Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 2)

Вова і Володя вистрибують з вагону, підбирають Собаку і виходять на вулицю. Живий? — питаються, Собака зовсім блідий, ніяк не поправиться, вони тягнуть його в гастроном на Плеханівській і беруть там дві пляшки водяри, не бійся, говорять вони Собаці, ми тебе спочатку відкачаємо, а вже потім яйця рвати будемо, який нам інтерес рвати щось у тебе такого, ти на себе подивись, вони підводять його до вітрини гастроному, гастроном темний і порожній, як і більшість гастрономів у країні в цей тривожний час, розвалили країну, суки, дивись, говорять вони Собаці, дивись на кого ти схожий, Собака зовсім розслаблений, він дивиться у вітрину, за якою стоїть продавщиця в білому халаті і теж дивиться, як за вікном на вулиці, якраз проти неї, стоять двоє наволочної зовнішності ублюдків, тримають попід руки третього такого ж і показують на неї пальцями. Вона дивиться на них із ненавистю, Собака якось фокусує погляд, розпізнає своє відображення і раптом помічає, що в цьому відображенні є ще хтось, якась дивна істота в білому одязі з великою кількістю косметики на обличчі важко повертається в його оболонці, в межах його тіла, ніби намагається прорватись крізь нього, так що йому стає погано, очевидно, думає Собака, це моя душа, тільки чому в неї золоті зуби?

17.35–18.15

Протягом сорока хвилин Собаку приводять до тями. В нього вливають водяру і за якимись законами фізики Собака, наповнюючись нею, прибуває на поверхню, говорить всім привіт, його теж вітають всі присутні, з поверненням тебе, піонер-герой Собака Павлов, кльово, що ти повернувся до нас, нам тут тебе саме бракувало, ага, говорять присутні, себто Вова і Володя, ми просто мусили тебе відкачати, щоби ще раз подивитись в твої, хоч і п'яні, але все одно чесні очі, щоби ти нам сказав, за що ти так ненавидиш рекламний бізнес загалом і нас із Володею — каже Вова — зокрема, що ми тобі зробили, що ти нас так безпантово кинув, зникнувши з дуже важливою, до речі, кореспонденцією, за яку, якби ми могли, ми б тоді двічі відірвали яйця. І так між ними точиться якась така дружня бесіда, знаєте, як воно буває, і Собака повністю повертається в світ, з якого його ледве не виштовхала його ж власна душа, він озирається навколо і прислухається: форелі лежать десь на глибині, злий золотозубий янгол в білому халаті і капронових чулках теж відлетів, рекламники Вова і Володя затягнули його кудись у зелень за металеві, пофарбовані в біле кіоски і щедро поять водярою. Соціум потребує компромісів.

18.15

Чому вони ніколи не приходять на стадіон вчасно, коли там звучать марші й вітальні промови клерків від муніципалітету? По-перше, вони, як правило, приходять не зовсім тверезі і вже погано орієнтуються котра година, інколи вони взагалі погано орієнтуються, що вже там година, вони пору року не розрізняють, завжди то в теплих светрах під палючим сонцем, то в мокрих футболках під першим снігом. По-друге, перед матчами відбувається яка-небудь лотерея, а в лотерею вони не вірять, тут і говорити немає про що. По-третє, їх теж можна зрозуміти — коли тобі 19 і ти заповзаєш в свій сектор, і всі — включно з міліцією — бачать, в якому ти чудесному піднесеному стані, що може бути збудливіше для тебе? Потім, коли ти виростеш і станеш працювати в банку чи газовій конторі, коли з реальністю спілкуватимешся по телевізору, а з друзями — по факсу, якщо в тебе будуть друзі, а в них — факс, тоді, звичайно, тобі по хуй буде така штука як п'яний тінейджерський драйв, котрий зносить башку і кидає тебе на всі амбразури світу, коли очі зволожуються від збудження і кров під нігтями зупиняється від того, що ось кілька сотень осіб спостерігають, як вони заходять в сектор і шукають свої місця, і навіть когось несуть на плечах, називаючи його чомусь собакою, час від часу гублять його між лавами, але вперто і наполегливо підбирають й тягнуть на заповітні місця, подалі від вартових, подалі від продавщиць морозива, взагалі — подалі від футболу, як вони його розуміють.

18.25

Вчергове до тями Собака Павлов приходить вже на стадіоні, добре ось так сидіти з друзями, думає він, на лаві, десь під якимись деревами, які шумлять і хитаються в усі боки, ні, раптом думає він, це не дерева, тоді що це?

За кілька секторів, ліворуч від них, під важким червневим дощем стоять фанати супротивника. їх кілька десятків, вони приїхали зранку на вокзал, і за ними цілий день тягається кілька патрулів, на стадіоні їм відвели окремий сектор, в якому вони печально махають розмоклими і набухлими прапорами. Ще до перерви наші, незадоволені результатом і погодою, проривають кордон і починають їх бити. Знизу, від поля, підтягується рота курсантів-пожежників, міліція, зрештою, не вигадує нічого кращого, як випхати всіх зі стадіону, і починає відтісняти народ до виходу, доки ще йде перший тайм; всі, ясна річ, забувають про футбол і починають вболівати за наших на трибунах, команди теж більше переймаються бійкою, ніж результатом, цікаво все-таки, непередбачувано, тут на полі і так все було зрозуміло — хтось під кінець обов'язково гру зіллє, а там — бач, якась боротьба, прямо тобі регбі, он і пожежники вже по голові дістали, а тут і тайм закінчується і команди неохоче тягнуться в тунель, міліція виносить останніх гастролерів, тож, коли гра відновлюється, сектор вже порожній. Лише розтоптані й розірвані знамена, ніби фашистські штандарти на Красній площі, важко лежать у калюжах, наші, хто вцілів, задоволено повертаються до своїх секторів, найбільш затяті й принципові вболівальники їдуть на вокзал — виловлювати тих, хто буде повертатись додому; і тут, десь на п'ятнадцятій хвилині другого тайму, на трибуни забігає ще один гастролер — зовсім юний чувак, розтріпаний і намоклий, де він був до цього — невідомо, але ось він вже точно все найцікавіше пропустив, він вбігає і бачить сліди побоїща і рвані прапори своєї команди і нікого з друзів; де наші? — кричить він, обернувшись на принишклі трибуни, ей, де всі наші?! — і ніхто йому нічого не може відповісти, шкода чувака, навіть ультраси замовкли, обірвали своє тягуче «суддя-підарас», дивляться знічено на гастролера, незручно перед чуваком, справді — якось негарно вийшло, і чувак дивиться знизу на затихлі сектори і дивиться на мокре поле, на якому місять болото команди, і дивиться в холодне й малорухоме небо і не може зрозуміти — що сталось, де пацани, що ці клоуни з ними зробили, і підбирає погнуту піонерську сурму, в яку до цього дув хтось із його полеглих друзів, і раптом починає пронизливо свистіти в неї, плаксиво і відчайдушно, так, що аж всі охрініли — треба ж так, свистить, відвернувшись і від поля, і від ультрасів, і від притихлих і присоромлених пожежників, свистить якусь свою, лише йому одному відому, голосну й фальшиву ноту, вкладаючи в неї всю свою хоробрість, всю свою безнадію, всю свою чисто пацанську любов до життя…

19.30

Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть, живуть собі, нікому не заважають, прикольні мокрі зграї, але ось Собака слухає їх крізь сон, вони йому з'являються в його алкогольній прострації і витягують його звідти, знаєте, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш світло попереду, а іншим, як би це пояснити — іншим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте, одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзає на цементну долівку і починає відповзати в бік проходу, давлячи своїми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки і лотерейні квитки. Відповзає до проходу, зводиться на ноги і нерішуче рухає вгору, до останнього ряду, чіпляється там за металеве кріплення і обвисає на ньому зовсім без сил —

не впасти на трибуну і не придавити вболівальників яких-небудь якщо впадеш потрібно буде вибачатись з кимось спілкуватись щось говорити і тоді всі відразу відчують як погано в тебе пахне з рота і відразу здогадаються що ти пив так що головне ні з ким не розмовляти і ні до кого не звертатись а якщо впадеш обов'язково з тобою хто-небудь заговорить не відкрутишся потім скажуть що в тебе так з рота погано пахне точно внюхають лише тільки почнуть говорити навіть якщо відвернутись і говорити вбік все одно внюхають хіба що сильно відвернутись і так говорити. що говорити? що потрібно говорити щоб вони не довідались? що я повинен сказати? скоріше а то помітять скажуть що-небудь. що скажуть? скажуть чому мовчиш? не кричиш? чому я не кричу? потрібно кричати інакше вони помітять що в мене погано пахне з рота скажуть що в мене погано пахне з рота тому що я не кричу або подумають що я п'яний тому що я не кричу що я маю кричати? що я маю кричати? ну що що я маю кричати? треба спитатись у кого-небудь треба відвернутись і спитатись або відвернутись і закричати тоді ніхто нічого не помітить все одно не помітять такий шум стоїть добре я крикну щось убік ніхто не почує як у мене погано пахне з рота але всі помітять що я кричу значить я не п'яний нормально це я нормально придумав тільки що крикнути ну що ж мені крикнути що вони всі кричать? про суддю про суддю тільки крикнути в бік щоб не почули і щоб помітили якось так потрібно крикнути й обов'язково про суддю тоді буде нормально

—і тут наш форвард вивалюється сам на сам із воротарем і б'є, просто хуячить з усієї сили, кілька тисяч мокрих вболівальників завмирають, затамовують, можна сказати, подих, і тут за їхніми спинами у вологій тиші розпачливо лунає:

— Еееееееееееееееей!!! — Тиииииииииииииииииииииииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!

І мокрі вболівальники в ближніх секторах зачаровано повертають голови і бачать там Собаку Павлова, старого-доброго Собаку Павлова, якого тут знає кожен собака, себто кожен сержант з рацією, він зовсім знеможено обвисає навколо залізного кріплення, повернувшись до трибун, назовімо це спиною, і протяжно виє кудись в нікуди, чи як це назвати.

19.45

Чому? Тому що ти не просто якийсь мудак, котрий змирився із існуючим несправедливим станом речей і з повсякденними найобками з його боку, тому що ти не збираєшся до кінця своїх днів вгризатись в чиєсь горло за розфасовану ними хавку. Тому що ти, врешті-решт, маєш що сказати, якщо б тебе хтось запитався про найголовніше, так що цього вже достатньо, думає Собака, вірніше він, звісно, в такому стані нічого подібного не думає, але якби він міг зараз думати, він, мені здається, думав би саме це, тому він починає лізти вгору балкою, котра підпирає дах, здираючи пальцями стару зелену фарбу і засохле пташине лайно, притискаючись до прохолодної труби, обережно тягнеться вгору, переставляючи ноги по залізній конструкції, залізає якраз понад голови сержантів, котрі про нього на якийсь час забули, понад голови всіх своїх мокрих і п'яних знайомих, скільки їх тут є, понад щасливі голови Вови і Володі. Їх він і впізнає й зупиняється якраз над ними, розглядає їх згори, думає, о як кльово, якщо простягнути руку вниз, можна обох підійняти сюди, і він тягне до них руку і щось їм говорить, навіть не помічаючи, як погано в нього пахне з рота.

І тут наші вколочують м'яч, і мокрі горлянки ревуть — вау-у-у-у-у!!! — вау-у-у-у-у!!! — ревуть вони і від цього реву сотні й тисячі сонних голубів зриваються зі сну і вилітають, мов снаряди, зі своїх сідал, встелених пір'ям, землею і лотерейними квитками, вилітають хвилею під мокре небо, і ця хвиля б'ється об Собаку Павлова, і той не втримується і летить униз, пролітає свої кілька метрів і смачно ляпається на лаву, поруч з Вовою і Володею, ті, врешті, згадують про свого товариша, повертаються до нього і бачать його поруч із собою, як і має бути.

— О, Собака, — кричить Вова.

— Собака, ми забили, — кричить Володя.

— Здорово, — говорить Собака і посміхається. Вперше за останні три дні, до речі.

19.50–08.00

Вова і Володя не наважуються показати свої документи, тому до госпіталізованого Собаки їх не допускають, вони пояснюють, що вони друзі, навіть родичі, далекі, але все-таки родичі, але їм говорять, що таких родичів, як Собака, соромитись треба і вкладають його — п'яного й сонного — на ноші, а потому запихають до «швидкої», чомусь вони всі думають, що Собака саме травмований, а не п'яний, це його й рятує, його не вбивають на місці, як цього вимагають інструкції поводження сержантів, старшин і мічманів при героїчній охороні спортивних комплексів та місць масового відпочинку трудящих під час проведення там футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів. Якийсь сердобольний сержант навіть підходить до водія «швидкої», списує його координати, лишає йому свій робочий телефон і наказує негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нічого серйозного не станеться, привезти його залатане тіло до них в ровд для подальших лабораторних дослідів, там вони і з'ясують, що це за Гагарін наїбнувся їм на голови. Водій віддає честь, ну ви розумієте, про що я, і «швидка» зникає за зеленими ворітьми стадіону, розганяючи своїми сиренами мокрих вболівальників, у чиєму веселому вирі губляться і Вова з Володею — оскільки перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім п'яних санітарів й апарату штучного дихання, котрий, до того ж, і не працює, вірніше ні — він працює, але ніхто не знає, як.

Пошук на сайті: