А Ку­ри­ки зби­ра­ли­ся дов­го, то один як дав Пет­рові ка­рабіном у плечі - той так і по­ва­лив­ся під по­ро­гом. Уже, мо­же, й поїха­ли. Бо ска­за­ли не го­во­ри­ти, не го­ло­си­ти, а лиш ти­хо зби­ра­ти­ся, а як бу­дуть ти­хо зби­ра­ти­ся, то ска­за­ли, що поз­во­лять на цвин­тар до ро­дичів пе­ред до­ро­гою навіда­ти­ся. Та поп­ро­ща­ти­ся. Уночі. Ро­зумієш собі, що діється? Як злодіїв за­би­ра­ють. Та ру­му­ни на­пе­ред би злодія пе­ред лю­дей ви­ве­ли, та ви­би­ли би доб­ре, а по­то­му в тюр­му би бра­ли. А Ку­ри­ки ж нічо­го не кра­ли, лиш вірно їм слу­жи­ли. Що му­ти­ли лю­дей - то сло­во не шко­дить, як­що на пле­чах го­ло­ву но­си­ти, а не ба­няк. Але все. За­ку­ри­ло­ся за Ку­ри­ка­ми. А я собі по­ду­ма­ла, мо­же, й грішне по­ду­ма­ла, але ж му­сить бу­ти спра­вед­ливість на світі: ма­ло я че­рез тих Ку­риків набіду­ва­ла­ся? То чо­го їх хатнє доб­ро ма­ють розібра­ти чужі лю­ди? За­раз, дивіться, по се­лу ско­ро брех­ня піде, що цілу фамілію заб­ра­ли, то охо­чих пош­ну­ру­ва­ти їхніми ко­мо­ра­ми знай­деть­ся, хоч і по­рожні ко­мо­ри бу­ли, але все-та­ки щось ли­ши­ло­ся, бо ці нічо­го не да­ли бра­ти в до­ро­гу. То я що, не мо­жу заб­ра­ти собі ті ве­ли­кодні со­роч­ки чи ка­надські хус­т­ки з то­ро­ка­ми? Во­ни в ме­не чо­ловіка заб­ра­ли, а ме­не ні за то, ні про то фой­дою зро­би­ли, бо не встиг­не муж­чин­сь­ка но­га ха­ту мені пе­рес­ту­пи­ти, а я уже, ви­ди­те, фой­да. Хто в чу­жо­го за­би­рає, то­му та­ке са­ме Бог дає. Ви не ду­май­те, Ми­хай­ли­ку злот­ний, і ти, Мат­рон­ко срібна… я не ра­ду­юся, що Ку­ри­ко­ву фамілію заб­ра­ли, але прав­да му­сить ко­лись за­па­ни­ти ме­жи людь­ми. Та й ще не зна­ти, ку­да їх заб­ра­ли. Мо­же, за ті фа­ни, що Ку­рич­чині діти нес­ли аж у Хо­ро­ви, їм хо­чуть віддя­чи­ти, але так, що­би ніхто в селі не видів і не знав, та й не заз­д­рив?! То що - во­ни такі мудрі, а я - дурніша?

    Завтра знай­дуть­ся другі ґазди - і все од­но по­за­би­ра­ють доб­ро. А що, доб­ру про­па­да­ти? Ходім зо мною, Мат­рон­ко, пус­ти її, Ми­хай­ли­ку сер­деш­ний, бо мені самій страш­но іти в Ку­ри­ко­ву по­рож­ню ха­ту. Там, мо­же, ще вечірішня ку­ле­ша не зас­тиг­ла…

 

***

 

    …А ЗА ТИЖ­ДЕНЬ збу­ли­ся сни до­по­топ­них че­ре­мош­нян­сь­ких дідів, які в мо­ло­дості, вид­но, так доб­ре на­ню­ха­ли­ся воєнно­го по­ро­ху, що відчу­ва­ли на відстані за­во­ру­шен­ня новітнього по­ро­ху у всесвітній по­рохівниці.

    За кілька днів після таємно­го ви­ве­зен­ня де­ся­ти че­ре­мош­нян­сь­ких фамілій у невідо­мо­му нап­рям­ку у світі зро­би­ла­ся но­ва вой­на.

    Сказати, що в селі відбу­ло­ся щось над­з­ви­чай­не -не ска­жеш.

    Нова не­дов­га вла­да зник­ла без «будь здо­ров» і без «дя­кую», бо­дай за те, що че­ре­мош­нянські лю­ди цілий рік її терпіли. Якийсь час в усіх око­ли­цях і на то­му боці ріки па­ну­ва­ло пов­не без­в­лад­дя, так що старі діди пішли про­си­ти ко­лиш­нь­ого двірни­ка Їлаш­ка зно­ву ро­би­ти по­ря­док у селі. Дех­то ціли­ми сім'ями пе­ре­би­рав­ся у го­ри, де хіба що лиш дідько ка­же «доб­раніч» - по­далі від то­го, що не­ми­ну­че по­вин­но бу­ло прий­ти з війною.

    Та хіба що че­ре­мош­нянські жи­ди після ви­му­ше­ної пе­рер­ви вер­ну­ли­ся до сво­го ко­лиш­нь­ого ґешеф­ту: Ка­пе­ту­тер знов відкрив свою кор­ч­му, Гер­ш­ко - і млин, і кор­ч­му.

    Не відста­ли від них і реш­ту жидів…

 

***

 

    - …ТЯЖКІ ЧА­СИ НАС­ТА­ЛИ… - недільної дни­ни ви­пус­кав дим із люль­ки змалілий до ди­ти­ни Та­насій Мак­сим'юк, си­дя­чи на лавці під стіною Маріїної ха­ти.

    Ясно світи­ло со­неч­ко.

    Після служ­би зда­ле­ку глу­хо ка­ла­тав цер­ков­ний дзвін.

    Дві ве­ликі кані41, ви­зи­ра­ючи собі здо­бич, висіли над Ми­хай­ло­вою ха­тою, що сусіди­ла з Маріїною.

    Та ще цях­котів пес на до­розі. Та в при­до­рож­но­му по­росі ку­па­ли­ся ку­ри.

    - Теперішні ча­си - не для жит­тя, не для ве­се­лос­ти, хіба лиш для ду­ман­ня та смер­ти… - хи­тав го­ло­вою Та­насій. - Ди­ви­ся, навіть кані не всту­па­ють­ся від Ми­хай­ло­вої гос­по­дар­ки… Що за місце якесь не­доб­ре! Я то ка­зав ко­лись Ми­хай­ло­ви - не до­то­чуй стріху зза­ду, пок­ла­ди ве­ран­ду, як хо­чеш роз­ши­ри­ти ха­ту, або ко­мо­ру ви­бу­дуй збо­ку, але стріху зза­ду не до­то­чуй. То не на доб­ре. І дивіться, Марійо, відко­ли до­то­чив він ста­ру ха­ту, за­ча­ла­ся у них біда. А тут ще й без то­го тяжкі ча­си нас­та­ли.

    - А ко­ли бу­ли не­тяжкі? - пи­та­ла Марія, замішу­ючи в літній кухні тісто на пи­ро­ги.

    - Були, як нас не бу­ло. Тоді, як в ут­робі жи­ли.