Іван Франко - Із секретів поетичної творчостi (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.docx163 Кб4670
Скачать этот файл (Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2)Ivan_franko_iz_sekretiv_poetichno_tvorchosti.fb2194 Кб3157
    До та­ких си­ло­мiць зчеп­ле­них асо­цi­ацiй у Шев­чен­ка тре­ба за­лi­чи­ти чи­ма­ло йо­го улюб­ле­них зво­ро­тiв, як ось: "не­до­ля жар­тує", "пек­ло смiється", "нiч стре­пе­ну­лась", "ли­хо смiється", "зак­рий, сер­це, очi", "ли­хо тан­цю­ва­ло", "жур­ба в шин­ку мед-го­рiл­ку пос­тав­цем кру­жа­ла", "шлях­та кров'ю упи­ла­ся" i т. д. Се, оче­вид­но, не при­пад­ко­ве яви­ще, по­ет нав­мис­не зав­дає труд­нос­тi на­шiй уявi, що­би роз­бур­ха­ти її, вик­ли­ка­ти в ду­шi те са­ме за­не­по­коєння, нап­ру­жен­ня, ту са­му не­пев­нiсть та три­во­гу, яка змальова­на в йо­го вiр­шах. По­ри­ва­ючи на­шу уяву вiд зви­чай­них до нез­ви­чай­них асо­цi­ацiй, вiн ося­гає один з най­мо­гут­нi­ших спо­со­бiв по­етич­но­го ма­лю­ван­ня - конт­раст. Що чи­нить ма­ляр, кла­ду­чи на ма­люн­ку близько од­ну ко­ло дру­гої двi пля­ми рiз­них кольорiв, що сто­ять да­ле­ко один вiд од­но­го в шка­лi барв, те са­ме ося­гає по­ет, шар­па­ючи в вiд­по­вiд­нiм мiс­цi на­шу уяву вiд зви­чай­но­го асо­цi­ацiй­но­го ря­ду до нез­ви­чай­но­го або прос­то суп­ро­ти­леж­но­го. Се дiється особ­ли­во в тих тво­рах, де те­мою є мi­ша­нi чут­тя, дра­ма­тич­нi си­ту­ацiї, сильнi людськi афек­ти та прист­рас­тi. Зов­сiм iнак­ше в ма­люн­ках iди­лiч­них, спо­кiй­них, нес­комп­лi­ко­ва­них си­ту­ацiй, од­но­рiд­них - усе од­но, ве­се­лих чи сум­них наст­роїв. Тут по­ет нес­вi­до­мо дер­житься Штей­нта­ле­во­го пра­ви­ла, тоб­то до­би­рає та­ких асо­цi­ацiй, якi б зас­по­ко­юва­ли, за­ко­ли­су­ва­ли уяву, а рад­ше - дає ви­раз тiльки тим асо­цi­ацi­ям, що са­мi, без нi­яко­го нап­ру­жен­ня нап­ли­ва­ють в йо­го влас­нiй ус­по­коєнiй уявi. Чу­до­вий взi­рець та­ко­го ма­люн­ка дав нам Шев­чен­ко в своїм вiр­шi "Ве­чiр на Ук­раїнi". Вся та вiр­ша - не­мов мо­мен­тальна фо­тог­ра­фiя наст­рою по­ето­вої ду­шi, вик­ли­ка­но­го об­ра­зом ти­хо­го вес­ня­но­го ук­раїнсько­го ве­чо­ра.

    Садок виш­не­вий ко­ло ха­ти,

    Хрущi над виш­ня­ми гу­дуть,

    Плугатарi з плу­га­ми йдуть,

    Спiвають iду­чи дiв­ча­та,

    А ма­те­рi ве­че­рять ждуть.

    Як ба­чи­мо, по­ет без нi­якої особ­ли­вої прик­ра­си, прос­ти­ми, май­же про­заїчни­ми сло­ва­ми ма­лює об­раз за об­ра­зом, та, при­ди­вив­ши­ся ближ­че, ба­чи­мо та­кож, що тi сло­ва пе­ре­да­ють влас­не най­лег­шi асо­цi­ацiї iдей, так що на­ша уява пли­ве вiд од­но­го об­ра­зу до дру­го­го лег­ко, мов­би той птах, що гра­цi­оз­ни­ми зак­ру­та­ми без ма­ху крил пли­ве в по­вiт­рi все ниж­че i ниж­че. В тiй лег­кос­тi i на­ту­ральнос­тi асо­цi­юван­ня iдей ле­жить увесь сек­рет по­етич­ної при­на­ди сеї вiр­шi.

    Друге Штей­нта­ле­ве пра­ви­ло ду­же ши­ро­ке. В ньому мiс­титься той звiс­ний факт, що нам зов­сiм лег­ко про­го­во­ри­ти "Отче­наш" вiд по­чат­ку до кiн­ця, але ду­же труд­но вiд кiн­ця до по­чат­ку. На сьому пра­ви­лi по­ля­га­ють уся­кi мне­мо­тех­нiч­нi шту­ки, напр., по­да­ван­ня гра­ма­тич­них виїмкiв, уло­же­них в вiр­шi (pa­nis, pis­cis, cri­nis, fi­nis i т. д.). Та на ньому по­ля­гає й те, що на­зи­ваємо по­етич­ною гра­да­цiєю. По­ет ве­де нас на­ту­ральним шля­хом асо­цi­ацiї iдеї вiд час­тi до цi­лос­тi, сю цi­лiсть по­ка­зує знов як часть бiльшої цi­лос­тi i так пiд­нi­має нас, не­на­че по ступ­нях, що­раз ви­ще, щоб по­ка­за­ти на­шiй уявi ши­ро­кий кру­го­зiр. Отеє й є сек­рет сильно­го впли­ву, який роб­лять на нас по­чат­ко­вi вiр­шi Шев­чен­ко­во­го "За­по­вi­ту":

    Як ум­ру, то по­хо­вай­те

    Мене на мо­ги­лi,

    Серед сте­пу ши­ро­ко­го,

    На Вкраїнi ми­лiй.

    Вже сло­во "по­хо­вай­те" бу­дить в на­шiй уявi об­раз гро­бу; од­ним за­ма­хом по­ет по­ка­зує нам сей грiб як час­ти­ну бiльшої цi­лос­тi - ви­со­кої мо­ги­ли; знов один за­мах, i ся мо­ги­ла яв­ляється од­ною точ­кою в бiльшiй цi­лос­тi - без­меж­нiм сте­пу; ще один крок, i пе­ред на­шим ду­хо­вим оком уся Ук­раїна, ог­рi­та ве­ли­кою лю­бов'ю по­ета.

    Прикладiв та­кої гра­да­цiї ду­же ба­га­то у Шев­чен­ка i у всiх по­етiв, i я не бу­ду їх тут наг­ро­мад­жу­ва­ти. За­те я вка­жу прик­ла­ди iн­шої гра­да­цiї, до­ко­на­ної на пiдс­та­вi сього са­мо­го пра­ви­ла, тiльки в зов­сiм про­тив­нiм по­ряд­ку. Час­то, щоб осяг­ну­ти надз­ви­чай­ний ефект, збу­ди­ти нап­ру­жен­ня на­шої ува­ги, по­ет пос­ту­пає про­тив­но, ве­де нас вiд цi­лос­тi до час­тi, вiд­си до ще мен­шої час­тi i так да­лi, аж до якоїсь дрiб­ної точ­ки, в кот­рiй, влас­не, чи при­род­но, чи тiльки пе­ре­нос­но ле­жить уся ва­га йо­го тво­ру. Є се так наз­ва­ний з фран­цузької пу­ант (po­in­te), так ска­за­ти, вiст­ря, яким кiн­читься твiр. Вжи­ван­ня i на­ду­жи­ван­ня сього ефек­ту ха­рак­те­ри­зує зви­чай­но по­езiю в до­бi пе­ре­си­ту i пе­ре­ра­фi­ну­ван­ня, та бу­ло б несп­ра­вед­ли­во за­бо­ро­ню­ва­ти по­етам вза­га­лi сього ри­то­рич­но­го спо­со­бу. Ми стрi­чаємо йо­го в на­род­них пiс­нях, хоч рiд­ко стрi­чаємо i в на­шо­го Шев­чен­ка, кот­ро­му, пев­но, нiх­то не за­ки­не на­гiн­ки за пус­ти­ми ри­то­рич­ни­ми ефек­та­ми. На­ве­ду тут тiльки один прик­лад сього ро­ду з Шев­чен­ко­вої по­езiї, в вiр­шi "Хус­ти­на" (Коб­зарь, I, 179 - 180):

    Iде вiй­сько, iде й дру­ге,

    А за тре­тiм сти­ха -

    Везуть тру­ну мальова­ну,

    Китайкою кри­ту.

    А за нею з стар­ши­ною

    Iде в чор­нiй сви­тi

    Сам пол­ков­ник ком­па­нiй­ський,

    Характерник з Сi­чi.

    За ним iдуть оса­ули

    Та пла­чуть iду­чи.

    Несуть па­ни оса­ули

    Козацькую збрую:

    Литий пан­цир по­ру­ба­ний,

    Шаблю зо­ло­тую,

    Три руш­ни­цi-га­кiв­ни­цi

    I три са­мо­па­ли…

    А на збруї… ко­зацькая

    Кров по­за­си­ха­ла.

    Ведуть ко­ня во­ро­но­го, -

    Розбитi ко­пи­та…

    А на йо­му сi­де­леч­ко

    Хустиною вкри­те.

    Будова сього опи­су нап­ро­чуд май­стер­на. Зра­зу ши­ро­чез­ний го­ри­зонт - аж три вiй­ська; за тре­тiм жа­лiб­ний по­хiд; тру­на, пол­ков­ник, оса­ули; на­ша ува­га зву­жується, та ра­зом з тим за­гост­рюється, ми до­ба­чаємо чим­раз мен­шi де­та­лi, яких не ба­чи­ли впе­ред, обiй­ма­ючи оком ве­ли­ку ма­су. Оса­ули не­суть збрую, ми ба­чи­мо на пан­ци­рi слi­ди ру­бан­ня, на всiй збруї за­сох­лу кров; се­ред то­го по­хо­ду йде кiнь без їздця, ми ба­чи­мо на ньому по­рожнє сiд­ло, а на тiм сiд­лi хус­ти­ну, дрiб­не­сеньку рiч, та рiв­но­час­но та­ку, в кот­ру по­ет ча­ра­ми сво­го сло­ва вло­жив усю тра­гi­ку сього ко­за­ка, що ле­жить у до­мо­ви­нi, i ще од­ної жи­вої лю­ди­ни - дiв­чи­ни, що ви­ши­ва­ла сю хус­ти­ну, що на­дi­яла­ся ба­чи­ти в нiй сим­вол сво­го щас­тя, сим­вол шлю­бу з лю­би­мим ко­за­ком, а те­пер ба­чить сим­вол сла­ви ко­зацької - смер­тi в обо­ро­нi рiд­но­го краю.

    Тим са­мим пра­ви­лом ви­яс­нюється й та лег­кiсть, з якою на­ша уява вiд час­тин iде до цi­лос­тi. Ось, напр., у чу­до­вих вiр­шах Шев­чен­ка:

    Готово! Па­рус роз­пус­ти­ли,

    Посунули по си­нiй хви­лi

    Помiж ку­гою в Сир­дар'ю

    Байдару i бар­кас чи­ма­лий.

    Можна ска­за­ти, що по­ет зов­сiм не свi­до­мо, тiльки зав­дя­ки своєму по­етич­но­му чут­тю зу­мiв зма­лю­ва­ти тут мо­мент, ко­ли ко­ра­бель ру­шає з мiс­ця, да­ючи нам от­сю зов­сiм на­ту­ральну гра­да­цiю об­ра­зiв: ко­ман­да на ко­раб­лi (го­то­во!), роз­пу­ще­ний па­рус, си­нi хви­лi, вкiн­цi бай­да­ра i при­чеп­ле­ний до неї бар­кас.

    Третє Штей­нта­ле­ве пра­ви­ло є, влас­ти­во, тiльки iн­ший вис­лiв дру­го­го. Зга­дав­ши клеп­ку, ми в уявi зне­хо­тя до­хо­ди­мо до об­ра­зу боч­ки, та, зга­дав­ши боч­ку, нам не так лег­ко зга­да­ти од­ну її скла­до­ву час­ти­ну. Та по­ет ду­же час­то i тут ви­би­рає влас­не труд­нi­шу до­ро­гу, що­би доб­ра­ти­ся до на­шо­го сер­ця. Вiн пе­ред на­ши­ми очи­ма роз­би­рає цi­лiсть на її час­тi, як се ба­чи­мо, напр., у Шев­чен­ко­вiй "Чу­мi":

    Весна. Са­доч­ки зац­вi­ли,

    Неначе по­лот­ном ук­ри­тi,

    Росою бо­жою уми­тi,

    Бiлiють. Ве­се­ло зем­лi:

    Цвiте, кра­сується цвi­та­ми,

    Садами тем­ни­ми, лу­га­ми…

Пошук на сайті: