Аркадій Любченко - Кров

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_krov.docx)Arkadiy_lyubchenko_krov.docx30 Кб709
Скачать этот файл (Arkadiy_lyubchenko_krov.fb2)Arkadiy_lyubchenko_krov.fb241 Кб435

 

Любченко Аркадій

Кров

 

В зимку, вночі, на край великої лісової балки тихо, скрад­ливо виходили вовки.

Вони глибоко загрузали в сніг, бо лише недавно скінчилась заметіль, і довкола була буйна, пухнаста піна. Вони брели поволеньки, злегка похитуючись на гнучких лапах.

Їхні спини, шиї й морди були напружено витягнуті, вуха сторожко наставлені, всі рухи пристрасно скеровані вперед, - і віддалік могло видатись, що вони не бредуть, а виплива­ють з лісових нетрів.

Край балки, де кінчалась звертиста стіна лісу й бовваніла внизу смуга кущІВ, вовки зупинились.

І ніби зникли - приховалися в затінку кущів.

Тільки один, обережний, поважний, обережно загрібаючи лапами, ступив кылька крокыв наперед, до останнього куща, що стримів трохи осторонь. Звідси, з останньої схованки, краще можна було осягти зором велику лісову балку.

Тоді передній вовк злегка пригнувся, затопив очі в просторынь.

Стала надзвичайна тиша. Позаду вовків здіймалась ви­сока суцільна стіна лісу, попереду лежала чимала кручена балка. Вщерть налиту снігом і взяту обабіч лісовими стінами балку неначе охопили дві величезні волохаті лапи величез­ного й мовчазного звіра. Якби цей невідомий звір лише тро­хи ворухнув тією чи тією або послабив ту чи другу, то з-під лап, волохатих і хижих, мусив би вихопитись бодай малень­кий звук.

Вовк ові дуже хотілося почути який-будь звук. Так хоті­лося, що він мимоволі сам ворухнув лапою.

Справді, прошарудів легесенький хрускіт, - від вовчого дотику хитнулася на кущі галузка, і з галузки посіявся сніг. Вовк здригнув вухами, насторожився.

І знову була тиша. Була ніч, кріпка ніч. У височині рясно палахкотіли зорі, долі незмінно й неможливо пашів роз­печений морозом сніг. Так само байдуже, мов зачудована, лежала німа й дражлива своєю мовчазністю. Так само щільно й похмуро, дратуючи нерухомістю, стояв довкола ліс.

Ця убивча тиша весь час, скільки не йшли вовки, незмінно Їх супроводила. Ніби все довкола зупинилось, завмерло пе­ред жорстоким холодом. І ніби під цим небом не було анічо­гісінько живого, крім їхньої стомленої зграї.

Іноді, правда, зривався десь легенький шелест або лунав короткий потріск, що серед ночі здавалися особливо чітки­ми. Вовки, всі як один, поводили вухами, витягали морди, задирали морди д'горі і поривчасто, жадібно Нlохали повітря. Та одразу ж переконувались, що це омана: шелестом зітхав великий шмат снігу, потріском легенько зойкала гілляка, ски­даючи з себе зайву сніжну вагу.

Знову, як і раніше, наставала тиша.

А вовки хотіли звуків. Вовки дуже хотіли життєвих, хви­люючих звуків. Того особливого шурхоту, що від нього од­разу захоплює віддих. Загадкового шурхоту, що своїм набли­женням бере всю істоту в солодкий і моторошний полон. Скрадливого шурхоту, що викриває наявність іншого живо­го створіння. Трепетного шурхоту, що від нього перекочуєть­ся в горлі слина й хочеться облизатися. Шурхоту, що пахне кров'ю.

Вовки були голодні.

От уже багато разів минала ніч і наставав день, а вони, хоч як прикладали зусиль, все ж не знаходили поживи.

Вихрошерсті, сухоребрі, зігнуті в три погибелі, як саме лихо, або хижо насторожені, як сама жадоба, охоплені му­кою голоду, вони покірно й невідступно тяглися одне за од­ним серед цих переплутаних хащів, снігових перевіїв, лісо­вих нетрів.

Часами, щойно одійшовши, вони потрапляли на те саме місце. Потрапляли вдруге, втретє. Кружляли спантеличено, немов зачумлені. І вгадавши, що нічого поживного не може з'явитися там, де вони пройшли, вони з несамовитою злістю шкірились на свого переднього, і той, ошкірившись у відповідь, брався іншим напрямком.

Що більше докучав голод, то більше зростала в них кле­кітна злість. Особливо вона виявляла себе вдень, коли менше можна було сподіватися на здобич і коли вони більше од­сиджувалиоь по закутках. Вдень найчастіше бувало так, що вони збігалися всі гуртом під захист якого-будь хащовиння і, згорнувшись клубочками, щільно попритискавшись, гріли одне одного. На якийсь час поступався перед ними холод. Кожне лежало припадом, занурившись носом у шерсть, і бу­вало так, що запах нагрітої шерсті починав нагадувати якісь щемітні, знадливі, хвилюючо-теплі, хвилюючо-жадані запа­хи. Тоді під заслоною примружених очей, в напівдрімоті ряс­ніше й виразніше починали перед ними химеритись спогади й сни, - гаряче, ще трепетне м'ясо, гаряча, ще терпкава кров.

Ці марення були такі сильні, так правдоподібно пахла кров, що прискорювався віддих і пристрасно роздувалися ніздрі. Їм уявлялись хижі гонитви, бистрі переслідування, лос­котна близькість жертв, лоскотне щастя жерти й жерти, ­аж здригалися вони й злегка стогнали в хворобливому півсні. Прокинувшись, дехто поглядав незрозуміло, тривожно, роз­'ятрено і тільки згодом, збагнувши дійсність та облизавшись, починав дивитися похмуро і перейматись злістю.

Саме в такі хвилини до болю смоктало в череві, ніби не­зносними кігтями там брало, стискало, і погляд у такі хвили­ни ставав зловісний.

Охоплювала рвучка злість на те невідоме, невідступне, нахабне звіря, що весь час бралося кігтями в череві. Безглузда злість на свої ж гарячі безглузді марення. Паморочна злість на своїх, обридлих уже до краю і таких же злісно-нетерпля­чих сусідів. Несамовита злість на тихий, дуже тихий, білий, дуже білий, і ніби насмішкуватий, обережний, безнадійний для них день, - вовча злість на все, що було довкола.

Коли ж день поволі одходив у безвість і коли його місце крок у крок м'яколапо, скрадливо починав заступати вечір, вовки відчували полегшення. Спокволу, згинці набли­жаючись з-поза дерев, сутінковий вечір ніби ніс із собою щось змовне. Вечір завжди був насторожено-хмурний, хитро-за­тайливий За собою він вів ще більшу похмурість, скупчену похмурість ночі й загадковості. І саме звідси виникало Їм полегшення. В цьому була для вовків відрада, бо в цьому була надія.

Вечір приводив нове життя. Довколишні речі скидали з себе неможливу одноманітність, прибирали нових форм і змісту. Тіні, відтінки й протіні обережним, нечутним натовпом збиралися звідусіль, наче в ліс поступово насувались численні створіння. Мінялись нещодавні обриси, і все ставало майже рухомим, - чи то стовбур, чи кущ, чи й маленька галузка.

у натовпі тіней, в таємничій рухомості виникав гостин­ний притулок для кого завгодно: для одних - спасенна схо­ван ка, для других - найзручніша засідка.

З вечора між вовками і всім, що Їх оточувало, починав утворюватися зв'язок, виникала своєрідна змовність. Гли­бинною чутобою вони навдивовижу тонко розуміли все це навкружне життя і прекрасно вгадували, відрізняли найменші шурхоти, шелести, звуки.

Голод, знесилюючи їх тіла, підсилював хтивість, заго­стрював, витончував чуття. Вони вміли завмирати в такому високому напруженні, що себе самих уже майже не відчували, оберталися в єдиний, суцільний натягнутий нерв і боялися, що їхсерця стукають занадто голосно, що стукіт цей чути в лісі.

Багато разів минала така сповнена тиші ніч і наставав обережний, насмішкуватий день. Минав день, і наставала таємна, змовна ніч.

Але нічого, нічого живого назустріч.

Останньої доби щось трохи змінилося: повітря ніби по­м'якшало, а потім, наче клапті з білого зайця, почав падати рясний, пухнастий сніг. У повітрі ніби з'явились свіжі, хай навіть віддалені запахи.

На жаль, удосвіта раптом стрибнув по верховіттях вітрець, лишаючи по собі струмінь легенького посвисту. Щоне встиг розтанути посвист, як уже підкотився новий розгін вітру, сильний, поривчастий, що зухвало трусонув деревами, ­дерева застогнали й почали хутко скидати з себе снігову падь.

Вітрюга підхопив білу порохняву, жбурнув нею д'горі, закружляв, заскавчав заслонив небо й верховіття пінястими звивами хуртечі. Майже до самого вечора тривало шаленство. Ввесь час падав сніг, і розпанаханий борвій кидався ним на всі боки. В заметах тонули кущі, виростали високі снігові пагорби, виникали несподівані перевії, видолки, закутки, що так само несподівано й швидко міняли форми або й зовсім розсипалися.

Цілий день просиділи вовки в невеличкій угловині, під захистом приземних лапастих вітів.

Завірюха вщухла надвечір. Почав брати ще міцніший, пломенистий мороз. Вовки протягом дня й без того пере­мерзли. Вони відчували вже тоскну нехіть до всього.

Але надвечір випогодилось, На заметах можна було спо­діватися найсвіжіших слідів. Тоді легенькой надійно заски­міло в серцях. Вони внутрішньо стрепенулись, обтрушуючи з себе денну млявість, нудьгу й незручність. Дехто нетерпля­че з хрускотом потягнувся. Дехто сласноплямкнув язиком. А дехто зразу знизав вухами й припадливо почав нюхати повпря.

ІнстинкТ говорив, що тепер всяка звірина, як і вони самі, шукаючи собі поживи, почне виринати з потайних закутків. Потрібна тільки пильна увага, подвоєна обережність - і здобич на зубах.

Голод примушував скупчувати всі сили, щоб жити. Жадоба жити - щоб жити.

І от, переконані, заповзяті, з пильною увагою, з подвоєною обережністю, вони сьогодні крізь синій зимовий вечір вирушили в ніч.Вони вгрузали по груди, по шию. Тільки місцями траплялись тверді видолки, що Їх повилизував вітер, і можна було взятись стрибком.

Це смутило, дратувало, надарма стомлювало, а на випадок лові утруднити гонитву могло.

Найгірше було передньому, старому вовкові, що перший поринав У снігопадь, розбивав грудьми, розбризкував лапа­ми, силоміць прокладав дорогу. І він не мусив ані чим виявляти, що йому найгірше. Він мусив поводитись упевнено, твердо. Він мусив бути невтомним.

Довго блукавши, вони сьогодні все ж таки натрапили на свіжий, ще теплий слід. Вони гарячково метнулись навздогін. Скрадались, чи бігли, чи летіли стрімголов, - ніхто з них не пам'ятав. Робили те, до чого швидко спонукувала невідома й владна сила, що враз Їх опанувала.

Тільки Згодом, упірнувши з розгону глибоку снігову ковбанro, вони як стій зупинились.

Передній наслухався.

Решта теж тороплено й хтиво наставили вуха. Всі раптом збагнули, що запах сліду, замість міцнішати, послабшав, що трапилась помилкатреба братися в протилежний бік, що передній, дурний передній, ненавидний передній ...

Але передній вже встиг зміркувати й кинувся назад. Вони за ним.

Це була скажена гонитва. Мчали, як вітер. Здіймали білу куряву. Одскакувала й знову наближалася балка. Гойдався обабіч ліс. Гойдалось небо. Кружляли зорі. Крижаний подих. Пекучий віддих. І серця хотіли впасти на сніг.

Зупинились несподівано. Свідомо зупинився передній, а решта стрімголов безладно налетіли на нього. В роз'ятревій уяві здобич хрумтіла вже на зубах, і, збившись докупи, вони посшхом, навмання тикались заскаленими мордами, шука­ли наосліп. Тиша.

Його не було, але десь близько струменів різкий, сласно­подражливий запах.

Через хвилинку вони зрозуміли, що тут же, біля них, ле­жав ще не зовсім замерзлий, тьмяний кал лісової кози. Легіт­не, збудне пахтіння затуманило свідомість.

Вони відчули набряклі, важкі язики. Щедро почала на­бігати слина. В тривозі вони затупцялись на одному місці, бо сніг лежав тут збитий, а слід, як навмисне, плутався, не­сподівано губився десь ...

Тоді спантеличено кинулись на всі боки. Не одбиваючись далеко, вертшися, припадали до снігутиво нюхтіли. І там, де, шукаючи, пробігали, лишались в'юнкі петлі їхніх слідів. Власні сліди пчинали траплятися частіше й часті­ше. Дедалі понала брати тривога. Починав брати відчай.

Сталося так, що всі вони збіглись на невеличкій галяві.

Захекані, збентежені, вони навіть не глянули одне на одного, але тут вкупі нагло й незаперечно відчули, що ловитву про­грано.

Млостю затопило Їм груди. Вони до нестями ненавиділи одне одного, і кожний самого себе.

А де ж був передній? Де ж його досвід? Як він міг про­rавити?

З паморочною люттю позирали вони на нього. Незабаром почала обступати темрюча голодна тоска. Від неї хотілось заплющити очі, підвести морду і знайглибших глибин єства завити скаргу, завити безвихідно-лячно.

Стомлені, запорошені памороззю, зігнуті в три погибелі, лизнувши снігу й підібгавши хвости, вони повільно, прире­чено знову потяглися кудись навмання.

І один з них, якраз передній, з перевтоми заточився.

Це була страшна, вирішальна хвилина - якби він упав, його миттю розтерзали б.

Він інстиктовно зрозумів. Жах заглянув йому в очі і видалось, що власна шкіра, тріснучи на спині втратилась геть.

Хоч як після гонитви був знесилений, хоч усе довкола ходо­ром ходило, але подих смерті його очутив. Смертельна три­вога збудила в ньому свіжі, може, й останні сили.

Він, старий вовк, скупчив ці сили, одхилився трошки, ніби уникаючи удару, і різко вищирив зуби. Потім, намагаючись додержати внутрішньої рівноваги й здаватися непохитним (протехитаючись), ступив іще кілька кроків обіч і, ніби бай­дуже, підвів задню лапу, - за своїм ...

Ця вдавана байдужість, непримушеність, незалежність здалися для інших такими природними, була в них така жит­тєва учепистість, така спокійність за себе, що загроза хутко одлинула. Дехто нюхав покроплене місце й зробив те саме. Зграя, притишивши дикий замір, поволі крадькома знову пішла за ним - у тишу, в ніч.

Все ж таки вони чогось ждали.

Ніхто з них ані на хвилинку не припускав, що може заги­нути, бо так знадливо пахла в уяві чужа, гаряча кров. Нака­зувала вірити власна невсипуща, ярлива кров. І вела їх, спов няла безнастанною жадобою жити, невтомною пристрастю шукати, невідступним бажанням змагатись.

Так потрапили вони знову до тієї ж самої балки, тільки до іншого, дальшого їїкраю.

Тут кінчалась звертиста стіна лісу. Вони зупинились, приховались у затінку кущів.

Передній ступив іще кілька кроків до останнього куща, звідки краще можна було осягти зором широкі, розложисті береги балки. Він злегка пригнувся, причаївся, затопив очі в просторінь.

Вщерть налита снігом, оточена густими, прямовисними стіндерев, наче охоплена лапами відомого звіра,

вічно спить чи дрімає, - балка ця здавалася великим озе­ром, що його біла гладінь одразу ж мусила викривати появу першого-ліпшого створіння. Вона була зосередищем, на яко­му, луною наближаючись віддалік, мусили збігатись різні звуки, - так говорив вовкам інстинкт.

Але звуків, життєвих, хвилюючих звуків, що пахнуть кро­в'ю, не було. Стояла надзвичайна тиша. Стояла іскри ста ніч.

Передній почував себе погано: адже був він передній. Тоді, як їли востаннє, він завзято змагався, щоб бути переднім. Тепер він цього не хотів і пробував змішатися з гуртом. Але скільки він не відставав, даючи можливість себе випередити, в такій же мірі відставала решта, уперто лишаючи його по­переду.

І не тому, що був це старий досвідченіший вовк, а тому, що виникла для всіх надто велика загроза, і ніхто не хотів бути переднім.

Ось і тепер старий відчував, що вся зграя, засівши позаду, скеровує свою хтиву напруженість, що тільки явища, але й на нього особисто. Зграя - відчував - не може йому забути нещодавньої невдалої гонитви. Зграя ненавидить його, як і він ЇЇ.

В нього з перевтоми чманіла голова. Перед очима плу­талось морочне павутиннячко. Зашпори заходили в лапи, і колючий треміт проймав до кісток.

Вовк надсадно Їжився.

Хвилинами холод, перебігши всім тілом, падав у сніг наставало раптове, коротке полегшення. Тоді морочне паву­тиннячко починало сотатись з усіх боків, обволікало старого легенькою байдужістю, спокушало трошки замружитись,

покуняти.

Вовк не міг собі цього дозволити, і вовк не міг себе пере-

бороти.

І коли він замружувався, в його череві прокидався болісний смокіт. Вся істота аж стискалася, скрикувала. Скрик­нувши, завмирала. Одразу ж і черево і груди затоплювала дивна, майже спорзна, як це бувало на тічці, млость. Вона хутенько розтікалася по жилах, п'янко обтяжувала тіло, силоміць хилила на сніг.

Вовкові дуже хотілося лягти. Він аж ніяк не міг собі дозволити лягти. І він знав, що, кінець кінцем, не витримає, ляже -насмерть.

Несподівано в дрімотному мерехтінні повстала райдуга.

Обидва її боки були пойняті туманом, який поступово ку­дись сповзав. Райдуга теж поступово танула. Від неї лишив­ся довгий краєчок лісу, геть залитий веснянимонцем. На краєчок лісу ви коти вся вухастий сірий клубочок. Вовк йому навперейми. Уже чує поперед себе кріпкий, лоскотний запах. Уже дочуває шур хіт чужих, божевільних стрибків ...

Мов тороплений, здригнувся він, недоумкувато розплющив очі.

Таки справді поблизу шурхіт, - то чухався котрийсь із зграї. Вовк досадно й докірливо озирнувся на шум, що міг Їх усіх завчасно викрити, але йому у відповідь спахнуло кілька жовто-зелених погрозливих іскор.

Він поволі одвернув голову, вдаючи байдужого. Але він зрозумів. У пломенистому зойкові жовто-зелених іскорок він уже побачив ту зловісність, ту мовчазну, заціплену зловісність, що завжди чомусь викликала в його пам'яті запах тлшу.

З цієї хвилини почався в нього великий страх.

З почуттям самозахисту, злості й мстивості він готовий був хоч би й зараз ставити найрішучіший опір. Він знову озир­нувся в їхній бік і теж погрозливо, як і вони, блиснув очима.

Це була помилка. Гурт не любить погроз. Гурт, свідомий спільної сили й переваги, не зносить заперечень. Він у зав­зятті визнає лише покору, і лише покірний тоді має право обертатися в гурті.

Це була велика помилка. Гурт одностайно вищирив зуби ДО нього, готовий от-от кинутись.

Вовк, як і раніше, намагаючись вдавати байдужого й пев­ного своїх сил, поволі одвернувся. Але цього разу він оста­точно переконався, що позаду - немилосердне, рішуче. Він був до краю вражений. І хоч як старався, не міг уже прихова­ти великого нестямного страху.

Найголовніше ж, найгірше - вони це знали. Вони знали, що він Їх боїться.

Вони бачили його боязкість, невпевненість, розгубленість, нікчемність, його кінець. Це ще більше розбурхувало Їхню ненависть, розпалювало ярливість жорстоким наміром.

На ньому після довгих невдач та злигоднів одностайно збігались їх свідомі й несвідомі стремління. В цій точці си­лою табунного чуття почали вони, кінець кінцем, вбачати єдине по бо рення спільної загрози, найкращий вихід.

Вони чатували. Вони тільки ждали останнього найтруд­нішого внутрішнього руху, що мусив розтяти між ними і ним незриму павутинку, яка ще стримувала.

Передньому це було ясно. Він добре знав, що досить на­важитись комусь одному. Тільки маленький порух - і край.

Від напруження в нього тонко задзвеніло в вухах. Балка хитнулася. Тілом перебіг остюкуватий, лихоманний дрож, і дуже чутно війнуло моторошним запахом тліну.

Зірватись? Тікати?

Але його притьмом наздоженуть. Хай! Краще, коли в боротьбі.

Він тільки обережно, тихцем переступив з лапи на лапу, і дрижаки, метнувшись поза шкірою, болісно збігли в сніг.

Він уже не міг озирнутись, -- навіть боявся зробити бо­дай незначний рух. Він був у полоні табунної, непереможної сили, що напливала на нього ззаду, лягала тягарем, паралізу­вала.

Зігнувшись, сидів він тепер нерухомо. Це поки що впли­вало на тих, які сиділи позаду, силоміць примушувало Їх до такої ж нерухомості.

Він ухопився за останню надію і завмер.

І раптом завив. Тоскно, безнадійно і беззвучно - ніхто не чув. Він сидів мовчазно, як кам'яний. Але, охоплений вели­ким розпачем і страхом, заціпивши зуби, вив.

Він сам собі здавався таким скривдженим, що не міг не ридати, і таким кволим, нікчемним, що хотів, дуже хотів по­кірно припасти до чиїхсь невідомих, могутніх лап і лащитись них, лизати, благати ...

Ніхто не чув, але в нього у вухах грім ко віддавалась луна

_відгук власних ридань і жагучої скарги.

Далі він цього не міг зносити. Він був готовий. Він хотів, щоб швидше це почалося. Йому бракувало слини, щоб ков­тати. В ньому зупинялось серце. Кров глушманно стукала в скроні. Голова ходила ходором. Голова палала.

Коли це шаснуло ззаду й рвучко метнулосЯ повз нього в балку.

Ту ж мить метнувся й він. За ними обома - вся зграя. Це було блискавично.

Він уже мчав навкоси через балку, мчав навздогін за тим із гурту, що вихопився перший. Він уже знав, що це навмисне, що так зручніше нападати заднім на нього ж самого, що він тепер конче мусить наздогнати першого й затопити зуби в його горлянку, бо інакше ось-ось наздоженуть його самого й встрягнуть зубами в його ж власну горлянку.

Поспішай, кому сила! Зловчайсь!

Снігова повідь кипіла, вирувала під лапами. Ковбані місцями були дуже глибокі й доводилось кидатисЬ плавом або рвучко хапатись, як на трясовині.

Снігова повідь одбігала так бистро, кущі йдерева шара­хались так вражено, що здавалось: все довкола зрушило з місця, поспішає, летить ...

Мабуть, ніхто з них ніколи не почував себе таким легким,

спритним, як зараз.

І він, старий вовк, ще ніколи не знавав подібної гонитви.

 

Відстань між ним і тим, що мчав попереду, меншала й мен­шала. Проте він встиг помітити, що відстань між ним і тими, що мчали позаду, теж дедалі меншала.

Ті, що позаду, наближались. Він чув уже Їхнє дихтіння. Вони майже його наздогнали. Таки наздогнали.

Вони порівнялися.

Йдуть поруч.

Поруч.

І вони його не чіпають. Ще не чіпають.

Чому не чіпають?

Як перекотилася перша хвиля страху, він одразу,ніби про­зрівши, догадався, що діється насправді. Він почув поперед себе сильний, привабний запах тварини, почув хвилюючий тріскіт утечі, зрозумів, що вони всі гуртом знову пересліду­ють здобич, яку першим помітив той перший, що рвучко мет­нувся повз нього.

Значить, його таки не зачеплять? Значить, він буде жити?

Буде жити і жерти! Буде жерти! Бо ось уже близько жертва. Уже поміж деревами вона миготіла.

І він, сам собі віри не ймучи, до краю зраділий, збурений, швидше пішов навперейми, - так швидко, що старе його серце ледве витримувало.

Всі чимдуж ішли навперейми, випереджували одне одного, ярливо хапалися, змагалися, поспішали, щоб урвати кращий шматок.

у паморочній спразі, у захваті, в нестямі він майже не ро­зумів, не пам'ятав, що відбувалось далі. Його сліпма кинуло на повалену тушу лісової кози. Його пащека механічно роз­зявилась, і зуби хутко встрягли ...

Яке щастя! гаряче, трепетне м'ясо, гаряча, терпкава кров.

Він конвульсійно Здригнувся, і зуби не хотіли розчепитись. Тим часом інші, одне одного штовхаючи, збиваючи, запопадливо рвалі'І, зажерливо батували, - по­спішай, кому сила! Вони давились, ікали, сласно смоктали об'юшеними мордами гарячу кров, - поспішай!

Він сіпнувся знову, проте не міг розчепити закляклих ще­леп.

Тоді все довкола хитнулось, закружляло, тягарем пішло кудись у прірву, і він також тягарем пішов долі. Десь у гли­бинах, торкнувшись дна, він відчув раптовий і такий страш­ний і такий солодкий біль у грудях, що серце його вже справді не витримало, РОЗІрвалось.

Витріщивши очі, він іще встиг помітити, що розтоплені зорі течуть по небу і краплями падають, падають у сніг. Встиг іще подумати, що треба знову сіпнутись, але не знав, ЩО вже простягається в болючому екстазі, в мертвому похваті.

Він заважав Їм - такий чудний, обважнілий, нерухомий.

Вони щирились на нього, загрожували, навіть кусали.

Котрийсь насмілився і силоміць вирвав той шматок, що застряг у його назавжди заціплених зубах.

 

Гомель, жовтень, 1929 р.

 

 

 

 

Пошук на сайті: