Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Andriy_malishko_prometey.docx)Andriy_malishko_prometey.docx33 Кб821
Скачать этот файл (Andriy_malishko_prometey.fb2)Andriy_malishko_prometey.fb235 Кб536

 

АНДРІЙ МАЛИШКО

ПРОМЕТЕЙ

 

Як зараз бачу: з-за ріки —

Дві кручі, наче маяки;

Одна зелена, чорна друга.

Чи літнє сонце, чи зав’юга, —

Вони стоять собі віки.

 

На чорній кручі чорний дуб,

Як добрий воїн-вітролюб,

Весь посмаглілий, обгорілий,

Стоїть на кручі потемнілий.

Кому б сказати все? Кому б?

 

А тиха пристань ожива:

В артілях виспіли жнива,

Вантажать динь багряні кулі.

І кавуни лежать поснулі.

За човном човен підплива.

 

Од цигарок снується дим,

І пахне житом молодим,

І рибним виловом багатим,

Сухим засмоленим канатом

І тютюном, як спирт, міцним.

 

Чому ж та круча нависа?

Чому лиш чебер та роса

Лежать на схилі одиноко

І стовбур спалений високо,

Як меч, ввігнався в небеса?

 

І

 

Отож на пристані, як сон

Зморив, узяв собі в полон

Артіль вантажників і тиша,

Замків закованих міцніша,

Лягла на кручі й на затон,

 

П’ятірка сивих плотарів

Сиділа в тінях яворів.

Варили кашу на триніжку,

А молодий козячу ніжку

Смоктав і річ сповага вів.

 

Я теж підсів до них...— тоді

Дощі пройшли і на воді

Ще хвилі в’юнились, ще зорі

Стояли тихі та прозорі,

Як перші маки молоді.

 

Ще вечір спав в очеретах

І полохливий мокрий птах

Шукав гнізда. Об тій годині

Знайшли їх трьох в оцій долині:

Один юнак, а два — в літах.

 

Знайшов їх хлопчик із села

Із нашого. Смертельна мла

Ще молодого не зв’ялила,

А двох старіших обпалила,

Холодні очі сповила.

 

Вони уткнулися в пісок,

Немов заснули на часок,

І землю гріли під собою,—

Шматок землі, одбитий з бою,

Плацдарм — на метр а чи на крок.

 

То добре — німців ні душі.

Шумлять пошерхлі комиші.

Бійців тих два, прийнявши муку,

Плече в плече, рука на руку

Лежать. Видать, товариші.

 

А третій попросив води,

Хлопчині каже: — Підведи,

Я ще живий, підходь-но ближче.—

Його сховали на горище,

І ранок змів його сліди.

 

То був юнак не з ближніх міст,

Чи комсомолець, комуніст,—

Ніхто не знав. Знайшли солдатом,

То вже й мовчок. Немов за братом,

За ним дивились. Падолист

 

Іще не вийшов із дібров,

Ще жовтень літа не зборов.

І в ті години, ясні й гожі,

Юнак вже зводивсь насторожі,

Відчув живу, гарячу кров.

 

Кажу, він був не з ближніх сіл,

А десь з Смоленщини, де стіл,

І хата, й люди — всім привітні,

Зайди у лютому чи в квітні,

То хліб і сіль — завжди навпіл.

 

І в нас, і в них — цвіте в маю,

Жита одні, в однім краю,

А вечорами — хлопців гулі,

А влітку в них такі ж зозулі

Кують в дубовому гаю.

 

Дніпро із їхніх шум-борів

Тече до нас. А в матерів

Такі ж смугляві, чесні руки,

А в довгі дні боїв і муки

І їхній край, як наш, горів...

 

Отож у темінь зорову

На в’ялу, скошену траву

Його поклали у стодолі,

Забинтували груди кволі.

Нічого,— каже,— оживу.

 

Неначе з тяжкого труда,

В пилу сорочка — аж руда.

А він хазяйці: — Що там, мати?

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>