Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 19)

— А якщо зараз виїхати? — питаюсь на всяк випадок.

— Там, здається, остання електричка о пів на п'яту відходить, — пояснює Какао. — Не встигнете. їдьте нічною, — посміхається він.

— Що ти посміхаєшся? — питаюсь я в нього незадоволено. — Що ти посміхаєшся, а?

— Нічого, — розгублено говорить Какао. — Просто так.

— Просто так, — кажу незадоволено.

— Ладно, — говорить Вася, — а у вас тут пересидіти до вечора можна? Чи ви трахатись зараз почнете?

— Я запитаю в Гоші, — засоромлено каже Какао.

— Про що? — говорить Вася, але Какао вже вибігає.

— От мудак, — незадоволено говорить йому вслід Собака.

16.15

— Гоша сказав, що можете сидіти, — радісно вбігає на кухню Какао. — Тільки в туалеті акуратніше.

— Почув, Собака? — говорить Вася. — Акуратніше в туалеті. Все те саме, але акуратніше.

— Сідайте, — каже Какао, змахуючи полами свого халату. — Будете чай?

— А водка є? — питає Вася.

— Ні, водки немає. Гоша не п'є.

— Ага, не п'є, — говорить Собака. — А коньяк забрав.

— У нас же, — кажу, — ще пляшка лишалась.

— Я не хочу коньяку, — каже Вася. — В мене печія від нього. Давай, — пропонує він Собаці, — ти змотаєш, водки купиш. В мене ще, здається, бабки лишилися.

Вася дістає з кишені рештки своєї виручки і віддає їх Собаці. Какао зачиняє за ним двері, назад потрапиш? питається на порозі, без пантів, каже йому Собака і зникає. А ми лишаємось його чекати.

16.30–18.00

— Може, він помер?

— Може, й помер, — каже Вася. — А може, просто злиняв з моїми бабками.

— Перестань, — кажу я. — Ти що — Собаку не знаєш? Він не злиняє.

— Значить — помер, — говорить Вася.

— Я піду, — несміливо каже Какао, він тут з нами теж сидить півтори години, сумує, але йти не йде, все ж не витримує і говорить — я піду.

— Куди ти підеш? — питаюсь.

— Ну, — показує Какао рукою в коридор. — Туди. А ви сидіть собі. Можете чай приготувати. В разі чого — покличете мене.

— Давай, вали, — каже йому услід Вася. — Слухай, — говорить він до мене, — як він сюди потрапив?

— Не знаю, — кажу. — А ми сюди як потрапили? Бачиш, що воно робиться.

— Де ж Собака? — лише й перепитує Вася.

18.00–18.15

18.15–18.45

18.45–19.10

— Може, його задавило чим-небудь?

— Може. Трамваєм. Або струмом убило.

— Яким струмом?

— Електричним.

— Краще вже хай трамваєм.

19.30

— В мене ще, здається, драп лишився.

— Що ж ти мовчиш?

— Забув, — каже Вася і справді знаходить у джинсах рештки трави. Все, бабки закінчились, трава закінчується, колообіг води в природі, інакше не скажеш. — Колообіг води в природі, — каже мені Вася і забиває папіросу.

19.30–21.30

Навіть згадати нічого. Сидимо, мовчимо, на чомусь зосереджуємось і раптом помічаємо всі ці речі навколо себе, розумієте, стару кухню, скажімо, хтось тут мабуть жив і до нього, мене такі речі завжди вставляли — просто ті місця, де жив я, як правило, були не набагато старші за мене, їх могли будувати на моїх очах, а тут якісь меблі, гора брудного посуду, він живе, як тварина, зовсім не прибирає за собою, якби він був маніяком, його би вирахували за рештками трупів у його баняках на кухні, я ось думаю — чому таке приміщення не дали мені, я б тримав його в чистоті і затишку, не пускав би сюди жодних дебілів, і сам би сюди не приходив для чистоти експерименту, зачинив би двері, запломбував замок і пішли всі в задницю — окремо взята квартира зразкового побуту, коли я стану повноцінним представником цього йобаного суспільства, я почну скуповувати нерухомість, відремонтовувати її, приводити у людський вигляд і запломбовувати, порядок має бути внутрішній, не нарочитий, квартири, це як нирки — їх потрібно відчищати від різного гівна, інакше не встигатимеш трупи прибирати, в нього пахне кавою і кетчупом, солодкий запах кетчупу, запах нормального життя і регулярного харчування, терпіти не можу, кетчуп затікає мені під шкіру, я нюхаю свої нігті — вони пахнуть кетчупом — кетчупом і розчинною кавою, медом і кетчупом, всі ці баняки і кухлики, великі тарілки, перемазані яєчнею, і виделки з загуслим шоколадом — все це пахне кетчупом, мене починає нудити, і я кажу Васі пішли звідси, куди? говорить він, куди ми підемо? вечір надворі, нам ще рано, нам потрібно перечекати тут, а потім уже поїдемо, давай перечекаємо в цього підара, кетчуп, — кажу я, що? не чує Вася, кетчуп — кричу я йому, і він киває головою, ніби хоче сказати ага, кетчуп-кетчуп, аякже — кетчуп, пішли в іншу кімнату, кажу я, тут багато посуду, він не опирається, і ми виходимо в коридор і потрапляємо до вітальні, вітальня в нього теж завалена різним антикварним гівном, чорт, мене це завжди дратує, в сенсі коли я бачу, що до мене, виявляється, теж хтось жив, і на відміну від мене жив справжнім життям, їв сніданки, займався сексом, може, навіть любив когось, ходив на ринки і в магазини, купував не те, що зміг, а те, що хотів, кетчуп, мав роботу, спілкувався з різними людьми, носив одяг, який йому подобався, їздив у відпустку, у нього була справжня відпустка, їздив на пікніки, вмів готувати, смачно готував різні штуки і навіть не їв їх, кетчуп, кетчуп, коли хворів, лікувався не лише водкою, а мав якісь ліки, домашню аптечку, знайомих лікарів, в обідню перерву міг зайти до ресторану, причому не для того, щоби випити, а щоби перекусити, мав улюблені страви, улюблені, блядь, спеції, кетчуп, кетчуп, кетчуп, а де в цей час був я? чому тут не було мене, серед всіх їхніх шаф і диванів, политих кетчупом і цитриновим соком, чому мене ніхто не всиновив, скажімо, тоді, як я кілька діб жив на автовокзалі і спав на дерев'яних кріслах, або коли я кілька діб харчувався кип'ятком, зрештою, чому мене зараз ніхто не всиновлює, чому мене цей підар всиновити не може? я був би сином підарського полку, мені вже 19, я вже достатньо самостійний, я не потребую постійної уваги, мені не треба міняти підгузники і мене не потрібно годувати кашею — так, якийсь мінімальний харч, тепла вода, туалетний папір, порнофільми по відео, тьолки на кухні, конопля на балконі, але навіть це не головне, головне, щоби була батьківська увага, нормальна і постійна батьківська увага, справжня батьківська увага, як по телевізору.

Ми знаходимо прикольну радіолу, в мене така була в дитинстві — на чотирьох високих ніжках, в дерев'яному футлярі, зі скляним екраном, на якому червоним написано назви всіх піднебесних міст, які мені в моєму дитинстві снились і які могли мене почути, — Прага, Варшава, Белград, Східний Берлін, на такій прикольній радіолі можна було слухати вініл і радіо, в дитинстві я слухав подряпаний вініл, але в цього підара вінілу немає, є щоправда якийсь занюханий совковий бітлз, ну, але що ми з Васею — лохи, бітлз слухати, та ще в такому примарному стані, коли речі розсіюються, а запахи навпаки — склеюються, і розібратись у всьому цьому просто неможливо, ми починаємо крутити радіо, прикольна радіола печально похрипує, і враз ми чуємо потойбічний голос:

Доброго вечора, шановні радіослухачі. Хай злагода прийде до ваших затишних осель.

— Хто прийде? — питається Вася.

— Злагода, — кажу. — До осель.

— А, — каже Вася.

Сьогодні з вами цього чудесного вечора,

— Ага, — говорить Вася, — чудесний вечір: дощ цілий день хуячить.

як завжди по суботах о 22.00 молодіжна програма «Музична толока» і я — її ведучий хрррррррр хрррррррр, — говорить радіола від себе. — Сьогоднішній випуск нашої програми буде цілком присвячений творчості популярної ірландської музичної групи, відомої не лише у нас, але і в інших країнах Европи — ансамблю «Депеш Мод». Свої питання, а також думки ви можете висловити за телефоном хррррр хррррррр хрррррррррр — говорить ведучий.

— Яка прикольна програма, — говорю я.

— Да, — каже Вася, — краще, ніж бітлз.

І доки ви будете ставити свої питання, звучить інструментальна композиція степана галябарди «Лист до мами».

Композиція справді починає звучати, і нас негайно від цього розвозить, цей степан галябарда вкладає в свою йоніку стільки галюциногену, настільки все це стрьомно звучить, що тебе не може не розвезти, їх на радіо, мабуть, за цим принципом і на роботу беруть, так щоби вони врубали і народ охуївав на п'ятій секунді їхніх музичних композицій, так, щоби він — цей неймовірний і нереальний степан галябарда — лише торкався своїми пухкими волохатими пальчиками пластмасових клавіш йоніки — і бац — тебе перемикало і ти перетворювався на знаряддя господнього промислу і вже не відповзав від радіоприймача, аж поки не передадуть прогноз погоди на завтра; ми сидимо під нашою прикольною радіолою, спершись спинами на неї і привалившись один до одного, аби нас не знесло вбік, розглядаємо крісла, шафи і канапи, ти відчуваєш, говорю я, як тут пахне цитринами? відчуваю, каже Вася, цитринами і котами. Не котами, кажу, не котами — кетчупом. Котами, не погоджується він. І кетчупом, додаю я.

Це була інструментальна композиція степана галябарди «Лист до мами», — говорить космічний радіоведучий. — Виконував автор. А наша сьогоднішня програма, нагадую, присвячена творчості відомого ірландського колективу «Депеш Мод». Основою для програми стало документальне дослідження Девіда Баскомба «Бог як різновид героїну», видане цього року на великобританських островах і люб'язно перекладене й надане нам нашою лондонською редакцією. Отже, «Депеш Мод» (лунає мелодійна заставка, підозрюю того ж таки степана галябарди, тому що ми знову зомбуємось). Серед нашої молоді давно вже популярною є творчість цих парубків із Ольстеру. То в чому ж секрет такого успіху нікому не відомих хлопців, що виросли в самому осерді ірландських клоак? Спробуємо разом з вами, шановні радіослухачі, розібратись у цьому. Як стверджують біографи, одного сірого осіннього ранку 1962 року (степан галябарда додає до своєї йоніки трагічності, важко давлячи пластмасу пухкими пальчиками) в портовому Ольстері, окупованому британськими колонізаторами, в родині простого ірландського моряка і друкарки Бена та Марії Ганів несподівано народився хлопчик. Батьки досить насторожено поставились до малого, оскільки це була вже їхня п'ята дитина, попередні четверо, як стверджує містер Баскомб, померли наглою смертю в ранньому віці від тяжкої форми внутрішньокишечної інфекції, вельми поширеної в найбідніших припортових кварталах Ольстеру. Очевидно, що подібна незавидна доля чекала і на п'ятого сина Ганів — тяжкі умови підокупаційного побуту не давали його батькам підстав сподіватись на щось путяще для свого горопашного первістка. Хлопчика вирішили назвати Дейвом — на честь святого Дейва, котрий, як відомо, є патроном ірландських партизанів і певним символом невеличкого, порівняно з нашим, народу в його боротьбі з британськими колонізаторами. Зі святим Дейвом пов'язано багато народних переказів та вірувань корінного ірландського населення, зокрема, він вважається в давньому ірландському епосі богом скотарства, молочарства та просто запліднення. Ще й донині ірландські футбольні фанати, ідучи на спортивні арени і підтримуючи своїх улюбленців, дружно наспівують «Святий Дейве, витрахай сьогодні цих чортових католиків». Батько Дейва, старий вирлоокий Бен, звіддавна славився своєю прихильністю до діяльності ІРА і регулярно перераховував у кантор на рахунок армії даток зі своєї стражденної моряцької платні.

— Це вже бітлз? — перепитує Вася.

Пошук на сайті: