А тут, на цвин­тарі, та­то ро­зумів Да­ру­сю і роз­ка­зу­вав їй, роз­ка­зу­вав. Як жи­ти, терпіти, не зга­ду­ва­ти, пе­ред людь­ми не со­ро­ми­ти­ся, про­ща­ти нав­мис­не і не­нав­мис­не зло. Во­на тут усе ро­зуміла. Геть чис­то все, до най­мен­шої дрібнич­ки, а вер­та­ла домів - і все розліта­ло­ся, ніби ви­сох­ла сос­но­ва ши­шеч­ка, - і ве­ли­кий чор­ний сум зно­ву по­би­рав її го­ло­ву. І тоді во­на сумніва­ла­ся: а мо­же, й справді дур­на. Не со­лод­ка, а лиш дур­на?…

    Бо як тільки вер­та­ла до­до­му, та­то при­хо­див у сни і му­чив Да­ру­сю не­са­мо­ви­то. Цілу ніч сто­яв на две­рях, не пе­рес­ту­па­ючи по­ро­гу, чор­ний, не­го­ле­ний, об­дер­тий, з прос­тяг­ну­тою ру­кою і про­сив мо­ло­ка. Во­на хотіла ка­за­ти, що все мо­ло­ко, всю сме­та­ну, і сир, і мас­ло, яке пря­та­ла міся­ця­ми, во­на відда­ла йо­му вчо­ра, - але язик був німий, лиш ру­ки літа­ли над ліжком у відчаї, як во­ро­ни, так що на ра­нок са­ма не ро­зуміла, хто їй так пе­ре­ко­лош­ма­тив постіль.

    Розбита, із за­па­ле­ни­ми очи­ма, Да­ру­ся на ра­нок біга­ла від ха­ти до ха­ти, но­си­ла по­рожнє гор­нят­ко із сліда­ми мо­ло­ка на денці, по­ка­зу­ючи йо­го пе­ред очі ґазди­ням.

    - Почалося… - хрес­ти­ла­ся мов­ч­ки Марія, до якої Да­ру­ся зав­ж­ди при­хо­ди­ла пер­шою.

    - Треба бу­ло ду­ма­ти… - вар­ня­кав Слав­ко, як­що був удо­ма. А ко­ли був удо­ма - то зав­ж­ди п'яний.

    - Заткайся, зат­ка­ла би тя ли­ха го­ди­на! Не ви­диш, ле­дя жи­ва хо­дить…

 

***

 

    ВОНА ВСЕ те чу­ла і все ро­зуміла. Але як їй ска­за­ти, що во­на не­вин­на? Що, зак­ли­ка­ти їх усіх на цвин­тар і ска­за­ти?! Та Да­ру­ся знає: окрім як з та­том, во­на вже ні з ким у житті не за­го­во­рить. І навіть не вис­повідаєть­ся пе­ред тим, як бу­де зби­ра­ти­ся по­за Йор­чи­ху.

    …Несла мо­ло­ко, кис­ляк, сме­та­ну, сир - усе зси­па­не і зби­те в од­ну трилітро­ву бан­ку - кла­ла ко­ло хрес­та і ди­ву­ва­ла­ся нес­ка­зан­но: від учо­рашніх її по­поїдків справді ма­ле що ли­ши­ло­ся. Та­то та­ки ли­шав­ся го­лод­ний.

    Коли се­ред ночі її бу­ди­ла прос­тяг­ну­та та­то­ва ру­ка, зна­ла, що че­рез день-два поч­не боліти го­ло­ва. Бра­ла чис­тенькі хус­точ­ки, ба­ноч­ку із бор­су­ко­вим са­лом, сірник і свічку - і кла­ла на лав­ку ко­ло ліжка. Іще хо­ди­ла дов­к­руг го­ро­ду, іще сікла тра­вич­ки оди­нокій своїй курці, а вже чу­ла, як тонкі жа­лючі п'явки впи­ва­ють­ся в тім'я, ніби прос­вер­д­лю­ють йо­го. І що­ра­зу во­на ду­ма­ла, що то, мо­же, прий­ш­ла і її по­ра…

    На ра­нок Марія зна­хо­ди­ла Да­ру­сю із впо­ви­тою п'ятьма хус­т­ка­ми го­ло­вою, відвер­не­ною до стіни, із зем­лис­тим об­лич­чям, про яке годі бу­ло ска­за­ти, чи то об­лич­чя мер­ця, чи жи­вої лю­ди­ни…


 

ІВАН ЦВИЧОК
 

ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ

 

    - Марійо, ска­жу вам од­но: як не­ма щас­тя змал­ку…

    - Це ви про що, Вар­вар­ко?

    - Про що… Про ко­го! Про со­лод­ку Да­ру­сю і про Іва­на Цвйчка. По­дивіть­ся ли­шень на цих двох не­щас­них, - ки­ває по­че­рез пар­кан у сусідський двір. - Хай Бог ми­лує від та­ко­го го­ря… Го­ло­ву до го­ло­ви при­ту­ли­ли та й німу­ють обоє, і на на­ро­маль­них лю­дей не зва­жа­ють…

    - Хтозна, Вар­вар­ко лю­ба, які во­ни те­пер: щас­ливі чи не­щасні… хтоз­на… Мо­же, в то­му щось є, що си­дять собі отак - і світ їх не об­хо­дить…

    - Та чи ви й собі здуріли, Марійо, та­ке ка­жу­чи?! Хіба на­ро­маль­на лю­ди­на бу­де ота­ко сидіти по­се­ред біло­го дня і слу­ха­ти, як дур­ний у дрим­бу грає?

    - Може, й здуріла. Хто знає, ко­ли лю­ди­на дуріє… Але пе­ре­беріть пам'ять - і зга­дай­те собі, ко­ли ви отак сиділи із своїм гос­по­да­рем - го­ло­ва в го­ло­ву, - а він вам у дрим­бу, а не на нер­вах, грав?!

    - Таке пи­таєте!.. Гос­по­дар не для то­го, що­би у дрим­бу жінці гра­ти.

    - Як ска­за­ти, Вар­вар­ко лю­ба…

    - Я вид­жу, Марійо, ви ко­ло цих двох і собі якась як прич­ме­ле­на ста­ли. Во­но й не див­но: сусідство…

 

***

 

    …ПРИСТАВ був до со­лод­кої Да­русі жи­ти Іван Цви­чок - чуд­ний та дур­ну­ва­тий, як вва­жа­ли в селі, чо­ловік - зай­да.