Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_krov.docx)Arkadiy_lyubchenko_krov.docx30 Кб628
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_krov.fb2)Arkadiy_lyubchenko_krov.fb241 Кб361

 

Любченко Аркадій

Кров

 

В зимку, вночі, на край великої лісової балки тихо, скрад­ливо виходили вовки.

Вони глибоко загрузали в сніг, бо лише недавно скінчилась заметіль, і довкола була буйна, пухнаста піна. Вони брели поволеньки, злегка похитуючись на гнучких лапах.

Їхні спини, шиї й морди були напружено витягнуті, вуха сторожко наставлені, всі рухи пристрасно скеровані вперед, - і віддалік могло видатись, що вони не бредуть, а виплива­ють з лісових нетрів.

Край балки, де кінчалась звертиста стіна лісу й бовваніла внизу смуга кущІВ, вовки зупинились.

І ніби зникли - приховалися в затінку кущів.

Тільки один, обережний, поважний, обережно загрібаючи лапами, ступив кылька крокыв наперед, до останнього куща, що стримів трохи осторонь. Звідси, з останньої схованки, краще можна було осягти зором велику лісову балку.

Тоді передній вовк злегка пригнувся, затопив очі в просторынь.

Стала надзвичайна тиша. Позаду вовків здіймалась ви­сока суцільна стіна лісу, попереду лежала чимала кручена балка. Вщерть налиту снігом і взяту обабіч лісовими стінами балку неначе охопили дві величезні волохаті лапи величез­ного й мовчазного звіра. Якби цей невідомий звір лише тро­хи ворухнув тією чи тією або послабив ту чи другу, то з-під лап, волохатих і хижих, мусив би вихопитись бодай малень­кий звук.

Вовк ові дуже хотілося почути який-будь звук. Так хоті­лося, що він мимоволі сам ворухнув лапою.

Справді, прошарудів легесенький хрускіт, - від вовчого дотику хитнулася на кущі галузка, і з галузки посіявся сніг. Вовк здригнув вухами, насторожився.

І знову була тиша. Була ніч, кріпка ніч. У височині рясно палахкотіли зорі, долі незмінно й неможливо пашів роз­печений морозом сніг. Так само байдуже, мов зачудована, лежала німа й дражлива своєю мовчазністю. Так само щільно й похмуро, дратуючи нерухомістю, стояв довкола ліс.

Ця убивча тиша весь час, скільки не йшли вовки, незмінно Їх супроводила. Ніби все довкола зупинилось, завмерло пе­ред жорстоким холодом. І ніби під цим небом не було анічо­гісінько живого, крім їхньої стомленої зграї.

Іноді, правда, зривався десь легенький шелест або лунав короткий потріск, що серед ночі здавалися особливо чітки­ми. Вовки, всі як один, поводили вухами, витягали морди, задирали морди д'горі і поривчасто, жадібно Нlохали повітря. Та одразу ж переконувались, що це омана: шелестом зітхав великий шмат снігу, потріском легенько зойкала гілляка, ски­даючи з себе зайву сніжну вагу.

Знову, як і раніше, наставала тиша.

А вовки хотіли звуків. Вовки дуже хотіли життєвих, хви­люючих звуків. Того особливого шурхоту, що від нього од­разу захоплює віддих. Загадкового шурхоту, що своїм набли­женням бере всю істоту в солодкий і моторошний полон. Скрадливого шурхоту, що викриває наявність іншого живо­го створіння. Трепетного шурхоту, що від нього перекочуєть­ся в горлі слина й хочеться облизатися. Шурхоту, що пахне кров'ю.

Вовки були голодні.

От уже багато разів минала ніч і наставав день, а вони, хоч як прикладали зусиль, все ж не знаходили поживи.

Вихрошерсті, сухоребрі, зігнуті в три погибелі, як саме лихо, або хижо насторожені, як сама жадоба, охоплені му­кою голоду, вони покірно й невідступно тяглися одне за од­ним серед цих переплутаних хащів, снігових перевіїв, лісо­вих нетрів.

Часами, щойно одійшовши, вони потрапляли на те саме місце. Потрапляли вдруге, втретє. Кружляли спантеличено, немов зачумлені. І вгадавши, що нічого поживного не може з'явитися там, де вони пройшли, вони з несамовитою злістю шкірились на свого переднього, і той, ошкірившись у відповідь, брався іншим напрямком.

Що більше докучав голод, то більше зростала в них кле­кітна злість. Особливо вона виявляла себе вдень, коли менше можна було сподіватися на здобич і коли вони більше од­сиджувалиоь по закутках. Вдень найчастіше бувало так, що вони збігалися всі гуртом під захист якого-будь хащовиння і, згорнувшись клубочками, щільно попритискавшись, гріли одне одного. На якийсь час поступався перед ними холод. Кожне лежало припадом, занурившись носом у шерсть, і бу­вало так, що запах нагрітої шерсті починав нагадувати якісь щемітні, знадливі, хвилюючо-теплі, хвилюючо-жадані запа­хи. Тоді під заслоною примружених очей, в напівдрімоті ряс­ніше й виразніше починали перед ними химеритись спогади й сни, - гаряче, ще трепетне м'ясо, гаряча, ще терпкава кров.

Ці марення були такі сильні, так правдоподібно пахла кров, що прискорювався віддих і пристрасно роздувалися ніздрі. Їм уявлялись хижі гонитви, бистрі переслідування, лос­котна близькість жертв, лоскотне щастя жерти й жерти, ­аж здригалися вони й злегка стогнали в хворобливому півсні. Прокинувшись, дехто поглядав незрозуміло, тривожно, роз­'ятрено і тільки згодом, збагнувши дійсність та облизавшись, починав дивитися похмуро і перейматись злістю.

Саме в такі хвилини до болю смоктало в череві, ніби не­зносними кігтями там брало, стискало, і погляд у такі хвили­ни ставав зловісний.

Охоплювала рвучка злість на те невідоме, невідступне, нахабне звіря, що весь час бралося кігтями в череві. Безглузда злість на свої ж гарячі безглузді марення. Паморочна злість на своїх, обридлих уже до краю і таких же злісно-нетерпля­чих сусідів. Несамовита злість на тихий, дуже тихий, білий, дуже білий, і ніби насмішкуватий, обережний, безнадійний для них день, - вовча злість на все, що було довкола.

Коли ж день поволі одходив у безвість і коли його місце крок у крок м'яколапо, скрадливо починав заступати вечір, вовки відчували полегшення. Спокволу, згинці набли­жаючись з-поза дерев, сутінковий вечір ніби ніс із собою щось змовне. Вечір завжди був насторожено-хмурний, хитро-за­тайливий За собою він вів ще більшу похмурість, скупчену похмурість ночі й загадковості. І саме звідси виникало Їм полегшення. В цьому була для вовків відрада, бо в цьому була надія.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>