Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 55)

    …Тим ча­сом на подвір'я в'їха­ла підво­да. З неї сол­да­ти стяг­ну­ли мер­т­во­го Юр­ка Ог­рон­ни­ка і по­са­ди­ли так са­мо під стіну сільра­ди, на місце щой­но­заб­ра­них трупів. Мер­т­вий бать­ко зі зла­ма­ною у в'язах го­ло­вою ди­вив­ся на кар­ти­ну не­люд­сь­ко­го зну­щан­ня жи­вих лю­дей над своїм уби­тим си­ном - а занімілі і скам'янілі лю­ди ди­ви­ли­ся на три тру­пи з та­ким виг­ля­дом, як ди­ви­лись би ті, хто знає дос­те­мен­но, що і їх по­винні за­кат­ру­пи­ти слідом за ци­ми не­щас­ни­ми.

    Старий Ог­рон­ник був го­лий до по­яса, а йо­го ру­ки - об­ру­бані по лікті. Юр­ко­ве ли­це та­кож на­га­ду­ва­ло кри­ва­ве міси­во, і ко­ли б на го­лові, між вис­т­ри­же­ним во­лос­сям, не ве­ли­ка ро­ди­ма ґуля, лю­ди, мо­же, б і не впізна­ли ста­ро­го.

    - Я вам сам роз­ка­жу, як нас хотів об­вес­ти круг паль­ця цей не­доріза­ний кнур! - бриз­кав сли­ною на лю­дей Діду­шен­ко. - Бо все од­но пе­реб­ре­ше­те. А я роз­ка­жу прав­ду, щоб ви собі за­тя­ми­ли: так бу­де з кож­ним, хто спри­яти­ме бан­ди­там. Цей ста­рий пер­дун три місяці упи­рав­ся по­ка­за­ти бун­кер сво­го си­на. Але ми тер­п­лячі. Ніхто не є та­кий тер­п­ля­чий, як ра­дян­сь­ка вла­да і її пред­с­тав­ни­ки! - Діду­шен­ко кри­чав не пе­ре­ди­ха­ючи. - А потім він нас за­ду­мав об­ду­ри­ти і повів у Чор­то­ве ур­ви­ще. Цей ав­с­трійсь­кий йо­бар на­ма­гав­ся ско­чи­ти у про­вал­ля ра­зом з на­шим офіце­ром, до яко­го був при­ку­тий на­руч­ни­ка­ми. Не вий­ш­ло! Ми йо­му до­по­мог­ли по­летіти униз са­мо­му. А ру­ки до­по­мог­ли ли­ши­ти нам. Для цього ми маємо гострі шти­ки.

    Свого то­ва­ри­ша ми ви­тяг­ли за ши­не­лю, ра­зом з дідо­ви­ми ру­ка­ми. Але цього не­до­бит­ка та­кож ви­тяг­ли з дна, щоб іще раз по­ка­за­ти, що та­ка до­ля че­кає кож­но­го, хто хоч най­мен­шим чи­ном спро­бує об­ду­рю­ва­ти нас! Кож­но­го!

    Радянська вла­да все чує, все ба­чить і все знає, бо скрізь має ву­ха і очі. І діста­не будь-ко­го з будь-яко­го бун­ке­ра. Як цих двох сук діста­ла і їхню підстил­ку. Хотіли лю­бові до гро­бу - ма­ють. І свідків ма­ють…

    Ото дивіться і пе­ре­кажіть всім, хто має ву­ха, але хто ще не зро­зумів: сьогодні на цій те­ри­торії зліквідо­ва­но ос­тан­ню бан­ду і її гла­ва­ря. Ос­та-а-ан­ню!

 

***

 

    …СЕРЕД НОЧІ СТУ­КА­ЛИ тричі. Ні, тричі шкреб­ли­ся так, як шкре­беть­ся у вікон­ну шиб­ку гілка близь­ко­го до ха­ти де­ре­ва, роз­гой­да­но­го вітром.

    Спросоння Ми­хай­ло по­ду­мав, що то миші діряв­лять підло­гу. Але стукіт-шкре­ботіння пов­то­ри­ли­ся че­рез од­на­ко­вий проміжок ча­су - і в Ми­хай­ла дуж­че за­би­ло­ся сер­це: з нічно­го сту­ко­ту іще ніко­ли не вий­ш­ло нічо­го доб­ро­го. Він нак­рив сон­ну Мат­рон­ку під са­му шию джер­гою, а сам, на­ки­нув­ши та­ку-ся­ку одіж, пішов у хо­ро­ми. Хо­ро­ми бу­ли зас­тав­лені ла­ви­ця­ми, бідо­на­ми і боч­ка­ми, так що Ми­хай­ло нав­по­мац­ки, щоб не грим­ну­ти і не за­че­пи­ти нічо­го, олов'яни­ми но­га­ми дістав­ся две­рей. Ко­вані залізом, важкі ду­бові двері з хо­ромів на ґанок за­пи­ра­ли­ся зсе­ре­ди­ни на два залізні за­со­ви і один ти­со­вий - дуж­чий від залізно­го - ключ.

    - Хто там? - прик­лав­ся гу­ба­ми до две­рей Ми­хай­ло, од­но­час­но прик­ла­да­ючи до две­рей ву­хо і бе­ру­чись за один за­сов.

    - Пускай, ґаздо Ми­хай­ле, - свої лю­ди… - по­чув­ся ти­хий чо­ловічий го­лос знад­во­ру.

    Двоє чо­ловіків, що зай­ш­ли в ха­ту в чо­бо­тах, ку­фай­ках і ма­зе­пин­ках з обріза­ми по­че­рез плечі, ані

    Михайлові, ані Мат­ронці не бу­ли зна­йомі. Ще скілька ли­ши­ло­ся над­ворі.

    Матронка, вгор­та­ючись у ве­ли­ку вов­ня­ну хус­т­ку, на­ма­га­ла­ся підкру­ти­ти на столі лам­пу.

    - Не тре­ба, ґазди­не, - зу­пи­нив її той, що був най­ви­щий рос­том. - Чим мен­ше світла, тим ліпше. Ми прий­ш­ли не на світло ди­ви­ти­ся.

    В запічку за­во­ру­ши­ла­ся ди­ти­на. Чо­ловік сти­шив го­лос:

    - Багато го­во­ри­ти не бу­де­мо. Ми прий­ш­ли взя­ти си­ра, брин­зи і мас­ла. А реш­та - що дас­те. У те­бе, ґаздо, - цілий склад то­го мос­каль­сь­ко­го доб­ра, а наші за­па­си вий­ш­ли.

    Михайло зітхнув на всю ха­ту:

    - То люд­сь­ке доб­ре.

    - Людське - то люд­сь­ке, але йде во­но до мос­калів. Ми за­бе­ре­мо не все.

    Тепер уже на всю ха­ту зітхну­ла Мат­рон­ка:

    - А що він зав­т­ра в кол­госпі ска­же? - по­ка­за­ла ру­кою на Ми­хай­ла.