Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.docx)Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.docx86 Кб1875
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.fb2)Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.fb2109 Кб1199

Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але швидко вона переконалася, «що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини». Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.

 

Микола Хвильовий

Сентиментальна історія

Збірка « СИНІ ЕТЮДИ »

I

    

    …Вікно бу­ло чор­не, як ат­ра­мент, але по тем­них сад­ках уже брів ти­хий провінціальний світа­нок. «Ну, по­ра»,- по­ду­ма­ла я й вий­шла з кімна­ти. Біля ґанку сто­яла підво­да, і лед­ве чут­но іржав кінь. Ма­ма пла­ка­ла й ка­за­ла, що я зовсім не­мож­ли­во по­вод­жу­ся з нею. Ну, навіщо, мов­ляв, їха­ти ку­дись у невідо­мий край? Ну, навіщо? Ма­ма про­жи­ла свій вік у чо­тирьох стінах на­шо­го біленько­го до­ми­ка, і для неї все, що прос­тя­гається далі За­га­дай­сько­го мос­ту, все бу­ло тем­ною й страш­ною за­гад­кою. Я поцілу­ва­ла ма­му й ска­за­ла їй, що я все-та­ки не мо­жу зос­та­ти­ся до­ма. Нев­же во­на не уяв­ляє собі, як ме­не тяг­не в даль? Нев­же во­на ба­чить тут са­мо­дурст­во. Пам'ятаю, я схо­пи­ла її в обійми й май­же прос­тог­на­ла: - Моя ти ми­луська! Ми­лу-усько! Ма­ма пе­ре­ля­ка­но по­ди­ви­ла­ся на ме­не і ах­ну­ла. Тоді я за­ре­го­та­ла й ще раз поцілу­ва­ла її. Потім узя­ла бу­кет квітів із на­шої ма­ленької оран­же­реї й сіла на підво­ду. Зо­ло­тий півник злетів на флю­гер і го­лос­но за­ку­курікав. Провінціальний до­мик, ґанок і ма­ма з тос­кою по­ди­ви­ли­ся на ме­не. Я ска­за­ла їха­ти. Потім упа­ла на свіже па­ху­че сіно і вже ска­за­ла са­ма собі: «Навіки». Я при­ку­си­ла гу­бу й так бо­ля­че, що аж сльози по­ко­ти­ли­ся мені по щоці. Але хіба мож­на бу­ло відмо­ви­ти­ся від цієї поїздки? Пам'ятаю ди­тинст­во, йо­го пе­ред­чут­тя й не­яс­ну три­во­гу. Ко­ли мені бу­ло щось біля шес­ти років, я са­ма тяг­ла ма­му до церк­ви, щоб ста­ти десь у тем­но­му за­кут­ку й прис­лу­ха­ти­ся до таємно­го ша­мотіння. Ба­бу­ся роз­повіда­ла мені про ка­та­ком­би, і зда­ва­лось, що я стою в ка­та­ком­бах. Я лю­би­ла хо­ди­ти й на лу­ки, лю­би­ла за­пах осо­ки й це зе­ле­не мо­ре трав, що хлю­потіло за рікою, я бе­зум­но лю­би­ла ве­чо­рові ку­чу­гу­ри, і червінько­ву ше­лю­гу, і дим­ки над на­шою осе­лею. Але я не­на­виділа на­ших провінціальних лю­дей, та­ких тем­них і ди­ких, як ди­ча­ви­на та­мер­ланівщи­ни, і завж­ди тос­ку­ва­ла за тим нез­най­омим, що за­гу­би­ло­ся десь у да­ле­ких кра­ях. Ко­лись небіжчик-брат (він був стра­шен­ний мрійник, і він за­ги­нув на ба­ри­ка­дах), ко­лись він па­те­тич­но дек­ла­му­вав мені. - Б'янко, я вже, ма­буть, не по­вер­нусь до­до­му, і ба­га­то нас, оче­вид­но, не по­вер­нуться. Але йде­мо ми з та­кою радістю, ніби че­кає нас не смерть, а якесь надз­ви­чай­не безс­мер­тя. Потім він го­во­рив мені про світові по­жа­ри, про невідо­мий фан­тас­тич­ний край. Я дов­го слу­ха­ла йо­го, і пе­ред моїми очи­ма ви­рос­та­ло хи­мер­не ко­ло, і я вже ба­чи­ла внутрішніми очи­ма но­вих лю­дей якоїсь іде­альної країни. Пам'ятаю, я вип­ря­ми­лась на ввесь свій ди­тя­чий зріст (я й справді тоді бу­ла ще ди­ти­ною) і ска­за­ла надх­нен­но:

Сторінка 1 з 27 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 > У кінець >>