­ацiй до нез­ви­чай­но­го.

    Подiбних прик­ла­дiв маємо у Шев­чен­ка i за­га­лом у по­езiї ба­га­то. I так iдея не­дi­лi вик­ли­кає в на­шiй ду­шi об­ра­зи спо­кою, ти­шi, мо­лит­ви, свя­точ­но приб­ра­них лю­дей; у Шев­чен­ка не те:

    У не­дi­лю не гу­ля­ла -

    На шовк за­роб­ля­ла

    Та хус­ти­ну ви­ши­ва­ла…

Пошук на сайті: