Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_golovko_pilipko.docx)Andriy_golovko_pilipko.docx30 Кб453
Скачать этот файл (Andriy_golovko_pilipko.fb2)Andriy_golovko_pilipko.fb239 Кб403

 

Головко Андрій

Пилипко

Оповідання

В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — кущі ступити ніде... Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат "панської" землі (як революція стала — з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А жати чи то ж доведеться? Іде громадянська війна. В окрузі гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось і до них у Михнівку сьогодні вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Сперш — ген-ген на шляху знялася курява. Придивились — аж то солдати, валка за валкою. Село в долині мовчало. І враз забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вербами, другий, ще... Заклекотіло. Валка тоді розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче, ближче... Іноді де на горбочку залягали в житі. ї чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались і сунули, сунули... Довго так. Та все ж надвечір підійшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише — як шарпнувсь крик: "А-а-а" — покотився степом. Постріли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім — за селом, потім — далі, далі... Пилипко зітхнув сумно і сказав:

— Отак, відступили наші.

А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув...

Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В куряві помалу їхали на конях і мовчали — посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю.

— А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй дорогою!

І батогом — лясь, лясь... Знов мовчали.

А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули...

Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив німця в синьому на воротях, а на подвір'ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:

— Диви, штаб, мабуть.

Ті кинулись очима й принишкли. А як од'їхали геть, хтось сказав:

— Це контрибуцію стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити.

Пилипкові очі блиснули одразу.

— Ну, чорта з два, — кинув він і підвів з викликом голову. — Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: "Ми як турнемо німців, то аж у "Ірманії" оглянуться".

А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: "може, і тебе одберуть". Торік іще телицею з комітету дали їм її з загонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть.

Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвалтували собаки. Вулицею прогупотів роз'їзд — зник у степу... А люди в сутінях нечутно сновигали по городах, поза соломами — ховались. Десь болючий крик  бентежив ніч — били когось, і плакала жінка, діти...

У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не світилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір'ї тихо так.

Під'їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку погладила, сказав тихо:

— Та чого ви, мамо? Може, ще і не візьмуть.

Мати глянула журно на сина й зітхнула:

— Е, де вже не візьмуть! — А згодом, як повернула вже до хати, додала: — Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це — ой, як у них строго!..

Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею — тихо, як тінь.

У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька "дядьків" і пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері—стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись і почали знов.

— Тікати треба! — сказав Микита Горобець (Пилипко пізнав з голосу). — Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Пісках — чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли — хати палили.

Тиша в хаті. Десь у сутінях зітхнула мати і дітвора заскиглила. Батько тоді озвавсь:

— А я нікуди не тікатиму, — сказав і хвильно затягся цигаркою раз, удруге, — уб'ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім'я подінеться? З торбами попідтинню?!

— Не спалять.

— Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками.

— Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати... за що ж!

— Та й сини добрі, — сказав батько Пилипків і похилився головою, — батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались.

Микита Горобець захвилювавсь.

— Не говори так, Явтуше, — сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. — Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть.

— Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.

Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі.

— Микита у вас?

— А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:

— Цить! Ще почують...

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>