Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3189
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2705
І ось — перша затяжка. І захмеліла, приємно затуманилась думка, обвинулась якоюсь химерною оболонкою, віддалилася, проступила розмитими контурами на відстані; він надміру упевнено (це фіксував, хоч і не міг зупинитися) думав, що те, над чим билися півроку, розплутають ось тепер, у найближчі дні. Вони візьмуться... Він перекроїть усе наново...

Без того вони не могли йти далі, не могли вийти на гребінь, на свій перший значний гребінь, підсумувати, а точніше — перевірити зроблене. Поки що він не міг покласти на стіл інститутської вченої ради ніяких вагомих результатів. Навіть ніхто не знав, є вони чи їх немає зовсім, не знав доконечно й він, завідуючий відділом Дмитро Іванович Марченко. їхня проблема поки що в площині чистої теорії; величезний ланцюг, загальна схема відома всім, а як вона здійснюється — те невідомо. Кожен новий рік, кожна нова наукова конференція приносять нові докази, нові уявлення, які часом ламають старі, відкидають до порога, змушують починати спочатку... Якщо сказати відверто, вкрай одверто, їм усім разом невідомо, чи розв я-жуть її колись люди. Ні, таки розв'яжуть, тільки, можливо, не на такому науковому рівні. Сьогодні ж навіть неозброєним оком бачилося більше пунктирів, ніж суцільних ліній, більше проваль, ніж містків. Та й чи там покладені ті містки? Чи пройдуть по них туди, куди треба?

Проблему, над якою працювала і його лабораторія і яка нещодавно стала найактуальнішою в світі, він сам пояснював дилетантам, людям з жінчиної роботи або своїм колишнім товаришам дитинства (здебільшого вчителям і військовим) трохи з іронією, що не ображала слухачів, ані принижувала, ані возвеличувала роботу, а тільки висвітлювала в ледь химерному світі його самого, й то через те, що, мовляв, не може доладне розповісти,—так: фотосинтез — це ось хліб, і картопля, огірки і салат під оцю горілку, ти і я, зрештою, і повітря над нами. Бачиш оці зелені пагони цибулі? В них сонце. Вони росли, перетворюючи його енергію. “Рослина — це Прометей, що краде вогонь з неба”. Це сказав Тімірязєв. А як саме краде, чого листочки ростуть, ми й шукаємо. Декотрі з найнецеремон-ніших, тих, що не боялися виставити себе профанами (здебільшого вчителі-літератори), запитували: для чого?

О, то було, на перший погляд, просте, а насправді зовсім не просте — хоч цього не осягали ті, що запитували. Не цим, зовнішнім,— для чого оті колби, поліерографи, епікарди — всілякі інші установки. Тут він відповідав легко:

щоб стимулювати цей процес або й відтворити його штучно в лабораторних, а далі заводських умовах, змоделювати і таким чином урятувати людство від загрози голоду кисневого і звичайного, нагодувати не тільки тих, що живуть зараз, а й тих, що житимуть через п'ятдесят років, оті шість мільярдів, які без цього справді не прохарчуються, яких чекає катастрофа.

Але за цим стояло й щось інше, особисте, власне його і, як здогадувався, не тільки його, а й кожного працівника лабораторії і, мабуть, усіх інших учених, які працюють над цією чи подібними проблемами, де немає остаточного результату, а може, й не буде до кінця життя. Воно пов'язувалося з отим — роботою як сенсом життя, його метою. Тільки про це ніхто не говорить. Відповідь має десятки означень, закодованих формул, за якими скрізь і завжди стоїть людська душа, її вічне поривання, її страх і захоплення світом. Коли він починав про це думати, йому іноді здавалося, що ось зараз у його голові зіскочить якийсь тиблик і він збожеволіє. Він про це думав не раз. Почав думати з якогось часу. Він майже щодня натикався в наукових журналах, дисертаціях на такі чи подібні формулювання: “На декілька поколінь нам доведеться відмовитись...”, “Через декілька поколінь ми зрозуміємо природу цього явища...” І тоді мимовільно зривалося з мислі чи, може, майже позасвідоме з душі: для чого? (Таке ж і зовсім не таке, як задавали йому не обізнані з проблемою знайомі). Хто — ми? Ти, якого через півстоліття вже не буде, вже не буде й спомину по тобі? Отож прикидаються ті, хто пише ці рядки, камуфлюють свої думки чи кажуть правду? Прикидаєшся ти сам чи теж так думаєш? Болієш тими поколіннями? І чи можна щиро боліти за прогрес узагалі? Адже, одірваний од конкретної людини, він абсурд. Абстрагований од неї чи доведений до рівня, коли замінені, закодовані всі людські чуття, всі емоції — любов, ненависть... Тоді це буде те ж саме, що саморозвиток машин. Дехто, та, власне, є такі і в їхньому інституті, так і кажуть. Тоді для чого прогрес? Саморозвиток землі, однієї з планет? Але ж їх мільярди. Розвиваються, щоб загинути...

Він помічав, що його думка вивільнюється, повзе кудись убік. Що він мимоволі уникає відповіді, яку конче повинен знати для себе. І не тільки тому, а може, й зовсім не тому, що нині всі вони, люди, підійшли щільно самим своїм існуванням до цих проблем. Чистого повітря, води, їжі. Що провідні вчені, державні діячі дедалі частіше перечіпляють-ся через них практично. А саме через те, що його власне життя, його робота були втягнені в цю проблему, як кожна молекула води втягнена в лійку, в яку рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опікуюся тим, що через півстоліття шести мільярдам людей нічого буде їсти? Чого я хочу? Що я стверджую? У мене є друзі. Я хочу добра дітям. І вже бачу в уяві внуків. Знаю: буду любити їх. Як декотрі з моїх ровесників, що вже мають внуків, люблять їх неймовірно, дужче, ніж своїх дітей. Може, тому, що коли наші діти малі, ми самі ще молоді й більше думаємо про себе. А тут думка вже переключається... То я роблю для них? Мабуть, і для них. Тоді чого я прагну, насолоди?

Так. І нема чого боятися. Адже й насолоди є різні. Є насолода навіть зійти на вогонь заради істини. Не тільки страждав Джордано Бруно, мав насолоду сказати правду.

Мені ж приємно приносити людям користь. Втіха мені, люди теж мають від того. Це ж не зловорожа насолода. Як, скажімо, насолода паразита або садиста. Мали ж якусь насолоду... Ні, не насолоду, а потребу душі, серця Заболотний, Кох і навіть отой пілот, що впав над сибірською тайгою і до останньої миті записував на магнітофонну плівку роботу приладів літака...

Саме оце, невідоме, й вело людство протягом віків. Для того люди й жили. Чи свідомо так жили? Скільки їх жило так? Оті всі, що лежать під пірамідами й курганами або над якими тисячоліття шумлять жита? Оті, що в Карфагені, в Помпеї, просто на сільському цвинтарі?

Але ж залишилася теорема Піфагора і знайдена в тому ж попелі статуя Венери. То оце все і є прогрес? Мабуть. Тільки жодна людина, творячи, так не думає. Не може думати. Вона сама, її діяння — тільки часточка того великого руху.

Власне, він і сам ніколи не думав у такій послідовності і такій абстрактності. Імпульси йшли од найконкретнішого. Од його роботи. І тут він уже не міг не думати. А що, коли одного дня стане відомо, що вона абсурд?! Що цю істину, над якою б'ється, відкрити не можна? Тоді куди пішло твоє життя? Ні, навіть ще вужче. Шлях, який вибрав, місток, який намагаєшся прокласти, не той. Прокладений не над тією прірвою чи навіть не над прірвою, а на твердому й рівному. Тоді ти обдурив не тільки себе, а й оцих двадцять вісім чоловік, що довірились тобі, що вірять тобі, що шукають разом з тобою. Що вони скажуть?..

Оце й була та крапка, з якої починалися його думки. Й що ближчав день перевірки, коли вони запустять у суспензію мічені атоми й стане відомо: змарнували, спалили вони безслідно оці останні шість років чи мають хоч якісь результати,— то дужче тиснули думки. І, як здогадувався, не лише його. Не міг не думати про це й дехто з оцих двадцяти восьми. Але, мабуть, вони задумувалися зовсім не так, як він. Вони йшли за ним. Це було схоже на те, як солдат іде за наказом командира, правильним чи неправильним. А він од цієї думки втекти не міг. Уже хоча б тому, що мета лежала в кінцевій точці шляху, його роботи, була вираженням доцільності її, а отже, і його життя. Через те й оті всі думки про прогрес, про майбутні покоління не були для нього схоластикою, чистою теорією, якою можна бавитися за склянкою чаю чи чаркою коньяку, втішатися, лякати гарних жінок (вони знають, що їм треба лякатися) чи кидати в дискусійний раж молодих аспірантів. Йому ж вони мовби натякали: а чи не краще, якби ти робив щось конкретне, точне, ну, скажімо, видобував би каротин з водоростей чи вирощував хлорелу. Там видно все. Там результат помітний і на очах спожитий людьми. (До речі, саме вони й знайшли — для власних потреб — новий спосіб вирощення хлорели в закритих басейнах, він виявився таким ефективним, що на них посипались заявки а главків і міністерств з проханням розробити його широко й впровадити в господарство, хлорела — надзвичайно поживний корм для худоби). А ти можеш спокійно споживати свої наукові шукання, рости в академіки, утверджуватися й не каратися. Ну, щоб каратися... То — щось більше. Караються від вчиненого злочину. А він злочину не вчиняв. І тому хоч і одчахувався думкою од своєї роботи, розмірковував начебто з відстані й справді трохи теоретично. Тільки інколи його раптово неначе била навідліг гаряча думка: а що, як ось перевіримо, й нічого не вдасться? Що тоді? Він не знав, що буде тоді.

Тої миті постукали. Це не були свої—він сам привчив співробітників заходити до кабінету без стуку. Постукали вимогливо, впевнено, двері відчинилися, перш ніж він відгукнувся. До кабінету стрімко зайшли директор інституту Корецький і завідуюча відділом кадрів Лепеха. Власне, стрімко зайшла Лепеха, Корецький переступив поріг тихо й коректно. Він був таким завжди — тихим, коректним, навіть несміливим, замкнутим. Ось уже багато років його вела, підштовхувала, міцно тримала в руках ця злиняла, зі зморщеним, майже аскетичним пергаментним обличчям, фарбованим-перефарбованим, попаленим волоссям жінка в строгому костюмі.

Як у керівника інституту, у Корецького була неоціненна риса — він завжди першим показував на стежку, яка приводила до мети, глибинним чуттям одразу вхоплював суть і спрямування запропонованої проблеми, майже інстинктивно відшукував її міцні й слабкі вузли, допомагав розвивати, просто допомагав усім, хто щиро й чесно йшов у науку. Щоправда, допомагав тільки в межах інституту, поза його стінами захисник і оборонець з нього був кепський.

Проте Дмитро Іванович знав про Корецького й ще одне. Серед людей близьких він інакший. Спокійний, розважливий, може легенько підштрикнути співрозмовника, вміє підштрикнути. Легенько й незлобиво, так що співрозмовник не розсердиться й відчує красу дотепу. Дмитро Іванович якось відпочивав з Корецьким у санаторії. Там Корецький був душею товариства, це сталося само по собі, він не нав'язувався. Марченкові іноді здавалося, що оцей другий Корецький нудьгує за першим.

Високий, худий, зігнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як сумирний і тактовний знак запитання. Наталія Кирилівна стояла як нехай і невеликий, але грізний знак оклику. Це була жінка тверда, вольова, хотіла бути такою й тому була. Вона не визнавала панібратства, не хотіла сприймати жартів, врешті, розучилася їх розуміти зовсім — навіть на банкетах після захисту дисертацій, куди її неодмінно запрошували й куди вона зрідка приходила, сиділа прямо, стуливши вузькі безкровні губи, й, здавалося, стежила, чи не вчиняв хто якої нетактовності: з'їв більше, ніж треба, запізнився чи пішов рано.

Зараз вона тримала в руках якісь списки. Глянувши на них, Марченко зрозумів, що їхній з Корецьким прихід означає перевірку, перевірку на високому рівні: чи всі в лабораторії на місцях. Останнім часом Лепеха надто заповзялася (й що тут скажеш, усе правильно), навіть була виставила за рогом будинку пост з фотоапаратом — фіксувати документально на плівці тих, що запізнилися. Того ж дня склодув Коли сумлінно виклацав з свого укриття плівку, проявив і виклеїв фотокартки під убивчим гаслом: “Ганьба порушникам трудової дисципліни”. Третім у тій галереї був фотопортрет Павла Андрійовича Корецького. Портрети зняли через півгодини, проте вже після того, як усі встигли подивитися й насміятися всмак.

Коли Дмитро Іванович побачив у руках Лепехи списки, він відчув, як йому в грудях щось гидко тенькнуло, він розсердився на ту свою малодушність і, мабуть, тому сказав з невластивою різкістю:

— Не обрид вам, Наталіє Кирилівно, цей нагляд? Тільки марнуєте свій і чужий час.

В очах Лепехи засвітилися жовті вогники, хоч очі залишилися незрушними й безбарвними, як і допіру, вимовила твердими губами:

— А ось зараз побачимо, хто його змарновує. Вони вирушили в рейд. Попереду Лепеха, неприступна, безкомпромісна, майже урочиста, за нею Марченко — ображена гідність і справді трохи сердитий, позаду — серйозний і зосереджений Корецький (хоч обоє — і Дмитро Іванович і Наталія Кирилівна — знали, що та серйозність — удавана, прибрана з обов'язку).

У першій кімнаті не було нікого. На вбитому в стінку шафи цвяшку висів світлий плащ, але його могли залишити ще вчора. Лепеха подивилася на Марченка значуще, а Корецький відвів погляд убік. У другій кімнаті гуділа кліматична установка і хурчав млинок витяжки, на лівому столі стояла реторта, валялися якісь папірці, але теж було порожньо. До дверей третьої кімнати Марченко підійшов перший, ухопився за ручку обома руками, немовби намірився вирвати їх з завісами. Ним колотив гнів. На ту мить він уже забув, що допіру думав, ніби його вже ніщо й ніколи не виведе з рівноваги, ніяка буденна суєта не зіпсує настрою, все те прах, не вартий, аби на ньому обшмульгу-вати нерви. Він був упевнений, переконаний глибинно, що того вже не забуде, що ніякі життєві турбації не зрушать його з філософського спокою, що віднині він житиме інакше. І от уже забув. Усе те стерлося само по собі, згинуло в одну мить. Він задихався од гніву. Злостився на тих, кого донині любив, кого поважав, на тих, кого толерантно терпів,— на всіх одразу. Вони підло користувалися його добротою, його лібералізмом. Користувалися завжди. Відмічали тихцем у журналі тих, хто запізнився або й зовсім не прийшов на роботу (звичайно, не приходили тільки з якихось поважних причин), з його лабораторії найменше людей виходило на недільники та їздили в колгоспи — він усе те бачив, зрідка зауважував, іноді вдавав, що не бачить. Він справді був добрим за вдачею, доброта становила одну з його сутностей. Частину його сутності. Бувало, він спалахував. Навіть згарячу казав дурниці. Проте швидко вичахав і першим підходив до того, на кого щойно

кричав.

Пошук на сайті: