Юрій Мушкетик - Біла тінь (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.docx)Yuriy_mushketik_bila_tin.docx435 Кб3197
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2)Yuriy_mushketik_bila_tin.fb2970 Кб2715
“Це все забудеться. Уляжеться. І всі забудуть. А я й далі працюватиму. І робитиму добрі справи”,— знову щось шепоче просто в мозок. “А хіба я не втрачу на повазі до себе? Хіба я вже й так мало втратив?” — мислено проказував він. Почував, що оцими думками мовби виборює щось. Мовби вилазить кудись угору, де незатишно, де вітер, де може спіткати й якесь лихо, але він ліз, ішов і підбадьорював сам себе.

Дмитро Іванович так розхвилювався, що в нього почалися сильні болі в потилиці й скронях. У нього взагалі був підвищений місцевий, головний, тиск. Йому аж скаламутилося в очах, і коли ввійшла Ірина, вона одразу побачила це. Вона вклала його на диван, поставила на спину банки, аби відтягти од голови кров. Так робила часто, й це допомагало. Він віддав себе повністю їй у руки, йому було приємно од її турботливості, аж згодом пожартував:

— Тепер я знаю, нащо люди женяться.

— Нащо? — серйозно запитала Ірина Михайлівна. Вона ніколи не розуміла чоловікових жартів.

— Щоб ставити одне одному банки й розтирати попереки.

Вона зрозуміла і всміхнулася.

— Колись ти думав інакше.—Потім подивилася на чорний квадратний годинник на столі й сказала: — Чогось Михайла довго немає.

Дмитро Іванович промовчав. Він перестав сьогодні його чекати.

Михайло того вечора так і не прийшов. Дмитро Іванович думав про це з прикрістю. Найгірше було те, що він не міг ні пояснити, ні одгадати причини. Тільки відчув, що вона теж ховає якусь несподіванку для нього.

Уранці, ледве заявившись на роботу, він пішов до директора інституту. Його таки не вистачило на “військовий опір”, як сам собі визначив свій бунт проти Одинця, але він вирішив його перехитрувати. То більше, цей його замір збігався ще з одним заміром, який спав Марченкові па думку учора ввечері. Почував, що йому буде тяжко провести ці два з половиною невизначені тижні в лабораторії. Він, звичайно, не обриватиме волоття гороху й не працюватиме на центрифугах, а заходжуватися біля чогось іншого, якоїсь проблеми теж не зможе. Отож і вирішив провести ці два з половиною тижні поза інститутом.

— Павле Андрійовичу, я не використав торік усієї відпустки,— поклав перед Корецьким заяву.— Я прошу відпустити мене на два тижні зараз. Якщо не можна за торішню, дайте за свій рахунок.

Павло Андрійович покрутив у руках довгу чорну ручку і, вже приклавшись до паперу, запитав:

— А вас зможе хтось замінити... в цей час?

— Я десь читав такий жарт: “Якщо ви думаєте, що незамінні, згадайте про цвинтар. Скільки там лежить незамінних”,— сказав Дмитро Іванович.

— Переконали,— мовив директор і підписав заяву.— Ви будете дома чи поїдете кудись? — запитав, уже проводячи Марченка до дверей.

— Мабуть, поїду на Бережок. Трохи відпочину, порибалю.

— Ні пуху ні луски,— сказав Корецький. Він вклав у ці звичайні слова чимало теплоти, й Дмитро Іванович теж відповів з почуттям:

— Можу запевнити — ні того, ні того не буде. А проте — к чорту.

 

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Дмитро Іванович поїхав не на інститутський Бережок, а в село Соколівку на Десні, де вже двічі відпочивав з Іриною і дітьми. Сів у Києві на “ракету”, а через п'ять годин зійщов у Моровську, за сім кілометрів од Соколівки, куди добувся по глибокому піску попутною вантажною машиною. Він розраховував побути в селі два тижні, а тоді навідатись у Київ, і незалежно від того, як закінчиться експеримент, вернутись у Соколівку з сім'єю. Він би забрав їх і зараз, але Андрій одбував виробничу практику.

Шофер підвіз його просто до хати Олекси Онишка, у якого Дмитро Іванович квартирував обидва рази й де зупинявся, вириваючись на два-три дні порибалити. Хата діда Онишка, могутнього поліщука з широкою бородою, густими сивими бровами й великим, у червоних прожилках носом, схожого на поліщуків із лубків і літописів давніх часів, стояла на самому березі Десни. Проте не дід ставив її так близько од води, а вода підійшла до хати. Десна, яка мчала серед широких луків, у цьому місці круто вигиналася до села, у повінь валила високий правий берег, уже проковтнула дві вулиці й наступала далі,— вулиця, якою шофер підвіз Дмитра Івановича до хати, обривалася просто в воду, шофер розвертався обережно, тицяючи носом і задом машини в низенькі потрухлі тинки. Проте дід Онишко не панікував. З вартими заздрості спокоєм і практичністю проміряв метром город, який ламала вода, а також сад і подвір'я, і, порахувавши, скільки приблизно метрів забирає вона за весну, сказав бабі, що на їхній вік вистачить. Обійстя в діда, як на піскувате Полісся, багате — хлів, і клуня, й дві розлогі шовковиці за нею, і яблуні, й груші, й вишняк під хатою. Хата вже стара, але під бляхою,— складалася з власне хати й хатини, а також прибудови з південного боку, яку дід зробив, коли оженився старший син Миколай. Миколай за кілька літ переїхав у Чернігів; поставив собі хату в сусідньому селі, де працював механізатором, і Гриць, і дід з бабою залишилися самі. Влітку вони здавали “дачникам” прибудову й хатину не стільки задля заробітку (хоч і те бралося до уваги), а тому, що так робило все село. Його чомусь особливо уподобали для відпочинку київські медики, в липні і серпні там були зайняті не тільки всі вільні кімнати и комірки, а навіть у садах біліло чимало наметів. Мабуть, ті київські медики тямилися на принадах відпочинку саме в Соколівці: цілюща деснянська вода, широке привілля лугів, де од запаху квітів і трав йде обертом голова, а по той бік села сосновий бір, а за ним мішаний ліс.

У прибудованій до хати кімнатині, яка дивилася вікном на сад і Десну й мала окремий хід з ґанком і манюсінькою верандою, обидва рази розкошував з Андрієм, Маринкою та Іриною Михайлівною Дмитро Іванович. Прибудову зайняв він і зараз — ще раніше написав Онишкам, що приїде з сім'єю на літо. Він не тільки у них жив, а й харчувався, й не почував од того ніякої незручності, хоч напочатку, першого разу, баба Варка й слухати того не хотіла: “Ви люди столичні, учені, а в нас харч простий, селянський”. А потім переконалася, що Дмитро Іванович не тільки чоловік делікатний, а й теж простий, “неперебірливий на їжу”, залюбки годувала його пшоняною кашею, варениками з вишнями, рибою, яку тут ніколи не смажили, а тільки варили й подавали на стіл цілою. На Онишковому обійсті Дмитру Івановичу особливо подобалися дві шовковиці, вони нагадували йому шовковиці на власному городі, манив його ліс, нестеменне такий, як у їхньому селі. Вони двічі ходили з дідом Олексою по маслюки й приносили їх повнісінькі кошики. Риболовлі вудочкою дід Олекса не визнавав, і на той промисел Дмитро Іванович ходив сам. Рибалив він не під кручами, де рибалило більшість “дачників”, а на лузі, під кущами верболозу. Щоправда, цього літа риба ловилася погано. Зате луг, безмежний, синьо-голубий, з ситими, перестиглими травами, був увесь його. З очеретами, чистими, зарослими біля берегів лататтям озерцями, з деркачами, які ранками дерли на онучі чисті росяні доріжки в травах, куликами і невгамовними крячками.

Дмитро Іванович ішов вузенькою торф'янистою доріжкою, що пружинила під ногами, по груди в квітуючих травах вічно невмирущої луки, у якій лежала, дрімала при самій землі прадавня тиша, й думав про те, який нікчемно малий, який дрібний перед оцією тишею, перед оцими суворими берегами ріки будь-який клопіт. Коли йому вперше стали в думці поруч безмежжя луки, вічний плин ріки і Одинець (чомусь саме Одинець), він розреготався, мов божевільний. Це були такі неспівмірні величини, що навіть ставити їх поруч не можна.

Дмитро Іванович почував, як перед оцією тишею, вічним плином і безмежністю поменшала і його біда, він її мовби витяг звідти і розіслав між зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячі років, вона була колообігом життя, і він сам входив у великий колообіг природи, він був породжений, щоб жити на берегах річки, ловити рибу, толочити трави, так прожили до нього тисячі поколінь людей, і він теж міг прожити так, ще міг прожити...

У цю мить він відчув ніби якесь власне роздвоєння — людини і вченого, він не міг звести себе, отого, в кабінеті, і оцього, серед трав, у одне, тобто зводив лише думкою. Він подумав про те, що, мабуть, наш мозок — це одне — він може розвиватися безмежно, осягати дедалі складнішу інформацію, а наша душа, себто те, що уклалося віками, природою — хвилювання, біль нервів, біг крові і швидкість перетворень у клітині,— друге. Ми спалахуємо в гніві й плачемо од ніжної музики, нас до сліз хвилює зелений шум лугу і квиління чайки, і ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити отих безконечностей і безодень, Що підсовують нам гіпотези та фантастика. Тож, мабуть, недарма навіть у найкращих фантастичних творах люди бідні, бо вони летять у світи, залишивши свої щоденні клопоти, розчулення, замилування, справжній гнів, у яких вони бувають потворні, але бувають і красиві.

Дмитро Іванович і далі йшов стежкою, і далі рахував життєві втрати. Але що більше їх набиралося, то дужче наростало в ньому заперечення. Це вже була властивість його вдачі — накопичуючи аргументи, приховано збирати й контраргументи.

Ні, він таки пройшов не по голій пустелі. І не все обминув на тій путі. І якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замість тих інші. Для нього робота — то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертітися в тому котлі й вертіти інших... Та так, що в декого й очі заплющуються з страху.

І те, що він завжди кудись поспішав, що все його життя було мовби прологом до чогось,— то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже він є. Він і далі сподівається... знайти оті слова, отой рядок, які виправдають задовгий пролог. І хто може сказати, що не цим треба жити? Що сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.

І неправда, що він нічого не мав. Світоньку, як же хороше йому зараз отут! Природу він любить здавна. Шкода тільки — мало. Отут — втратив. Він тільки тепер, в оці дні, відчув, як погамовують його спрагу лука, й ріка, і високе небо, і чисті озера. Він думав про те, що більше не випустить їх із свого серця. Тепер-то він знає, де можна знайти спокій.

Раніше, колись він сприймав природу як частку її ж — м'язами, легенями, порами. Уранішні роси, вечірні тумани, синя гладінь озера — він ішов через них, вони гріли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявляється, вона мала ще один бік — споглядальний, і він теж міг додавати втіхи.

Одначе, думаючи так, він добре знав і те, що, тільки повернеться назад, той шал знову стане його життям, набере неухильності закону, а відтак приберуть попередніх обрисів і його клопоти, й страх, і надії. І ця думка мовби простилалася хмаркою понад лукою, рікою і озерцями, як простилається справжня хмарка, котра найшла на сонце, і тоді в одну мить тьмяніють трави, холоднішає вода й блякнуть квіти.

До того ж погіршилися і його умови життя в Онишків. Навіть не стільки умови, він справді був надзвичайно невибагливий до всіляких фізичних незручностей, як почував незручність моральну. До діда й баби несподівано приїхав старший син з дружиною та дітьми. Усталений стрій життя зламався, тепер уже готувала на всіх страви невістка, жінка сварлива й непривітна. Дмитру Івановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, він потерпав і за те, що займає найкращу кімнату, пропонував помінятися або й підшукати собі житло в іншому місці, але проти того повстали дід і баба, і Дмитрові Івановичу нічого не лишалося, як на весь день вибиратися з вудками й казанком на луку, він там варив собі юшку, там передрімував під кущами опівденну спеку, хоч від того часто боліла голова. Він вирішив побути ще кілька днів і поїхати до матері, забрати Маринку й гайнути з нею в свої рідні Пішки за Прилуками. Звичайно, ні Андрій, ні Ірина не поїдуть у Пішки. Андрієві просто нецікаво в селі, де до того ж немає річки, Ірина Михайлівна має на те свої причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не любить енергійної, трохи різкуватої Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати Дмитра Івановича ніколи не зробила їй нічого поганого, але та неприязнь проступила од самого початку. Тоді, в перші роки їхнього подружнього життя, Дмитро Іванович часто за це сварився, намагався силоміць звести Ірину з матір'ю, мало не розлучився з дружиною, а пізніше махнув рукою, волів полагодити якось, щоб тільки та неприязнь не проступала нагору, не зводила до скандалів і сварок.

Мабуть, Ірина Михайлівна не любила свекруху за твердість, безкомпромісність, почуття власної гідності, за те, що трималася з невісткою нарівні, дарма що та була вченою і озброєною всіма знаннями сучасної цивілізації, а вона — проста сільська жінка. Ще, мабуть, не любила за те, що Дмитро Іванович порівну розділяв свою увагу поміж сім'єю і матір'ю. Опріч усього того, житейського, що призводить до розладів у багатьох сім'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогодні. У ній Ірина Михайлівна не призналася б зроду, вона й не признавалася навіть самій собі, воно зводилося з дна її душі глухо, важко, неясно, а сягало ще глибше.

Річ у тому, що і Дмитро Іванович, і Ірина Михайлівна були з одного села. їхні родини, колись великі й гіллясті, як дужі дерева, весь вік намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством — багатства не мали ні Марченки, ні Вербицькі, а красою, силою, працьовитістю господарів, синів і дочок, зятів і невісток. І от злою волею долі за дві війни та лихоліття по них рід Вербицьких щез. У Ірини Михайлівни загинули батько і два брати, померла мати, лишилася в світі вона й ще один брат, котрий не одружився, спився й подавав про себе звістки тільки тоді, коли його десь звільняли з роботи і він опинявся в безгрошів'ї. Гіркота, яка піднімалася до того всього в Ірині Михайлівні, мимовільна заздрість перехлюпували кудись далі, в їхнє родинне життя, проливалися на весь рід Марченків, теж покалічений війною, але який уже знову почав вибую-вати. Ірина Михайлівна, нехитра й нелукава багато в чому, й далі залишалась Вербицькою — і, мабуть, інакше й не могло бути,— і якщо їй траплялася нагода виказати щось лихе про Марченків, виказувала й аж внутрішньо загорялася з радості. Либонь, зона сама розуміла, що те звеличення давно втратило сенс, що її потуги жалюгідні й шкодять їй же, але втриматись не могла.

Дмитро Іванович весь вік жалів її сирітство (в сварках, звичайно, забувався теж), через те прощав їй більше, ніж міг би простити звичайно.

Пошук на сайті: