Микола Хвильовий - Сентиментальна історія

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.docx)Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.docx86 Кб2265
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.fb2)Mikola_hviloviy_sentimentalna_istoriya.fb2109 Кб1659

Виразне притчеве звучання має новела «Сентиментальна історія». Дещо ідеалізована героїня, чиста й наївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув її старший брат. Але швидко вона переконалася, «що прийшла якась нова дичавина і над нашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини». Новела може бути прочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуків втраченого часу.

 

Микола Хвильовий

Сентиментальна історія

Збірка « СИНІ ЕТЮДИ »

I

    

    …Вікно бу­ло чор­не, як ат­ра­мент, але по тем­них сад­ках уже брів ти­хий провінціальний світа­нок. «Ну, по­ра»,- по­ду­ма­ла я й вий­шла з кімна­ти. Біля ґанку сто­яла підво­да, і лед­ве чут­но іржав кінь. Ма­ма пла­ка­ла й ка­за­ла, що я зовсім не­мож­ли­во по­вод­жу­ся з нею. Ну, навіщо, мов­ляв, їха­ти ку­дись у невідо­мий край? Ну, навіщо? Ма­ма про­жи­ла свій вік у чо­тирьох стінах на­шо­го біленько­го до­ми­ка, і для неї все, що прос­тя­гається далі За­га­дай­сько­го мос­ту, все бу­ло тем­ною й страш­ною за­гад­кою. Я поцілу­ва­ла ма­му й ска­за­ла їй, що я все-та­ки не мо­жу зос­та­ти­ся до­ма. Нев­же во­на не уяв­ляє собі, як ме­не тяг­не в даль? Нев­же во­на ба­чить тут са­мо­дурст­во. Пам'ятаю, я схо­пи­ла її в обійми й май­же прос­тог­на­ла: - Моя ти ми­луська! Ми­лу-усько! Ма­ма пе­ре­ля­ка­но по­ди­ви­ла­ся на ме­не і ах­ну­ла. Тоді я за­ре­го­та­ла й ще раз поцілу­ва­ла її. Потім узя­ла бу­кет квітів із на­шої ма­ленької оран­же­реї й сіла на підво­ду. Зо­ло­тий півник злетів на флю­гер і го­лос­но за­ку­курікав. Провінціальний до­мик, ґанок і ма­ма з тос­кою по­ди­ви­ли­ся на ме­не. Я ска­за­ла їха­ти. Потім упа­ла на свіже па­ху­че сіно і вже ска­за­ла са­ма собі: «Навіки». Я при­ку­си­ла гу­бу й так бо­ля­че, що аж сльози по­ко­ти­ли­ся мені по щоці. Але хіба мож­на бу­ло відмо­ви­ти­ся від цієї поїздки? Пам'ятаю ди­тинст­во, йо­го пе­ред­чут­тя й не­яс­ну три­во­гу. Ко­ли мені бу­ло щось біля шес­ти років, я са­ма тяг­ла ма­му до церк­ви, щоб ста­ти десь у тем­но­му за­кут­ку й прис­лу­ха­ти­ся до таємно­го ша­мотіння. Ба­бу­ся роз­повіда­ла мені про ка­та­ком­би, і зда­ва­лось, що я стою в ка­та­ком­бах. Я лю­би­ла хо­ди­ти й на лу­ки, лю­би­ла за­пах осо­ки й це зе­ле­не мо­ре трав, що хлю­потіло за рікою, я бе­зум­но лю­би­ла ве­чо­рові ку­чу­гу­ри, і червінько­ву ше­лю­гу, і дим­ки над на­шою осе­лею. Але я не­на­виділа на­ших провінціальних лю­дей, та­ких тем­них і ди­ких, як ди­ча­ви­на та­мер­ланівщи­ни, і завж­ди тос­ку­ва­ла за тим нез­най­омим, що за­гу­би­ло­ся десь у да­ле­ких кра­ях. Ко­лись небіжчик-брат (він був стра­шен­ний мрійник, і він за­ги­нув на ба­ри­ка­дах), ко­лись він па­те­тич­но дек­ла­му­вав мені. - Б'янко, я вже, ма­буть, не по­вер­нусь до­до­му, і ба­га­то нас, оче­вид­но, не по­вер­нуться. Але йде­мо ми з та­кою радістю, ніби че­кає нас не смерть, а якесь надз­ви­чай­не безс­мер­тя. Потім він го­во­рив мені про світові по­жа­ри, про невідо­мий фан­тас­тич­ний край. Я дов­го слу­ха­ла йо­го, і пе­ред моїми очи­ма ви­рос­та­ло хи­мер­не ко­ло, і я вже ба­чи­ла внутрішніми очи­ма но­вих лю­дей якоїсь іде­альної країни. Пам'ятаю, я вип­ря­ми­лась на ввесь свій ди­тя­чий зріст (я й справді тоді бу­ла ще ди­ти­ною) і ска­за­ла надх­нен­но:

    - Клянусь тобі, бра­те! Більше нічо­го не ска­за­ла, бо зна­ла, що далі не тре­ба го­во­ри­ти, і він зро­зумів ме­не. Але потім рап­том по­ба­чи­ла (тоді вже бра­та дав­но не бу­ло), що прий­шла якась но­ва ди­ча­ви­на, і над на­шою провінцією за­шуміла мо­дернізо­ва­на тай­га азіятщи­ни, і тільки зрідка про­ри­ва­ли­ся мо­лоді вітерці. Тоді по­ча­ла віри­ти, що десь жи­вуть інші лю­ди, і ме­не не­мож­ли­во тяг­ну­ло де них. Оче­вид­но, і це зміцню­ва­ло моє ба­жан­ня по­летіти ку­дись, до то­го ж і жу­равлі при­нес­ли мені сімнад­ця­ту вес­ну. Я ви­хо­ди­ла вночі в са­док і вже не мог­ла спокійно слу­ха­ти їхнього кри­ку. Ця вес­на так зат­ри­во­жи­ла ме­не, ніби я бу­ла пе­релітною пти­цею й мусіла летіти ку­дись за мо­ре. Я не ог­ля­да­ла­ся на­зад і вже не ба­чи­ла (це візни­ця мені го­во­рив), як ма­ма вип­ро­вод­жа­ла ме­не білою хус­ти­ною, і не ба­чи­ла (це теж візни­ця го­во­рив мені), як повз нас прой­шов наш ма­ленький дя­чок і зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на ме­не. - Ку­куріку,- сто­яло мені в ушах, але ко­ник біг жва­во, і жва­во куріла до­ро­га. Ми вже дав­но про­ми­ну­ли провінціальний ви­кон­ком, потім ми за­ли­ши­ли за со­бою й ком­со­мольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мій клуб, зе­ле­ненький клу­бе»,- по­ду­ма­ла я й зідхну­ла. Це місце на­шої оселі я об­ми­на­ла з яко­юсь по­легкістю. Мені бу­ло відкри­то до­ро­гу до ко-мо­лу, але я рішу­че відмо­ви­ла­ся всту­пи­ти ту­ди. Ме­не не­на­виділи за це, бо зна­ли, чо­му я стою ос­то­ронь. А я сто­яла ос­то­ронь от чо­му. Я пам'ята­ла, скільки відваж­них ко­мольців за­ги­ну­ло в ча­си го­ро­жанської війни, і час­тенько десь у за­кут­ку прос­лав­ля­ла цих нез­на­них ге­роїв. Але тут, у на­шо­му ко­молі, бу­ла якась ди­ка розг­нуз­даність, і дівча­та, що йшли ту­ди, вже з п'ятнад­ця­ти років ро­би­лись «чес­ни­ми да­вал­ка­ми»-так у нас на­зи­ва­ли їх. Я при­люд­но го­во­ри­ла про це, і ме­не на­зи­ва­ли ре­акціонер­кою. Пам'ятаю, тільки один ко­му­нар, що рап­то­во приїхав у на­ше містеч­ко, тільки він обу­рив­ся ко­лись: - В чо­му спра­ва, хлоп'ята,- ска­зав він,- хіба во­на неп­рав­ду го­во­рить?…На нас по­ча­ла нас­ту­па­ти си­ня по­лос­ка да­ле­ко­го лісу. З бо­ку вже розп­рав­ля­ло свої ма­ли­нові кри­ла зо­ло­те, як і завж­ди, невідо­ме сон­це. Ми рап­том поїха­ли по­волі: по­пе­ре­ду нас ішла ота­ра овець, і йшов пас­ту­шок. Пас­ту­шок заг­рав на сопілку. Він був ма­ленький, але він заг­рав щось сум­не, і мені ста­ло ще сумніше. Я свис­ну­ла, ска­за­ла їха­ти скоріш - і ко­ник зно­ву побіг. За ним побіг і ран­ко­вий вітрець. - Гоп! Гоп! Гоп! - кри­ча­ла я. Потім підстав­ля­ла вітрові свої мо­лоді гру­ди, і вітер їх лос­ко­тав. Я ре­го­та­ла й ре­го­та­ла всю до­ро­гу до са­мої станції. Але візниці так і не ска­за­ла при­чи­ни. Спра­ва в то­му, що я вже тоді хотіла бу­ти матір'ю, а вітер ме­не збен­те­жив: мені (хоч це й смішно!) за­хотілось за­вагітніти від нього. Мені хотілось так чис­то за­вагітніти, як за­вагітніло го­лу­бе не­бо, що вже мільйо­ни віків хо­ро­нить у собі таємни­цю най­прек­раснішо­го й най­чистішо­го за­чат­тя. Моя ди­ка фан­тазія не да­ва­ла мені спо­кою й цілу до­ро­гу три­во­жи­ла ме­не. Бігли по­ля, і су­во­ро об­ми­на­ли нас шведські кур­га­ни. Я зга­да­ла Марію Ко­чу бей. На станцію ми приїха­ли, ко­ли вже зовсім стемніло. Я ку­пи­ла кви­ток, поцілу­ва­ла візни­цю (він стра­шен­но зди­ву­вав­ся) і взя­ла з во­зи­ка свій ма­ленький па­ку­нок. «Са­ме те­пер навіки» - прий­шла мені мисль, бо візни­ця був ос­танньою близькою лю­ди­ною. Тоді, як ніко­ли до то­го, я відчу­ла ве­ли­кий біль роз­лу­ки й са­ме то­му, що цей біль був сильний і справжній, са­ме то­му пізна­ла се­бе най­щирішою лю­ди­ною. «Оче­вид­но, те­лич­ка нездібна пе­ре­жи­ти цього» - про­май­ну­ло мені в го­лові, і я по­ча­ла філо­софст­ву­ва­ти. Це, зви­чай­но, бу­ла стра­шен­но наївна філо­софія, бо я тоді знай­ома бу­ла (і то по­вер­хо­во) тільки з Пла­то­ном. Але во­на мені зовсім не шко­ди­ла, і навіть більше то­го: тільки че­рез неї я діста­ва­ла собі зас­по­коєння…Візни­ця дав­но вже зник зі своїм во­зи­ком за ку­чу­гу­ра­ми, а я все сто­яла й ди­ви­лась йо­му вслід. І тільки за півго­ди­ни опам'ята­лась. Тре­ба бу­ло кінча­ти, і я скінчи­ла: мах­ну­ла ру­кою й пішла на тем­ний станційний си­лу­ет. Станція бу­ла глу­ха, як сотні сте­по­вих станцій, і там ле­жа­ли якісь чужі лю­ди. Тро­хи пах­ло прісним за­па­хом, бо відціля, здається, за дев'ять верс­тов бу­ла цук­ро­вар­ня. Я по­ду­ма­ла, що, ко­ли прий­де осінь, наші дівча­та підуть на бу­ря­ки. Тоді бу­дуть су­му­ва­ти пол­тавські кур­га­ни, і поб­ре­дуть мої спо­га­ди крізь ма­ри­во віків за ви­кон­ко­мом, за ко­мольську ле­ва­ду. І мені зда­ва­лось, що такі мислі при­хо­дять усім, хто знає виш­не­во­оку Ук­раїну - цей хи­мер­ний край ди­ких і тем­них доріг до ро­ман­тич­ної ко­му­ни. Я зно­ву зга­да­ла Марію Ко­чу­бей. Потім пішла на пус­тельний пе­рон і ди­ви­лась на рей­ки, на зе­лені вогні й відчу­ла прис­мерк. Хтось прой­шов повз ме­не (оче­вид­но, на­чальник станції) і уваж­но по­ди­вив­ся мені в очі. Потім із сте­пу при­летів по­тяг, за­ревів, за­шумів, за­го­го­тав. Я ще раз по­ди­ви­ла­ся в степ - ту­ди, де стоїть наш біленький до­мик і си­дить півник на флю­гері, де не­ве­лич­ка оран­же­рея й темні провінціальні сад­ки. Але вже нічо­го не хотіла зга­ду­ва­ти й рішу­че полізла у ва­гон. Те, що бу­ло, зник­ло навіки. Ще раз по­ба­чи­ти? Ні! Ні! Ні! І тільки, ко­ли по­тяг за­ревів і ру­шив, я в ос­танній раз ук­ло­ни­лась напівтемній сте­повій станції. Си­лу­ети будівель про­май­ну­ли пе­ред моїми очи­ма й зник­ли. Я вже не ду­ма­ла по­вер­та­тись сю­ди. Жит­тя бу­ло та­ке ши­ро­ке й без­меж­не, а вік мій та­кий ко­ро­тенький, як но­сик го­роб­чи­ка. - Тра-та-та! - од­би­ва­ли ко­ле­са.

    Уночі бли­ма­ла свіча, десь го­моніли па­са­жи­ри, по­тяг по­хи­ту­вав­ся, але я не мог­ла зас­ну­ти. Вдень бігли по­ля, летіти кур­га­ни, але во­ни ме­не вже не ціка­ви­ли. Пам'ятаю, я всю до­ро­гу бе­зумст­ву­ва­ла: мислі ща­ле­но летіли, наз­до­га­ня­ючи од­на од­ну. Такі пе­ре­жи­ван­ня не мог­ли не відби­ти­ся на моїм об­личчі, і то­му па­са­жи­ри раз у раз зди­во­ва­но пог­ля­да­ли на ме­не. На третій день я бу­ла в Z.

    

II

    

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Пошук на сайті: