Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.docx)Panas_mirniy_morozenko.docx65 Кб985
Скачать этот файл (Panas_mirniy_morozenko.fb2)Panas_mirniy_morozenko.fb290 Кб885

 

Панас Мирний 

Морозенко

    - Спи, Пи­лип­ку, спи! Он чуєш, яке над­ворі схо­пи­ло­ся! Гур­ко­че, гу­де та виє… Роз­гу­ляв­ся Мо­ро­зен­ко! Не­ма Епк­ну ста­ро­му дідузі: аж пи­щить усе, а він, не­ми­ло­сер­дий; да­вить… Знаєш Олен­чи­ко­го Андрійка? Бку­сив бідно­го за пальчик, аж ног­тик побілів, пуч­ка опух­ла. Те­пер ма­ти йо­го і вов­ту­зиться з ним: не знає, сер­деш­на, яку йо­му по­ра­ду да­ти. Поч­не одтірать - Андрійко пла­че: пальчик бо­лить; да­вай ху­ка­ти, оді-гріва­ти, а хлоп'я ще дуж­че зай­мається… А все че­рез те, що не слу­хав ма­тері. Ма­ти ка­за­ла йо­му: не хо­ди, син­ку, надвір - Мо­ро­зен­ко лю­тує! - а він не пос­лу­хав, пішов. От і вку­сив йо­го Мо­ро­зен­ко за пальчик. А те­пер обом ли­хо: Андрійкові ли­хо - пальчик бо­лить, а ма­тері дру­ге - Андрійко нез­ду­жа!

    Так зве­чо­ра на Ме­лан­ки ка­за­ла Кат­ря Зай­чи­ха своєму се­милітньому си­нові Пи­лип­кові, за­бив­ши­ся з ним від стра­шен­но­го хо­ло­ду аж за ко­мин, у са­мий теп­лий ку­то­чок печі.

    Було ще не пізно - тільки по­чи­на­ло смер­ка­ти, а Кат­ря вже зовсім на піч заб­ра­ла­ся, не зна­ти від ко­го й зад­ля чо­го сінешні двері зак­ру­ти­ла, хатні защіпну-ла, сня­ла не­ве­лич­кий ка­ган­чик з по­лиці, засвіти­ла й мерщій поб­ра­ла­ся з си­ном на піч, за­хо­пив­ши й світло з со­бою.

    Череп'яний ка­ган­чик, що ви­лу­пи­ла йо­го Кат­ря з роз­би­то­го каш­ни­ка, з кап­лею рижієвої олії ка дні, лед­ве бли­мав у тем­но­му кут­ку своєю си­зою го­ро­ши­ною на кінці гної; пу­за­тий ко­ган зас­ло­няв той підсліпий світ від хатнього мо­ро­ку; на печі хоч сякпй-такпй світ бо­рю­кав­ся з тем­но­тою; за­те ха­ту ок­ри­ва­ли неп­рог­лядні покзр­ки… Вид­но, світ не­охо­чий заг­ля­да­ти з темні прис­та­но­ви­ща. де хо­ва­ються злидні від хо­ло­ду! Та й що там бу­ло освічу­ва­ти! Хатні голі стіни - по­лу­пані, мо­роз погпс­ту­паз па їх си­зим інеєгуі; чорні двері роз-ма­лю­заг пін бічимп візе­рун­ка­ми, а па ши­ках по­ви­му­ро­ву­ваз цілі ба­ра­ни кри­ги; та­ла та кри­га по­ма­лу спус­ка­ла­ся по стінах аж до долівки чор­ни­ми потьока­ми… В кут­ку лід бож­ни­цею замість сто­ла сто­яла узе­сенька при­мост­ка на чо­тирьох па­ко­лах, уби­тих в зем­лю. Не ле­жа­ло на тій при­мостці, як у доб­рих лю­дей бу­ває, ні хліба шма­точ­ка, ні солі дрібоч­ка; на двох го­лих дош­ках тієї при­мост­ки чорніли тільки дірки, де бу­ли ко­лись суч­ки, що по­виг­ни­ва­ли та по­ви­па­да­ли. А вгорі з кут­ка виг­ля­дав не­ве­лич­кий об­раз - не знать, свя­то­го чи свя­тої, бо на йо­му ма­лю­нок по­темнів, поз­лу­щу­вав­ся, одні тільки чорні очі сум­но ви­зи­ра­ли з по­жовк­ло­го об­лич­чя, не­мов скар­жи­ли­ся на хо­лод та го­лод, що до­во­ди­ло­ся терпіти ха­зяїнам ха­ти… А на­суп­ро­ти сто­лу, між че­ре­ва­тою пічкою й дру­гою стіною, при­ту­лив­ся піл з чо­тирьох то­неньких дра­ни-чок, та­ких хист­ких, що во­ни хи­та­ли­ся та вги­на­ли­ся й тоді, як хто до їх підхо­див, не­мов пе­рес­теріга­ли не нак­ла­ду­ва­ти на їх нічо­го, щоб, бу­ва, не про­ло­ми­ли­ся. Та на їх і не ле­жа­ло нічо­го - пустісінькі та голісінькі, як і та го­ла та де­бе­ла жерд­ка, що висіла в кут­ку над по­лом. І навіщо її там привіше­но? Удень, прав­да, на їй бов­та­ло­ся ли­хе ря­ден­це, а на ніч во­на зос­та­ва­ла­ся го­лою дро­ве­ня­кою, при­чеп­ле­ною на­че на те, що ко­ли ко­му за­ма­неться, бу­ло б де повіси­тись. І ди­во див­не! - як се Катрі ніко­ли не за­па­да­ла та­ка ли­ха дум­ка, ко­ли кру­гом неї бу­ло та­ке убо­жест­во неп­рог­ляд­не, нуж­да та не­дос­та­ча безмірні, хо­лодні та го­лодні злидні.

    Одначе то б бу­ло ще дивніше, як­би в Кат­риній го­лові зак­лю­ну­лась та­ка чор­на дум­ка вночі на Ме­лан­ки, як­раз пе­ред Ва­си­лем! Вся­ко­му звісно, що в ту ніч ста­рий рік кінчається, а но­вий за­чи­нається. На віки вічні ста­рий зни­кає, за­не­се з со­бою і доб­ре й ли­хе, при­хо­ває пе­ре­жи­те й пе­ре­му­че­не і страж­дан­ням зак­ру­че­не; а ко­ли що й зос­та­вить у людській схо­ванці-спо­минці, то все ж то бу­де не ки­пу­че жит­тя-страж­дан­ня, а тільки спо­гад­ка про йо­го, не жи­ве в'їдли­ве ли­хо, а тільки йо­го хо­лод­на об­лу­да. На­томість Но­вий рік прий­де, нові надії при­не­се з со­бою, а за ни­ми, мо­же, хоч не­ве­ли­ку крихітку щас­тя. Та ба­га­то­му ба­га­то йо­го тре­ба, а бідно­му й то га­разд, ко­ли бу­де що на завт­ра ку­са­ти, бу­де чим за­без­пе­чи­тись від хо­ло­ду!

    У Катрі всі ті за­па­си як­раз на Ме­лан­ки вий­шли. Ще з осені во­на з ни­ми тяг­ла­ся та дер­жа­ла­ся, ску­пи­ла­ся і хлібом, і топ­ли­вом, ду­ма­ла пе­ре­хо­пи­тись че­рез зи­му. Та ба! Об різдві во­на по­ба­чи­ла, що не тільки че­рез зи­му, а хоч би че­рез свят­ки пе­ре­хо­пи­тись… "Тільки б че­рез свят­ки! - ду­ма.- А там ро­бо­ча по­ра нас­та­не. У ба­га­тих лю­дей наз­би­рається не­ма­ло чор­ної одежі, по­но­ше­но­го білля, тре­ба йо­го поп­ра­ти. Піду до ко­го, або хто пок­ли­че - мо­же, хоч на хліб пе­ре­па­де! А мо­же, в ко­го трісо­чок або кізячків вип­ро­шу, бу­де чим у хаті про­ку­ри­ти. Так і пе­ре­тяг­ну че­рез зи­му,- аби че­рез свя­та!"

Сторінка 1 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>