Панас Мирний - Морозенко

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб1183
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб1101

 

Панас Мирний 

Морозенко

    - Спи, Пи­лип­ку, спи! Он чуєш, яке над­ворі схо­пи­ло­ся! Гур­ко­че, гу­де та виє… Роз­гу­ляв­ся Мо­ро­зен­ко! Не­ма Епк­ну ста­ро­му дідузі: аж пи­щить усе, а він, не­ми­ло­сер­дий; да­вить… Знаєш Олен­чи­ко­го Андрійка? Бку­сив бідно­го за пальчик, аж ног­тик побілів, пуч­ка опух­ла. Те­пер ма­ти йо­го і вов­ту­зиться з ним: не знає, сер­деш­на, яку йо­му по­ра­ду да­ти. Поч­не одтірать - Андрійко пла­че: пальчик бо­лить; да­вай ху­ка­ти, оді-гріва­ти, а хлоп'я ще дуж­че зай­мається… А все че­рез те, що не слу­хав ма­тері. Ма­ти ка­за­ла йо­му: не хо­ди, син­ку, надвір - Мо­ро­зен­ко лю­тує! - а він не пос­лу­хав, пішов. От і вку­сив йо­го Мо­ро­зен­ко за пальчик. А те­пер обом ли­хо: Андрійкові ли­хо - пальчик бо­лить, а ма­тері дру­ге - Андрійко нез­ду­жа!

    Так зве­чо­ра на Ме­лан­ки ка­за­ла Кат­ря Зай­чи­ха своєму се­милітньому си­нові Пи­лип­кові, за­бив­ши­ся з ним від стра­шен­но­го хо­ло­ду аж за ко­мин, у са­мий теп­лий ку­то­чок печі.

    Було ще не пізно - тільки по­чи­на­ло смер­ка­ти, а Кат­ря вже зовсім на піч заб­ра­ла­ся, не зна­ти від ко­го й зад­ля чо­го сінешні двері зак­ру­ти­ла, хатні защіпну-ла, сня­ла не­ве­лич­кий ка­ган­чик з по­лиці, засвіти­ла й мерщій поб­ра­ла­ся з си­ном на піч, за­хо­пив­ши й світло з со­бою.

    Череп'яний ка­ган­чик, що ви­лу­пи­ла йо­го Кат­ря з роз­би­то­го каш­ни­ка, з кап­лею рижієвої олії ка дні, лед­ве бли­мав у тем­но­му кут­ку своєю си­зою го­ро­ши­ною на кінці гної; пу­за­тий ко­ган зас­ло­няв той підсліпий світ від хатнього мо­ро­ку; на печі хоч сякпй-такпй світ бо­рю­кав­ся з тем­но­тою; за­те ха­ту ок­ри­ва­ли неп­рог­лядні покзр­ки… Вид­но, світ не­охо­чий заг­ля­да­ти з темні прис­та­но­ви­ща. де хо­ва­ються злидні від хо­ло­ду! Та й що там бу­ло освічу­ва­ти! Хатні голі стіни - по­лу­пані, мо­роз погпс­ту­паз па їх си­зим інеєгуі; чорні двері роз-ма­лю­заг пін бічимп візе­рун­ка­ми, а па ши­ках по­ви­му­ро­ву­ваз цілі ба­ра­ни кри­ги; та­ла та кри­га по­ма­лу спус­ка­ла­ся по стінах аж до долівки чор­ни­ми потьока­ми… В кут­ку лід бож­ни­цею замість сто­ла сто­яла узе­сенька при­мост­ка на чо­тирьох па­ко­лах, уби­тих в зем­лю. Не ле­жа­ло на тій при­мостці, як у доб­рих лю­дей бу­ває, ні хліба шма­точ­ка, ні солі дрібоч­ка; на двох го­лих дош­ках тієї при­мост­ки чорніли тільки дірки, де бу­ли ко­лись суч­ки, що по­виг­ни­ва­ли та по­ви­па­да­ли. А вгорі з кут­ка виг­ля­дав не­ве­лич­кий об­раз - не знать, свя­то­го чи свя­тої, бо на йо­му ма­лю­нок по­темнів, поз­лу­щу­вав­ся, одні тільки чорні очі сум­но ви­зи­ра­ли з по­жовк­ло­го об­лич­чя, не­мов скар­жи­ли­ся на хо­лод та го­лод, що до­во­ди­ло­ся терпіти ха­зяїнам ха­ти… А на­суп­ро­ти сто­лу, між че­ре­ва­тою пічкою й дру­гою стіною, при­ту­лив­ся піл з чо­тирьох то­неньких дра­ни-чок, та­ких хист­ких, що во­ни хи­та­ли­ся та вги­на­ли­ся й тоді, як хто до їх підхо­див, не­мов пе­рес­теріга­ли не нак­ла­ду­ва­ти на їх нічо­го, щоб, бу­ва, не про­ло­ми­ли­ся. Та на їх і не ле­жа­ло нічо­го - пустісінькі та голісінькі, як і та го­ла та де­бе­ла жерд­ка, що висіла в кут­ку над по­лом. І навіщо її там привіше­но? Удень, прав­да, на їй бов­та­ло­ся ли­хе ря­ден­це, а на ніч во­на зос­та­ва­ла­ся го­лою дро­ве­ня­кою, при­чеп­ле­ною на­че на те, що ко­ли ко­му за­ма­неться, бу­ло б де повіси­тись. І ди­во див­не! - як се Катрі ніко­ли не за­па­да­ла та­ка ли­ха дум­ка, ко­ли кру­гом неї бу­ло та­ке убо­жест­во неп­рог­ляд­не, нуж­да та не­дос­та­ча безмірні, хо­лодні та го­лодні злидні.

    Одначе то б бу­ло ще дивніше, як­би в Кат­риній го­лові зак­лю­ну­лась та­ка чор­на дум­ка вночі на Ме­лан­ки, як­раз пе­ред Ва­си­лем! Вся­ко­му звісно, що в ту ніч ста­рий рік кінчається, а но­вий за­чи­нається. На віки вічні ста­рий зни­кає, за­не­се з со­бою і доб­ре й ли­хе, при­хо­ває пе­ре­жи­те й пе­ре­му­че­не і страж­дан­ням зак­ру­че­не; а ко­ли що й зос­та­вить у людській схо­ванці-спо­минці, то все ж то бу­де не ки­пу­че жит­тя-страж­дан­ня, а тільки спо­гад­ка про йо­го, не жи­ве в'їдли­ве ли­хо, а тільки йо­го хо­лод­на об­лу­да. На­томість Но­вий рік прий­де, нові надії при­не­се з со­бою, а за ни­ми, мо­же, хоч не­ве­ли­ку крихітку щас­тя. Та ба­га­то­му ба­га­то йо­го тре­ба, а бідно­му й то га­разд, ко­ли бу­де що на завт­ра ку­са­ти, бу­де чим за­без­пе­чи­тись від хо­ло­ду!

    У Катрі всі ті за­па­си як­раз на Ме­лан­ки вий­шли. Ще з осені во­на з ни­ми тяг­ла­ся та дер­жа­ла­ся, ску­пи­ла­ся і хлібом, і топ­ли­вом, ду­ма­ла пе­ре­хо­пи­тись че­рез зи­му. Та ба! Об різдві во­на по­ба­чи­ла, що не тільки че­рез зи­му, а хоч би че­рез свят­ки пе­ре­хо­пи­тись… "Тільки б че­рез свят­ки! - ду­ма.- А там ро­бо­ча по­ра нас­та­не. У ба­га­тих лю­дей наз­би­рається не­ма­ло чор­ної одежі, по­но­ше­но­го білля, тре­ба йо­го поп­ра­ти. Піду до ко­го, або хто пок­ли­че - мо­же, хоч на хліб пе­ре­па­де! А мо­же, в ко­го трісо­чок або кізячків вип­ро­шу, бу­де чим у хаті про­ку­ри­ти. Так і пе­ре­тяг­ну че­рез зи­му,- аби че­рез свя­та!"

    І ось сьогодні вдень Кат­ря послідню ми­соч­ку бо­ро­шен­ця вит­ру­си­ла, щоб спек­ти ся­ку-та­ку пе­ре­пе­чай­ку, посліднє полінце спа­ли­ла, щоб спек­ти її, послідній бу­ря­чок у борщ пок­ри­ши­ла, послідню пуч­ку солі в йо­го вки­ну­ла… "Очис­ти­ла­ся! Зовсім очис­ти­лась. На­завт­ра хоч і в рай свя­тий, то чис­та!" - ду­ма­ла Кат­ря, по­ра­ючись біля печі.

    Поки се­ред че­ре­ню ле­жа­ло трух­ле полінце, до­жи­да­ючи підпа­лу, Кат­ря бу­ла ніби покійна. Прав­да, чорні дум­ки й тоді вже сну­ва­ли по її об­лич­чю, не­радісно світи­ли ка­ри­ми очи­ма. А як во­на за­па­ли­ла ос­таннє полінце, як ог­ненні язи­ки охо­пи­ли йо­го кру­гом, то їй зда­ло­ся, буцімто її сер­це го­рить-па­лає. А як по­чав борщ уки­па­ти, то в її серці такі кип'ятки підня­ли­ся, що як во­на не кріпи­ла­ся, а не ви­дер­жа­ла…

    - Пилипку! Си­ноч­ку мій! Що ми бу­де­мо завт­ра їсти! - скрик­ну­ла во­на, і га­ря­чою течією гірких сліз по­ли­ли­ся ті кип'ятки з очей до­до­лу…

    Пилипко підско­чив до ма­тері, при­пав до її об­лич­чя й ти­хо про­мо­вив:

    - Цить, ма­мо, цить! Завт­ра, ма­моч­ко. Но­вий год… Я завт­ра піду до хре­ще­но­го батька по­си­па­ти… Дасть мені батько со­роківку гро­шей, а дя­ди­на ве­ли­ку па­ля­ни­цю, ще й ков­ба­су на при­да­чу… От й бу­де нам що їсти. А на гроші топ­ли­ва ку­пи­мо… ба­га­то-ба­га­то, щоб на всю зи­му ста­ло!

    Катря вти­хо­ми­ри­ла­ся. Та як же бу­ло й не вти­хо­ми­ри­ти­ся, ко­ли син обіцяє такі ба­гаті при­но­си?

    А Пи­лип­ко, як тільки зно­ву зак­ло­по­та­ла­ся ма­ти, вже й з ха­ти мах­нув.

    - Куди ти, розх­рис­та­ний та не­одяг­не­ний? Мо­роз над­ворі лю­тий! - крик­ну­ла во­на йо­му наз­догінці.

    - Я на хви­ли­ноч­ку, ма­мо… Я за­раз і вер­ну­ся.

    Справді, Пи­лип­ко не за­ба­рив­ся. Вско­чив у ха­ту, як пуп, синій, зу­ба­ми цо­ко­че.

    - А що, не я тобі ка­за­ла: не йди! І ку­ди ти хо­див?

    - Я за паш­нею, ма­моч­ко, бігав.

    - За чим?

    - За паш­нею. Сусідній хло­пець обіцяв­ся пашні на по­си­пан­ня да­ти. Я до йо­го бігав. Ось во­на, так з ру­ка­вич­кою й од­дав,- хва­литься син, по­ка­зу­ючи ма­тері ру­ка­вич­ку.- Та тут, ма­мо, не тільки паш­ня, і го­рох є, і ква­со­ля - всього на­си­пав Федір!

    - І ку­ди ти, си­ну, підеш по та­ко­му хо­ло­ду?

    - Як ку­ди? Ка­жу ж: до хре­ще­но­го батька.

    - Господь з ним, ди­ти­но моя! Хіба близький світ до йо­го тьопа­ти­ся? Як че­рез ліс, то три, а шля­хом - п'ять верс­тов бу­де… Ще змерз­неш у до­розі!

    - Я змерз­ну?.. Та я літом бу­ло на одній нозі до йо­го дост­ри­баю!

    - То літом, си­ну, а се зи­мою. Шля­ху не­має, сніги гли­бокі, заг­руз­неш де-не­будь та й не вилізеш. Не хо­ди,.мій го­лу­бе! Хай, як по­тепліє, тоді підеш.

    - А що ж ми завт­ра бу­де­мо їсти! Чим ха­ту на­то­пи­мо? - спи­тав­ся син, за­зи­ра­ючи ма­тері в очі.

    Вона аж стріпну­ла­ся, мов хто ко­лю­чу гол­ку встро-д мив у її сер­це. "Бо­же мій, у такі літа та чим свою голівоньку він кло­по­че?!"-по­ду­ма­ла во­на, лед­ве •" здер­жу­ючи сльози. І, при­гор­нув­ши си­на до се­бе, по­ча­ла йо­го умов­ля­ти:

    - Не кло­по­чи, си­ну, про завт­рашнє - гос­подь ми­ло­серд­ний об нас пок­ло­по­че. Ти в ме­не ма­лий, од­на в ме­не втіха й надія. Не до­ве­ди бо­же, лу­читься що з то­бою не­доб­ре, навіщо тоді й мені на біло­му світоньку жи­ти? Не хо­ди, син­ку!.. Не хо­ди, моя ди­ти­но рідна!

    - Я б, ма­мо, й не пішов, так як же Фе­до­рові ру­ка­вич­ку на­зад вер­та­ти? Ти,- ска­же,- не хо­див; ще сміяти­ся бу­де.

    - Ми паш­ню ви­сип­ле­мо, а ру­ка­вич­ку од­да­мо. Не хо­ди, мій го­луб­чи­ку! Ти ж в ме­не слух­ня­ний, пос­лу­хай­ся ме­не: не хо­ди! - І по­ча­ла го­лу­би­ти Пи­лип­ка.

    - Ну, доб­ре, не піду вже, тільки не вби­вай­те­ся так, ма­моч­ко! - уп­ро­ху­вав вже Пи­лип­ко матір, цілу­ючи її і в лоб, і в що­ки.

    Катря на­че зас­по­коїлась, а про­те ней­мовірна дум­ка не ки­да­ла її го­ло­ви, кло­по­та­ла її. Во­на зна­ла сво­го Пи­лип­ка, який він враз­ли­вий до чу­жо­го го­ря. То ж до чу­жо­го,- а до сво­го? Хіба він не чув, яким во­на не­са­мо­ви­тим го­ло­сом за­во­ла­ла, ос­танні за­па­си вит­ру­шу­ючи на сьогодні? Хіба він не ба­чив по її зап­ла­ка­них очах, яка різу­ча му­ка на сто крат крає її сер­це? Хіба во­на не знає, як ті сльози та му­ка бо­ля­че впи­на­ються в йо­го жалісли­ве сер­це? Та він на що хоч піде, аби йо­го ма­ти не пла­ка­ла. Він і об­ду­ри­ти - об­ду­рить, аби її зас­по­коїти.

Сторінка 1 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: