Ліна Костенко - Берестечко

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_berestechko.djvu)Lina_kostenko_berestechko.djvu25551 Кб1837
Скачать этот файл (Lina_kostenko_berestechko.docx)Lina_kostenko_berestechko.docx126 Кб4287
Скачать этот файл (Lina_kostenko_berestechko.fb2)Lina_kostenko_berestechko.fb2379 Кб2220

 

Ліна КОСТЕНКО

БЕРЕСТЕЧКО
Історичний роман

Це книга про одну з найбільших трагедій української історії — битву під Берестечком. Написана ще в 1966 — 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій — і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.

Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі, в розуміння, що "поразка — це наука, ніяка перемога так не вчить" , а відтак і в необхідність перемоги над поразкою. І, відкидаючи попередні варіанти як відгорілі ступені ракети, на сьогодні, вже в незалежній Україні, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, — ця книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути опублікованою.

ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МІСТЕЧКОМ.
Народе вільний, аж тепер ти — віл.
Моя поразка зветься Берестечком.
На Київ наступає Радзивілл.
Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержить булави.
Куди умерти?! З пекла та й до пекла?
Гармат нема. Пропали корогви.
Дев'ятосил, знемігся я потрошку.
Ірже мій кінь у дикій лободі.
Немає війська. Всі — у розпорошку.
Один в біді… Один — як на воді.
Оце тобі супряга з бусурманом.
Хіба я гетьман? Всипище глупот.
Так дався оморочити оманам!
Тепер дивись на Україну. От.
Дивись.
      Давись сльозами.
                     Був найдужчий.
Носив при боці шаблю, не стручок.
Тепер сидиш самотній, невладущий
і п'єш, як трахтемирівський дячок.

Твою свободу охрестили ґрати.
Бур'ян в полях — ледь видно архалук.
То що ж тепер цьому народу — брати
свій кревний хліб у переможця з рук?!

Хмелій, Хмельницький!
                    Де ж твої клейноди?
Де корогви? Де грім твоїх музик?
Де в битвах завойовані свободи?
Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?

Козак Небаба, ох, таки ж не баба!
Якби під ним не встрелили коня,
хіба б поліг від рук якогось драба
козак Небаба, вихрові рідня?!

Якби не ті заклепані гусари…
якби не зрадив хаповитий хан…
якби ж він був ощадніший на вдари.
мій кривдами рокований талан!
Якби не дощ… якби не ремст і розбрат..
якби хоч трохи глузду під чуби..
Якби старшини не пішли урозбрід…
якби, якби, якби, якби, якби!!!

Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!
Ти ж скинув ярма в Різані Яри!
Тепер стирчиш над рідною землею,
як вивороть — корінням догори!

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслює стонадцять перемог!

Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.
Чумацький Шлях заремигає — злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвітний, —
московський цар чи трансільванський князь?!
Ногайські орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхів?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні почати.

Моя вина. Мій гріх перед людьми.
Усе ж було за нас.
                Чому ж програли ми?!

…БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.
І меч свячений був. Усе було тоді.
Шуміли корогви. І жодна птиця свійська
не вивела курчат в орлиному гнізді
Вози стояли, скуті ланцюгами
І обрій зблис півмісяцем татар
І покотились в коней під ногами
кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.
Летіло все, закуте у броню.
Гусар крилатий — то така споруда,
що тільки шаблю вищербиш об ню.
Скресались ми. Вони спочатку тисли.
Та ми, легкі між тої ваготи,
крушили їх, знімали з коней списами
і прогинали келепом щити

А я літав у тій свинцевій хвищі.
пихату шляхту сік на дрібен мак.
аж диба став на тому бойовищі
мій вороний скажений аргамак.
В диму, в огні, в кривавому ошматті,
відкинуті в болото від ріки.
вже ті гусари не були крилаті,
вже відступали наймані полки.

Ми вже їх брали як бика за роги —
німецьким штибом ставлені війська.
Уже ж було тіль-тіль до перемоги!
Вона була близька уже, близька!

І раптом дощ. І злива. І гроза.
Гармат не чутно від ударів грому.
Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.
Ми кілька днів тримали оборону.

А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.
Хитає бій, як чорні терези.
І вороння вже аж хрипить, не кряче.
Ні шанця врий. Ні хліба підвези.
Одсирів порох. Ржаві самопали.
Гармати грузнуть. Валить вітролом.
І треба ж так, щоб зливи саме впали!
Найгірше коням — коні під сідлом.
Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.
Знамена зблякли і бунчук обвис.
І людям слизько, і коняці ковзько.
Упав гнідий — в багнюці заковиз.

Та ми тримались. Ми хотіли волі.
Вже третій рік воюємо,— пора!

…А віддалік на пагорбі у полі
ряхтіла срібна порхавка шатра.

І ХАН, ЯК ВИЛІПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,
в кольчугу вбраний і в шишак,
курив кальян, чи спав потрошку,
чи стежив битву мов коршак.

Якби ж я знав, якби ж я відав —
в шовках і шкурах, хить та хить —
він спить чи думає, цей ідол,
і що він думає як спить?

Яких ще хоче сіл і градів?
А хан куня, куня, куня…
І раптом крикнув:
                — Гетьман зрадив! —
і підвели йому коня.

І мурзи, мурзи, ті замурзи,
гаремний зморщений урюк,

дришпанять слідом з поля бою —

і як спинити цих тварюк?!

Зненацька, раптом, всі до решти —
вони зникали вдалині.
І хан чадів, як головешка,
на біло-сірому коні.

Я буду вік себе картати,
що заметався сам не свій —

не знав, чи хана завертати,

чи тут продовжувати бій?

Мій чорний сон —
                у хлющу зливи,
у розлемішені шляхи,

летять татари, в буйні гриви

вчепившись, наче реп'яхи…

А ТУТ ЩЕ ВІТЕР — У ЛИЦЕ — НАВІДЛІГ!
Засліпли очі розпачем душі.
Бодай я світу білого не видів,
як по своїх стріляли гармаші!

То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?!
Це ж до такого стиду дожили
Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.
наївні бевзі, телепні, хохли!

Та ж там котрогось просто підкупили.
щоб учинив оцей розгардіяш.
Вони ж ніколи не були скупими
на тридцять срібних для іуд… А я ж
таки і сам чималий шмат вар'ята.
Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто гін.

як смів комусь команду довіряти,
а сам подався хану навздогін?!

…ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.
                       ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.
Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю й пістолі.
І ввійшов я в намет — наче впав до вовчої ями.

Хлопці ждали мене
                півсуботи і цілу неділю.
В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.
Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,
одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.

А король же привів все рушення оте посполите! —
зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.
Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…
Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.
Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.
Уточила картеч кривавого соку з беріз.
І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,
що Хмельницький, мовляв, покинув вас на заріз.

А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ… ПІД ВАРТОЮ!
Накрию пам'ять квартою.
Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?
Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою ватрою!
Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!

І втома. Втома, втома, втома…
Душа холоне, як старий лежак.
Хоч би в невір-землі.
                    а то у тебе ж дома
тобі ще й руки скручує чужак!

Сидиш в полоні
             на оболоні.
Питаєш долю: — Чого живу?
Ночами зорі твої солоні.
Татарські коні жумрають траву
А вартові швандрикають по-своєму.
Кишить Вкраїна кишлами орди
І Бог згортає чорними сувоями
твоє терпіння, виткане з біди…

НЕ ЖАЛІВ МЕНІ ХАН
                НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.
М'яко спати було. Лиш кричала вночі постільга,
Та дві ситі сокири блищали при вході намету
Та дивилася в серце сталева татарська клюга.

Та щодня і щоночі хлептали зливу баюри.
І розджохався хан,

            усе причіпеньки шукав:
— Ти мене одурив, проклятий ґяуре!
Я привів своє військо, а ти мене ошукав
Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,
щоб у тих болотах мені жаба цицьки дала?
Ти ж казав, що їх мало.
                      А їх же там легіони!
Та у них же гармати,
                   а в татар — стріла та "Алла!"

А я казав:

— Кому із нас журиться?
Чи я ж позву, коби не смертна пря,
твою орду, гадюку-пожарицю,
повзе — трава під нею вигоря!

Чи я ж не платив золотими гривнями?
Чи коней не дав з вороними гривами?
А в тих болотах, серед тих мочарів,
бараняче дишло з твоїх батирів!

…А КРАСИВІ НАЛОЖНИЦІ ВИКРУГЛЯЛИСЯ
голими животами і шовковими стегнами,
голубий чад кальяну розколихували бранзолети.

А одну татари в баранячих шапках
притягли до намету і кинули хану.

Це ж десь в цих селах заарканили.
В бігах поповнюють гарем.
Дівча краси недоторканної —
мабуть, як та колись Хурем.

Вже хан обсотує шовками,
вже каже на ніч привести.
Чіпкими клішнями-руками
вже гладить коси…
                — Відпусти!!!

— А я ж хіба тебе держу? —
казав Гірей.
— Я ж з тобою дружу, —
казав Гірей.
— Ти ж мені любий брат, —
казав Гірей.
— Я ж тобі вельми рад, —
казав Гірей.

А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!
                    Від брата до брата
ходжу — як від Понтія до Пілата.
Куди не поткнешся — один ярем.
І кожен тягне тебе, душогуб, —
за руки — Річ Посполита з царем,
азіяти — за п'яти.
                 Литва — за чуб.
Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!
А кожен катюга мій — масткослов.
Долоні мої процвяховані ятряться.
а пси шолудиві злизують кров.

Я воскресаю і знову гину.
Несу свій хрест на свої Голгочі
А цар стромляє мені у спину
Свої двойлезі каправі очі.

Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з'їсти
і пощасливити кожен трутень!

Коси наші неклепані, діти наші неплекані
Горе на нашу голову зайди ці прителепані!
Чекайте,
       за муку мою страсну,
за те, що в неволі клякну —

ох же ж і встану, ох і струсну,
ох же ж об землю і хряпну!

ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:

— Чого ти кипиш від люті?
Я ж тебе не продав у Стамбул.
То й сиди собі, слухай лютню,
кури турецький штамбур.
Може, холодно? Не соромся.
Гурій досить в цьому раю.
Ось єгипетська, он — саронська,
Або, може, хочеш свою?
То бери, іще не почата.
Дика дуже, та в тому й смак.
Що за стегна! Які очата!
Що, ти плачеш? Оце так так!
Гетьман плаче. Вона ж не перва.
Тут таких у кожнім селі.
Ти ж, Богдане, із того дерева,
з якого ріжуться королі!
Ти Хмельницький, а я Гірей.
Із неволі нема дверей.
Тут господар — хто поборов.
Заплатиш викуп —
               та й будь здоров.

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,-
                  ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
Розбите військо? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тільки кликнув.
Тепер кому я хто, ціна мені калим.

Пошлю до сина. З прикрої нагоди.
Нехай поможе. Гроші немалі.
Боровся за свободу, не виборов свободи,
тепер плати за право ходить по цій землі.

АЛЕ ЧОМУ?!
         З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?
Він за два дні міняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небі зоряно і птично.
На цілий степ велика виднота.
А може, й справді їм було незвично —
такі ліси, такі тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мій Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!

З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.
Хіба з добра покликав я орду?
Я біля нього — як на прив'язі,
усе якоїсь пастки жду.

То він ці села кров'ю заскородить.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, він знає, що він робить, —
якщо побіг, то він уже біжить.

Татари — ні. Народ не зрадить зроду.
їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців —
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.

ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,
                     ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Пошук на сайті: