Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 11)

    Іванові та­ка спра­ва наб­рид­ла, і він, не ви­пус­ка­ючи Да­ру­си­ної ру­ки, пря­мим хо­дом відчи­нив двері од­но­го з кабінетів. Мо­ло­дий док­тор у біло­му ха­латі, усміха­ючись у рідень­кий вус, дов­го ди­вив­ся на чуд­ну па­ру, а далі ска­зав:

    - Слухаю вас, ша­нов­ний.

    - Вона не німа, - роз­вер­нув­ся Іван до Да­русі і май­же си­ломіць по­са­див її на стілець нав­п­ро­ти док­то­ра.

    - Але во­на не го­во­рить. Я хо­чу, що­би ви так зро­би­ли, щоб во­на мог­ла го­во­ри­ти. Бо її бо­лить го­ло­ва від то­го.

    - І пок­лав на стіл док­то­рові дві дрим­би і но­вень­кий шес­тиг­ран­ний на­пиль­ник.

    - Та-а-ак… - док­тор ус­тав із-за сто­лу і сів - коліно в коліно - пе­ред Да­ру­сею. - А ти хто? - за­пи­тав Іва­на.

    - Як хто? Лю­ди­на! Іван! - зди­ву­вав­ся Цви­чок. -Ви дивіться на неї, а не на ме­не. Я хоч і ли­хо, бо маю при­рос­лий язик, але го­во­рю, а во­на все ро­зуміє, і чує, але мов­чить. А ви, роз­ка­зу­ва­ли лю­де, маєте тут якийсь гіпноз… або щось виріжте їй, бо ме­не мо­же не ста­ти, то хто їй по­мо­же?..

    Далі мож­на не роз­ка­зу­ва­ти, бо мо­ло­дий док­тор був ра­йон­ним інфекціоністом і дієто­ло­гом в одній особі. В Да­ру­си­ну спра­ву він і не ду­мав вни­ка­ти, а особ­ли­во, ко­ли на йо­го за­пи­тан­ня, чи бу­ли во­ни в психлікарні, Цви­чок плю­нув док­то­рові під но­ги «Тобі са­мо­му тре­ба у психлікар­ню». Бу­ли ці двоє з іншо­го ра­йо­ну і навіть з іншої об­ласті. До то­го ж до­ку­ментів при собі не ма­ли. Да­ру­ся ди­ви­ла­ся на док­то­ра ве­ли­ки­ми ро­зум­ни­ми очи­ма - і йо­му зда­ва­ло­ся, що во­на са­ма йо­го гіпно­ти­зує, а те­пер по се­лах хо­дить пов­но ци­ганів і вся­ких шар­ла­танів, що ду­рять лю­дям го­ло­ви, де лиш мо­жуть, а в ки­шені док­то­ра бу­ла ціла зар­п­ла­та. Нев­ро­па­то­лог на той день був вихідний. Ото­ла­рин­го­лог - у відпустці. Ото док­тор узяв од­ну Іва­но­ву дрим­бу, бо й сам умів на ній гра­ти, іншу ра­зом з на­пиль­ни­ком пок­лав йо­му в ки­ше­ню фра­ка, засміяв­ся і ска­зав:

    - Продавай ліпше дрим­би, Іва­не… Тут з те­бе ко­ристі більше. А ця, - по­ка­зав паль­цем на Да­ру­сю, - німа. І не мо­роч їй го­ло­ву. - І док­тор пок­ру­тив паль­цем ко­ло скроні: - Во­на сла­ба на го­ло­ву так са­мо, як і ти, чо­ловіче. І тут їй ніхто не по­мо­же. І не по­мо­же ніде.

    - Курва ма­ма ва­ша бу­ла! - кри­чав док­то­рові у очі Цви­чок. - Як ви її не хо­че­те лічи­ти, то я сам бу­ду лічи­ти, а вас най совість за­му­чить, як ос­тат­ну нен­зу… Не­дар­ма лю­де про вас не­доб­ре ка­жуть. Де­ко­ли лю­де про та­ких, як ви, ка­жуть прав­ду… Зос­та­вай­те­ся здо­рові, але пам'ятай­те, що у вас є діти і вну­ки. І ви не га­ран­то­вані, що з ни­ми та­ко­го не бу­де. - Та й хряс­нув две­ри­ма так, що во­ни зно­ву відкри­ли­ся.

    …А по Петрі че­рез Іва­на з Да­ру­сею зно­ву ста­ло се­ло з ніг на го­ло­ву: Вар­ва­ра, до якої при­пе­ча­та­лось прізвись­ко Злодійка, ма­ло не від ха­ти до ха­ти но­си­ла но­ви­ну - аж да­ви­ла­ся від не­тер­п­ляч­ки.

    - Свят-свят-свят… во­ни, кум­ко злот­на, голі-голі-сінькі по­се­ред ночі про­ти міся­ця у теп­личці ку­па­ють­ся і не всти­да­ють­ся, що се­ло спить… а во­ни се­ло пап­лю­жать… і тир­лу­ють­ся, пев­но, у воді… ма­ло їм ха­ти… не­ма на них міліції… лю­ди добрі, хто та­ке у наш час видів?!

    - А вам, Вар­вар­ко, не встид­но но­ча­ми до ку­ма Пет­ра хо­ди­ти, ко­ли під бо­ком чо­ловік є? Як­би ви не шас­та­ли ку­да не тре­ба, а три­ма­ли­ся ха­ти, - то й не виділи би то­го, чо­го, мо­же, й не бу­ло…

 

***

 

    …А БУ­ЛО ТАК. До­ди­вив­ся Іван, що Да­ру­сю від сла­бос­ти во­да ря­тує, що не раз мок­не во­на по коліна в ріці - аж шкіра на но­гах мор­щить­ся, як су­ше­ни­ця після коптіння на воз­ниці, і за­ду­мав­ся. Ду­мав-ду­мав - і на­ду­мав.

    Удосконалив про­цес, ска­за­ли б сьогоднішні ро­зум­на­ки.

    Якоїсь то ночі, ко­ли се­ло хропіло на повні гру­ди, і навіть пси придріма­ли в ха­ла­бу­дах, узяв Іван Да­ру­сю за ру­ку та й пішов з нею до теп­лич­ки.

    Круглий місяць висів над во­дою і відби­вав­ся в гус­тих вер­бо­ло­зах, зах­ли­на­ли­ся співом трав'яні ко­ни­ки, кря­ка­ли і лу­па­ли очи­ма го­лубі і зе­лені жа­би - і Цви­чок, роз­дяг­нув­шись на­го­ло, але прик­рив­ши свою сра­мо­ту до­ло­нею, шу­бов­с­нув у теп­лу, як мо­ло­ко з-під ко­ро­ви, во­ду. Пла­вав не ду­же зграб­но, але пла­вав. Далі, сто­ячи до пу­па у воді, ти­хо пок­ли­кав Да­ру­сю:

    - Ходи сю­да і не бійся. Роз­би­рай­ся - і йди у во­ду вся, аж до го­ло­ви. Бу­деш видіти - це тобі по­мо­же, - і роз­вер­нув­ся спи­ною до бе­ре­га, щоб не всти­да­ти бідну Да­ру­сю, яка вже три­ма­ла в ру­ках спідни­чи­ну.

    Даруся зай­ш­ла у во­ду в жіночій майці на ши­ро­ких шлей­ках. Ко­ли во­да сяг­ну­ла колін - зу­пи­ни­ла­ся.

    Іван ди­вив­ся і мов­чав.

    Постоявши, Да­ру­ся пішла далі.

    Іван ру­шив на­зустріч, аж по­ки во­да не сяг­ну­ла йо­му гру­дей.

    Вони так і сто­яли - обоє по гру­ди у воді, нав­п­ро­ти од­не од­но­го, з ви­тяг­ну­ти­ми впе­ред ру­ка­ми, ніби ма­ли намір ки­ну­ти­ся од­не од­но­му в обійми.

    Місяць тремтів на срібній во­дяній доріжці між ни­ми, вітер ти­хо беш­ке­ту­вав у траві - а Іван вів за ру­ку Да­ру­сю, аж по­ки во­да не діста­ла­ся їхнього підборіддя.

    - Видиш, як доб­ре? А те­пер тро­хи по­бов­тай­ся, так, як я, сю­да-ту­да… І не бійся - я те­бе три­маю. Чуєш, як лег­ко? А те­пер за­нур­ся з го­ло­вою… ота­ко-о-о… -фир­к­нув, спльову­ючи во­ду че­рез ніс і рот. - На­мо­чи го­ло­ву… отак… усю… іще на­мо­чи… Бо­же, яка ти ро­зум­на, Да­ру­сю…

    А на бе­резі Іван вгор­нув їй но­ги і плечі, роз­че­сав ру­ка­ми во­лос­ся, роз­тер ру­ки, щось по­ду­мав і ши­ро­ки­ми кро­ка­ми май­же побіг до дов­бан­ки з пит­ною во­дою.

    Люди добрі… Як доб­ре, що іноді в житті трап­ля­ють­ся миті, про які не знає жод­на ду­ша, окрім тої, що своїми ру­ка­ми тво­рить ту мить!..

    Іван но­сив із дов­бан­ки жме­ня­ми здо­ро­ву, хо­лод­ну во­ду і на­пу­вав Да­ру­сю, як ма­лу ди­ти­ну, не да­ючи жодній краплі роз­ли­ти­ся, щоб не хо­ло­ди­ти її гру­ди.

    … А вдо­ма ста­ло­ся те, що ма­ло би ста­ти­ся в та­ко­му ви­пад­ку між здо­ро­вим чо­ловіком і здо­ро­вою жінкою.

    Проте Іван знав: Да­ру­ся ро­зум­на, та не зовсім здо­ро­ва.

    І він зро­бив те, що, на йо­го дум­ку, не мог­ло пош­ко­ди­ти.

    Мало не до са­мо­го ран­ку (скільки тої ночі в Петрівку) го­ла Да­ру­ся ле­жа­ла по­верх теп­лої хус­т­ки, роз­с­те­ле­ної Іва­ном на ков­д­ру, а він ди­вив­ся на неї - і лед­ве не пла­кав, нашіпту­ючи на ву­хо якийсь та­кий чуд­ний вінег­рет зі слів, схлипів, зітхан­ня і зой­ку, що той, хто не нав­чив­ся ро­зуміти та­рах­котіння Цвич­ко­во­го язи­ка між яс­на­ми і піднебінням, по­ду­мав би, що він співає крізь скрегіт зубів.

    - Ти дівка, Да­ру­сю? - пи­тав у очі, а далі, опус­ка­ючи пог­ляд, сам собі відповідав. - Дівка, ади, які кор­тяч­ки на чолі по­вис­та­ва­ли. Але тобі лю­би­ти­ся з чо­ловіком не мож­на. Чуєш? Не мож­на. Тре­ба, але не мож­на. Ди­ви­ся, аби ти не ку­пи­ла­ся на му­жеські ру­ки. Во­ни такі, за­ра­зи, - прис­та­нуть до… - хотів ска­за­ти «до каліки», але при­ку­сив язи­ка, - до чес­ної дівки, і не по­див­лять­ся, що бідна си­ро­ти­на. Ще й ди­ти­ну зроб­лять.

    Я би й сам зро­бив тобі ди­ти­ну. Зро­би­ти? Ди­ви­ся, яке у те­бе ту­ге че­ре­во. - Об­во­див до­ло­нею живіт. -Доб­ре би но­си­ла ди­тин­ку, та й на ста­рості во­дич­ки бу­ло би ко­му при­нес­ти… Але ні, не бу­ду тобі ди­ти­ну ро­би­ти. Як ти її вчи­ти го­во­ри­ти бу­деш? Ме­не якийсь шляк тра­фить, а ди­ти­ну за­бе­руть в інтер­нат. Бу­де си­ро­та. Не тре­ба. Я зроб­лю ди­ти­ну другій… Дурній якійсь. Але не тобі… Слу­хай ме­не, Да­ру­сю, доб­ре. Ти все ро­зумієш, то слу­хай: сто­ро­ни­ся чо­ловіків.

    Боже-Боже… А як прий­де тобі хіть? А я від те­бе піду? Я не мо­жу жи­ти вічно, мо­жу вмер­ти а хоч би зав­т­ра, що ти бу­деш ро­би­ти? Ні, ли­шай­ся дівкою до смер­ти… це не є встид­но.

    …А ти здо­ро­ва. Не слу­хай ніко­го. Ти здо­ровіша від усь­ого се­ла це­го дур­но­го. Але я не хо­чу ма­ти за те­бе гріх, бо ти круг­ла си­ро­та і судь­ба твоя не­щас­ли­ва. Ти судь­бою по­ка­ра­на… А як від чо­ловіка прий­де охо­та на те­бе, то мо­жуть пус­ти­ти по ру­ках… ні, ліпше тобі не зна­ти чо­ловіка…

    Видиш, мені жінки не ду­же згус­та тре­ба. А тобі би чо­ловіка та­ки тре­ба, що­би кров не зат­руїла­ся. Але я не хо­чу, аби ти без ме­не ви­ла, як ра­не­на вов­чи­ця. А дру­гий те­бе обідить… точ­но обідить…

    …Хтозна… мо­же, са­ме так виб­рані при­ро­дою чи Бо­гом лю­ди ста­ють пси­хо­те­ра­пев­та­ми, во­рож­би­та­ми, про­вид­ця­ми, свя­ще­ни­ка­ми, бла­жен­ни­ми, бо­го­ма­за­ми? Са­ме в такі хви­ли­ни, ко­ли щи­ро ба­жа­ють лю­дині доб­ра і до­по­мо­ги, самі вірять у них і та­ки да­ють зцілен­ня?!

Пошук на сайті: