Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 41)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4200
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4444

Мене ніхто не пильнував, я приніс підризник, поручі та пояс, ризи і єпітрахиль. Єлисей почав облачатися, хтось із дядьків хотів завадити, але я заступив попа, він уже одягнув ризи, підризник накинув підсподом, я допоміг одягнути поверх риз єпітрахиль.

— Якщо зможеш, удар до вечерні,— знову попросив отець Єлисей.

Я поліз на дзвіницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й пройшов у ризницю та взяв кадило. В церкві сутеніло й вже горіло кілька свічок, хтось засвітив їх, од однієї я запалив кадило та роздмухав його. Коли я підійшов до отця Єлисея, він уже служив вечерню.

Дядьки спантеличено оглядалися, тепер ніхто не одважувався підступити до отця Єлисея; люди розуміли, що їх ошукано, але не могли нічого вдіяти. Зірвати з священика ризи, перервати святу молитву — то непрощенний гріх.

— Нехай одслужить,— сказав рудий.— А тоді...

Що буде тоді, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо.

Що то була за служба Божа — не переповісти. Отець Єлисей служив вечерню, я підспівував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про те, що служба незабаром має закінчитися. Либонь, про те ж думав і отець Єлисей; скінчивши вечірні молитви, він почав співати тропарі, неначе це був Світлий понеділок, мабуть, вони йому найперше спливли на пам'ять. Впала ніч, ми були втомлені до краю, виморені, але не спиняли співу ні на хвилину. Далі були акафісти Спасителю і Божій Матері, молитви до святого причастя, євангельські співи; отець Єлисей починав хрипіти, спів підхоплював я. Люди виходили й заходили, кількоро навіть сіло в порозі, всі вони слухали молитви без належної поваги, скорше навіть зі злістю, одначе не перепиняли нас. А ми співали й співали, і святі, здавалося мені, повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас... Я ще сяк так тримався, отець Єлисей похитувався і врешті притулився спиною до горізьби олтаря.

Ми дотрималися до світанку й розпочали відправу, я знову вдарив у дзвони, але ніхто з мирян, окрім наших нерозумних кривдників, не прийшов, мабуть, у містечку всі знали, що діється в церкві.

Я зліз з дзвіниці й вийшов надвір. Найдужче мене вразило, що двоє молодих парубків на церковнім тинку гойдалися на дошці в переваги. Ще троє сиділи на церковних сходах, снідали. Хто їм приніс сніданок — не знаю, либонь, жінки, отже, вони також підтримували своїх чоловіків. У воротях стояв з дубиною караульний дядько, дрімав. Я подумав, що можу нині легко втекти, попід бузковими кущами обійду церкву, а там перелізу через тин та й вийду в береги. Одначе покинути отця Єлисея не міг. Й не мав великого страху, він мовби обвіявся, облущився з моєї душі, я бачив убозтво цього світу, його криваву ярість, його жадобу й зносився над ним. Розтоптано, вбито щось більше за мене, чому маю тремтіти за своє життя?

Одначе отець Єлисей стратив усі сили. Він почав оповзати, я підтримував його, але і в мене не надовго вистачило снаги. Врешті він умовк зовсім і сів. Я взяв з його рук проскуру, розламав її й роздав антидор — без боязні вкладав у шершаві, вузлуваті, небезпечні бунтівницькі руки шматочки святого хліба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.

— Тепер, отче, кажи, де наші вольничі грамоти, де грамоти на землю під Бутівкою?

— Не знаю, миряни, не бачив я їх ніколи,— прошелестів отець Єлисей так тихо, що його ледве почули.— Може, й не було їх...

— Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде лихо.

— Нехай уже як буде,— похилив голову отець Єлисей. Двоє дядьків — рудий та ще один, високий, обірваний— підхопили його під руки й потягли з церкви.

— На бутівську землю його. Нехай поїсть її... Наб'ємо йому нею живота,— гукали вони.

Верховодив рудий, усі інші слухалися його.

Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стіну. Він сунув по вулиці, тягнучи отця Єлисея та штурхаючи мене.

Присягаюся хрестом — я не боявся вельми тих штурханів, хоч і розумів, що справа йде до лихого кінця. Люди не вгомоняться, вони не підуть ні з чим, вони вважають, що ми обманюємо їх. Я й сьогодні не знаю, звідки вони взяли, що в попа мають бути якісь грамоти на їхні вольності та землю (і що вони зберігаються в церкві, бо отец Єлисей мені сказав, що ніколи тих паперів у його церкві не було). Мабуть, гнуті нуждою та кривдами, втративши грунти під Бутівкою, котрі цього року зародили, вони повстали з розпуки й не знали, в який бік спрямувати гнів, спрямували його на попа.

Знову по вутлій греблі, що її кожної весни проривала вода і її гатили, перейшли річку, на ній водяний млин молов вічне, як світ, зерно, лопаті тихо, навіть як здалося мені, урочисто, горнули воду, дорога повертала на Червінщину, мимо ярмаркової площі (чотири рази на рік ярмарки!), мимо двору Хвоща — колишнього першого городнянського займанщика. На тому дворищі Хвощів уже не було, перевелися, порядкували далекі їхні родичі, нащадки, порядкував там Скафарій, а подвір'я й далі називалося Хвощове.

Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленів дедалі дужче, люди в дворах поховалися, виглядали у вікна, з-за дверей та причілків, одначе ніхто не став у поміч своєму духівникові. Зупинилися у переліску, звідкілясь взялася сокира, її ввігнали в пеньок, отця Єлисея повалили на коліна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на землі біля пенька. Я подумав, що викруту нам немає, натовп прирік нас на смерть, він ще не знає того сам, але смерть вже стоїть за нашими плечима, і вже не влестити цих людей, не напоумити — не зупинити.

Зло — воно всесильне, якого б образу чи подоби не прибрало, добро ніколи не володіло світом, як і доброчинні люди також, доброчинність і не може привести їх до влади, всі володарі були жорстокі й користали товпу, і всі бунти також закінчувалися кров'ю і витискали з себе нагору найжорстокіших людей, люди чомусь найдужче запам'ятовують жорстокості, переповідають про них з осудом, але й з якимось захопленням, немовби аж затамованою заздрістю, що не їм вдалося пролити стільки крові, що вони не спроможні на таке. А те добро, більше чи менше, яке творили поодинокі можновладці, зовсім забуте, і забуті їхні імена. Ми пам'ятаємо тільки одного праведника, який робив добро та кликав до нього — Ісуса Христа, молимося за нього, клянемося його ім'ям, але ніхто не живе так, як заповів він. Хіба що ті, що не можуть самі вчинити кривд. Усі хочуть слави, всі хочуть, щоб їхні імена пам'ятали нащадки, а до того шлях один — насильство та кров. Обіцянки тими людьми добра для інших — то лише шлях до крові. Люди вдихають той запах одвіку, він оп'яняє їх, їм здається, що то запах свободи. Що більше крові, то більше свободи! Інших шляхів, окрім насильства, люди не знають. Навіть отакі — забиті та темні. Ну як мені зупинити їх? Якими словами? Сказати, що я знаю вас добрими батьками за святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут немає батьків, мирян, землеробів. Тут — юрма. Один клич, одне слово отамана, призвідці — і смерть.

Я не хотів умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотів і шукав якогось викруту. І таки знайшов його.

— Миряни! — вигукнув, і натовп зупинився.— Каюся перед вами. Не хотів казати... Бо ж не моя це справа... Але коли вже так... Грамота в Скафарія, сотника вашого. Він родак Хвоща, а Хвощ перший осівся на цих землях, ще перед Хмельницьким, ваші діди знають про це. Він був шляхтич і отримав грамоту від короля. Її підтвердив Хмельницький. Скафарій навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнів...

Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витріщилися незмигні очі. Й ще одні — ліворуч, кліпали повіками: кліп-кліп, кліп-кліп.

А потім по натовпу покотилося глухе зітхання, чимось схоже на луну в колодязі, коли туди кинути камінчика. Я його кинув. Я розбудив луну — думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарій— Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!

Крик, вигуки, прокляття — натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготіли — не здавитися. Ми лишилися самі.

Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарія, якому помщався за Єлисеєві кривди та за те, що він у потаємній спілці з Семеном і Бутовичами.

Я запитав отця Єлисея, як він почувається й куди його відвести, відвів на Козюрівку до мельника, якого піп колись зарятував, захистив від наклепу, завів до хати, а сам заліз у ожеред торішньої соломи, що лежав під повіткою, й заснув мертвецьким сном.

 

Частина четверта

При чорній свічі

 

Там мене й злапали козаки, прислані аж з Чернігова, невідь, як вони мене знайшли. Я не відбивався й не просився, був добре виспаний і бадьорий, навіть відчайдушний, безстрашний. Хтозна-як і від чого так сталося, але розірвалися линви, які в'язали мою душу, розкувалась вона, вивільнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуваті хлопці з непомірне великими, мабуть, дідівськими, шаблюками, подумали й погодилися... Я не знав, за віщо мене беруть під арешт, хотів запитати, чи не знає про це отець Єлисей, і він сказав, що, мабуть, через сотника Скафарія, його селяни добряче побили, кількоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. І порадив, що та як казати, й пообіцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козаків, щоб провели мене до мого мешкання, і я взяв торбу з кобзою та пожитки.

Їхали до Чернігова на возі, що його тягла поганенька конячка, й на піску вставали, а в одному місці навіть підпирали воза. Хлопці довгий час мовчали, одначе після того, як я дограв їм на кобзі, розбалакалися й оповіли, за віщо мене взято. Отець Єлисей відгадав: люди добряче побили сотника Скафарія (“в нього такі садна, що й через місяць не зможе появити на люди свого виду”) й погромили садибу, побили все в хаті, ще й хтось під ту хугу забрав грошей сорок талярів. Сотник дознав про привідцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернігів до полкової канцелярії. Хлопці дивилися на мене співчутливо, але мені все було байдуже, ніщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзі, а в березовому ліску, на галявині, підхопився й побіг, хлопці посхоплювалися з воза, а я відбіг на кільканадцять сажнів, зірвав жовтеньку квіточку, понюхав і вернувся назад. Мої вартівничі засоромилися й похнюпили голови. А я й собі похилив голову, й печаль поволі заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в ліс, як вона рвала маленькі синенькі, схожі на вістря стріл, квіточки, і як лоскотала ними мені шию, і яка була весела, жагучо-красива й ласкава.

У Чернігові мене посадовили до цюпи при полковій канцелярії. Спочатку я сидів у напівтемній кам'яниці сам, потім туди закинули ще двоє козаків — вони не казали, за віщо їх туди запроторили, й трималися один одного, на мене поглядали підозріливе. Я також до них у товариство не набивався, чорні думки з'їдали мені серце. У цюпі не боявся нічого, бо ж знав: досить мені покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але не міг вирішити: сидіти тут, чи згоряти в соромі перед очима полковника?

Краще сидіти тут. Дістав з торби кобзу й заграв “Запорожці у неволі”. Заграв майже в жарт, але така вже в мене вдача... Заплющив очі, й задзвеніли на моїх руках заліза, розжохував себе й заливався дужче й дужче, мій голос розливався наче весняна вода. Я чув, як щось зашаруділо на той бік дверей, затупотіли кроки, хтось на когось цитькнув,— мене слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нікого не боюся, я вже не Мартин Рибка, який і старцю кланявся,— Іван Сулима. А далі заспівав “Жалувався лиман морю”, “Пісню про Нечая”, “Зажурилась Україна”, аж поки моя душа не зірвалася з защіпок остаточно, й тоді я заспівав “Да ніхто сього не знав”. Це була пісня нова, її недавно почув і запам'ятав, вона могла вельми зашкодити мені, адже йшлося в ній про людину мені близьку, про людину, в чиїй волі перебував нині. В пісні згадувався не тільки він, Павло Полуботок, а й інший чоловік, чиє ім'я заборонялося вимовляти навіть пошепки. Я ж співав на весь голос:

Да ніхто сього не знав,

Як Мазепа світ зміняв,

Тільки його зазнав

Кочубей да Іскра,

Написали письмо знишка;

А воронізький секретар

Поважний ходить,

Да поважний ходить,

Да стиха говорить.

А Полуботок написав,

Да по пошті й послав:

“Не велю ж тобі, куме-брате,

Да й віри доняти,

Да велю ж тобі, куме-брате,

З пліч голову зняти”.

Не все, не все я розумів у тій пісні, мені здавалося, що Полуботок у ній радить воронізькому секретареві стяти голови Кочубеєві та Іскрі, отже, Полуботок пособляв Мазепі.

І я про це виспівував у цюпі. Прорвалася гребля моєї душі, я повстав проти світу, в такий спосіб виказував свої кривди всім і Полуботкові також. За віщо йому — не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпі при його канцелярії і мене приволокли сюди його козаки. Я втомився від голодних блукань, від голодної волі, але в моїй душі народилася і якась гординя — самогординя зневаженої людини.

Не знаю, чи Полуботкові доповіли про моє виспівування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до світлиці. Полковник сидів за столом і щось писав. У синьому жупані з шовковим шнуром, китаєвому поясі з китицею, як завше, охайний, защіпнутий на всі гаплики, на всі ґудзики, з обличчям, з якого не можна було нічого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а він мовби не помічав мене. Врешті підвів голову:

Пошук на сайті: