Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб2262
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб2751
                Сколихнулися і завмерли прямокутники каре, рівні й застиглі, мов витесані із каменю. Блискуча кавалькада придворних і генералів на чолі з імператором рушила вздовж фронту.

                З Пресбурга, під стінами якого відбувався цей парад, висипали тисячі людей, щоб подивитися на незвичайне видовище. З дзвіниці собору святого Мартина долинали звуки дзвонів. Фортеця відсалютувала залпом усіх своїх гармат.

                Леопольд їхав поволі, неуважно поглядаючи на солдатів, що в міру його наближення гучно кричали: «Віваті», — а думав своє. В його серці нуртували суперечливі почуття. Він був гордий з того, що за короткий строк зумів екіпірувати це не таке вже й мале військо. Та разом з тим його холодив бридкий страх при одній думці, що турецька навала затопить Австрію раніше, ніж їй на допомогу прийдуть король польський та німецькі курфюрсти.

                Млявий і бездіяльний від природи, ще не бачачи ворога, він уже боявся його. Із сумом уявив себе в ролі головнокомандувача: повсякденні тривоги й переїзди, походи та бої, відсутність звичних розкошів, якими було сповнене його життя у Відні, в імператорському палаці... Ні, ні! Це не для нього! Йому не потрібна слава воїна — йому потрібний спокій, потрібна упевненість, що турецька шабля чи татарський аркан не торкнуться його шиї, потрібна м'яка перина під боком і вишукана кухня, потрібна, врешті, повсякденна ласка молодої, нині вагітної дружини, імператриці Елеонори... Навіщо йому головнокомандування?

                Поволі, поки їхав полем і, дивлячись на солдатів, уявляв, як багато з них через кілька днів чи тижнів лежатимуть десь мертві, переконувався, що його місце не тут, що найкраще буде негайно, не чекаючи нападу Кара-Мустафи, передати верховне керівництво військами комусь іншому, а самому пересидіти цей неспокійний час у своєму прекрасному благословенному Відні.

                Але кому? Герцогу Аренбергу? Людовіку Савойському? Графу Штаренбергу? Чи генералові Капрарі?

                Ні, ні один з них не підходить! Він вибере найдостойнішого — герцога Карла Лотарінгського, цього мужнього сорокарічного фельдмаршала, досвідченого полководця, що держить сестру імператора. Війна — це його ремесло. Хай він і керує військом! Аж поки не прибуде Ян Собеський, що за договором мас бути головнокомандувачем об'єднаними силами коаліції. Якщо він переможе — слава так чи інакше належатиме імператорові. Якщо програє кампанію — буде на кого звалити вину за поразку...

                Так думаючи і все зважуючи, Леопольд об'їхав полки і раптом круто повернув назад. Почет був здивований: це виходило за рамки церемоніалу.

                Тим часом імператор зупинився перед військами, підкликав до себе Карла Лотарінгського і голосно, щоб чули не тільки генерали з почту, а й солдати та офіцери, сказав:

                — Герцог, майн лібер, я вручаю вам владу над моїм військом. Від цієї хвилини ви головнокомандувач. У ваших руках — доля імперії!

                Карл був вражений цією несподіваною заявою, але вигляду не подав. Тільки поштиво схилив у поклоні голову.

                — Дякую за високу честь, мій імператоре! Моє уміння і моє життя кладу до ніг вашої імператорської величності!

                — Віват! Віват! — пролунало над військом. Леопольд милостиво поплескав знаменитого полководця по плечу і від'їхав з ним убік.

                — Герцог, майн лібер, я наказую вам виступити з військом до Нойгейзелл і взяти цю фортецю, щоб перетнути шлях туркам до нашої столиці.

                — Слухаюсь, мій імператоре!

                — А я сьогодні від'їжджаю до Відня... Бажаю вам успіху, майн лібер!

                — Дякую, мій імператоре!

                Вони сиділи втрьох у краківському палаці: король Ян, королева Марія-Казимира і королевич Яків Собеський. Вікна були відчинені в сад. Потоки яскравого сонячного проміння вривалися разом із пахощами квітучих яблунь у просторе приміщення.

                — Я щойно одержав ще одного листа від імператора Леопольда із запевненням, що він видасть свою дочку від першого шлюбу за Якова, — сказав король. — Породичавшись з імператорським домом, наш син матиме після мене повне право на польську корону... Я — король виборний. Але стану родоначальником спадкової королівської династії Собеських. Польща повинна, зрештою, мати сильну владу! Я скасую право «вето», за яким кожен замурзаний голодранець-шляхтич може своїм єдиним голосом відхилити найкращий закон, і диктуватиму сеймові свою волю. Якщо не пощастить зробити це мені, — зробиш ти. Якове!

                — Слухаю, папа! — схилив у поклоні свою красиву голову юний Собеський, вимовляючи останнє слово на французький лад.

                — Якщо ми спільно з Австрією і німецькими князівствами переможемо султана, ця перемога безмірно зміцнить моє становище в Польщі й серед інших країн. Вже ніхто не скаже тоді, що я, мов дволикий Янус, одночасно дивлюсь в протилежні боки і дякую двом панам — королеві Людовіку за корону, якою буцімто увінчано мене з його ласки, і папі римському як вірний син католицької церкви...

                — Пане Ян, не згадуй короля Людовіка, — заперечила Марія-Казимира. — Ти нічим йому не зобов'язаний. Я не хочу слухати про нього! Той скнара пошкодував для мого батька маркіза д'Ар-кена звання пера Франції, а мені відмовив у королівських почестях, коли я мала відвідати мою колишню батьківщину.

                — Більше не буду, Марисенько, заспокойся! — лагідно промовив король, потискаючи тендітну руку дружини.

                — А проти папи навіть одним словом не можна обмовлятися, — вставив Яків і почервонів, бо вийшло так, ніби він повчає батька, але старший Собеський зробив вигляд, що сприйняв синові слова як належне, і це підбадьорило Якова. — До того ж папа прислав гроші, щоб ми найняли козаків...

                Собеський пожвавішав. Очі його заблищали.

                — Дякую, Якове. Ти нагадав мені, що я повинен перевірити, чи від'їхали наші комісари на Україну. — І він погойдав маленьким срібним дзвоником.

                Увійшов Таленті, чемно вклонився. Як завжди, акуратно підстрижений, напахчений, в гарно пошитому одязі. Собеський знав, що Таленті, папський ставленик, про все доносить Ватіканові, але терпів його і навіть любив за акуратність, старанність і... відданість оскільки такий, напевне, був наказ єзуїтів — в усьому допомагати королеві.

                — Таленті, що чути від Менжинського? Чи він уже добрався до Січі?

                — Мій найясніший пане король, Менжинський вирушив на Україну разом зі своїми комісарами. Мені відомо, що він має побувати у Фастові, Немирові, Корсуні та інших містах Правобережжя. А на Січ поїдуть його комісари пани Порадовський і Монтковсь-кий... Остання звістка від них була з Корця... Вся наша надія на козаків. Вони зараз так зубожіли, що за гроші підуть хоч на край світу!

                — Не тільки за гроші, пане Таленті, — м'яко заперечив король. — Я знаю козаків: з турками вони ладні битися й задаром бо дуже вже ті допекли їм... Але, звичайно, від плати та військової здобичі не відмовляться. Я теж маю велику надію на них. Інакше ні з ким буде йти в похід!

                — Якщо не рахувати загону князя Любомирського... — почав було секретар, але король перебив його.

                — Не рахувати. То наймане військо, його утримує австрійська казна.

                — Тоді ми зуміли екіпірувати лише чотири тисячі народової кавалерії, ваша вельможність, — не підвищуючи голосу, закінчив Таленті. — Інші кілька тисяч — то обірвані, майже беззбройні хлопи, а не військо.

                Собеський гірко усміхнувся, закотив очі під лоба. Сплеснув руками.

                — О матка боска! До чого дожилися ми! Польща може виставити супроти такого могутнього ворога лише кілька тисяч воїнів! А де ж шляхта? Де посполите рушення?

                — Багато хто з вельможних панів заявляє, що ця війна потрібна одному панові Собеському, тож хай він і воює...

                — Одному Собеськомуі Ви чуєте?! — вигукнув король. — Ніби я дбаю тільки про власну безпеку, а не про безпеку всієї Речі По-сполитоїі Будемо сподіватися, що Менжинський набере козаків набагато більше. Прийдуть підкріплення з Білої Русі й Литви... Але ж за угодою Польща повинна виставити сорок тисяч!

                — Австрійський посол Зеровський уже запитував, коли ваша вельможність зможе виступити в похід. Цісар жде, що ви прибудете під Відень не пізніше кінця серпня.

                — З чим же виступати? — схопився на ноги Собеський. — Піхоти немає!

                — Смію зауважити, ваша вельможність, козаки — то найліпші піхотинці, — вставив королевич Яків і знову спалахнув, мов дівчина.

                — Так, — погодився король, — але коли ж вони прийдуть? А мені потрібне військо вже сьогодні. Артилерії ми не маємо зовсім. Нашкрябали якихось нікчемних двадцять вісім гармат. Сором який!

                — Яне, не хвилюйся. — Підійшла королева і поцілувала Собеського в щоку. — Все владнається... Пан Станіслав обіцяв привести з воєводства Руського ' кілька тисяч вояків...

                — Пан Станіслав, пан Станіслав! — люто вигукнув король, зачеплений за живе згадкою дружини про її, як подейкують, коханця. — Яблоновський на сеймі, пані, наклав у штани, то тепер старається... Але його дві чи три тисячі — то мала допомога королеві польському!

                Ображена Марися надула губки. Почервоніла.

                — Фе, пане! Що за хлопські вислови вживаєте ви при дамі! Собеський схаменувся і ласкаво поплескав дружину по щічці.

                — Перепрошую, хай пані не ображається: мені зараз нелегко... Щоб зам'яти незручність, на допомогу поспішив Таленті.

                — Ваша королівська ясновельможність, папський нунцій Паллавічіні передав думку папи про потребу залучити до коаліції Російську державу...

                Собеський здивовано підвів брови. Ця звістка вразила його.

Пошук на сайті: