Микола Гоголь - Мертві душі (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx)Mykola_gogol_mertvi_dushi.docx2215 Кб3175
Скачать этот файл (Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb2)Mykola_gogol_mertvi_dushi.fb23313 Кб2916
У вбраннях їх смаку було прірва: мусліни, атласи, серпанки були таких блідих, блідих модних кольорів, яким навіть і назви не можна було добрати (до такої міри дійшла тонкість смаку). Банти зі стрічок і букети квітів пурхали там і там по сукнях у найкартиннішому безладді, хоч над цим безладдям працювала багато порядна голова. Легкий головний убір держався тільки на самих вухах і, здавалося, казав: "Ой, полечу, шкода тільки, що не підійму з собою красуні!" Талії були обтягнені і мали найміцніші й найприємніші для ока форми (треба зауважити, що взагалі всі дами міста N. були досить повні, але шнурувалися так майстерно і мали таке приємне поводження, що товщини ніяк не можна було помітити). Усе було в них продумане й передбачене з надзвичайною обачністю; шия, плечі були відкриті саме стільки, скільки треба, і ніяк не далі; кожна оголила свої володіння до тієї межі, доки відчувала з власного переконання, що вони здатні погубити людину; інше все була приховано з надзвичайним смаком: або якийсь легесенький галстучок зі стрічки, або шарф легший від тістечка, відомого під ім'ям поцілунок, ефірно обіймав і огортав шию, або випущені були з-за пліч, з-під сукні, маленькі зубчасті стінки з тонкого батисту, відомі під ім'ям скромностей. Ці скромності приховували спереду і ззаду те, що вже не могло завдати згуби людині, а тимчасом примушували підозрювати, що саме там і була ота згуба. Довгі рукавички були надіті не щільно до рукавів, але умисне залишали оголеними збудні частини рук вище ліктя, які в багатьох дихали завидною свіжістю й повнотою; у деяких навіть тріснули лайкові рукавички, силувані насунутися далі, словом, здається, наче на всьому було написано: ні, це не губернія, це столиця, це сам Париж! Тільки де-не-де раптом висувався якийсь небачений землею чепець або навіть якесь мало не павине перо проти всіх мод, на власний смак. Але ж без цього не можна, така вже властивість губернського міста: неодмінно воно де-небудь та спіткнеться. Чичиков, стоячи перед ними, думав: котра ж одначе написала листа, і висунув був уперед ніс; але по самому носу шарпнула його ціла низка ліктів, обшлагів, рукавів, кінців стрічок, пахучих шемізеток і суконь. Галопад летів на всю свою силу: поштмейстерша, капітан-справник, дама з голубим пером, дама з білим пером, грузинський князь Чіпхайхілідзев, чиновник з Петербурга, чиновник з Москви, француз Куку, Перхуновський, Беребендовський — усе знялось і полинуло...

"Овва! пішла писати губернія!" промовив Чичиков, одступивши назад, і як тільки дами порозсідались по місцях, він знову почав вдивлятись, чи не можна по виразу в обличчі і в очах пізнати, котра писала; але ніяк не можна було пізнати ні по виразу в обличчі, ні по виразу в очах, котра писала. Скрізь було помітно таке ледь-ледь виявлене, невловиме тонке, у! яке тонке!.. "Ні", сказав собі Чичиков: "жінки — це такий предмет..." Тут він і рукою махнув: "просто годі й говорити! Піди лишень спробуй розповісти або передати все те, що бігає на їх обличчях, всі ті заломинки, натяки, а от просто нічого не передаси. Самі очі їх така безмежна держава, в яку заїхала людина — і поминай як звали! Вже її звідти ні гачком, нічим не витягнеш. Ну, спробуй, наприклад, описати самий блиск їх: вогкий, бархатний, цукровий, Бог їх знає, якого немає ще! і твердий, і м'який, і навіть зовсім томний, або, як дехто каже, в млості, або без млості, та небезпечніший ніж у млості, отак зачепить за серце та й поведе по всій душі, неначе смичком. Ні, просто не добереш слова: галантерна половина людського роду, та й тільки".

Пробачте! Здається, з уст нашого героя злетіло слівце, підхоплене на вулиці. Що ж поробиш? таке на Русі становище письменника! А втім, коли слово з вулиці потрапило в книгу, не письменник винен, винні читачі, і передусім читачі з вищого товариства: від них перших не почуєш жодного порядного російського слова, а французькими, німецькими та англійськими вони, мабуть, наділять у такій кількості, що й не захочеш, і наділять навіть з додержанням усіх можливих вимов, по-французькому в ніс і гаркавлячи, по-англійському вимовлять, як належить птахові, і навіть фізіономію зроблять пташину і навіть посміються з того, хто не зуміє зробити пташиної фізіономії; а от тільки російським нічим не наділять, хіба що з патріотизму збудують собі на дачі хату на російський смак. Ось які читачі вищого стану, а за ними і всі, хто залічує себе до вищого стану! А тимчасом яка вибагливість! Хочуть неодмінно, щоб усе було написане мовою найдобірнішою, очищеною та благородною, словом, хочуть, щоб російська мова сама собою спустилася раптом із хмар, вироблена як слід, і сіла б їм прямо на язик, а їм більше нічого, як тільки роззявити рота та виставити його. Звісно, химерна жіноча половина людського роду; але шановні читачі, треба признатись, бувають ще химерніші.

А Чичиков заходив тимчасом у цілковите нерозуміння і не міг вирішити, котра з дам писала листа. Спробувавши спрямувати уважніше погляд, він побачив з дамського боку теж вияв чогось, що посилало разом і надію, і солодкі муки в серце бідолашного смертного, і він нарешті сказав: "ні, ніяк не можна вгадати!" А проте, це нітрохи не зменшило веселого настрою, в якому він перебував. Він невимушено й спритно розмінявся з деякими дамами приємними словами, підходив до тієї й іншої дрібним кроком, або, як то кажуть, дріботів ніжками, як звичайно роблять маленькі старички-чепуруни на високих каблуках, звані мишачими жеребчиками, що упадають вельми моторно коло дам. Подріботівши з досить зручними поворотами направо й наліво, він підшаркнув тут же ніжкою у вигляді коротенького хвостика, або на зразок коми. Дами були дуже задоволені і не тільки знайшли в ньому купу приємностей і люб'язностей, але навіть почали знаходити величний вираз в обличчі, щось навіть марсівське і військове, що, як відомо, дуже подобається жінкам. Навіть через нього вже починали трохи сваритись: помітивши, що він ставав звичайно біля дверей, деякі навперебій поспішали сісти на стілець ближче до дверей, і коли одній пощастило зробити це раніше, то мало не сталася пренеприємна історія, і багатьом, що бажали собі зробити те саме, здалося вже занадто огидним таке зухвальство.

Чичиков так захопився розмовами з дамами, або, краще, дами так захопили й закрутили його своїми розмовами, підсипаючи купу найвигадливіших і найтонших алегорій, які всі треба було розгадувати, від чого навіть виступив у нього на лобі піт, — що він забув виконати обов'язок пристойності і підійти передусім до господині. Згадав він про це вже тоді, коли почув голос самої губернаторші, яка стояла перед ним уже кілька хвилин. Губернаторша промовила ласкавим і трохи навіть лукавим голосом з приємним струшуванням голови: "А, Павле Івановичу, так ось як ви!.." достоту не можу переказати слів губернаторші, але було сказано щось сповнене великої люб'язності в тому дусі, в якому висловлюються дами й кавалери в повістях наших світських письменників, охочих описувати вітальні й похвалитися знанням вищого тону, в дусі того, що невже заполонили так ваше серце, що в ньому немає більше ні місця, ні найтіснішого куточка для безжально забутих вами. Герой наш повернувся в ту ж саму хвилину до губернаторші і вже зібрався дати їй відповідь, мабуть, нічим не гіршу від тих, що дають у модних повістях Звонські, Лінські, Лідіни, Греміни і всякі спритні військові люди, як, ненароком підвівши очі, спинивсь відразу, мов прибитий громом.

Перед ним стояла не сама губернаторша: вона держала під руку молоденьку шістнадцятилітню дівчину, свіженьку блондинку з тоненькими й красивими рисами обличчя, з гостреньким поборідям, з чарівно заокругленим овалом обличчя, яке художник узяв би за зразок для мадонни, і яке тільки рідким випадком трапляється на Русі, де , любить усе показатися в широкому розмірі, усе, що тільки є: і гори і ліси і степи, і обличчя і губи і ноги; ту саму блондинку, яку він зустрів по дорозі, їхавши від Ноздрьова, коли з дурості кучерів, чи коней, їхні екіпажі так дивно зіткнулись, переплутавшись упряжжю, і дядько Митяй з дядьком Миняєм узялись розплутувати Діло. Чичиков так зніяковів, що не міг промовити жодного путнього слова і промимрив чорт зна що таке, чого б уже ніяк не сказав ні Гремін, ні Звонський, ні Лідій.

"Ви не знаєте ще моєї дочки?" сказала губернаторша: "інститутка, щойно випущена".

Він відповів, що уже мав щастя зовсім несподівано познайомитись; спробував був дещо додати, але дещо зовсім не вийшло. Губернаторша, сказавши два-три слова, нарешті відійшла з дочкою в другий кінець зали до інших гостей, а Чичиков усе ще стояв нерухомо на тому ж самому місці, як людина, яка весело вийшла на вулицю з тим, щоб прогулятися, з очима, схильними дивитися на все, і раптом нерухомо спинилася, згадавши, що вона забула щось, і вже тоді дурнішого нічого не може бути за таку людину: вмить безтурботний вираз злітає з обличчя її; вона силкується пригадати, що саме забула вона, чи не хустку, але хустка в кишені, чи не гроші, але гроші теж у кишені, все, здається, при ній, а тимчасом якийсь невідомий дух шепоче їй на вухо, що вона забула щось. І от уже дивиться вона розгублено й невиразно на юрбу, що рухається перед нею, на пролітаючі екіпажі, на ківери й рушниці проходячого полку, на вивіску, і нічого добре не бачить. Так і Чичиков раптово зробився чужий усьому, що діялося навколо нього. В цей час з дамських благовонних вуст до нього полинула безліч натяків і запитань, перейнятих наскрізь тонкістю і люб'язністю. "Чи дозволено нам, бідолашним жителям землі, бути такими зухвалими, щоб спитати вас, про що мрієте?" — "Де знаходяться ті щасливі місця, у яких пурхає думка ваша?" — "Чи можна знати ім'я тієї, що завела вас у цю солодку долину задумливості?" Але він відповідав на все цілковитою неуважністю, і приємні фрази канули як у воду. Він навіть до того був нечемний, що скоро відійшов від них у другий бік, бажаючи поглянути, куди пішла губернаторша зі своєю дочкою. Але дами, здається, не хотіли залишити його так скоро; кожна в душі вирішила вжити всіх можливих засобів, таких небезпечних для сердець наших, і пустити в діло все, що було кращого. Треба зауважити, що в деяких дам, я кажу, в деяких, це не те, що у всіх, є маленька слабкість: якщо вони помітять у себе щось особливо гарне, чи лоб, чи рот, чи руки, то вже думають, що найкраща частина обличчя їхнього так перша і впаде всім у вічі, і всі відразу заговорять в один голос: "гляньте, гляньте, який у неї прекрасний грецький ніс, або який правильний, чарівний лоб!" У котрої ж гарні плечі, та певна наперед, що всі молоді люди будуть цілком захоплені й раз у раз повторюватимуть у той час, коли вона буде проходити мимо: "ах, які чудесні в цієї плечі!" а на обличчя, волосся, ніс, лоб навіть не глянуть, а коли й глянуть, то як на щось стороннє. Ось як думають деякі дами. Кожна дама дала собі внутрішню обітницю бути якомога чарівнішою в танцях і показати в усьому блиску довершеність того, що в неї було найдовершенішого. Поштмейстерша, вальсуючи, з такою томністю опустила набік голову, що почувалося справді щось неземне. Одна дуже люб'язна дама, — що приїхала зовсім не за тим, щоб танцювати, з причини невеликого, як сама висловилась, інкомодіте82 у вигляді горошинки на правій нозі, внаслідок чого мусила навіть надіти плисові чобітки, — не втерпіла одначе ж і зробила кілька кругів у плисових чобітках, для того саме, щоб поштмейстерша не забрала справді забагато собі в голову.

Але все це ніяк не справило гаданого враження на Чичикова. Він навіть не дивився на кола, роблені дамами, але раз у раз підводився навшпиньки виглядати поверх голів, куди б могла забратись цікава блондинка; присідав і вниз також, видивляючись поміж плечей і спин, нарешті дошукався й побачив, що вона сиділа разом з матір'ю, над якою величаво похитувалась якась східна чалма з пером. Здавалось, нібито він хотів узяти їх приступом; чи весняний настрій подіяв на нього, чи штовхав його хто ззаду, тільки він протискався рішуче вперед, незважаючи ні на що; відкупщик дістав від нього такий поштовх, що заточився і ледве-ледве втримався на одній нозі, а то б, звісно, повалив за собою цілий ряд; поштмейстер теж відступився і глянув на нього з подивом, змішаним з досить тонкою іронією, але він на них не глянув; він бачив тільки здалека блондинку, що надівала довгу рукавичку і, без сумніву, палала бажанням пуститися літати по паркету. А вже там збоку чотири пари вибивали мазурку; каблуки ламали підлогу, і армійський штабс-капітан працював і душею, і тілом, і руками, і ногами, викручуючи такі па, яких і вві сні нікому не траплялось викручувати. Чичиков прошмигнув повз мазурку майже по самих каблуках і прямо до того місця, де сиділа губернаторша з дочкою. Проте він підступив до них дуже несміло, не дріботів так жваво і франтовито ногами, навіть трохи зам'явся і в усіх рухах позначилась якась незграбність.

Не можна сказати напевне, чи справді прокинулося в нашому герої почуття кохання, навіть сумнівно, щоб пани такого роду, тобто не так щоб товсті, одначе і не те щоб тонкі, здатні були до кохання, але з усім тим тут було щось,таке дивне, щось у такому роді, чого він сам не міг собі пояснити: йому здалося, як сам він потім признавався, що весь бал, з усім своїм гомоном і шумом, на кілька хвилин ніби десь віддалився; скрипки й труби витинали десь за горами, і все пойнялося туманом, схожим на недбало замальоване поле на картині. І з цього імлистого абияк накиданого поля виходили ясно й викінчено самі тільки тонкі риси знадливої блондинки: її овально-заокруглене личко, її тоненький, тоненький стан, який буває в інститутки в перші місяці після випуску, її біле, майже просте платтячко, що легко і зручно охопило в усіх місцях молоденькі стрункі члени, які позначалися в якихось чистих лініях. Здавалось, вона вся була схожа на якусь іграшку, майстерно виточену зі слонової кості; вона тільки одна біліла й виходила прозорою і світлою з каламутної і непрозорої юрби.

Видно так уже буває на світі, видно й Чичикови, на кілька хвилин у житті, перетворюються на поетів, але слово поет буде вже занадто. Принаймні він відчув себе зовсім чимсь ніби юнаком, мало-мало не гусаром. Побачивши біля них вільний стілець, він зразу ж сів на нього. Розмова спочатку не клеїлась, але згодом справа пішла, і він навіть почав набувати форсу, але... тут, на превеликий жаль, треба зауважити, що люди статечні і які займають важливі посади, якось трохи важкуваті в розмовах з дамами; на це майстри пани поручики, і ніяк не далі капітанських чинів.

 

Чичиков прошмигнув повз мазурку майже по самих каблуках і прямо до того місця, де сиділа губернаторша з дочкою.

 

Пошук на сайті: