- Так і ска­жеш: ввірва­ли­ся се­ред ночі з лісу, вчи­ни­ли у хаті пог­ром, на­пу­ди­ли зброєю, пог­ра­бу­ва­ли і щез­ли, як щез­ни­ки. Ще па­ру штур­ханців у плечі да­ли. Сам же ж і за­мель­дуєш удосвіта. І нічо­го тобі від них не бу­де. Не збідніють. А від нас і всіх істин­них ук­раїнців по­дя­ка бу­де.

    У хаті ста­ло ти­хо-ти­хо. Лиш знов у запічку по­вер­ну­ла­ся на дру­гий бік ди­ти­на.

    - А на су­бо­ту заріжеш сви­ню. Прий­де­мо за свіжи­ною. Ти на нас сер­ди­ти­ся не мо­жеш - ми від те­бе ще нічо­го не бра­ли. А нам лю­ди по­ма­га­ють як мо­жуть. Інак­ше нас би дав­но ви­би­ли.

    - Дідушенко ще тої осені ка­зав, що… Най­ви­щий рос­том чо­ловік не дав до­ка­за­ти:

    - …дурна йо­го бесіда бу­ла. Сам ви­диш - ми є. Нас уже не так ба­га­то, але ще й не ма­ло. І ми їм спо­кою не да­мо, скільки змо­же­мо. Ми з сотні Го­лу­ба. Мо­же, чув? Усе більше на Га­ли­чині ору­дуємо. А бу­ко­винські лю­ди нам хар­ча­ми та ре­ча­ми по­ма­га­ють. Доб­ре по­ма­га­ють. Те­пер твоя чер­га, ґаздо.

    Матронка за­ло­ми­ла ру­ки так, що бу­ло чу­ти, як хрус­ну­ли пальці, і за­ри­да­ла на всю ха­ту, не стри­му­ючись.

    Михайло, по­ду­мав­ши, тільки й ска­зав:

    - У нас не­ма дру­го­го ви­хо­ду…

    … Ще доб­ре не роз­видніло, як подвір'я за­пов­ни­ли військові. Во­ни ниш­по­ри­ли всіма за­кут­ка­ми при-са­ди­би, гриміли відра­ми у стайні, пе­ре­ки­да­ли дош­ки в сто­долі, час від ча­су ко­рот­ко пе­ре­гу­ку­ючись між со­бою.

    З двох хатніх вікон стир­ча­ли роз­биті ка­вал­ки скла.

    Михайло з Мат­рон­кою сиділи під стіною на ни­зенькій лавці, не див­ля­чись од­не на дру­го­го і навіть не пе­ре­мов­ля­ючись. Ми­хай­ло тяг­нув вог­кий тю­тюн, Мат­рон­ка сиділа не­по­руш­но, стис­нув­ши на гру­дях у зам­ки до­лоні.

    Дитина ба­ви­ла­ся біля дровітня, роз­к­лав­ши ко­ло се­бе діряві кас­т­рулі і де­рев'яні по­лу­мис­ки з лож­ка­ми.

    На подвір'ї, нез­ва­жа­ючи на при­сутність та­кої кількості лю­дей, чер­во­ний - як по­жар - півень топ­тав кур­ку-си­ву­лю, а білень­кий без­х­вос­тий ко­тик ва­ляв­ся в по­росі, ніби чу­хав спи­ну.

    Чекали Діду­шен­ка з Виж­ниці.

    А по­ки че­ка­ли - до­пи­ту­ва­ти ніко­го не до­пи­ту­ва­ли, ли­ше двоє військо­виків у пор­ту­пе­ях по­че­рез пле­че пішли по ближніх сусідах.

    Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військо­вий - низь­кий, де­що опець­ку­ва­тий, з мет­ки­ми, як у тхо­ра, очи­ма і гли­бо­ки­ми за­ли­си­на­ми. На ньому якось нез­г­раб­но, ніби на виріст, висіла тем­но-зе­ле­на фор­ма з пор­ту­пе­ями, стов­бур­чи­ли­ся, ніби під вітром, шта­ни-галіфе і блистіли юх­тові чо­бо­ти.

    Чи то від три­ва­ло­го нер­во­во­го очіку­ван­ня, чи мо­же, від го­лод­ної млості, але, як тільки ем­гебісти сту­пи­ли на обо­ру і привіта­ли­ся, у Мат­рон­ки дов­ко­лишній світ пішов обер­том - і во­на зне­наць­ка бир­киць­ну­ла­ся прос­то на поріг.

    Поки сол­да­ти відли­ва­ли її во­дою, на­да­вав­ши пе­ред тим па­ру упис­ників, що­би швид­ше прий­ш­ла до тя­ми, по­ки зас­по­ко­юва­ли пе­ре­ля­ка­ну та­ким ви­до­ви­щем ди­ти­ну, Ми­хай­ла до­пи­ту­вав сам Діду­шен­ко.

    Майор сидів за сто­лом, гор­та­ючи якісь па­пе­ри, а потім на­дов­го втуп­лю­ючись у Ми­хай­ла очи­ма. Той сто­яв по­се­ред ха­ти, втяг­нув­ши го­ло­ву в плечі, і три­мав ру­ки вздовж тіла май­же нас­т­рун­ко. Про­те пог­ля­ду не відво­див.

    - Та-а-а-ак… - про­тяг­нув Діду­шен­ко, ніби ви­пус­тив па­ру кілець від ци­гар­ки. - Зна­чить, ка­жеш, вчи­ни­ли пог­ром, да­ли па­ру штур­ханців і ще й пог­ра­бу­ва­ли…

    - Я вже вам ка­зав…

    - Скільки, ка­жеш, їх бу­ло, двоє? - пе­ре­пи­ту­вав Діду­шен­ко, сту­ка­ючи паль­ця­ми по сто­лу.

    - В хаті двоє і над­ворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

    - … во­ни ота­ко прий­ш­ли, ти їх ти­хо-мир­но впус­тив у двері, а во­ни, зарізя­ки, да­вай вікна тро­щи­ти, та псів ля­ка­ти…

    - Ні, во­ни спер­шу заб­ра­ли з хо­ромів, що їм бу­ло тре­ба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в ха­ту пус­тив, бо що мав ро­би­ти? Ма­ла ди­ти­на… жінка… та й з обріза­ми во­ни бу­ли.