Сергій Жадан - Депеш Мод (сторінка 23)

— Алло, — чую я знайомий голос, але вже ближче.

— Алло, — погоджуюсь я.

— Ви ще тут?

Я озираюсь на Васю, той притулився до прикольної радіоли і водить пальцями по підсвічених лампами назвах радянських столиць, зокрема, зчищає нігтем слово «Прага», чомусь саме Прага.

— Так, — кажу, — ми ще тут.

— Ви знаєте, — говорить ведучий, — вибачте, що я вас затримую — насправді у мене немає ніякого альбому.

— Слава богу, — кажу.

— Вірніше, він у мене був, але я його ще минулого тижня подарував нашим спонсорам. Вони нам пообіцяли

профінансувати ремонт офісу, і я хотів зробити їм приємне. Подарував альбом.

— О господи, — кажу.

— Я просто хотів у вас запитати, якщо ви не проти, звичайно. Можна?

— Можна, — кажу.

— Скажіть, ви що, справді п'єте горілку і вживаєте легкі наркотики?

— Ну, правда, — кажу невпевнено.

— Серйозно?

— Ну.

— А в мене, — говорить він із сумом, — ніколи разом не виходило. Або водяра, або драп, розумієте?

— Головне звикнути, — кажу.

— Ну, але як ви себе при цьому почуваєте?

— Як почуваємо? — питаю.

— Так — як ви себе почуваєте?

— Знаєте, — кажу, — я себе почуваю, як ріка.

— Як ріка?

— Так, як ріка, що тече проти, власної течії.

Після цього ведучий відразу кладе слухавку — мовчки і трагічно.

20.06.93 (неділя)

0.05

— Спати хочу.

— В електричці поспиш.

— Ага, — кажу. — В електричці. Там же зараз повен вагон дембелів буде. Або грибників. Або міліціонерів.

— Повен вагон міліціонерів? — скептично перепитує Вася. — Ну, не знаю, не знаю.

— Ладно, пішли, — кажу і ми збираємось виходити.

Какао відчиняє нам двері, ви зрозуміли? перепитує — до Кінцевої, там пересядете, вийдете на Вузловій і там вже зовсім поруч, пару годин, — додає він і соває нам якусь брошуру, що це за гівно? питається Вася, візьміть, каже Какао, і хай откровення господнє буде з вами. От мудак, говорить Вася, вже коли двері за нами зачиняються, ага, — кажу, мудак, ми спускаємось вниз і вже на першому поверсі біля ліфта бачимо тіло Собаки, Собака, кричу я, слухай, він, здається, таки помер, да почекай, заспокоює мене Вася, підходить до собачого тіла і перевертає його догори обличчям, Собака весь зариганий, але ще живий, ще б трішки, і він би, мабуть, таки помер, захлинувся би власними ригаками, справжній тобі Гендрікс, що тут скажеш, як би він потім перед господом постав би — зі своїми білими шнурівками на військових черевиках і весь обриганий, ми його підіймаємо, Собако, говоримо, Собако, прокидайся, він приходить до тями, навіть пізнає нас, я заблукав, каже, вийшов, водяру купив, повернувся — а куди йти не знаю, сидів тут, чекав, що хтось із вас вийде, а водяра де? питається Вася, водяру я випив, каже Собака, дощ пішов, холодно було, я ж думав, ви вийдете за мною, ладно, — розчаровано каже Вася, ти можеш іти? да, все нормально, — Собака підіймається, і ми виходимо на Гоголя.

0.30

— Що робити будемо? — питається Вася.

— Поїхали додому, — кажу.

— А Карбюратор?

— А що Карбюратор? З Карбюратором усе гаразд. А цей ось точно нікуди не доїде. Не будеш же ти його тягнути на собі аж до Вузлової?

— Все нормально, — каже Собака. — Я в нормі. Я доїду.

— Може, краще додому? — питаюсь.

— Ні, — говорить Собака. — Тільки не додому.

— Ладно, — кажу. — Але як ми туди доїдемо. Бабок все одно немає.

— Треба було в цього мудака позичити, — говорить Вася.

— Не хочу я в нього позичати, — кажу.

— Ну, так що робити?

— Слухай, — раптом каже Собака, — тобі ж Маруся щось за Молотова давала.

— Точно, — кажу. — Я зовсім забув. — Я лізу до кишені і дістаю звідти досить-таки нормальну двадцятку. — Прикол, — кажу. — У нас, виявляється, є купа грошей. Тільки треба їх десь поміняти. І при цьому відразу не витратити.

0.45

Ми здаємо нашу двадцятку в кіоску неподалік, і ще навіть не встигаємо перерахувати суму в національному грошовому еквіваленті, як на нас натрапляє наряд. Навіть документи не запитали. Колообіг води в природі.

1.25

— Синок?

— Миколо Івановичу…

— Я ж тобі казав, щоб такого більше не було.

— Миколо Івановичу, я зараз поясню.

— Що ти мені, блядь, поясниш?

— Миколо Івановичу…

Ладно, каже Микола Іванович патрулю, я їх забираю, це з тобою? питається він у мене і показує на Васю з Собакою, зі мною, кажу, зі мною, і цей обриганий, показує він ще раз на Собаку, з тобою? зі мною, кажу, ну ладно, пішли до мене, я їх забираю, каже він ще раз патрулю, поговорю з ними в МОЄМУ кабінеті, ясно? товаришу капітан, каже патруль, ми ж їх, типу для плану, пішли на хуй, каже їм Микола Іванович, ясно? ясно, печально каже патруль і йде далі на полювання, план все-таки.

— Значить, так — ви двоє сидіть тут, в коридорі, і чекайте. А ти, — показує він на мене, — за мною.

— Добре, — кажу я і заходжу до завішаного агітацією кабінету. — Скільки у вас тут плакатів, — кажу.

— Ти, блядь, мені ще поговори, — нервує Микола Іванович. — Ти мені ще поговори. Я тобі, блядь, дам плакати. Я тобі що казав? Потрапиш мені на очі — вб'ю. Казав?

— Казали.

— Ну?

— Миколо Івановичу…

— Що?

— Вибачте. Я не збирався сьогодні пити. Ви розумієте… Ми просто з поминок.

— Звідки?

— З поминок.

— З яких поминок?

— Декан… — видушую я з себе.

— Що?

— Декан, — кажу я. — Помер в п'ятницю. Сьогодні хоронили. Ми допомагали на цвинтарі. Знаєте, там яму викопати, тіло присипати.

— Серйозно? — розгублено питається Микола Іванович.

— Ага.

— А без шнурівок чому ходиш?

— Так ви ж забрали, Миколо Івановичу.

Микола Іванович довго й печально мовчить, але шнурівок не повертає.

— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

— Не знаю, — кажу. — Бабок немає. Декан помер.

— Як його хоч звали — твого декана?

— А хєр його знає.

— Як?

— Ну, в нього прізвище таке було, знаєте…

— Розумію, — задумливо каже Микола Іванович.

—І що за країна така блядська? — раптом каже Микола Іванович. — Народ мре, як мухи. В мене син в реанімацію потрапив.

— Як в реанімацію? — питаюсь.

— Та він, виявляється, три дні тому, вночі, поліз в аптеку. Каже, що за вітамінами. Ну, я-то знаю, за якими вітамінами, мене не обдуриш, з МОЇМ-то досвідом.

— Ну?

— Ось, поліз, гівнюк малий через кватирку, набрав там якихось таблеток, зжер цілу упавковку, а коли ліз назад — його вирубало. Так у кватирці і застряг.

— О господи, — кажу.

— Да, — Микола Іванович задумливо розглядає агітацію за моєю спиною. — Зранку народ в аптеку прийшов, бачать — він висить у кватирці і не дихає. Ну, вони злякались, думають — все, помер хлопець, коли до нього — а він дихає.

— Здорово, — кажу.

— Що — здорово? Він коли назад ліз, щось там собі вивихнув, а на ньому ще й куртка була, уявляєш — МОЯ куртка, одним словом, він застряг — ні туди, ні сюди. А його при цьому ще й ковбасить.

— Ну і що?

— Ну, вони викликали швидку. Швидка каже — ми його звідти не витягнемо, він поріжеться або задушиться, так що робити? питають вони у швидкої, що робити, кажуть ті, що робити, не знаємо, кажуть — хай висить, поки сам не випаде, так його ж ковбасить, кажуть ті, ковбасить, каже швидка, ну так підгодовуйте його потрошку, щоби він там зовсім не кінчився. А ці придурки, уяви, справді почали його підгодовувати. Ну, йому, уйобку малолітньому, ясна річ, більше нічого й не треба, він і не думав звідти вилазити, уявляєш — висиш собі в чужій куртці, а тебе при цьому ще й наркотиками годують.

— Класно, — кажу.

— Да, — говорить Микола Іванович… — Що класно? Він же, щеня, навіть імені свого не назвав. Я з чергування приходжу, а моя кричить — син пропав. Уявляєш? Добре, що вони в нього в кишені наступного дня МОЄ посвідчення знайшли.

— А що вони по його кишенях лазили? — питаюсь.

— Таблеток шкода стало, я так думаю. Одне слово, наступного дня, вже десь під вечір, вони мене знайшли. Ну, ми разом його і витягли.

— Так це він в реанімацію вже після вас потрапив?

— Ти що? — насторожується Микола Іванович, — думаєш, я його бив?

— Та ні, що ви.

— Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. В нього просто зневоднення організму, розумієш? він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.

— Нічого собі, — кажу.

— Да, — задумливо додає Микола Іванович.

2.05

— Ти що — його знаєш?

— Так — зустрічались колись.

— Ну і знайомі в тебе.

— Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз в камері.

— Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер — без коньяку?

— В тебе все одно печія від нього.

— Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година, — і Вася відтягує мене від входу до ровд.

Почекай, кажу я, мені відлити треба, потім, нервує Вася, потім віділлєш, не можу, кажу я, відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою, ех, говорить, синок, і біжить собі кудись у ніч.

2.35

До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але ми його стримуємо, біля приміського Собака починає кричати, що нічого цій суці платити не треба, що він на нас, мовляв, погано дивився всю дорогу, ага, кажу я Собаці, зурочив він тебе, ладно, заспокойся, водій наляканий, Вася теж заспокоює Собаку, ми платимо скільки там треба і йдемо на вокзал.

3.45

Пошук на сайті: