Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4191
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4432
Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь світ, і не знав, що це не так. І ще одна думка, ще одна стьожка впліталась в усі ті думки, я то хапався за неї, то випускав її, я не міг забути, що сиджу в тюрмі в місті Ніжині. Саме це місто віддав цар Петру Толстому і віддав йому мою наречену, отже, вона десь тут, чую крізь товсті стіни стукіт її серця, а вона стукоту мого серця не чує, бо не знає, що я близько від неї. І того більше — не можу признатися, хто я, аби не завдати їй ще однієї муки, аби не побачила мене таким жалюгідним, аби... не накликати гніву її чоловіка, адже він може вдати, що карає мене за носачівську справу, а насправді покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому розповів про те. Яка вона, що зараз робить, чи думає про мене? Якби знав, що думає, зовсім би не відчував болю...

Отакого, стермосованого думками, зі зболеною душею, з натягненими до краю, до розриву струнами в ній, мене й припровадили перед грізний суд. І очолював його... настановлений самим царем полковник Петро Петрович Толстой, син таємного радника, сенатора Петра Андрійовича Толстого, котрий зробив цареві величезну послугу, допоміг згладити з світу його власного сина, наступника престолу. Як довідався потім, значно пізніше, Толстой-син не був надто жорстоким, злим, одначе був понурим, недовірливим, підступним. Він не знав нашого життя, наших порядків і знати їх не хотів, одначе гаразд знав, для чого настановлений, у чийому ридвані приїхав і куди той ридван має правувати. Отож одразу потягнув руку за Хоменком, бо ж чинив не подлуг права козацького, а подлуг царського веління всупереч тому праву.

Я розглядав його, як розглядає поранений свого убійника, в мене пошерхло не тільки в роті та горлі, а й у грудях. Довга коняча голова, маленькі вуха, червонуваті, загнані вглибінь очі (мабуть, то моя хвора, вимучена уява дещо викривила його портрет). І оце він є мужем моєї Улясі! І вона щодня слухає його шварґотіння!

Промовляв Петро Толстой по-московському, деякі судді та писарі намагалися дзигоріти з ним у лад, то штокали, то шокали, а що вже казати про козаків-підсудних, вони мало що розуміли й тільки здивовано витріщувалися. Я стояв у їхньому гурті, ховався за спини, боявся, щоб мене хто-небудь не впізнав, хоч така загроза була дуже мала.

Суд, як я вже зазначив, був поважний: окрім полковника та полкового судді, два полкові осавули, і два хорунжі, і писар, і війт, і бурмістр, а попід стінами стояли райці, “міські слуги”, та солдати з шаблями. Солдатів я боявся. '

Коли дійшла черга відповідати мені, бачачи, як бридиться Толстой на калічену мову підсудків та писарів, вчистив по-московському, аби показати, що й ми не з лопуцька, а може, позасвідоме, намагаючись викликати до себе прихильність, либонь, певніше останнє, ми мало знаємо себе, в хвилини страху з нас вилазить щось таке, від чого ми відрікаємося в добру годину, нашим розумом володіє страх, це він, розум, верткий, хитрий, рятує нас, ще й підказує: це ж тобі, нам на добро, що таке мить приниження,— це довге життя, а все інше — смерть. Московської мови навчився в колегіумі, переписуючи для Москви перекладені з грецької на московську стяті книги. Моя відповідь, моя мова сподобалися Толстому, він підвів голову й уважно подивився на мене. Ми зустрілися поглядами, і серце мені затремтіло. Я розхвилювався страшенно, й судді подумали що хвилююся за свою долю. Я перевів погляд на стіну й натрапив на картину “Страшного суду”, й опустив очі долу.

Мене допитували як свідка і яко причетного до вчинку. Вперше я стояв перед судом, і сором спопеляв мене. Коли мене запитали, що я знаю в цій справі, я розповів те, що бачив на власні очі. Полковий суддя на початку оповіді перебивав мене, але полковник зупинив його й слухав уважно, тільки іноді підохочував: “А хто бунтував найдужче?”, “Хто, крім Воскобойника, виривав хоругву, може, Пузач?” Я розумів, що від моїх відповідей великою мірою залежить моя доля. Я був уже й рота розтулив, щоб сказати “Пузач”, або “здається, Пузач”, та ледве не заковтнув язика. Відчув, що йду по хисткій кладці, що з обох боків на ній стоять люди — підсудні козаки та судді, а я посередині, й варто мені зробити один крок у той чи той бік, як кладка похилиться. І стояти не можна — вона вломиться. Мені стало жарко, піт проймав мене до кісток, непереможне бажання жити, якомога скорше вийти звідси змагало мене, воно диктувало мені оті малесенькі, зовсім незначні поступки полковнику (“ну що там... власне, так воно й було”), але страх гріха, погрішити неправдою стримували мене. Я опустив очі й сказав:

— Того не бачив. Шванка була, галас, короговка гойдалася, а хто її виривав, мені не було видко.

По тому мені прочитали протоколи інквізиції кількох козаків, і в одному було сказано, “...а коли наш писар зслиз, зайшлий парубійко напросився писати супліку”. Зрозумів, що ці слова можуть згубити мене, злякався страшенно, гаряча змійка поповзла мені в грудях, і я закричав:

— То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити...

В ту мить майже вірив у те, що сказав, я рятувався, я заслонявся од неправдивих слів, і вже для мене не існувало нічого, а тільки — одвести од себе погибельні для мене слова.

Толстой усміхнувся й мовив:

— Даємо повну віру цьому свідченню, а тому не даємо. Хто саме тебе силував писати? Я змішався.

— Не пам'ятаю... Дуже злякався... Всі силували.

— Всі? Що ж, може, й так,— зауважив полковник. Усі. Всі вони вар'ювали й порушили закон. Щось гостре кольнуло мені в грудях. Я зрозумів, що сказав не так, що трішки-трішки поступився супроти правди, й заспокоював себе, що неправди одна крихітка, що мушу боронитися, проте не міг погасити докорів сумління. Хто знає, яка дрібка може переважити на тих терезах, дрібка землі чи дрібка свинцю, порохні чи пороху... Поклав собі не втручатися ні в що, і ось втрутився, нехай з приневолі, і тепер шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогодні вранці, коли заходив сюди, поміняв свою сутність, поміняв ледь-ледь, одначе притемнив щось у собі і в своєму житті. Докази на свою правоту були непереконливі, єдиний доказ, який був за мене, це — хочу жити, мушу жити. Ним заслоняються мільйони людей, і тисячі тисяч караються ним. Не переконувало мене й те, що я посвідчив на користь закону, бо й не знав до кінця, що таке закон, адже козаки, надто один з них, Чепіга, вельми напирали на те, що вони чинили за законом, який пішов ще од гетьмана Хмеля й од їхніх батьків. Так воно чи ні, я не знав. Цьому нас у Академії не вчили, ми взагалі жили у якомусь іншому світі, відгородженому від світу широкого, у нас був свій маленький суд, свої зацікавлення, свої думки та судження, які рішуче не збігалися з тими, що з ними зустрівся нині. Либонь, нас навмисне тримали в тому незнанні? Боялися, що ми принесемо боріння й пристрасті в Академію, де панували Божі істини та книжні знання? Наші отці хотіли уберегти нас від світських лих? Глухим гомоном до нас долітало, що раніще було не так, що тоді козаки в Академію йшли просто з Січі Запорозької, а колегіанти — на Січ. Тепер вже немає Січі, нам казали, що вона повстала проти волі царської, отже, й Божої, і за те була згладжена з нашої землі. Про те було небезпечно говорити, й ми, спудеї, не говорили.

Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом, а пізніше. І мучився, й дорікав собі, бо ж розумів, що душа моя не тільки з світла, а й з тіней, що дух мій не витає в небесах, а стелеться по землі, я читав “Блаженні нищі духом” і не міг нічого зрозуміти, бо ж “Блаженні нищі духом, яко ваше є царство небесне, блаженні плачучі, яко тії утішаться, блаженні жадаючі й прагнучі правди... Радуйтесь і веселітесь, яко мзда ваша велика на небесах”. Отож хто я за цією заповіддю, на що заслуговую? Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу ніколи; я той, хто жадав правди й не міг її відстояти до кінця, чи грішник, що плаче? Сього не знав ні тоді, ні пізніше. Тоді, повторюю, тільки рятувався й майже не думав ні про що інше, хоч все те бриніло в мені, глибоко-глибоко, відав про нього, воно борсалося, потоплене хвилями страху й нерішучості.

Ми всі сущі увесь вік борсаємося в хвилях. Бо й сам гетьман Скоропадський одступився од своїх козаків і написав у Пітер Головкіну (наперед знаючи, що Головкін розповість цареві), буцімто носачівські козаки не тільки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити, і той вирятувався завдяки сприятливої випадковості. А цього не було, я тому найперший свідок. Нехай неправда та страх сильних світу цього не будуть нам прикладом у житті!

Шість днів я просидів у секвестрі, а на сьомий мене випустили. Бурмістр зачитав присуд, з нього я зрозумів, що годен бути покараний п'ятдесятьма ординарними ударами пліттю, але суд, на молоді літа респект маючи, милує Мартина Рибку й зарікає надалі жити правдою та випускає його на волю з тим, щоб він негайно полишив місто Ніжин і більше ніколи в нього не вступав.

І я одразу од воріт секвестру наліг на ноги, неначе за мною гналися “міські слуги”. Сам не знав, чому так поспішаю, мабуть, мені просто не хотілося залишатися в місті, де зазнав стільки прикростей, де мою душу пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалів сам, де... живе одібране в мене кохання. Мені страшенно хотілося побачити Улясю, хоча б на мить, хоча б краєчком ока, одначе знав, що це неможливо, й поспішав до міської брами. Я зазнав великої кривди, похитнувся в своїх думках, бо побачив ще раз, що в світі несправедливості не менше, а може, й більше, ніж справедливості. Що її множить, чому Бог допускає її? Чому добро невіддільне від зла, одне народжує інше, одне маскується під друге, часом їх вельми важко розпізнати? У світі мало б неподільно панувати добро, а воно нітиться перед злом. Мабуть, якби було тільки добро, всі люди стали б ніякі, в боротьбі зі злом вони загартовують душі, стають сміливі та дужі. Я ось не втримався... Поступився перед злом. Я навіть гаразд не впевнений, чи поступився. Звичайно, поступився. І тепер мене палить несосвітенний сором. Мав себе за найпоряднішу людину й не вистояв. Яка ганьба!

Гаряче молився, запевняв себе, що більше не зійду з правдивої путі, чого б це мені не коштувало. Боявся, що мій вчинок залишиться в моїй пам'яті на все життя, він вже надломив у мені крихітку того ясного й чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через те, що в світі так багато зла, багато неправди, він влаштований за неправдивими законами.

“Зупинися!” — сказав і справді став посеред дороги. Я збагнув, що зайшов дуже далеко й по такій путі ні до чого доброго не прийду. Це ми, люди, множимо неправду, нам мало того, що створив для нас Господь, ми прагнемо плодів гріховних, вважаючи, що там солодощів більше, ніж в плодах чистих. Світ влаштований праведно й досконало, он як милують одне одного двоє диких голубів на бересті й маленький синенький метелик тріпоче крильцями над пізньою квіткою. Всі вони живуть за Божими законами, всі вони в світі, як на великій гарній картині, де все до місця, де все доречно: звірі, птахи, дерева, квіти, трави. Великий і ясний світ — для нас усіх, це ми захопили його й нав'язуємо всьому сущому свої закони, намагаємося підкорити собі все, ще й одні підгинають під себе інших. Хто дав нам таке право, чому ми не розуміємо, що живемо не по правді?

Мене мучила спрага. Неподалік від дороги виднівся хутірець, і я завернув туди. Хутірець був не багатий і не бідний: чимала хата, рублена комора, хлів і стодола, а також повітка для воза, саней та всілякого реманенту. Все це — в кружок довкола двору, в кінці якого — перелаз, а за ним садок. Кілька груш і яблунь росло біля хати понад самою дорогою, під однією яблунею біліли в траві яблука-падалиці, пізні, останні яблука. Колодязь стояв біля дороги, так що воду можна було брати і з двору, і од дороги, великий, окований залізними обручами цебер прип'ято до залізного гака, вбитого в зруб. Попід хутором з правого боку проліг неглибокий яр, по дну якого в осоках хлюпотіла річечка. Чималенький табун гусей відпочивав на березі.

Хутірець ще зоддалік принадив мені зір, я не міг одірвати від нього очей. Чарівне місце, яких так багато на нашій землі, де тиша, де спокій, де праця й спочинок, де немає суєти, захланності, жадоби.

Біля воріт стояв дід у солом'яному брилі, в полотняній сорочці, в новеньких личаках, мабуть, він помітив мене давно й підійшов до воріт, тримав дашком долоню, дивився на мене — бо було йому проти сонця. Очі в старого вицвілі, добрі, спокійні, обличчя в зморшках, не вельми засмагле,— з чого я зробив висновок, що старий у полі не працює, порядкує на подвір'ї або доглядає пасіку.

Я привітався, попросив дозволу напитися. Старий оддав добридня, повернув голову, гукнув:

— Галю, винеси чоловікові напитися.

Він не запитав мене — хто такий і куди йду: захочу, розповім сам, не приглядався до мене пильно, стояв і дивився на дорогу, на річечку, на гусей, які враз чомусь заґелґотіли, схопилися й шугонули на воду та хлюпалися там. З сіней вийшла дівчина літ вісімнадцяти-дев'ятнадцяти — висока, кругловида, величаво-красива й величаво-спокійна, впевнена в своїй досконалості та красі.

Я витягнув цебер — краплі зривалися з мокрого, позеленілого дерева й звучно кльокали в прохолодній глибині, цебер ішов легко, вишмульгана долонями тичина лопотіла в моїх руках. Я стояв по цей бік колодязя, дівчина — по той, вона мовчки подала мені липовий корячок. Смачно кльокали на дні колодязя краплі, смачно яріли проти сонця повні червоні губи, і червоний калиновий квіт вишитої сорочки високо здіймали повні груди. Соромливий за вдачею, не міг відвести очей від дівчини. Вихований майже в схимі, розумів, що це грішно, й нічого не міг з собою вдіяти. Тільки на мить, чомусь тільки на мить подумав про Улясю, а далі мене знову оповив чар, оповила мана — такою довершеною, земною і неземною була ця краса, що я замилувався нею. Ні, не зовсім безгрішним було оте моє споглядання, мені подумалося, що найкраще звікувати вік ось на такому хуторі з отакою дівчиною, либонь, це найбільше, що може подарувати людині доля. Я не мав на мислі себе, я мовби відсторонився від самого себе, але не зовсім.

Пошук на сайті: