Марія Матіос - Кулінарні фіґлі (сторінка 16)

Гуцульський звичай велить, що ні на Великдень, ані в полИваний понеділок ніжу руки брати не слід, навіть до хліба, через те кошик із дорОю має бути наповнений готовою (нарізаною) до споживання їжею:

різаним домашнім хлібом, який перекладають поміж решти компонентів кошика,

печеними і перерізаними навпіл домашніми яйцями,

писанками,

домашньою ковбасою,

бринзою,

будзом,

шинкою,

стружками кореня хрону, молодими стеблами часнику, вареним салом, твердим домашнім сиром.

Спробуйте в буденний день зварити шмат сала і з'їсти просто так. Думаю, не слід переводити продукт: викинете.

А ось Великдень – це, мабуть, єдиний день, коли щоденні страви стають особливими.

Бо хіба серед тижня Ви будете пекти яйця в духовці? Напевно, що ні.

Чи корінь хрону поставите на обідній стіл? Малоймовірно.

А ось усі ці продукти, змішані в однім кошику, кожен із своєрідним смаком і запахом, дають такий апетит, що справді можна сонцЯ отримати, як казала моя бабця. Тобто переїстися і захворіти.

До екзотичних гуцульських наїдків належать і  мізинці з мозком. Ви пригадуєте рецептуру звичайних млинців?

16 ложок муки на 1 літр теплого молока і 2 яєць? Пригадуєте!

Отже, смажте звичайні млинці у квадратній сковороді, а якщо нема такої, то можна і в маленькій круглій (бажано, щонайменшого діаметра). Тоді розріжте їх, як торт, від середини на трикутнички. І хай вистигають.

А тоді добре вимочений і вимитий телячий мозок недовго смажте на коров'ячому маслі, з перцем, цибулею, сіллю.

Цей фарш викласти на середину чотирикутника і загорнути конвертом, а якщо млинці у вигляді трикутника – крутити їх, як  тістечка «пальчики» – від ширшого краю. І знову скласти у сковороду. Протушкувати на коров'ячому маслі. Подавати гарячими.

Дрібні.

Акуратні, як мізинчики.

Смачні.

Екзотичні.

Корисні.

Кажуть, від них стають розумнішими. Можливо.

Мозок до мозку… дорівнює розум.

Ото я й думаю, чи не відкрити б у нашому українському парламенті і в кожній адміністрації якусь колибу із гуцульськими наїдками, а найбільший акцент зробити таки на  млинці з мозком? Здогадуєтеся, чому така актуальна страва?

Ви запитаєте, до чого тут парламент? А до того, щоб не розкидалися не національнимиатрибутами просто з трибуни. Достатньо, що інтереси не національні відстоюють.

Ви що, не бачили?! Юра Луценко свого часу російські личаки хотів нав'язати Україні в моду. А личаки – це вам не гуцульські постоли. Хай би вже в'єтнамські шльопки, аніж таке дуренство – личаки!

А все чому? Та тому, що, якби оті політичні шахраї слухали розумних людей і не бешкетувала, то, слово честі, подаровані нею тодішньому Президентові держави Кучмі у день виголошення ним послання до парламентарів розкарячені личаки мали би іншу долю. А так Кучма тоді добре зробив, що не взяв таку ганьбу в подарунок. Його ж у почесного гуцула в Жаб'ю (Верховині) приймали, то хіба він не знає, яким має бути легке літнє взуття для українського чоловіка, токмо гуцула?!

Звичайно ж, святкові постолИ – вироб'єкИ,як казала моя бабця.

Тонкі, як шкірка немовляти, легкі, як дівоче слово, м'які, як груди зрілої жінки.

Постоли, вироблені з телячої шкіри – це щось. Не кожен майстер зробить.

Із товстої, свинської шкіри, грубі, на щодень – будь-хто зробить.

А святкові – ні. Бо вони з орнаментом. М'які. Легші, ніж пуанти Насті Волочкової. У святкових постолах – і вмирати можна.

Пригадуєте мою новелу «Не плачте за мною ніколи»? ібабцю Юстину, яка більше, ніж чверть століття, тримала споряджену для смерті труну з усіма потрібними для похорону речами?

Так ось моя бабця Гафія (а це була саме вона) жодну смертевну,як вона казала, річ із домовини за весь час не поміняла, окрім… постолів. 36 розміру.

А чому довелося міняти взуття для тогосвіту, розкажу. У 1970 році минулого століття в нашому селі знімався знаменитий фільм  «Білий птах із чорною ознакою». У нашому домі квартирувало подружжя режисера-постановника – Лариса Кадочникова і Юрій Іллєнко. І тодішні Розтоки нагадували філіал теперішнього Голлівуду: Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Наталя Наум, Михайло Іллєнко, Олексій Плотников, Леонід Бакштаєв, Василь Симчич, Михайло Іллєнко, Вілен Калюта, Джемма Фірсова.

На жаль, тепер уже – кого нема, а ті – далеко…

А тоді село багатіло… за рахунок гонорарів від зйомок у масовках. Масовка завжди була у гуцульських убЕрях – одежах. Школярів також брали на знімальний майданчик.

І ось, пам'ятаю, знімають у селі Шпетки епізод Даниного (А. Кадочникова) весілля. Грають справжні музиканти із Глинниці, але уже не ті, яких слухав свого часу Ференц Ліст. Довкола змайстрованої підлоги для танців скупчився десяток пожежних машин, із брандспойтів яких імітується дощ. Учасникам зйомок дозволяється тримати парасолі над головами, але тільки старі – чорні. А ми, кілька школярок у густо вишитих сорочках, запасках і постільцях, пов'язані канадськими хустками з тороками, маємо роль: бігати перед весільними гостями і широко відкритими очима зазирати у камеру.

Для зйомок бабця Гафія (тоді їй було 59 років, а померла вона – у 86)витягла із майбутньої своєї домовини постоли.

Дотепер дивуюся, як вона відважилася на таке… Може, тому, що дуже поважала Плотникова (пам'ятаєте, він грав роль старого Дзвонаря), який квартирував у неї, чи тому, що дуже любила Наталю Наум, яка «говорила по-нашому»?

І ось оті нові-новісінькі постоли – не постоли, а твір мистецтва, призначені для смерті, за один день зйомок були так розчовгані і вимащені мною, що бабця замовила собі до смерті інші у якогось відомого майстра аж із самого Сторония(до речі, вона ніколи не називала наш районний центр на румунський манер – Путила. Казала тільки по-давньому: Сторонець – Путилів).

Ви думаєте, я даремно так довго розказую Вам про оту екзотичну дідівську взувачку? Зовсім ні.

Це я підводжу Вас до рецепта наступної страви, яка так і називається –  гуцульські постоли.

Для неї треба молодої телятини, двічі пропущеної через м'ясорубку, кількох ложок крохмалю, солі і перцю. Усе це добре вимішати і гамселити долонями-кулаками, як у м'яч.

І чим довше, тим є більша вірогідність того, що у Вас таки вийдуть постоли, а не розлізлі личаки.

Із зробленого фаршу (Боже борони Вас кинути туди яйце – зіпсуєте страву!) формуєте маленькі, менші ніж 36 розміру, завдовжки, як Ваш мізинний палець, м'ясні трубочки, одну сторону яких акуратно, у вигляді носочка, треба закрутити.

Смажити з трьох боків на невеликому вогні.

Потім викласти у глиняний таріль «на спинку»: носком-дзюбком догори.

Але це ще не все. Я ж Вам розказувала, що постоли – це мистецький витвір. А не так собі – оброблена і припасована до розміру ноги взувачка.

Ось і докладіть фантазії. Із крапельок майонезу і кетчупу зробіть красиві і оригінальні шнурки для постолів.

Із майонезом можна перетерти розмочений мак.

Чи порізати багатолітню цибульку-прИріз іще дрібніше, як макове зерня.

Чи на четверо перерізати відварену квасолю.

І «зашнуруйте» постоли, як власну душу перед чужими людьми у час сімейної негоди.

Скажу Вам, що цю страву можна подавати холодною.

Як подають холодною і наступну –  гуцульську писанку.

Але зроблю деякий відступ. Коли я на Великдень у Києві приходжу до церкви святити дорУ і пАску, я набираю з собою писанок – скільки можу і роздаровую, кому хочу. Мені писанки передає мама, що пише їх разом з моєю тіткою чи купує на базарі – самі космАцькі.

Є у мене приятель – Дмитро Пожоджук, відомий на увесь світ писанкар, вишивальник і фольклорист із Космача. А нині – ще й сільський голова колишньої бандерівської столиці. Рушник, що завжди прикрашає мій великодній стіл – це його рук робота. І неповторні космацькі писанки – Дмитрова робота.

І коли мені стає геть несила думати про шалені перипетії нашого життя, коли мене оповиває туга, як туман, я викладаю перед себе котрийсь Дмитровий рушник (… а чорне – то журба),збоку викладаю писанки із косівського села Стопчатова (батьківщини Дмитра Павличка) від білоруски Лариси і гуцула Михайла Гургуловичів – і за хвилину-другу мені легшає: бо й на веселій писанці не всі барви веселі, а що вже казати про життя маленької людини на початку третього тисячоліття?

Полегшено зітхнувши, я тоді беруся за свою – їстівну щоденну –  писанку.

А цю, мою писанку, зробити куди легше, ніж розписати яйце. Судіть самі.

Я відварюю картоплю. Заправляю її жиром, сіллю, перцем. Пропускаю через м'ясорубку. Викладаю на стіл у формі кулі. Роблю заглибину. І наповнюю її бринзою (подрібненими грибами з цибулею, можна пропущеним через м'ясорубку оселедцем).

Тоді на велику плоску тарілку викладаю фаршировану картоплю, надавши їй форми яйця, перевернутого догори вершком. І з простого картопляного яйця роблю писанку, нанісши уздовж на картоплю різнокольорові овочеві смужки: тертий варений буряк, тоді – терту варену моркву або консервовану кукурудзу, зелений горошок, січену цибулю, тертий жовток яйця.

Симпатична писаночка?

Не Пожоджукова, звичайно, але також нічого.

А довкіл писанки також роблю орнамент – листя салату, зелений горошок, кукурудзу, оливки, дрібні квашені огірки (в залежності від того, який фарш усередині писанки).

До речі, цю ж саму страву можна зробити дещо легше. А саме: не фарширувати картоплю, а змішати її з фаршем – грибами, бринзою чи оселедцем.

Якщо ж з'ясується, що у Вас під руками для прикрас не виявиться нічого, окрім вареної моркви, тоді назвіть страву  огненною орхідеєю.

Ну, і звичайно ж, гуцульський стіл не обходиться без  барабуляної (картопляної)  кулеші у сусідстві з розтопленим вершковим маслом і бринзою.

А щоб її зварити, достатньо у чавунний казан, де зварилася почетвертована картопля, всипати кукурудзяну муку і сіль. Вимішувати і товкти таку кулешу треба дуже ретельно, щоб добре розбити картоплю на дрібні шматки.

Кулеша зварена тоді, коли відстає від стінок казана. Вивернути її треба на дерев'яний кружечок. Зверху зробити заглибнику, вкинути туди шматок бринзи і масла, загорнути «гніздечко» і дати кілька хвилин розтопитися. Гарантую: таку  барабуляну кулешу Ви будете їсти саму, без нічого. Бо дуже вже смачно!

Або можете хіба що на вершковому маслі засмажити кілька домашніх яєць. І пакуйте на здоров'я,кажуть у Розтоках.

У нашому селі колись трапилася історія, яка дала життя одному із чергових афоризмів.

А справа така. Запізнився малий Юрась до школи на перший урок. Ось і питає його вчителька:

– Юрчику, ти чого запізнився до школи?

¦– Бо мама зварила кулешу.

– Ну, то й що?

– Пані вчителько, а що передніше:школа чи барабуляна кулеша? Школа ніде ся не діне, а кулеша могла вистигнути.

Тепер у Розтоках, коли хто хоче виправдатися за якусь свою неточність чи запізнення, відповідає: «А що передніше (тобто важливіше): кулеша чи..?».

І ще у нашому селі вважають, що перш ніж чогось досягти, не одну кулешу доведеться з'їсти…

Отже, Ви кулешею задоволені, але до кулешки хочеться ще б чогось такого…

То зробіть  мОчанку – будьте такі добрі.

Іншими словами кажучи, зробіть смаженину із свіжини – печінки, потрушків, м'яса щойно зарізаного поросяти. Додайте туди багато смаженої цибулі. І відрізаними ниткою шматками кулеші мочайте мОчанку, кинувши перед цим у неї справжньої гуцульської бринзи.

І запивайте горілочкою.Щоби так здорова була, якщо брешу,що більше нічого не захочете! Хіба що гуслянки.

А я, вже спокушена всіма тими добірними наїдками, хочу ще чогось.

А чого? КишОк, звичайно.

Нічого складного у приготуванні цього наїдку немає. Треба лишень купити на базарі молоді свинячі кишки малого діаметру. Добре їх вимити, перевернути «навиворіт» і кілька годин вимочувати у солі.

Тим часом готуємо начинку для кишок.

А саме: запарюємо і настоюємо кукурудзяну муку, жовту, як сонечко,казала моя бабця.

Ріжемо маленькими шматками молоде, несолене сало,

на такому ж салі підсмажуємо багато цибулі, але стежимо, щоб сало не згоріло, а залишилося шматками,

солимо, перчимо.

Змішуємо із кукурудзяною мукою і не дуже туго начиняємо кишки, додаючи при цьому по ложці-дві води.

У кількох місцях проколюємо голкою, щоб не тріскали, і викладаємо в тасу зі смальцем. І – в духовку. Час від часу обертаємо. Хай печуться.

Якщо Вам до вподоби начинка з кукурудзяною мукою і грубо натертою на тертці сирою картоплею, то будь ласка.

Але запам'ятайте, що до кишок, щоб відчути їх справжній смак, обов'язково подають гуслянку. А що це таке, Ви вже знаєте, бо тримаєте її напровсяк на похмілля для чоловіка.

А ще у горах люблять пекти  книші і подавати їх гарячими, у сметані. Це справді страва, яку сміливо можна назвати  пальчики оближеш… І любові захочеш. Не вірите? Навіть коломийку таку співають:А я піду в полонинку, та стану, та стану. Одна дівка несе книші, а друга сметану. А я книші та й до душі, а сметану вип'ю. Одну дівку поцілую, а на другу кліпну.

А до книшів, окрім усього, треба багато бринзи і кропу. А ще ж є  малАй – кукурудзяний хліб…

Та хіба я можу переповісти отут і вже всю гуцульську кухню?! Це ж мені ще одну книжку писати доведеться. А мене й без того вже сварили і сварити будуть за кулінарні витребенькинаші рецензенти-інтелігенти, які, звичайно, щодень харчуються Божим духом, Ортегою-і-Гасетом і чужоземними грантами.

Може, сварять, бо самі не вміють холодних вареників із халвою і медом зробити, голубці із молодого бурякового листя закрутити

чи сметанний! борщикзварити?! Та що мені до їхнього невміння-скигління? У наших Розтоках на такі «кусання» іронічно кажуть: не плодьте розум!

Так, що, може, ще колись… згодом розкажу свої кухонні секрети. Не все ж одразу. Бо казала моя бабця, не показуй одразу всього коліна, а лиш половину.

… На оцій смачній ноті завершимо сьогоднішні кулінарні посиденьки-побрехеньки та й підемо подумки зі мною в ту мою солодку обітовану землю,\ де мені пуп рубали, – в мою Буковину.

Бо без неї я ніхто, і ніщо мені не є таке рідне, кохане і чисте.«НА БУКОВИНУ, ЯК У ПАЛЕСТИНУ…»  «ГУцулкою», «кОса» чи «аркАном». [6] Йдуть думки мої через горби, Отуди, де срібні тато й мама, Де хати фамільні і гроби. Отуди, де блискавок абсурди Потрясають скали залюбки, Де смереки розписали шУрден [7], Мов космацькі відьми писанки. Отуди, Де рос зелений бісер Скапує у трав зелений глек, Де вітриська вибігають з лісу –  І на шиях виснуть у смерек. Отуди… Куди? Ніхто не знає… Де тебе ніхто ще не любив, Де душа себе наздоганяє, І гроби фамільні, і герби…

Дорогий мій Читачу!

Тепер Ви розумієте мене так, як я розумію свого побратима – чернівецького професора Бориса Бунчука, який сказав – як запечатав:На Буковину, як у Палестину, Відпроситься душа колись. І ти Спадеш, як тінь хмарини на долину, із висоти…

Ви думаєте, я це книжку писала?

Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає Стіни Плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас.Бо душа моя проситься туди, як душа прочанина на Святу землю.

Поки сама не побувала на землі обітованій – думала по-іншому. А тепер розумію, що в кожної людини є поклик крові, закладений у генах – і саме він, Поклик Крові, у купі із Вихованням і Вірою роблять нас «присмоленими» до тих місць, яких ми не вибираємо, але якими нас винагороджує Бог.

Ви йшли за мною, мій Читачу, слідом.

І вела я Вас сторінками своєї книги коли у ритмі і в темпі гуцулки;

коли запліталися мої думки і ноги, як у весільного гостя;

коли сумно, коли всяко, —

але я не хотіла вести Вас ані у книжку, ані за стіл байдуже і мляво,

так, якби маковиння напиласяі Вас хотіла ним напоїти.

Можливо, подеколи я заводила на занадто високі словесні чи кулінарні вершини. Але не майте на мене зла,кажуть у такому разі в Розтоках.

Бо пуп мені рубали і росла я там, де «дідько каже добраніч», – за двадцять кілометрів від людного села, на хуторі СірУк, між трьома хатами люду.

На кичері біля нашої хати тоді ще не позападалися австрійські окопи з Першої світової війни.

Яструби цілоденно орали небо, вишукуючи здобич.

Ранок починався у запашній від трав царинці вранішнім смаком молока з медом, і моя покійна бабця (по татові) Василина все наказувала: «Пий молоко з шумом (піною) просто з-під корови, – то виростеш дівкою, як кров із молоком».

У грядках перед хатою жовтим сміхом сміялися нагідки.

Під вікнами ночами рили дикі кабани.

Питна вода в кориті у траві була смачнішою за всі теперішні бургундські і шардоне.

Куди не глянеш – гори обрамлювали увесь видимий простір. Шпилі ближніх і дальніх хуторів і присілків Околени, Кінашки, Янчулови, Садництва, Садківчика нагадують зубці кардіограми мого серця.

Узимку сніги замітали весь світ – і він мені здавався безмірним. У своєму п'ятирічному тоді віці я таки бувала в космосі – взимку, бо очам ні за що було зачепитися, як лише за безконечно біле полотно хурделиці.

А влітку коні з вершниками ішли в полонину крізь сиву вранішню млАку – туман і я проводжала їх очима, як воїнів.

Коли я стала дорослою, дізналася, що знаменитий автор знаменитої пісні «Заграй ми, цигане старий…»Данило МлАка, не хто інший, як Сидір Воробкевич, автор іще однієї хрестоматійної речі: «Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, Той у грудях не серденько – Тілько камінь має».І я зрозуміла, чому цей розважливий буковинець, священик Сидір Воробкевич, творчість якого забороняла колишня радянська влада, узяв собі літературний псевдонім – МлАка.

То треба дивитися і бачити – отой вранішній туман над горами, коли вони стають синіми!

А влітку гори робляться смачними: чорними від афин та ожини і солодкими від малин.

І навіть у Києві я маю з ким про це говорити так, що мене чують – як не із правдивим Дитям Гір Василем Герасим'юком, то з «вургуном» Іваном Андрусиком.

Але скільки б я Вам не розказувала про смачні гуцульські страви, а понад усе – нема смачнішої горілки від самогону з малиниі нема солодшого, ніж варення з ожини.Та ще хіба справжньої, не промислової, фореліз гірського потоку, засмаженої у домашній сметані.

На щастя, я ще пам'ятаю той час, коли фіри-підводи убрід переїжджали потоки, а під колесами-ободами лишалася краплиста риба – форель. Спогади про те, як мій тато Василь руками ловив стругИв червону крапочку (форель) під камінням у Товарницькому потоці такі, що їх не затьмарили ні картини зі стін Ермітажу, ні собор святої Софії у Константинополі, ні руїни афінського Акрополя, ні навіть Гетсиманський сад. На щастя…

Неписану красу рельєфів і кольорів тодішнього довколишнього світу, на жаль, я можу тепер відтворити лише у слові і в запахові страв, скуштованих Вами за моїми рецептами. Але це далеко не повний смак моїх зелених гір.

Отож, не судіть мене занадто строго за пристрасність мого серця у цій книжці. Ви тепер знаєте, звідки у моїй прозі художнійі прозі кухоннійтакі перепади почуттів, смаку і фантазії – це печать і лик землі, яка є моєю каруселлю, центрифугою, велотреком і барокамерою одночасно. Це печать витривалих людей, яких ніколи – і навіть у трагічні часи – не покидає почуття гумору і віри в себе.

Дорогий Читачу!

Насправду, я хотіла зробити Вам розкішне храмування, але, як справжня гуцулка, вдалася до фіґлів. Бо ви знаєте, що правдивій гуцулці і Букінгемського палацу не треба – були б лише перед її очима розкоші її гір і дзюркіт їхньої мови.

У горах би сказали, я хотіла заклИкати Вас на храм,на празникове свято. Кожен із Вас знає, що це таке, бо майже скрізь по Україні є празникове свято.

У нашому селі храмвідбувається на першу Богородицю – 28 серпня. А храм, як весілля, похорон, має свої закони. І кулінарні у тому числі. Прочитайте моє ж – «По праву сторону Твоєї слави» і «Не плачте за мною ніколи»– і Ви збагнете закони гірських ритуалів на різні життєві ситуації. У тому числі – кулінарні.

Я не знаю, чи посмакували Вам мої страви. Але я, бігме Боже, намагалася зробити їх смачними.

Для цього я витримувала всі писані й неписані закони гуцульського краю: в неділю не різала, не рубала,

тіста у «святошні» жіночі дні і дні душевної негоди не місила.

Не лихословила, інгредієнтів не жаліла, не економила, не шахрувала.

Ні до письмового столу, ні до столу кухонного з важким серцем і лихими думками не наближалася.

Майбутнього «споживача» не проклинала, не зневажала,

лише до нього на «Ви» зверталася, як моя бабця Василина (по татові) до діда Онуфрія усе життя на ВИ зверталася, дай, Боже, їм легку глину.

Я намагалася зробити Вам справжній словесний і кулінарний храм.Але!!!На високій полонинці вбив половИк каню [8] А то вже по хромуванню та й по видриганню [9]… – співають у Розтоках.

Так і наше сьогоднішнє кулінарне видригання – фіґлювання наближається до завершення.

Але знову «але»!

У мене, признаюся Вам по правді, за сучасними несамовитими письменницькими звичаями храм щоразу, коли Ви, любий друже-Читачу, берете мої книги в руки.

Я завжди відчуваю, коли це є.

І признаюся без лукавства:  після 19 грудня 2000 року, дня, що народив мою першу прозову книжку «Життя коротке»,  у мене тепер  храм – щодня. І храмівне видригання – щодня.

Можливо, тому, що я народилася 19 грудня, на Миколая, а можливо, тому, що Ви у мене є, Читачу.

І я це відчуваю всією душею.

Якби могла, привіталася б із кожним із Вас – теперішніх чи майбутніх моїх прихильників, опонентів, фанатів, друзів, як вітаються у наших горах:– Як днювали?

Була би щасливою, коли бВи відповіли:– Гаразд. Із книгою Марії Матіос.

Щиро дякую, що Ви відчуваєте запах і смак мого слова!

Смачного Вам і сьогоднішнього читання!

Але таки не забувайте: Життя коротке для любові, але й любові мало на одне життя! 

З незмінною повагою до кожного з васВаша Марія МАТІОС notes Примітки  1 

Примар (рум.) – сучасною мовою – голова сільради. Історична довідка: після розпаду Австро-Угорської імперії у листопаді 1918 року Північна Буковина і частина Бессарабії до 2 серпня 1940 року (до речі, день народження моєї мами) перебувала у складі королівської Румунії. Нічого дивуватися ментальності буковинців, яка не завжди кореспондується із ментальністю східного українця. Якщо на Сході українську душу гнуздало одне лихо, то Буковиною гарцювала колісниця багатьох імперій. А це зробило із місцевого люду людей більш неподатливих, витривалих, підприємливих, заангажованих на одноосібний спосіб життя і ведення домашнього господарства.2 

Банувати (діал.) – жаліти, шкодувати.3 

Опасна бритва (діал.) – механічна бритва-ніж, яку нагострюють на шкіряному паску.4 

Майте на увазі, що в майбутньому може виникнути ситуація, коли Ви відчуєте, що він хоче від Вас дати ногам поля до іншої. Ви повинні випередити його, навіть якщо на той момент вас шляк трафляє і кров іде носом. Тільки не треба тоді нагадувати розлючену пантеру. Щоб самій добити свого коханчика остаточно, Ви востаннє пригостите його сніданком з однієї страви. І вона матиме убивчу для його чоловічої гідності назву – Половина шостої… (рецепт додається). Про що-що, а про цей знак він здогадається без підказування.5 

Незалежно від того, де Ви мешкаєте, люба моя, завжди знайдеться місцевий М.Л., який украй потрібен Вашому чоловікові для підтримання власного іміджу. Так що не переймайтеся, якщо Ви живете не у столиці, де є більший вибір М.Л. чи Л.М.6 

Назви гуцульських танців.7 

Назва перевалу під румунським кордоном.8 

Половик, каня (діал.) – яструб.9 

Видригання (діал.) – веселощі. 

Сторінка 16 з 16 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 > У кінець >>

Пошук на сайті: