Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.docx)Olga_kobilyanska_bitva.docx43 Кб5469
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.fb2)Olga_kobilyanska_bitva.fb264 Кб2335
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.pdf)Olga_kobilyanska_bitva.pdf3729 Кб4033

 

Кобилянська Ольга

БИТВА

Буковинські Карпати.

Гора біля гори стоять разом в німій величі, одяг­нені в смерекові ліси.

Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної змі­ни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості,..

Багато пасем гір Кімполунзького повіту є ще вкри­ті пралісами. Темно-синьою зеленню миготять з дале­чини, а оглядані з сусідніх вершин, здаються в сиваво-синіх мряках недоступними.

В околиці Руської Молдавиці1 зійшлися два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина, яка їх ділила від себе, могла бути вигідним місцем ігри хіба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цілком,— не знав ніхто докладно. Не було тут видно ніякої дороги, ні­якої стежки, ніякого найменшого сліду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи го­ри, і, бережена направо й наліво залісненими вер­шинами, губилася враз із весело біжучим потоком поміж стінами гір, що неначе їй наперекір десь-не-десь майже доторкалися себе.

Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала роз­кіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоло­віка.

Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ні­коли не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об'єм їх годі було змалювати. їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.

Десь-не-десь лежали на землі дерева-великани, під­риті й поборені віком або й розколені громом. Спочи­ваючи в траві, були зверху оброслі мохом, а всередині порожні й порохняві. Біля них буяла молода деревина, в долині — широкогалуза, а вгорі — струнка й повна молодечої гнучкості. Спів птахів — рідко чути.

Зате частіше голосний у тишині, немов церковний, виразно чутний шелест і тріск, немов ламання зсох­лого гілля і майже завсіди сумовитий, далеко сягаю­чий шум...

Рідко коли вітер підіймав галуззя. Ледве при наії-сильнішім вихрі хитались корони.

Здавалось, що сум прибував десь з далекої площи­ни, ловився в галуззі, розходився важким зітханням по лісі і боровся з густим гіллям знов о вихід на про­стір.

Коли свист локомотива розтяв по раз перший воз-дух схованої між гірськими стінами долини, прошибло щось столітні дерева на горах, немов блискавиця.

З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пра­лісу в його глибінь.

Тут і не виглядало буденно.

Навкруги пакувала незвичайна тишина.

Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з по-пуканої кори дерев твердла на воздусі й наповнювала його своїм запахом. Високий мох не давав легко хо­дити. Коріння дерев, грубе, немов рамена, виринало гадюкою з моху, тверде й упряме, сплетене одне в друге, тягнулося дивоглядними перснями в глибінь лісу, котра, сповита в зелену темінь, дишіла неприяз­ністю.

Один з прибулих ударив залізним топірцем по ста­
рій смереці, на котрої пні росли гриби, мов великі лас­
тів'ячі гнізда.                                                                
    Вона здигнулася. Відколи жила, не чула ще на собі
топора. Удар той розлігся по цілім лісі, і всі дерева
здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожидання,
розіслалася, і почулося звільна й виразне слово:
«Зрубати!»

Неначе церквою, пробігло лісом: «Зрубати! Зруба­ти!» — задзвеніло недалеко, і заразом в тій самій хвилі в найдальшій далечині. Воно відзивалося, немов про-снувші поклики, оживило цілий ліс і розбігалося три­вожно по всіх його кутах, не завмираючи...

«Зрубати!» Воно перейшло в шемрання. З того пов­став стривожений шепіт, зітхання, врешті — піднявся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух, як шум моря, що аж ставало лячно, збився під хмари, а наостанку зашуміла буря.

Небо затьмарилося грізно-чорною барвою, а відтак почалася вона, гірська буря.

Тяжкі краплі дощу стали падати.

Зразу поодинокі й такі тяжкі, що листки під їх вагою задрижали й зашелестіли; відтак — частіші, а врешті — скісними струями.

Блискавиці летіли в смереки, розколювали без ми­лосердя найкращі пні, а грім пробував розсаджувати гори. З таким лоскотом і гуком потрясав ними, нена-чеб хотів їх присилувати виступити зовсім із свого не­похитного супокою. Здавалось, що горами котились великанські кулі, викликувані від часу до часу золо­тисто миготячими блискавицями...

Відтак утихло, і дощ падав без упину. Голосно і хлипаючи падав він.

У лісі стемніло.

Нерухомо, із здержаним віддихом, стояли старі де­рева, прислухаючись сій появі, а тим часом молоді похитувалися злегка, неустанно. З кущів, що росли на краю лісу, капали пильно величезні краплі дощу в мох, а розігрівшийся потік в долині метався брудно нескладними хвилями по камінню вперед, голосно пі­нячись і пориваючи все з собою: цвіти, пструги, сухе гілля, тут і там зірвані кусні землі,— мчався в зовсім невгамованій, безумній, досі ніколи не виданій роз­пуці.

Одного хмарного поранку почалася битва. В вузь-   кій долині збудованою залізною дорогою, котрої ши­ни2, немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.

Ворожий сик3, проши баю чий пронизливий свист оповістив його приїзд.

Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, со­пучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.

Привіз ворога.

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>