Ольга Кобилянська - Битва

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.docx)Olga_kobilyanska_bitva.docx43 Кб5660
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.fb2)Olga_kobilyanska_bitva.fb264 Кб2531
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_bitva.pdf)Olga_kobilyanska_bitva.pdf3729 Кб4177

 

Кобилянська Ольга

БИТВА

Буковинські Карпати.

Гора біля гори стоять разом в німій величі, одяг­нені в смерекові ліси.

Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної змі­ни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості,..

Багато пасем гір Кімполунзького повіту є ще вкри­ті пралісами. Темно-синьою зеленню миготять з дале­чини, а оглядані з сусідніх вершин, здаються в сиваво-синіх мряках недоступними.

В околиці Руської Молдавиці1 зійшлися два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина, яка їх ділила від себе, могла бути вигідним місцем ігри хіба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цілком,— не знав ніхто докладно. Не було тут видно ніякої дороги, ні­якої стежки, ніякого найменшого сліду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи го­ри, і, бережена направо й наліво залісненими вер­шинами, губилася враз із весело біжучим потоком поміж стінами гір, що неначе їй наперекір десь-не-десь майже доторкалися себе.

Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала роз­кіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоло­віка.

Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ні­коли не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об'єм їх годі було змалювати. їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.

Десь-не-десь лежали на землі дерева-великани, під­риті й поборені віком або й розколені громом. Спочи­ваючи в траві, були зверху оброслі мохом, а всередині порожні й порохняві. Біля них буяла молода деревина, в долині — широкогалуза, а вгорі — струнка й повна молодечої гнучкості. Спів птахів — рідко чути.

Зате частіше голосний у тишині, немов церковний, виразно чутний шелест і тріск, немов ламання зсох­лого гілля і майже завсіди сумовитий, далеко сягаю­чий шум...

Рідко коли вітер підіймав галуззя. Ледве при наії-сильнішім вихрі хитались корони.

Здавалось, що сум прибував десь з далекої площи­ни, ловився в галуззі, розходився важким зітханням по лісі і боровся з густим гіллям знов о вихід на про­стір.

Коли свист локомотива розтяв по раз перший воз-дух схованої між гірськими стінами долини, прошибло щось столітні дерева на горах, немов блискавиця.

З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пра­лісу в його глибінь.

Тут і не виглядало буденно.

Навкруги пакувала незвичайна тишина.

Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з по-пуканої кори дерев твердла на воздусі й наповнювала його своїм запахом. Високий мох не давав легко хо­дити. Коріння дерев, грубе, немов рамена, виринало гадюкою з моху, тверде й упряме, сплетене одне в друге, тягнулося дивоглядними перснями в глибінь лісу, котра, сповита в зелену темінь, дишіла неприяз­ністю.

Один з прибулих ударив залізним топірцем по ста­
рій смереці, на котрої пні росли гриби, мов великі лас­
тів'ячі гнізда.                                                                
    Вона здигнулася. Відколи жила, не чула ще на собі
топора. Удар той розлігся по цілім лісі, і всі дерева
здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожидання,
розіслалася, і почулося звільна й виразне слово:
«Зрубати!»

Неначе церквою, пробігло лісом: «Зрубати! Зруба­ти!» — задзвеніло недалеко, і заразом в тій самій хвилі в найдальшій далечині. Воно відзивалося, немов про-снувші поклики, оживило цілий ліс і розбігалося три­вожно по всіх його кутах, не завмираючи...

«Зрубати!» Воно перейшло в шемрання. З того пов­став стривожений шепіт, зітхання, врешті — піднявся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух, як шум моря, що аж ставало лячно, збився під хмари, а наостанку зашуміла буря.

Небо затьмарилося грізно-чорною барвою, а відтак почалася вона, гірська буря.

Тяжкі краплі дощу стали падати.

Зразу поодинокі й такі тяжкі, що листки під їх вагою задрижали й зашелестіли; відтак — частіші, а врешті — скісними струями.

Блискавиці летіли в смереки, розколювали без ми­лосердя найкращі пні, а грім пробував розсаджувати гори. З таким лоскотом і гуком потрясав ними, нена-чеб хотів їх присилувати виступити зовсім із свого не­похитного супокою. Здавалось, що горами котились великанські кулі, викликувані від часу до часу золо­тисто миготячими блискавицями...

Відтак утихло, і дощ падав без упину. Голосно і хлипаючи падав він.

У лісі стемніло.

Нерухомо, із здержаним віддихом, стояли старі де­рева, прислухаючись сій появі, а тим часом молоді похитувалися злегка, неустанно. З кущів, що росли на краю лісу, капали пильно величезні краплі дощу в мох, а розігрівшийся потік в долині метався брудно нескладними хвилями по камінню вперед, голосно пі­нячись і пориваючи все з собою: цвіти, пструги, сухе гілля, тут і там зірвані кусні землі,— мчався в зовсім невгамованій, безумній, досі ніколи не виданій роз­пуці.

Одного хмарного поранку почалася битва. В вузь-   кій долині збудованою залізною дорогою, котрої ши­ни2, немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.

Ворожий сик3, проши баю чий пронизливий свист оповістив його приїзд.

Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, со­пучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.

Привіз ворога.

Він висів.

З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремни-ми руками: озброєний блискучими топорами, тяжки­ми залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид,— такий прибув він.

Один орел, що сидів недалеко на стрімкій скалі і приглядався тому всьому з наїженим пір'ям, розмах­нув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вра­жено й люто,— і звився вгору. Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, відтак спустився блискавкою, як би на наглий внутрішній приказ, у скіснім напрямі вдолину, задержався тут на хвилину, піднявся опісля наново вгору, сим разом уже цілком повільним льотом,— і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав... Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій...

Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років — цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; ба­чили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяю­чого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися чя одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від ста­рості або від блискавиць?

Смішно!..

Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді... Коли б лиш молоді не хиталися так легко!

Почався напад.

З диким криком «гурра!» почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначеб се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховза-лися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!

Коли розохочені до борби кинулися на якесь спо­рохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,— виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.

Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло ве­ликими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато4 в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски пока­зувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялин­ки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.

Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини со­снової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.

Але вони пхалися силоміць уперед.

Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рів­ниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.

Се було — морське око.

Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багат­ством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,— кусень нетика-ної краси.

Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Міс­цями мохом обросла, становила кладку для легконо­гих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки-.

Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блис­кавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись сва­вільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.

—  Гурра!..
Ліс задрижав.

— Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:

  • Зай-ме-мо!
  • Тут ударити!
    Проникливий окрик жаху пронісся:
  • У-да-ри-ти!

Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.

Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з'явиська, як шпилі дерев і склепіння...

Вперед — молоді.

Многонадійних змірено.

Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузь­кій долині між горами й майже поверх потоку — до­рогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.

Один пень укладали тісно біля другого. Таким чи­ном робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак пере­возити столітніх великанів...

Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в го­лову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі. З них витікала кров. Потік, що біг близько них, втиснувся під них, витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідалася вона на його камінні й за­красила його на всі часи темно-понсовою барвою...

Поки наемники упорались з тим усім, пройшов дов­гий час, і вони самі майже здичіли. Не сходили ніколи в доли, не стрічалися майже ніколи з жінками. Свою одежу намочили в дьогті, а борода й волосся виросли в них довгі й надали їм дикий вигляд. 

Залізницею діставали щотижня харч і що потребу­вали до життя, а перед вихром і студінню хоронили їх колиби, сплетені з обтятих соснових галуззів, що лежали вокруг у великім подостатку.

З дерев поздирані кори, пересяклі живицею, що су­шились на сонці, немов величезні брунатні збитки па­перу,— запалювано вечором по лівій і правій стороні на вершинах, і вони палахкотіли червоними жадними язиками, яко гасло жизні наймитів.

Так прибиралися вони до бою зі столітніми,..

Врешті прийшла черга й на тих.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: