Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 37)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3369
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб3566

                — Гадаю цей полячок буде вельми задоволений моєю милістю: я дарую йому будинок у старому місті, поблизу собору святого Стефана, а також увесь запас кави, захоплений у турецькому таборі. Він нікому, виявляється, не потрібен. Там його, як кажуть, сотні мішків... Майже всі пивоварні в Австрії зруйновані противником, пива обмаль, — тож хай ваш Кульчицький у подарованому будинку відкриє кав'ярню і привчає моїх підданих до цього смачного і корисного напою!

                Штаренберг скривився, хотів було заперечити, сказавши, що жоден австрієць у житті своєму ще ні разу не випив жодної чашечки кави, за винятком хіба самого імператора та його сім'ї, а тому навряд чи матиме Кульчицький з цього дарунка який-небудь зиск. Та побоявся розгнівати імператора і промовчав...

                Карл Лотарінгський, як почесний гість верховної ради, тримався з гідністю, жартував, усміхався, але Штаренберг бачив, як він глибоко вражений тим, що його обійшли нагородами й почестями. Тільки великосвітське виховання та природжене почуття гумору допомогли герцогові приховати образу і не подати виду, як зараз у нього гірко на душі.

                Всі бачили і розуміли цю несправедливість, але ніхто не насмілився вказати на неї імператорові. Ніхто не хотів у час загального тріумфу з приводу небаченої і, нічого гріха таїти, мало сподіваної перемоги над величезним військом Кара-Мустафи потрапити в немилість.

                Нарешті постало питання, як відзначити Яна Собеського.

                — Я послав до нього ад'ютанта і повідомив, що хочу зустрітися з ним завтра і подякувати йому за його ратні труди, — сказав Леопольд. — Але як прийняти переможця?

                — З відкритими обіймами! — вигукнув прямодушний Карл Лотарінгський. — Як же можна інакше? Він урятував Відень і всю Австрію!

                Леопольд нахмурився.

                — Я не можу удостоїти його імператорських почестей: я імператор по роду, спадковий, а він король виборний. Різниця, як бачите, велика!

                — Але ж він не шкодував життя і життя свого сина за імперію вашої величності! — не здавався Карл Лотарінгський. — Зі шпагою в руці він ішов попереду війська, показуючи приклад безстрашності і самопожертви!

                Леопольда пересмикнуло. Здається, це натяк на те, що сам імператор під час облоги і генеральної битви відсиджувався в Пассау та Лінці?

                — Ми достойно подякуємо нашому братові, королеві польському, — заявив він, щоб припинити цю неприємну розмову.

               

                               13

               

                Війська вишикувалися на Еберсдорфській рівнині, за півтори милі од Відня. На правому фланзі стояли австрійці й німці, на лівому — поляки й козаки. Собеський зі своїми гетьманами був при війську.

                Леопольд у супроводі почту на тонконогому, красивому, білої масті коні виїхав із Швехатських воріт і попрямував до центру війська, де стояла група вершників на чолі з королем Речі Посполитої.

                Коли він проїхав половину дороги, йому назустріч рушив у супроводі сина Якова, сенаторів та гетьманів, німецьких курфюрстів та герцога Лотарінгського Ян Собеський.

                Імператор і король з'їхалися посередині широкої рівнини. За ними стали: за спиною імператора — його почет, за спиною короля — воєначальники.

                Не злазячи з коня, Леопольд виголосив на латинській мові коротке вітання королеві з приводу перемоги і потиснув йому руку. Промова була суха, без емоцій, без тієї теплоти, на яку сподівались і король, і союзні полководці, ніби йшлося не про славну вікторію, а про якусь просту, буденну подію. Та й тривала вона якихось три чи чотири хвилини.

                Польські сенатори з подивом і обуренням переглянулись, почали багровіти. Таке вітання скидалося на мало приховану зневагу.

                Німецькі курфюрсти були ображені ще більше, ніж поляки: імператор не сказав у їхню адресу жодного привітного слова, подякувавши загалом «німецьким друзям», котрі «допомогли» австрійцям розбити ненависного ворога.

                Було схоже на те, що австрійський двір навмисне хоче применшити значення вкладу союзників у спільну перемогу.

                Жодним словом не обмовився Леопольд про Карла Лотарінгського, ніби то не він очолював австрійську армію. Герцог кусав губи: це була пряма образа й зневага!

                Ян Собеський — теж на латині — привітав імператора з перемогою, відзначив героїзм і самопожертву воїнів, військове уміння полководців, зокрема герцога Лотарінгського, а потім додав:

                — Ваша величність, користуючись нагодою, хочу представити вам мого сина Якова, котрий проявив немалу доблесть, не раз обагривши в жорстоких сутичках свою шпагу ворожою кров'ю. Я горджусь таким сином!

                Король ждав, що цісар у присутності австрійської знаті й німецьких курфюрстів, а також у присутності польських сенаторів обніме королевича, обласкає його і привітає як майбутнього зятя.

                Але цісар не промовив жодного слова і тільки ледь помітно кивнув головою, ковзнувши холодним, байдужим поглядом по спаленілому обличчю молодого Собеського.

                Король почув у себе за спиною грізне покашлювання братів Сапег і незадоволене сопіння Станіслава Яблоновського. А козацький полковник Семен Палій, не стримавшись, упівголоса вилаявся по-українськи, сподіваючись, що ніхто не зрозуміє:

                — Ото цабе, хай йому чорт! І де воно було, коли тут гриміли гармати?

                Образа стиснула серце Собеському. Він зараз просто ненавидів випещене, пихате обличчя Леопольда. «Нікчема! — подумав зі злістю, що ось-ось могла злетіти гострим словом з уст і зіпсувати всю урочисту церемонію. — Боягуз нещаснийі»

                Але розсудливість перемогла. Він стримався від вибуху гніву і холодно промовив:

                — Ваша величність, мабуть, бажає побачити мою армію? Ось мої гетьмани — вони вам її покажуть! — 3 цими словами повернув коня і в супроводі сина поскакав геть.

                Імператор теж торкнув коня і поїхав уздовж фронту. Два наступні дні в союзних військах панував пригнічений настрій. Польські сенатори, магнати і навіть рядові жовніри відверто обурювалися негідною поведінкою австрійського цісаря, вимагали від короля негайно повертатися на батьківщину.

                Курфюрст саксонський підняв по тривозі свої війська і рушив додому. Баварці й франконці вагалися.

                Тільки Ян Собеський, розумом угамувавши гнів, що клекотів у серці, непохитно стояв на своєму: наздогнати Кара-Мустафу і добити його!

                — Панове, — доводив він шляхетному панству, — ми воювали не за цісаря, а за Річ Посполиту! Ми воювали за Відень, щоб Кара-Мустафа не стояв під Краковом або під Варшавою! Хіба це вам не зрозуміло?.. То чому ж тоді, коли візир ще має величезне військо і збирає його, добре потріпане і нажахане нами, біля Буди, щоб цього разу, може, ринутися в Польщу, ми повинні спокійно повертатися додому? Ні, ворог у паніці — треба його добити! На цьому я стояв і стоятиму! Візир ще страшний своєю силою, і якщо ми дамо йому час зібрати своїх недобитків в один кулак, т0 зробимо непоправну помилку і перед ойчизною, і перед майбутніми поколіннями, які, народжуючись рабами, проклинатимуть нас за те, що ми, маючи змогу, не добили ворога!

                Йому пощастило переконати воєвод і сенаторів, і ті почали готуватися в похід, щоб наздогнати Кара-Мустафу.

                В день виступу від цісаря прискакав гонець. Він привіз листа, в якому Леопольд вибачався за свою нетактовність, і передав дорогоцінну шпагу королевичу Якову Собеському.

                Польське військо вирушило на Пресбург, де з'єдналося з великим загоном козаків, приведених Куницьким, а звідти, діждавшись Карла Лотарінгського, — до Грана. Там, як доносили вивідачі, турки перейшли на лівий берег Дунаю і зайняли передмостове укріплення в Парканах.

               

                               14

               

                — Арсене, холеро ясна, ти став справжнім багатієм! — гримів Спихальський, переходячи разом з козацьким товариством з однієї кімнати будинку, подарованого цісарем, до іншої. — От би тобі така хата у Фастові!

                Дім справді був чималий. Штаренберг од імені імператора вручив герою Відня ключі від нього. З турецького табору австрійські солдати привезли увесь запас кави, залишений турками, — кілька сотень мішків — і склали в підвалі й тилових кімнатах першого поверху.

                Арсен підсміювався. Що він робитиме і з будинком, і з кавою?

                Іваник розв'язав один мішок — зачерпнув у жменю коричневих зерен, сипнув кілька у рот. Сплюнув.

                — Тьху, яка гидота, знаєш-маєш! Коли б тому цісарю заціпило, як він додумався нагородити тебе. Арсене, отаким чотзна-чим! Не міг відміряти ківш золотих! Сам сидів, коли ми кров проливали, за тридев'ять земель од Відня й одержав три мільйони гульденів! А герою Відня — на тобі, небоже, що мені негоже!

                — Не кажи, Іванику! — заперечив Арсен. — Ось ми зараз із Яном Кульчеком зваримо каву — спробуєш. Турки не дурні. У них на кожному розі кав'ярня, а кава — божественний напій. — І звернувся до Кульчека:— Яне, приведи полоненого! Мені здається, він мастак на всі руки. Тож, напевне, і каву вміє варити.

                Кульчек привів полоненого турка. Високий, худий, горбоносий, він злякано вступив до великої кімнати, де за столом порозсідалися на м'яких стільцях козаки. Побачивши огрядного, грізного на вигляд Метелицю і не менш грізного Спихальського, що настовбурчив проти нього свої гострі вуса, турок затремтів, мов осиковий листок.

Пошук на сайті: