Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_zyama.docx)Arkadiy_lyubchenko_zyama.docx21 Кб506
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_zyama.fb2)Arkadiy_lyubchenko_zyama.fb215 Кб336

 

Любченко Аркадій

Зяма

 

Я давно розгубив Їх - завзятих, відважних, молодих ...

Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку - не знаю.

Тепер я часто згадую їх, згадую' глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма.

І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Ру­хеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує:

- Ти же, моя Зя-а-мочка ... Ти же, моя шо-у-бочка ...

Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув.

Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили «цицькуном», І нам, урвихвостам, чимало пе-

репадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам'ятаю, хоч п'яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколияе протестував і не плакав, - лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра,. Покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став уч­нем поважного повітового музики Герша Крома.

Знав я його й пізніше, за часів дійшлості, коли Зяма в місце­вому оркестрі вів уже першу скрипку й коли стара рухеле всім сусідам вуха протрубила своїм талановитим сином.

у нас в гуртку його любили, як гарного товариша, пова­жали, як найкращого серед нас знавця теорій революційних і тільки одного не могли йому вибачити - його лякливості. У всіх чомусь склалася думка, що він боягуз.

Про це відверто не говорилося, але серйозних справ йому не доручали.

І раптом на одному засіданні Зяма запротестував. Він упер­то домагався, щоб справу з літературою було доручено тільки йому.

Тоді хтось із товаришів пожартував:

- Зямка, голубе, як же ти підеш? Ти ж собак боїшся ... Пам'ятаю, Зяма зразу зчервонів, рвонувся, наче до бійки,

а потім, незручно втягнувши шию й пустивши очі долі, тихо сказав:

- Нічого ... Нічого ...

Це зробило вплив: він завжди був витримано-спокійний, і ніхто від нього такої витівки не чекав. Пробували підійти з іншого боку, але Зяма був непохитний. Він дав нам такі грун­товні, переконуючі докази, так розсудливо довів необхідність його участі, що врешті більшість погодилася з ним.

Зяма щасливо посміхнувся: - Нічого ... Нічого ...

А через кілька днів ми, як ті горобці з-під стріхи, пурхну­ли на всі боки.

Ми тоді були ще надто молоді, і надто несподівано все це сталося. Бо ж кому на думку спало б, що Зяма, тихенький, худорлявий музикант, Зяма-боягуз, попавши з агїтками до рук городовика, міг вихопити в цього городовика нагана й стріляти в нього?

Зяму заарештували.

Згодом, пізньої осені, я потай переходив через повітове місто. Був сірий день - повітове місто, розкисаючи на дощі, зовсім принишкло, наїжилося, наче ждало в тривозі, що ось­ось по головних вулицях лавою потече тванюка.

І тоді на задвір'ях я бачив Зямину матір. Вона бабралась патичком у калюжі й тихенько виспівувала:

- Ти Ж, моя Зя-а-мочка ... Ти ж, моя лю-у-бочка ...

Я підійшов, спитав, але на мій голос вона й головою не хитнула.

Так назавжди й лишилося: сірий день, дощова пилюга за вітром і стара Рухеле над калюжею з патичком у руках ...

Промайнули літа ...

На півночі вщухало, а на Україні якраз розгоралося. Бу­ремно йшов запізнений Жовтень, смолоскипом розмахував, розкидав заграви.

Курявою дні ...

І тоді якраз випадково зустрілися ми з Зямою.

Я не пізнав. Розхристана, сутула постать, обличч.я густо заросло, а в очах замість колишньої спокійної зосередкова­ності - неспокійні вогники завзяття.

- Ну, що? - знічевив я від радості.

Він заморгав очима й так само, як колись, тихо відповів: - Нічого ...

Кілька хвилин ми стояли, мов укопані.

Наче ні тюрми, ні заслання не було, наче це було в далекому повітому мості кілька кроків тому, і лише хтось із товаришів пожартував з худорлявого боягуза-музики.

- Зямка! - не втерпів я, широко розмахнувши руками.

- Ти ... жулик ... - ніжно-схвильовано потягнувся він до мене - все, що міг він тоді сказати.

Згадали колишнє. Про матір він ще нічого не знав. Я не хотів його вражати й завдав йому трохи брехні: .

- Бачив якось ... Живе помаленьку ... Все сподівається ... у Зями ледве помітно затремтіла спідня губа, і, незграбно обмацуючи rудзики на своїй шинелі, він перевів погляд у даль. Потім раптово здригнувся, повернувся до мене й рішуче ска­зав:

- Слухай! Будьмо завжди вкупі.

Я стиснув йому руку.

Курявою знялися дні ... Чи дні; чи ночі - все шкереберть, не розбереш.

,Нас, п'яних від радості, від повстанського чаду, закрути­ло в червоному вирі, потаскало бистрою повіддю. Ген тріща­ли корчі в берегах, розмивало, розкидало берегtl, трощило перепони, греблі, гребельки - з дороги, під ноги! ..

- Симфонію, ух, яку симфонію писать! - усміхався за­хоплено Зяма .

І одного  разу кинуло нас цепом уздовж залізниці.

Йшов бій.

 

Зяма був віддаля й не бачив, що я, легко ранений в ногу, пошкандибав з товаришем до найближчої будки.

Мені ледве встигли промити рану, як густо зацокотіло над дахом, і в розбите віконце було видко, що наші відходять. - Швидше! - хапаючи до рук рушницю, гаркнув я на товариша й стару сторожиху, що якимся дрантям обмотува­ли мені ногу.

І в цей час раптом шаснули двері, а на порозі виріс блідий Зяма.

- Ти? - крикнув він несамовито і, націляючись просто на мене, скомандував:

- Кинь зброю!

Я розгубився ... Бахнув постріл. Посипалась штукатурка, і ямимохіть підніс руки д'горі.

- Ти! - визвірився він, переступаючи через зомлілу сто­рожиху, але, глянувши на мою ногу, винувато заморгав очи­ма.

- Зямка, ти що?.

- Вибач ... Я думав ... що ти сховався, - і болісно провів

рукою по мокрому від поту обличчі.

- Як же ти міг? Ти ж мене знаєш?

-А чорт його знає.. .. - ніяково сказав, ховаючи очі, і півголосом додав: -Тепер і батькові не повіриш ...

Летіли вогненною завірюхою дні і ночі, дні і ночі - спотикалися, перекидалися, падали й знову летіли ...

Стогоном земля ...

Була ніч, якої не забути ...

Земля гула, хиталася під ногами, а над нашими головами та над містом невпинно й розлютовано ухало.

Ворог тоді не жартом завзявся. В наших руках ще лиша­лося передмістя, а йому - чи попіл, чи руїни, на день чи на годину -йому було все одно, аби здобути. І численно насувалися нові й нові контр-загони, обходили з боків, стискали смертельним колом.

Ми лежали в рові, поруч із Зямою, механічно припадаю­чи до прикладів розпечених рушниць, і тоді він попросив мене:

- Коли б щось ... то матері не кажи ... Хай сподівається ... Зяма наче знав, бо як тільки ми знялися до відступу, fвин-

тівка випорснула з його рук, і він поліз окарач. - Зямка, що тобі?

- Груди ... - простогнав Зяма.

Я підскочив, силоміць кинув його на першу стрічну та­чан ку, але на звороті коні враз брязнули копитами, і тачанка перекинулась.

Ми стикнулися з лівим крилом ворога. Рота, відстрішою­чись, одходила далі. Треба було поспішати, щоб уникнути пастки.

І в цей час Зяма несамовито окрикнув мене.

Я на хвилинку зупинився, нагнувся. Переді мною затряслось скалічене жахом обличчя, а з уст белькотіло хрипіння: - Убий мене! .. Щоб не мучився ...

Я відхитнувся.

     - Убий мене ... Живим не хочу ... Я - жид ... Вони жидів живими не беруть   .

І коли я одбіг кілька кроків, знову заверещало ззаду. Ог­лянувся - за мною слідком, як пес, окарач плазував Зяма й стогнав:

- Убий мене ... Убий мене ...

Наш цеп був далеко. Численний ворог завзято насідав з правого флангу, і купці повстанців, що незмінно змагалися другу добу, вже було не до ранених.

Ми вдвох лишалися у перехресному вогні. Думки стрибнули, розсипались -  не збереш. Що робити?

А він обхопив мої коліна, і в серце гостро впинався уже

несвідомий, дикий хрип агонії: - Убий мене ... Убий мене ... Тоді я рішуче стиснув курок. -Так!

І вогненна нитка пришила його до землі.

Харків, 1924 р.