Володимир Малик
Фірман султана
ЧАСТИНА ПЕРША
НА КАТОРЗI
1
Каторга – успадковане турками новогрецьке слово, що означа? загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в кра?нах Середземномор'я брали рабiв, вiйськових бранцiв та злочинцiв, засуджених до найтяжчих робiт. Усiх цих нещасних приковували до лав або ж з'?днували одним суцiльним ланцюгом, пропущеним помiж забитими в кайдани ногами i примкнутим до кормово? i носово? перегородок мiцними хитромудрими замками. Тут, пiдстьобуванi батогами наглядачiв, веслярi беззмiнне сидiли бiля важких довгих весел, тут iли i спали, тут же часто божеволiли або помирали вiд виснаження i хвороб.
Не було страшнiшо? неволi, нiж робота на каторзi. Тому i ввiйшло це слово майже у всi ?вропейськi мови як синонiм нелюдських мук, найтяжчого покарання.
До весла невiльники були прикованi по тро?: скраю вiд проходу – Звенигора, посерединi – Спихальський, а Роман Во?нов сидiв третiм, бiля борту, в темному низькому закутку.
Так ?х посаджено не випадково. Скраю держално весла ма? найбiльший хiд, тому сюди вибирали наймiцнiших невiльникiв, бо тут доводилося прикладати найбiльше сил. Арсен же виглядiв дужим, м'язистим молодиком.
Крайнiм, як правило, найчастiше перепадало вiд наглядача: вони завжди на виду, i кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися вiд його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, i на плечi винуватого зi свистом падав замашний гарапник iз вимочено? в морськiй водi бичачо? шкури.
Коли "Чорний дракон" з Босфору вийшов у море i заколивався на його могутнiх грудях, барабан на палубi забив надсаднiше й частiше. Це був знак гребти дужче, швидше.
Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих туркiв-в'язнiв, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:
– Мiцнiше гребiть, паршивi свинi! Та разом усi – пiднiмай, опускай! Пiднiмай, опускай!
Весла лiтали, мов крила птаха. Монотонне брязкотiли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: вiд свiтанку вже спливло кiлька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував i вистукував – там-та-там, там-та-там!.. Частiше, частiше!.. Вимагав, наказував – греби, греби! Скiльки ? сили в руках – греби! Iнакше…
Свистiв над головами гребцiв гарапник i гаряче опiкав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся i не проявляв належно? старанностi. Наглядач був невблаганний. Вiн сам кiлька рокiв провiв за веслом, сам не раз скуштував безжалiсних ударiв, i тепер, боячись утратити вiльнiше i ситiше життя, намагався догодити капудановi-пашi[1] тим, що примушував сво?х колишнiх товаришiв гребти якомога сильнiше. Його гладке обличчя блищало вiд поту: сонце пiдбивалося все вище вгору, i в тiсному примiщеннi для невiльникiв ставало нестерпно душно. Мало допомагало навiть те, що повiдкривали люки, крiзь якi вряди-годи вривалося трохи свiжого повiтря.
Абдурахман змахнув з лоба краплини ?дко? вологи, блимнув на Звенигору важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зi Спихальським, i дотепна вiдповiдь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася легка усмiшка.
– А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий iшак! Смi?шся?.. О нi, ти в мене працюватимеш як слiд! – зарепетував наглядач i кiлька разiв шмагонув невiльника по плечах.
Гострий, пекучий бiль пронизав козацьке тiло. Звенигора здригнувся. В очах почорнiло вiд образи. Вiн грiб, як i всi, навiть мiцнiше, бо мав набагато бiльше сили, нiж худi, виснаженi раби, що багато часу провели бiля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, вiн, скiльки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотiли кайдани i боляче врiзалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав усю силу, дiстався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого Абдурахмана на вичовгану дерев'яну пiдлогу, – вiн вiдлетiв назад i мiцно стукнувся головою об стiнку.
Це сталося так несподiвано, що невiльники перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помiтно втрачати хiд.
Абдурахман довго лежав без руху, тiльки зiпав широко роззявленим ротом. Потiм застогнав i розплющив очi.
Всi гребцi повернули голови назад i з цiкавiстю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався пiдвестися, але нiяк не мiг i тiльки ошалiло поводив переляканими круглими очима.
– На бога, Арсене, що ти наробив! – вигукнув вражений Спихальський i настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. – Вiн же, холера ясна, тебе заб'? ниньки!
Роман мовчав, але й на його обличчi вимальовувався жах.
Звенигора сiв, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумiв, що треба охолонути, заспоко?тись i щось придумати, бо iнакше Абдурахман i справдi заб'?, засiче гарапником до смертi. Однак жодна путяща думка не лiзла йому в голову. Та й що тут придума?ш? До того ж вiд лютi й хвилювання перед очима все ще плавали червонястi кола.
Тим часом Абдурахман прочумався i поволi, опираючись спиною об стiну, звiвся на ноги. Каламутним поглядом обвiв нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженнi гребцiв. Здавалося, вiн не розумiв, що з ним сталося i чому невiльники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в головi й досi гули джмелi.
Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука мiцно стиснула рукiв'я гарапника.
Вiн ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закiнчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкiрив бiлi зуби.
– Гяурський пес! Невже ти гада?ш, що аллах дарував тобi безсмертя? Ти жорстоко помиля?шся! Твоя смерть – на кiнчику мого гарапника, нещасний! – зловiсне прошепотiв Абдурахман i звiддаля почав люто шмагати Звенигору. – Ось тобi! Ось тобi! Ма?ш!..
Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський i Во?нов зчинили крик. До них при?днались iншi невiльники. Кричали рiзними мовами, бо тут були люди з усiх кiнцiв неосяжно? Османсько? iмперi? та з багатьох сумiжних кра?н.
– Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? – почулося з корми. – Ти забув, як сам сидiв бiля опачини? Чекай – настане i для тебе чорний день!
– Скажений вiслюк!
– Негiдник! Чума б тебе забрала!
– Стамбульський злодюга! Розбiйник!
Образливi вигуки сипалися зi всiх бокiв, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще бiльше розпалювала його, i вiн, оскаженiвши, бив Звенигору смертним бо?м. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупiт багатьох нiг. Кiлька чоловiк швидко спускалися вниз.
– Що тут сталося? Чому не гребуть цi проклятi свинi? – розлiгся гучний владний голос. – Де Абдурахман, гнiв аллаха на його голову!
Абдурахман вiдскочив од Звенигори, виструнчився, зiбгавши в руцi гарапника. З обличчя враз злетiв вираз скажено? лютi. Натомiсть усi побачили, як дрiбно тремтять його колiна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу.
– Невiльники збунтувалися, мiй благодiйнику капудан-паша Семестаф, – пролепетав вiн здерев'янiлим голосом. – ?х пiдбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!
Наглядач тицьнув рукiв'ям гарапника в бiк Звенигори.
Капудан-паша Семестаф спустився з останнього схiдця i зупинився перед Абдурахманом. Це був високий пiдстаркуватий турок з сивуватою бородою i красивим обличчям, якого не мiг спотворити навiть шрам, що червонiв на щоцi. Позаду капудан-пашi стояли два корабельнi аги.
– Хiба у мене на суднi мало батогiв, щоб примусити цей скот працювати як слiд? – похмуро запитав паша Семестаф.
– Я саме цим i займався перед вашим приходом, найяснiший пашо, – вклонився Абдурахман. – Але цей гяур ударив мене в обличчя.
Паша Семестаф глянув на Звенигору. В тому поглядi не було цiкавостi чи теплоти, – так дивляться на рiч, що невiдомо як попала пiд ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.
– Бунт на кораблi кара?ться смертю. Та не станемо ж ми непокiрливого вiслюка карати на горло, – досить для нього кiлькох ударiв гарапника! Тож усипте цьому негiдниковi так, щоб порозумнiшав, але мав силу тягнути весло. В морi менi потрiбнi гребцi живi, а не мертвi!