Сергій Жадан - Вибране (поезія) (сторінка 2)

троянди й виноград – красиве і корисне.

 

+ + +

 

Пепсі,

лиши мені тепле взуття і сухе волосся.

Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові.

Дивись, як тоншає листя,

як легке підпільне багатоголосся

ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;

мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.

Тепер ось почнуться завії –

нові сторінки у загальному спротиві,

почнеться різдв‘яний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в‘язані ковдри з довгою ниткою холоду,

з давленими цитринами,

з танковими формуваннями.

Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,

так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,

якщо вона стане мотати жовані плівки,

місити цей суглинок,

дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,

дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з‘явиться привід не виходити з дому,

розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.

В‘ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць

над моєю аптечкою

 

1997

 

Святий Георгій

 

Час починати відлік цій боротьбі.

До міста вбігають діти і підіймають галас.

За містом у небі кружляє змій,

грає на світлій трубі,

і дивиться з-поза хмар

на крикливий фортечний гамуз.

Випливши на глибини, ставши посеред неба,

він б‘є в шкіряний барабан,

вибиває пальцями жаль,

і крила йому нагріває гаряча спека липнева,

і крутиться він біля міста –

високо, мов дирижабль.

У всіх навколишніх паствах

правлять за нього молитву,

дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:

неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,

щоби і далі дзвеніли твої соковиті *ланди!

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?

Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?

Тож давай, бий в барабан,

міцними своїми руками! –

стиглий, як виноград,

чутливий, ніби антена.

Але виїжджає з міста

святий Георгій,

трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,

стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,

і напинає тенета

чернечої павутини.

І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,

доки мовчить залізниця, доки працює прес,

святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,

і квилить під брамою змій,

ніби покинутий пес.

 

Donbass Independent

 

На деревах скипав неозбираний мед.

Володимир Сосюра – юний поет,

закосивши на фронті з недбальства світил,

заїздив у розбомблений

харківський тил.

Гайдамацька підошва розкришує скло,

до єврейських районів ступає тепло,

із небес висівається мерхлий озон

на угіддя фабричних

триперних зон.

Кожен домішок світла в глибинах кімнат,

господарського мила м‘який рафінад,

переїзди,

веранди,

газетні рядки –

все перейде крізь тебе за довгі роки.

Всі скресання річок,

залізничні пости,

всі загублені зшитки, монети, листи,

ціле місто з безладдям подій і речей

застряє, ніби здобич, у пастці очей.

Але ця течія підхопила й несе,

і сумління твоє забиває на все,

за лункий водогін,

за барачних птахів,

за плантації шиферних

білих птахів.

Смерть облишить тебе шамотінням води,

дозуваннями брому,

тяжінням біди,

телефонами, бритвою по щоці,

комунарською пайкою

у руці.

Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж –

риштування домів,

жарівки параш,

цю погромну відлигу, з її теплом,

що усе летить,

над твоїм чолом.

По часах небуття, по жовтій стерні,

із усього спадку вціліють одні

надбання зіниць,

та вони, далебі,

не належать ні Богові,

ні тобі.

Пацифік

Не знаходячи перешкод,

не втрачаючи висоти,

каравани підземних вод

пробиваються

під мости.

Оборонні цехи, цехи

обступає пустка, гілля.

Землероби і пастухи

покидають спати

поля.

Навіть голосу тихий сплеск,

ніби рух механізму, коліс,

доторкнувшись твоїх небес,

залишає гострий

надріз.

І тонка структура зими

розпадається повсякчас

на дороги, вікна, доми,

що ростуть невпинно

між нас.

Так, немовби зрушено міст,

і кружляє сонце вини,

наче ми спричинили цей ріст

мовчазної

садовини.

Наче все, що буде й було –

кимось вирощене зело,

і вмовкає глина дзвінка

під стопою

садівника.

 

Пам‘яті В.К.

 

Погода, погода, повільно сідає на руки,

мов навчений птах, облітаючи пастку мі*рацій.

Суботня утома і гострі липневі сполуки

все більше помітні

в примхливому диханні станцій.

Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.

Вгортаються в тишу дерева – коричневі, темні.

Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,

ідуть повз ремонтні склади

і забуті майстерні.

Іще вартовий стереже павутину за вітром,

ламаються відстані – що я у цьому порушу?

І тихий Господь вимикає, виходячи, світло,

і точеним шприцом

із тебе витягує душу.

Пластунка N

Так відступало твоє дитинство –

ставився голос, губились друзі,

високо в небі міцно і стисло

висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,

вплетені в часу стрічку трофейну,

блудні поборники бу*і-ву*і,

скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,

бігла до школи – пенал, олівчик.

Все ще попереду – перші аборти,

татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.

Срібна розгромлена клавіатура

ще формувала основи стилю –

так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,

з ковдрами битих студентських акцій

так наполегливо рвався угору

змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки

падали в ніч, як у воду весла.

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! –

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб‘єш на теми.

Так ми кохали. І нам – воздасться.

 

1996

 

bodywork

 

Приходить остання середа перед Великоднем.

Ісус з апостолами відстоює службу в одному з православних храмів.

По тому розходяться, домовившись на завтра про зустріч.

Ісус знаходить оливковий гай і починає молитись.

Приходить ніч. Земля вихолоджується.

Оливкове листя, мов зелені згустки повітря, висне над головою.

Хідники порожніють. З‘являється апостол Петро,

лягає на траву і, загорнувшись у ковдру, намагається заснути.

Приходять зірки. Вітер поступово стихає.

Петро не може заснути і дивиться в небо.

Нічні птахи полюють на невидиму здобич.

Ісус, засинаючи, слухає голос учителя.

Вранці приходить гурт садівників.

Повільно йдучи, обмінюються новинами.

Знаходять Ісуса. Той страшиться і жахається,

що ця чаша його проминула.

Богдан-Ігор

Всі кріплення важких снігів,

всі накопичення ремесел,

всі тіні дотиками весел

лишають поміж берегів

сліди – ці вервиці тугі

між зим і весен.

Сльота перекладає прес

турбот на голови містечок,

на вигини дбайливі течій.

Без попереджень і адрес

стікає приміських небес

солодкий кетчуп.

Тендітні злами забуття,

невидимі для ока межі.

Примхлива змога стати межи

Усіх світил, чия кутя

ляга на радіомережі

без вороття.

Втинаючись в глибоке тло

дитячих видив, переміщень,

з усього плетива приміщень,

з усього світла, що текло

повз очі, постає стебло,

пробивши днище.

Нічний вібруючий бузок.

Під вікнами, як сіль у рані,

потужний звук, що рушить грані –

дерева проливають соки,

мов труби схованих в пісок

важких органів.

Набряклі залози весни

над стінами районних центрів.

З яких чіпких підземних нетрів,

з чиєї вогкої вини

постануть ще подібні сни –

густі й відверті?

І цей напівпрогіклий мед,

прозора і ядуча слина –

по всьому. Березнева глина,

розмиті фарби, рух планет

і довгі описи прикмет

Отця і Сина.

 

1995

 

Динамо Харків

 

Зима видається занадто довшою,

ніж того треба. Мітиш підошвою

межі відлиги, що суне тужаво

на прикордонні райони держави.

Крапле дощ – терпка сукровиця

з Господнього тіла. Тьмяніють лиця.

Міста порожніють. Йдучи по лезу

свого виживання, залишки плебсу

кидають квартали скніти в ремонті,

і сон довірливо шепче дрімоті:

вимри, кохана, зроби то хутко –

не стане дзвонів твоєму смутку.

Птахи обирають вирій, що згодом

стає перманетний. Зрощені голодом

лишаються діти – сварливе завтра

старої республіки, оскільки варта

давно розгубила багнети й набої,

крімо того, лишаємось ми з тобою.

В розбитих будинках скалічений Каїн

шукає вцілілі речі. Камінь

в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість

тверднуть дерева, гусне свідомість,

і час іде, як загиблий вояк

в чергову атаку, тобто – ніяк.

 

Тереза

1

Пізній нехитрий Божий маневр –

місяць росте, наче плід у шлунку.

Серпень, чіпкий, попри те, що мине,

впевнено згущує фарби в малюнку.

Теплі циклони, мов слід поцілунку,

гоять природи розхитаний нерв.

*рунт вистигає. Дотик руки

зміщує тіні предметів. Садиби

мітяться сонцем. Важкі будяки,

мов смолоскипи чекають, коли би

трапився кремінь і купчаться риби

тромбами в синій жилі ріки.

Мов сновидіння на кінчиках вій,

передосіння східна Європа

нині застигло німує, і твій

голос приходить, ніби хвороба

крізь непричинені кимось ворота,

легко, мов пошесть або суховій.

Бачиш сама, що чекає за цим –

наші дерева, недбало убрані

в чорного неба масний антрацит,

наші водойми, відкриті, мов рани,

нас роз‘єднали. Замкнуто брами.

Висне повітря, мов зібганий цинк.

2

Врісши у світ, що сльозивсь на очах,

ми не вважали наслідки рішень

чимось аж надто важливим. Свіча

наша горіла солодше й скоріше.

Ми володіли доволі не гіршим

проміжком часу, котрий навчав

переступати власний поріг,

гаяти день на майданах провінцій,

жити під небом, що дише вгорі

тепло і часто, як дихають вівці.

Ми розумілись на нашому віці,

мов на таємній і рідкісній грі.

Стрімко, мов подих на рівні грудей,

вранішні стигми, планети і числа –

плинне знання, що повільно веде

вглиб, потаємна коштовна Вітчизна

нашого співу, що тане, і де

місця не стане сказати: “Пречиста,

зглянься на зимні душі й тіла”.

Камінь холонув, вітри зачастили.

В темний пісок поступово стекла

перша роса. Нам не завжди щастило.

Поміж заводи й військові частини

швидко відходять рештки тепла.

3

Зрідка гортаєш чернетки, в яких

тісно й строкато – сходи, вітальні,

двері будівель, бруківки в‘язких

вулиць. Помірно-континентальний

клімат країни. Солодка ментальність

перших поселень. Світлі мазки

прудко заповнюють грубе сукно

рештками фарби. Густа поволока

зсохлась під сонцем. Губиться дно.

В мокрому просторі виснуть волокна

осені. Післяобідня волога.

Так і рости, відчинивши вікно,

дбаючи спадок – залишки вір,

зжовкле письмо – цю данину свободі,

з тим, щоб колись, наче сік у траві,

вперше відчути на самому споді

горла той протяг – чорний, Господній,

з котрого, власне, і родиться вірш.

Все, що миналось, і все, що всотав –

мапи держав, ворожіння на слові,

стоси листів, повітові міста,

зібраний епос, важка промисловість,

вся анатомія, чесність і совість,

вся переповненість, вся висота.

4

Падає сніг. Засинає лоза.

Тонко ступивши на трави і ріки,

Бог роздивляється, як зіслиза

в урвище степу обрис шуліки.

З Божого ока, зім‘явши повіки,

- здібний пластун – виповзає сльоза.

Вранці, без розпізнавальних ознак,

з голих дерев оббиваючи іній,

падає янгол – літун-одинак,

рушить химерну довершеність ліній,

з чим і вмирає, лишивши, однак,

срібний тривожний дюралюміній.

Сонце прямує попри дахи.

Збірники прози, ранкові моління.

Ми зберегли, наче кисень – птахи,

присмак причетності до покоління,

котрий хвилює, мов перше гоління

шкіру. Надходять волхви й пастухи,

щоб розумітись на цій глибині.

Пошук на сайті: