Ольга Кобилянська - Апостол черні (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.djvu3979 Кб2981
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.docx474 Кб1529
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb2)Olga_kobilyanska_apostol_cherni.fb21390 Кб2331
"Се безперечно", — бовтнув мій батько і його рука… наче помилилася, вхопивши нараз замість руку завідателя — за держало шаблі.

Завідатель, як перше, витріщився на нього: "Що кажете, капітане?.. що кажете? Ви такі змінені".

По гарнім лицю мого батька… промайнуло щось, мов гордий усміх. "Ні, пане, чого би так, коло полудня, як знаєте, вертає наш штабовий лікар з Д. і зараз їдемо далі. Завтра, як вам відомо, маємо бранку в М".

Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.

"А! то, може, ще побачимось…" — кликнув завідатель, мов йому всунувся тягар з грудей… і, неначе в поспіху, погнав угору.

Надолині хотів учитель одвезти мого батька аж до мешкання завідателя.

Але сей опирався. Йому треба свіжого воздуху, впевняв вчителя. Тому йшли, майже цілу, доволі довгу, дорогу пішки, під час котрої оповів, між іншим, батько Рибці про освідчення пані Орелецької, а коли мали вже більшу часть дороги за собою, батько силував вчителя вертати до свого мешкання, котре лежало в бічній улиці від дороги, що вела до дому Альбінського… він станув і сказав тронутим голосом: "Будьте ласкаві, пане Рибко, не відмовляйте мені се, зайдіть, якщо се вам не справить трудности, за дві години до мене. "Mundschenk"[85] вже мабуть увільнений від своїх обов’язків. Я б не хотів остатись довше в домі завідателя, як ще з півтори години, доки не споряджу свої річи до дальшої дороги, не спочину хоч часок, а й додому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а впрочім, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цеї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та, на жаль…" — і тут він урвав".

*

Юліян затиснув лице в зошит, перебув так якийсь часок і зітхнув важко.

Відтак читав дальше:

"Мій батько подався через гарний сад завідателя, на деревах котрого зеленіли вже пупінки, щоб зайти через скляну, бічну веранду до своєї кімнати і, прямуючи через алею лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською, що, як згадував я вже, перебувала коло свого вуйка й була помічна в хаті. Тому що це була, як сказано повище, ще рання пора для вставання молодих пань, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була зчудована й змішана, стрінувшись так несподівано з батьком, при котрого виді й так виходила з рівноваги, де б і не приходилося їй говорити з ним, або хоч і бачити його.

"О, — кликнула, хапаючись, засоромлена, за голову, з котрої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. — Я не знала…"

"Що дитинко? — спитав батько м’яко, схиляючись над нею та зсуваючи їй руки з голови, котрими мимоволі прикривала не уфризировану ще голову. — Чи я перелякав вас?"

"Ні, — відповіла. — Але я… не бачите? Я ще не зачесана й не вбрана для гостей… а так собі по-ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що, може, сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами на двір. А на це треба уважати і віднайти відповідне місце… я… шукала… зайшла й сюди й найшла…"

"С л а б о с и л ь н о г о, зламаного вояка", — впав їй в слово батько. Послідні слова вимовив він з погордою.

"А я думала, пане капітане, ви вернули вже давно десь коло або і зараз по півночі, — сказала вона спішно. — Мені якось не спалося помимо того, що я пізно лягла. Коло півночі, або, як кажу, по півночі, я чула якісь кроки у вашій кімнаті, і так начеб ви якимось предметом по долівці сіпали чи термосили, певно, вашу подорожню валізку, думала я. Але ні. Це не були ви. Це був лиш мій вуйко Альфонс.

Він мав свій другий ключ від веранди, з котрої одні двері провадять, як знаєте, до вашої і доктора кімнати, а другі через мою до дитячої, а відти до тетиної спальні. Коли ж хтось опинився в моїй кімнаті, я перелякалася й спитала гостро, хто увійшов".

"Це я, не бійся", — відповів голос вуйка.

"Чому не спиш ще?" — спитав.

"Не знаю, — відповіла я, заспокоєна, коли вчула голос вуйка. — Я гадала, це капітан вернувся, а то Ви. Вже по забаві, вуйку?"

"Ні, спи спокійно. Я мусів деякі папери для пана Йоахима забрати, що забув вчинити, ідучи туди".

"А хто був у покої капітана?"

"Я зачинив там вікно, а більше нічого. Спи, я ще на годину верну туди; а як верне тета Орелецька, то знай, вона буде тут з тобою до рана ночувати — казала мені".

Я відповіла, що добре, й відтак вже заснула.

Коли після збудилася, моя перша гадка була — бджоли. Я схопилася і…" — тут вона усміхнулася, паленіючи легко, мов схоплена на лихім вчинку.

Мій батько не відповів нічого, лиш дивився кілька хвиль на неї, відтак спитав: "Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тето Олю?"

Вона дивилася на нього й, не надумуючися, похитала головою: "Ніколи", — відповіла рішучо поважно.

"Але ви молоді — скільки вам років?"

"Дев’ятнадцять".

"На чотири роки старша від моєї доньки", — проговорив більше до себе й задивився нараз кудись в даль.

Вона стояла нерухомо.

Нараз він схаменувся. "Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… я виїду, може, на Балкан[86]", — сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідністю викликувало нараз в ній жаль і сум… що йому було?..

"На Балкан?"

"Може. То я вже від двох років планую. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енергічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. Не мав досі відваги їй опертися. У випадку, що я згину, вона моїм дітям стане за матір і батька. Мого хлопця, мого малого, я хочу по-класичному виховати, щоб був загартованим на тілі й душі й мав себе так в потузі власти, щоби…" — тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена й потряс нею так сильно, що вона подалась цілою поставою взад.

Вона зойкнула. "Пане капітане, що робите?" — кликнула перелякано.

"Ах, простіть пані! — кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… — Ох, що я дію, — додав, — що я дію. Ага… мого хлопця, — сказав, опам’ятовуючися, здавленим голосом, — хотів би я так виховати, щоби, коли його доля зігне, як бій шаблю, він все-таки не ламався. Шаблю з правдивої доброї сталі рідко хто зламав. А доньку…" — тут в його голосі щось затовклося, мов хлипання… він вмовк. "Максимко, — почав відтак наново, — чи він буде вбогим ремісником, чи в державній службі… може, офіцером, як його батько, нехай знає одну чесність і характер".

Молода дівчина, змішана, злякана чудним поведенням і словами офіцера, що запав їй давно в душу, й вона того почуття, мов гріху, боялася, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла зрозуміти. Це було через хвильку, в слідуючій вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха: "Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не прийняв, а тебе він візьме?"

Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо це вона була, і відступила, обурена, взад. Та заки вспіла з несподіваного переляку відхилити побілілі уста, та тягнула дальше: "Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг". І розрегочуючись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, що та аж захиталася, а сама погнала, мов фурія, в глиб саду".

В записках настала перерва.

Юліян, проїхавши пальцями через волосся, заховувався через час мовчки.

Коли минуло декілька хвиль глибокого мовчання зі сторони батька, годинникаря, і його сина, цей почав далі читати: "Коли вчитель Рибка з’явився точно в півтори години в домі завідателя Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Він постукав сильніше, закликуючи батька по імені. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати, а далі п’ястуком бити в двері. Але й це показалося без наслідків. За дверима панувала тишина. Нічого було діяти. Вчитель вернув на веранду й заглянув через вікно. Дивним-дивом було воно відчинене; не так широко, лиш близько одна половина до другої зложена, а на постелі лежав батько. Спав?

"Жив?.."" Молодий читаючий офіцер підняв голову з-над зшитку й поглянув палаючим оком на батька, але цей не обзивався…

""Ні", — читав опісля далі, — вчитель розірвав вікно, вскочив усередину й поспішив до постелі.

Мій батько спав, мав зачинені очі, лиш з грудей його витікала кров. На смерть переляканий, зрозумів умить все. Нещасний відібрав собі життя, бо через надмірну утрату в грі в карти цеї ночі був зруйнований. Він кинувся до нього, може, вдасться ще щось зробити, його ще при житті задержати. Може… може… ох… коли б не запізно. Умираючий, зачувши коло себе рух, наче ждав того, розплющив ще раз очі й зробив ними знак, ніби покликуючи вчителя ближче. Цей схилився над ним, зрозумівши, що конаючий бажає йому щось сказати. І справді. "П о з і с т а л і гроші штабового лікаря… — прошептав з напруженням, — що передав мені для сховку, крім п о з и ч е н о ї м н о ю с у м и на вечір, я н е т и к а в. Коли вернув рано… ви знаєте… і Оля знає… я їх вже не застав. Валіза була розірвана, ограблена. Мною позичене діти звернуть".

Він вмовк і примкнув очі. Його грудь здіймалась і упадала тяжко, а з-під вій скотилося кілька грубих сліз.

"Альбінський також програв цеї ночі, — прошептав знов, — і по півночі… щез… на своє місце післав її, щоб мене обіграного взяти… з м о в и л и с ь… І відтак вернув…" Його уста викривились судорожно… ніби до погірдливого усміху… але не до кінця, струя крови бухнула йому з уст і він, поглянувши на Рибку, віддав за хвилину Богу духа.

...................................................................

Покликаний гірничий лікар та повернувший рівночасно з розвідки й штабовий лікар поляк Н. сконстатували одноголосно по огляді самовбивство добре вціленим вистрілом з револьвера в серце. Листи віддав вчитель Рибка по адресі. Один штабовому лікареві з короткими поясненнями, що не будучи приготованим на вечір, як в Ґанинґаймів, а улягши намові завідателя все-таки піти туди, позичив з його суми, зложену на його, Цезаревича, руки, тут назвав її скількість, з надією, що не зужиє більше як одну частину, та інакше сталося. Він програв всю суму нещасливо. Її звернуть йому його діти, а радше теща… котрі посідають невеликий капітал по матері. Він же сам уходить зі світа, бо не має відваги поглянути покривдженим малолітнім в очі…

Другі листи були до бабуні й нас, дітей, а третій до панни Ольги Альбінської.

*

Я помину момента поведення завідателя Альбінського, чи краще, як його назвала на все жінка пана Йоахима, зааранжувавши одного разу костюмовий вечір і призначивши для нього — цього гарного й до всього здібного італійця — коли він, вернувши з палати, застав вже свого гостя і партнера в грі карт мертвого.

В першій хвилі ломив руки, жаліючи над нещасливим самовбивцем, відтак чим далі оминав доторкатись причини катастрофи, кидаючи тут і там засуд про те, що, мовляв, таких офіцерів краще, щоб не було.

Раз, легкодушний, друге, що сплямив самовбивством свою родину і його дім, а третє, о г р а б и в свого товариша й його, завідателевого, гостя, штабового лікаря, бо це був поляк! Але ніхто не звертав чомусь на нього особливої уваги. Несподівана трагічна подія, закінчення гарного, загально улюбленого офіцера, як мій батько, через нещасливу гру в карти, оставляючи незабезпечених дітей, усунула особу завідателя цілком взад.

Ще більше піднесла ту трагедію відомість, що тої ночі програв у карти Йоахим фон Ґанинґайм своє ще одиноке на Б. село, через що впав його маєток, обтяжений гіпотекою і іншими, по банках затягненими на його доходи, довгами, на велику суму нижче.

Остаточно закутався в мовчання, проходжувався з гострим видом по кімнатах і не говорив нічого. Ті, що його знали, що розумілись на його фізіономії, не толкували собі з неї нічого доброго, порозуміваючись нишком, що він перебував в якімось душевнім напруженні, що оповідало йому мовчки: "Або — або".

Неначе чорна хмара зависла над палатою з білою кімнатою в горах і притьмила сірою киреєюбезжурні уми-душі урядництва, робітництва, ба й іншого, йому прихильного, гірського населення, викликуючи раз по раз питання: що буде далі з рудокопами? Чи вдержиться Йоахим? Візьме наново верх над прикрою ситуацією, як се йому іноді удавалося по великих втратах? Та ніхто не почувався до обов’язку застановлятися над сею справою і ніхто не довідався чогось певного від самих братів Ґанинґаймів. Біла палата біліла і далі з-помежи тяжкої зелені смерек округ неї, а кімнати її були зачинені для цікавих.

*

Пошук на сайті: