Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx826 Кб2962
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb21054 Кб2573

Роман Панаса Мирного «Повія» — твір величезної художньої вартості, один із найкращих соціально-психологічних романів української літератури XIX ст.

Панас Мирний 

Повiя

Частина перша

    

У СЕЛI

    

I

    

    Ще та­кої зи­ми лю­тої та ска­же­ної лю­ди не заз­на­ють! Осiнь бу­ла до­що­ва: вiд дру­гої пре­чис­тої як по­ча­ли­ся до­шi, та день у день ли­ли - до са­мо­го Пи­ли­па. Зем­ля так наб­ра­ла­ся во­ди, що вже i в се­бе не прий­ма­ла. Ве­ли­ки­ми рiч­ка­ми-озе­ра­ми сто­яла та во­да по по­лях та бал­ках; на проїжджих шля­хах та­кi баг­на - нi прой­ти нi проїха­ти. Не тiльки се­ло з се­лом - су­сi­ди не ба­чи­ли­ся од­но з дру­гим цi­ли­ми тиж­ня­ми; жи­ли, як у не­во­лi. Осiн­ня над­вiр­ня ро­бо­та ста­ла. Ко­ли хто мав клу­ню - мо­ло­тив со­бi пот­ро­ху, при­би­рав, що да­ла за лi­то кри­ва­ва пра­ця. Та чи ба­га­то тих клунь у Мар'янiв­цi? У збор­щи­ка Грицька Суп­ру­на - од­на; у по­па - дру­га; у па­на тре­тя; а в ос­тан­нiх хлiб гнив у сто­гах. I вро­жай то­го лi­та не­гус­тий удав­ся; те­пер осiнь ма­ла й те зог­ноїти… Бо­лi­ло хлi­бо­робське сер­це, див­ля­чись на свої за­ли­тi во­дою то­ки, на по­чор­нi­лi, при­пав­шi до зем­лi стiж­ки. У Де­ми­ден­ка у сто­зi жи­то рос­ло; у Кну­ра два сто­ги ми­шi по­то­чи­ли; зов­сiм скир­ти роз­су­ну­лись, роз­па­лись - у гнiй по­вер­ну­лись. В Ос­та­пен­ка осе­ля по­дiр­ча­вi­ла - во­да у ха­ту ли­ла­ся: лгав був сеї осе­нi вкри­ти, та за­хо­пи­ла не­го­да. На лю­дей пiш­ла по­шесть: тряс­цi, про­пас­ни­цi… За­ро­бiт­ку нi­яко­го; гро­шей не­має. У дру­гих i хлi­ба пе ста­ло, та нi­де й по­зи­чи­ти. Бi­да, ка­ра гос­под­ня! Най­ма­ли ака­фис­ти, слу­жи­ли мо­леб­нi - нi­що не по­мо­га­ло!

    Так бу­ло аж до Пи­ли­па. Уно­чi пе­ред за­го­вi­на­ми по­тяг­ло хо­ло­дом; у свi­ту ви­пав не­ве­лич­кий снi­жок. Про­дер­жа­ло з тиж­день мо­ро­зом - зем­ля зак­ляк­ла, як кiст­ка. Лю­ди й то­му ра­дi: зра­зу ки­ну­ли­ся до хлi­ба. Зя­гу­па­лiї з дос­вiт­ку до пiзньої но­чi цi­пи мiж сто­га­ми, за­гар­ча­ли ло­па­ти на то­ках - шпар­ко на­род узявсь до ро­бо­ти! Че­рез тиж­день - за­мiсть чор­них сто­гiв жов­тi­ли ви­со­кi оже­ре­ди со­ло­ми.

    З хлi­бом уп­ра­ви­лись, а од­вез­ти у мiс­то на ба­зар або на яр­ма­рок ку­ди - ко­лоть же та­ка - нi з дво­ру! Дех­то з га­ря­чих поїхав та й за­ка­яв­ся: той - во­ла роз­чах­нув, а той - ра­зом па­ру. Хто мав ко­няч­ку - ще сяк-так, во­зив пот­ро­ху. Та чи ба­га­то ж тих ко­ней у се­лi? Мар'янiв­ща­ни спо­кон­вi­ку хлi­бо­ро­би: вiл, а не кiнь - си­ла у польовiй ро­бо­тi. Мар'янiв­ща­ни ко­ха­ли­ся у во­лах, а не в ко­нях: ко­нем так - поїха­ти ку­ди, про­гу­ля­ти­ся, а во­лом - ро­би­ти. Шко­да ско­ти­ни, а тут за по­душ­не на­да­ви­ли: ове­ча­та, сви­нi, ко­ро­ви - все за без­цiнь пiш­ло; у во­лость поб­ра­ли та там i про­да­ли… На­род пла­кав­ся, бiд­кав­ся, бо то ж тiльки пер­шу по­ло­ви­ну зап­ла­че­но; з чо­го ж взя­ти на дру­гу? Усi но­си по­вi­си­ли. Од­на на­дiя зос­та­ла­ся - Ми­ко­лаївський яр­ма­рок у мiс­тi; там як не про­да­ти, то хоч про­па­дай. Лю­ди на­дi­ялись та мо­ли­лись, щоб хоч тро­хи пiд­ки­ну­ло снi­гом, прит­ру­си­ло до­ро­гу: все ж саньми не те що во­зом, - i для ско­ти­ни лег­ше, i наб­ра­ти бiльше…

    На На­ума по­теп­лi­ло. Сон­це схо­ва­ло­ся за зе­ле­нi хма­ри; з по­луд­ня вi­тер по­вi­яв; зро­би­лась од­ли­га. Про­дер­жа­ло так три днi. Про­ти Вар­ва­ри по­ча­ло мот­ро­ши­ти снiж­ком; до свi­ту i геть-то йо­го впа­ло. На­род мер­щiй ша­рах­нув на яр­ма­рок: хто мав ско­ти­ну - своєю, а хто не мав - уп­ро­ху­вав­ся в су­сi­ди. Всi виїзди­ли та ви­хо­ди­ли; вся­ко­му тре­ба те про­да­ти, дру­ге ку­пи­ти.

    Упросився й Пи­лип При­ти­ка до Кар­па Здо­ра, сво­го су­сi­да й ку­ма. Ски­нув до йо­го на са­ни мi­шеч­кiв п'ять жи­та, один - пше­ни­цi та пiвк­лун­ка пшо­на - увесь ли­шок, який мож­на бу­ло збу­ти; уп­ро­сив­ся до ку­ма, та на Вар­ва­ри ра­ненько й поїха­ли в го­род. Ви­ряд­жа­ла їх сiм'я Здо­ро­ва; ви­ряд­жа­ла й Прiська, жiн­ка Пи­ли­по­ва, не так ста­ра, як зас­та­ре­на, мо­ло­ди­ця; про­ща­ла­ся з ни­ми й доч­ка Пи­ли­по­ва, Хрис­тя - дiв­ка сiм­над­ця­ти лiт. Прiська на­ка­зу­ва­ла чо­ло­вi­ко­вi со­лi ку­пи­ти, хоч з пiв­пу­да; Хрис­тя про­ха­ла батька при­вез­ти з мiс­та гос­тин­ця - хоч перс­тень, хоч се­реж­ки, хоч стьожку яку-не­будь…

    - Гаразд, доб­ре! Усього на­ве­зу! - смiється гiр­ко Пи­лип, ду­ма­ючи бiльше про по­душ­не, за кот­ре вже не раз на­тя­кав Грицько Суп­ру­нен­ко, нiж про доньчи­не ба­жан­ня.