Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 14)

Студенти забарикадовують центральний вхід і проводять у холі стихійний мітинг. Пари на нижніх трьох поверхах перериваються, на крики прибігаєдекан фізикоматематичного факультету, але його туттаки топлять у принесеному чані з макаронами. Криси встигають донести ректорові, ректор хапається за голову, потім за телефон, дзвонить кудись і просить підтримки. Після цього він викликає деканів, котрі ще залишились живими, і наказує за допомогою активістів, відмінників і завгоспа перекрити ліфти і сходи, починаючи від четвертого поверху. Університет повністю блоковано — з першого по третій поверхи займає страйком, з четвертого і вище сидить ректор, з активістами, відмінниками і завгоспом. До центрального входу під'їжджає беркут, знаходить побитих охоронців і пробує штурмом захопити хол. Страйком приносить з військової кафедри макет кулемета Дегтярьова і ставить його в холі, проти головного входу. Беркут залягає. Ректор погоджується йти на переговори. Страйком чекає внизу, але варто лише ректору спуститись з четвертого поверху на третій, як повстала маса захоплює четвертий поверх і швидко рухається вгору. Ректор стоїть в порожньому холі і нічого не розуміє. Снайпери тримають його, на всяк випадок, під прицілом. Бійці беркуту починають повільно рухатись вгору, знаходячи в коридорах пошматовані і перемазані макаронами портрети президента. На четвертому поверсі вхід перекрито. Беркут намагається використати черемху, але в корвдорах університету погана витяжка, оскільки ректор економив не лише на макаронах, і газом труяться самі беркутівці. Це дає страйкому можливість виграти якийсь час. Студенти захоплюють останні неторкані буфети на горішніх поверхах і вриваються до великої фізичної аудиторії, після цього вони відчиняють вікна і викидають униз портрети Лобачевського і, для ефекту, старі телевізори, котрі вже давно не працюють. Розбиваючись, телевізори вибухають, ніби підводні міни. Містом натомість повзуть чутки про нечувану за своєю зухвалістю і громадянською мужністю студентську акцію, близько шостої вечора, щойно після важкого десятигодинного робочого дня під університет стягуються ліві активісти з київського і московського районів, бачать під університетом побитих олоронців і потруєних беркутівців і починають між собою брататись. Урешті-решт, побитим охоронцям у цій ситуації не лишається нічого іншого, як теж гочати з усіма брататись. Деморалізований і позбавлений останньої підтримки ректор йде на поступки ; підгїисує ряд указів і декретів, крім усього іншого — декрет про власне звільнення. Студентам пропонують спуститись униз, але вони не поспішають, влаштовуючи у приміщенні великої фізичної аудиторії цілодобову трансову паті на честь загальної перемоги.

На вахті завжди стоїть охорона. До університету мене зазвичай не пускають, приймаючи, очевидно, за збоченця. Навіть не знаю, що сказати.

5. Шева показує капіталізму фак.

Чим харківський Шева відрізняється від решти Шев, густо встановлених по містах і селах України? Харківський Шева позитивно вирізняється грамотно підібраним соціальним контекстом. На відміну, скажімо, від понурого київського, в якого перед очима маячить червона стіна університету, чи від кислотного львівського з риб'ячим хвостом, наш Шева настільки природно обліплений різними декласованими елементами, що відразу розумієш весь той концепт, котрий скульптори вкладали в потужний торс Тараса Григоровича — якщо вже говорити про Шевченка як про поета-демократа, поета-революціонера, то й тло в такому випадку має бути відповідним. Себто революційним. А яке революційне тло може створювати риб'ячий хвіст? Жодного, якщо не йдеться, звісно, про сексуальну революцію. Натомість, якщо йдеться про революцію соціальну, то до нейтральної в будь-якому разі постаті поета, як це не дивно, найбільш пасують саме такі дивні й недоречні на перший погляд персонажі, всі ці червоноармійці й комсомолки, котрі зусібіч обступили його і від котрих він відштовхується, різко повертаючи свій накачаний революційний тулуб і роблячи досить-таки прозорий жест рукою — таке враження, що зараз він гордо викине вперед руку з міцно стиснутим кулаком і вдарить ребром долоні по рукаву — ось вам, тримайте, за всіх червоноармійців і комсомолок цього великого міста, отримуйте мій персональний заповіт, мій палкий непереможний фак, а все інше вам скажуть мої друзі, все, звертається він до червоноармійця з бомбою, я закінчив, можеш кидати. Ти ніколи не можеш передбачити, хто опиниться поруч із тобою у відповідальний момент, яка публіка зреагує на твої римовані заклики до повалення режиму. Червоноармійці і комсомолки виглядають навколо нього природно, у всякому разі, ти не питаєшся, з якого тому повного зібрання творів вони туди видряпались, там їм і місце — декласованим і агресивним. Бо кого їм ще й підтримувати, як не Шеву, самі подумайте.

Свого часу, в далекому 1919му році місто захопили анархісти, на якийсь час, доки не прийшли червоні. Переказують, нібито вони поставили в готелі Асторія гармату і почали екзальтовано бомбити навколишні квартали. I ось історія з цією самою гарматою видається мені значно привабливішою, ніж усі пацифістські хороводи навколо пам'ятника іллічу. Якщо вже назвався революціонером, ну, то давай — викочуй свою гармату і пуляй, навіть якщо особливо немає по кому, все одно — головне, що ти перестаєш бавитись і починаєш робити речі, за які потім справді доведеться відповідати.

Вуличні акції у будь-якому разі приваблюють публіку неврівноважену, яка виповзає на звуки революційних барабанів, на запах адреналіну і перетворює будь-яку пафосну, сплановану в штабах забаву на суцільний цирк, на строкату ходу ряжених, на гітпарад вуличної неврівноваженості, хто буде стріляти по демонстрації, котра складається з блазнів і юродивих — яскравих і фарбованих. Ясна річ, що їх у натовпі лише одиниді, але це найбільш яскраві одиниці, саме вони й задають настрій усьому, що відбувається. Прикметно, що першими вони й зникають. До речі, ось теж цікава тема — як на їхній розбитій, ніби старі магнітофони, психіці відбиваються революційні події, чи вони їх змінюють, і якщо змінюють — то в який бік?

Дивні й неспокійні люди приїжджали до міста звідусіль, ходили вулицями, видно було, що звичайне, цивільне життя не для них, що воно їх пригнічує і позбавляє енергії, їм чим більше побутової істерії, тим зручніше, це був їхній час, вони на нього чекали все своє життя. Лишалось тільки за них порадіти.

Він з'явився сонячного ранку, вийшов звідкись з-поза будівлі готелю і, широко посміхаючись, попрямував просто до нас. Помітно його було здалеку, він був схожий на панка, якого довго лікували, причому стаціонарно, а те, що мав на собі рясу, лиііїе підкреслювало його панківську натуру, у всякому разі, священика він не нагадував зовсім, можливо, через вираз обличчя. 3 обличчям йому не пощастило — він сильно косив, до того ж один вус мав повністю білий. Такий собі панк-альбінос у попівській рясі. Навколо нього відразу ж почали збиратись люди, навіть у цій ситуації, коли вже нікого не можна було здивувати зовнішнім виглядом, він викликав жваве зацікавлення у харків'ян і гостей міста. Ти звідки? запитав я його. 3 Росії, відповів він, і посміхнувся. Ага, кажу, московський патріархат? Та яка різниця, відповів він, я сам по собі. Ну, ясно кажу, тільки без агітації тут. I він залишився.

Почувався він упевнено і спокійно, збирав навколо себе скінгедів і толкієністів, бомжів і провокаторів і проповідував їм, як Йона рибам. Бомжі і провокатори слухали його, заворожено дихаючи зябрами. Ходив він у супроводі кількох найбільш фанатичних толкієністів. По-моєму, вони його чимось накачували, у всякому разі настрій у них у всіх був піднесений. Агітацією він справді не займався, нипаючи в синіх міських сутінках і покручуючи свій білий вус.

Несподівано він зник. Я довго допитувався в його послідовників, де це, мовляв, ваш гуру, чому більше не проповідує птахам і рибам, але вони лише ніяково посміхались і відводили очі. Врешті хтось із них розколовся. Історія виявилася скоріше трагічною, ніж повчальною. Виявляється, одного разу, просто посеред чергового сеансу по заготівлі юних, не до кінця зіпсутих душ, старий альбінос несподівано відчув потребу, я б ії назвав великою в прямому сенсі цього слова. Був немісцевий, тому навіть не уявляв, де цю потребу можна справити. Думки пастви розійшлись — одні пропонували вести гуру до платного туалету за відділенням міліції, інші казали, що це відділення ще треба буде проминути, тому краще не ризикувати і йти в палац піонерів. Порадившись, громада рушила. Але виявилось, що палац піонерів у ці тривожні дні оголосив себе територією миру і нікого з майдану не пускав. Гуру занервував, паства кінцево розкололась, того, хто перший запропонував іти в палац піонерів, було посоромлено і вигнано. Гуру спробував закликати до совісті своїх адептів, ті, починаючи злоститись, ще раз порадились і повели його в готель харків, де на четвертому поверсі, в кінці коридора є безкоштовні кабіни, але про це треба знати. Вони про це знали. Але вони не знали того, що саме з першої до другої пополудні кабіни ці зачинені на санітарні роботи. Гуру мужньо тримався, як і належиться порядному пастиреві. Очевидно, це був просто не його день. Зденервовані адепти перешикувались по новій і вирішили пробиватисьтаки за відділення міліції, не лишати ж гуру в такому схані, думали вони, не лишати, не лишати — подумки погоджувався з ними гуру. Вони пішли до ліфта. Довго на нього чекали. Довго в нього впихались. Врешті хтось натиснув на потрібну кнопку, і ліфт рушив.

Гуру дотримався до другого поверху. В той момент, коли ліфт проминув другий поверх і хвилина полегшення невблаганно наближалась, сила духу відступила від нього, і він зазнав чи не найбільшого морального фіаско в своему житті. Я вже не говорю про фіаско фізіологічне. Коли ліфт доїхав до першого поверху, послідовників у нього вже не було. Ліфтом після того, до речі, довго ніхто не користався.

Себто, я ж говорив — що історія ця скоріше трагічна, ніж повчальна. Бо що можна винести з таких історій? Що з них виносять самі головні герої? Хвиля спадає, кола розходяться, герої вуличного руху западають в свої криївки, чекаючи наступної нагоди виплеснути з себе жовч і святковий революційний намул, гуру-альбінос повернувся куди-небудь в північні лісові монастирі й довгими зимовими вечорами переповідає скептично налаштованим братам про дивне південне місто, де святковим майданом за ним ходила строката юрба юних адептів, де ліфти в готелях повільні, як смерть на хресті, де просто посеред міста стоїть суворий зібраний Шева і показус світовому капіталізму жорсткий пролетарський фак.

6. Роллінг стоунз для бідних. Я знаю про вініл усе. 3 нарізаними на ньому треками, запакований у кohверти, неторканий, ніби засніжене поле, повне чорного терпкого снігу, вініл пахне вогнем і залізом, синтетикою і хімією, коли виймаєш диск, спочатку із зовнішнього картонного конверта, потім із внутрішнього, обережно береш його і дивишся проти світла, видно, як пил сідає на його крихку поверхнвд, як сонце перебігає тонкими западинами, так мовби атлети біжать по колу вздовж чотирьох бігових доріжок стадіону, які не мають ні початку, ні, відповідно, кінця. Нагріваючись, вініл деформується і втрачає свою пружність, будь-який гострий предмет лишає на ньому глибокі сліди, ніби на вершковому маслі, він б'ється, мов посуд, розсипаний на кухні ресторану. Потрапляючи у вогонь, вініл тягнеться і виїдає все живе, наче розлита з танкерів нафта, з нього йде чорний густий дим, він пахне хімічним розпадом. Смерть вінілу жорстока, життя вінілу легке.

Підлітком я проводив тут цілі години, магазин грамплатівок, розташований у підвалах щойно збудованого театру опери та балету, був тим місцем, де я радо погодився б померти — просто посеред дисків, які я не міг із фінансових причин собі купити.

Якоюсь мірою це позначилось на моєму подальшому ставленні до опери, з балетом включно. Всі мої зацікавлення в цьому напрямку обмежувались довколишніми підвалами, заповненими тисячами нових платівок, і який після цього міг бути балет. Мені здавалося, що я знаю про вініл усе, хоча я не знав нічого — моє знання підмінялося моєю любов'ю, моєю запеклістю, a цього, як виявилось, надовго не вистачає.

Але ось в моєму даун-тауні випадкових будівель немає, хтось їх підбирав старанно й ретельно, так щоби з кожною із цих споруд було пов'язано безліч історій і випадків, і спробуй тепер вилучити звідси бодай один із об'єктів — загальна картина розсиплеться, діри будуть сяяти в повітрі, розпорошуючи навколо порожнечу. 3 дня на день бачити ті самі будинки, заходити до них, довго ними блукати, вивчаючи поступово їхнє начиння, звикаючи до висоти і темряви коридорів, до важкого скрипу вхідних дверей, до віконниць і розеток у стінах, до лав у коридорах і килимів на сходах — мій даун-таун важить для мене значно більше, ніж можна припустити, я знаю про ці будинки все, у всякому разі — все, що мені потрібно.

Скажімо, опера, обліплена кав'ярнями і магазинами, кінотеатром і касами, з майданчиком, на якому скейт-бордери стоять на своїх дошках, ніби олов'яні солдатики на підставках, а старі торчки продають самопальні касети; спогади, які викликає в мене onepa, особливо сумні й ліричні, ясна річ, що це не стосується музики, при чому тут музика, мова йде про речі інтимніші. Скажімо, мої друзі. Серед моїх друзів традиційно не було любителів балету, думаю, навіть не варто пояснювати чому. Балет вони не дивились навіть по телевізору, по-перше, тому що по телевізору балет, як правило, не показують, а подруге — звідки у них телевізор. Справа зрозуміла^ коментарі тут зайві. Але навіть при цій нелюбові, нелюбові, слід завважити, якщо й не принциповій, то у всякому разі послідовній, мала місце одна історія, котра безпосередньо стосувалась балету. Одного разу, році так в 92-му, максимум — 93-му, тепер навіть не пригадаю, ми з друзями мали відбути колективний похід на балет. В рамках, здається, місячника естетичного виховання, чи чогось такого. Буфетом справа обмежитись не могла — на вході був фейс-контроль, до нас, враховуючи рівень нашого естетичного виховання, увага була особлива.

Пошук на сайті: