Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3041
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб3260
І чинив полковник суд сам, справедливо та по закону, іншим у приклад. І списав я з його слів універсал до всіх, кому про те відати належить: полковникам, сотникам і отаманам, війтам, а також хто торговим промислом займається, про те, що багато людей з закордону — Польщі, Литви та Московії їдуть у міста та села України, скуповують всіляку пашню на підряди й оную пашню вивозять за кордон, наші ж обивателі й убогії люди із-за непомірне зрослих цін не можуть і для прожитку свого того хліба докупитися, отож обози ті заграничні не пускати а ціни на хліб не піднімати. Оний указ було надіслано в полк Стародубський, а далі ще в кілька полків.

Й ще кількоро універсалів видав Полуботок в ті дні, запобігаючи лихові, яке насувалося.

* * *

Двадцять першого липня до Глухова приїхав Вельямінов. З прокурорами, охороною, писарями, податковими комісарами. Шість офіцерів — помічників, шість майорів із російських полків, що стояли на Україні, також з'їхалися до Глухова. Під свою резиденцію колегія зайняла дім купця Романенка на Веригіні.

Хоч про приїзд Вельямінова вже знали, звістка, що генерал під'їжджає до Сваркова, побігла по гетьманській столиці, як вогонь по пороховій трубці. Полуботок на той час був у Савича, туди прийшли Чарниш, Жураковський, Лизогуб, Миклашевський, кілька бунчукових, глухівський сотник Мануйлович, а також Яків Маркович, котрий часто гостював у тестя. Загомоніли, засперечалися: зустрічати небажаного гостя чи не зустрічати, більшість старшини стояли на тому — не зустрічати. Яків Маркович, чорнявий, верткий, хоч і наймолодший за віком і чином, й, либонь, за козацькою регулою мав би сидіти в кутку, зблиснув волоокими, каштановими очима:

— Не пустити його в Глухів. Замкнути ворота й не пустити! Нехай ночує в полі.

— Він об'їде довкола Глухова і переправиться через Есмань на човні,— обізвався Жураковський.

— Нехай переправляється, нехай знає, як ми його чекаємо,— гарячкував Яків.

Але Полуботок розсудив інакше.

— Не гоже нам так чинити. Маємо доходити порозуміння. Не знаємо, який він чоловік, їде за власною волею чи з принуки. Та й все таки — гість. Зустрінуть його Савич, Жураковський, Мануйлович і бурмістр наш. Зустрічайте по чину, гостинно та без лакейства.

Увечері я молився в церкві, аби прийшов до злагоди той генерал з нашою старшиною. Молитва чомусь не йшла на душу, й заважав дячок, певно, він оддав у заставу псалтир, читав кафісму по пам'яті, збивався, мекав, бекав, псував святу молитву.

Я вийшов на вулицю. Сонце сідало за садками передмістя, зелено-жовте, в короні, в місті стояла вечорова тиша, либонь, нічого в ньому не змінилося. Я пройшов за браму аж до греблі, став на її краю. По той бік біліли хати Веригіна, обсипані золотом сонця, сяяли бані церкви Богородиці Різдва. Хлюпотів колесами млин, глухівчани кажуть, що під ним живе песиголовець з одним оком, вночі він виходить на греблю й лякає запізнілих перехожих. Але нині песиголовець, либонь, ще спав. Галасували хлопчаки, хльоскали батіжками з конопель, “пасли” жаб попід греблею. Найменшенький, у великому, що раз по раз насовувався йому на лоба, брилику, фуркав хургалом з кісток.

Але щось мені віщувало, що таких тихих днів лишилося небагато.

Повечерявши хлібом та в'яленою чехонею, ліг спати.

Наступного дня Полуботок пішов привітати Вельямінова. Йому радили не йти, нехай Вельямінов першим оддасть візиту, але гетьман на те відказав:

— Ми люди не горді. Та й, може, він не знає наших законів гостинності...

І пішов, узявши з собою Савича та Жураковського.

Вельямінов не вийшов ні до воріт, ні навіть на поріг, чекав на гетьмана в просторій світлиці, де ще висіли українські образи, тільки рушники з них вже були познімані. В світлиці був і прокурор Хрущов, що приїхав з ним. Вельямінов — чоловік середніх літ, середнього зросту, з головою, посадженою просто на плечі, високим лобом, загнутим носом та важким, прямим підборіддям — те важке, ніби сокирою тесане, підборіддя робило його обличчя непривітним, непривітності додавали й очі — круглі, наче ґудзики, загнані вглиб,— зустрів козацьких старшин понуро. Сидів за столом набурмосений, бундючний. Либонь, так порішив од першого разу, од першої миті — стати над полковником, над гетьманом, над усіма, повелівати, правити, примушувати. Не шукати злагоди, порозуміння, а наказувати.

Холодно привітався, покивом руки запросив сідати. Хрущов, натоптуватий тілистий чоловік, поглянув на нього й також зігнав з обличчя усмішку. Полуботок запитав, як генералові їхалося, як мається-здоровиться, Вельямінов відповів: “Харашо”. Гетьман ще запитав, чи зручно їм на цьому обійсті, чи не потребують чого. Вельямінов знову відказав: “Харашо” ї “Нічего не нужно”. Неначе відрубав. Схитнув головою, і світла, в кудельках, перука скинулася двома хвостами на зеленому мундирі. Мовляв, ви — самі по собі, ми — самі по собі, що буде потрібно — стребуємо.

На таке старшини не сподівалися. Пам'ятали, як гостинно їх приймали вельможі в Москві — князі та графини Вельямінов також сунувся в товпі вельмож, аби поручкатися з українським панством, не могли скласти з'яснення на те. Отже... розмир з першого кроку? Чому? Таке має повеління? Підігнути, підломити, підгорнути під себе? Управляти одноосібно, не радячись?

Запала неприємна мовчанка, Старшини перезирнулися, і щось невидиме, крихке, полохке повисло в повітрі — кресони кресалом — станеться вибух. Йорзнувшись на лаві, Савич запросив усіх до себе на обід, але Вельямінов сказав:

— Ми уже покушалі.

Старшини попрощалися й пішли. Почувалися ніяково. Савич висловив здогад, що генерал натомився, а може, щось попсувало йому настрій, щось йому наговорено по дорозі до Глухова, але й сам не повірив у те.

Савич і Жураковський бідкалися. Полуботок крокував по довгій, з мостом посередині греблі до воріт мовчки. Він щось думав, думав важко. Кинув лише:

— Губернія!

Ніхто не зрозумів, що хотів сказати, запитували поглядами, але він не відповів. Либонь, означало: віднині ми не козацька держава, не нарід, а губернія Московії.

Пообідали в Савича, довго не розходилися.

Наступний день минув спокійно, а в середу в Глухів прибіг змиленим конем осавул витемлянскої сотні й подав гетьману цидулу, підписану Вельяміновим (мабуть, генерал пустив її ще з дороги): “За скаргою жителів села Витемлі на свого державця сотника Голецького, останній має були в Глухові, в Малоросійській колегії негайно”. Полуботок довго вдивлявся в ту цидулу, по тому сказав осавулу:

— Їдь у Витемлі. Голецького, якщо буде треба покличемо самі.

Отже камінь кинуто. Невеличкий камінець, з відстані. Кинуто в перший день, на випробування. Гетьман наказав покликати Чарниша. Коли той прийшов, показав цидулу й сказав:

— Колегія може приймати скарги тільки по апеляції на дозвіл полкових і генерального судів. Жителі села Витемлі самі позову не подавали, через те ми не знаємо, за якою їхньою скаргою маємо викликати Голецького, отож пошли когось, нехай дознають, на що скаржаться, тоді ми викличемо Голецького і розсудимо їх у суді Генеральному. Увідом об тім і Вельямінова.— Помовчав і додав: — І напиши універсал вад мене в усі полки; напиши так: по смерті гетьмана за грамотою з Сенату, управління наших справ тримаю я, полковник чернігівський, і через те якщо хтось на когось має подати апеляцію або якусь іншу скаргу, то повинен звертатися до мене й вимагати гід мене рішення.

Універсал було написано. Голецький до Вельямінова не поїхав.

...Стояли погожі дні дозрілого літа. Вишні бризкали з-за плотів червоними іскрами, осипалися півонії в палісадниках, молоді голуби перекидалися в голубій блакиті. Здавалося, і весь людський світ купається в Божій благодаті, одначе він принишк, зачаївся. Кілька днів після витемлянської справи обидві сторони розсилали реляції — гетьман універсали, Вельямінов (від імені царя) — укази. В тих указах генерал писав, аби всі, хто невдоволений рішеннями судій Генерального, полкових та сотенних, хто хоче на кого позивати, йшли в Малоросійську колегію, там вони знайдуть справедливість. Козаки та посполиті до Малоросійської колегії не поспішали. Козацькі суди, особливо Генеральний, де засідали асесори, розглядали справи пильно, без тяганини.

Вельямінов нервувався, закипав злістю — його облесні листи мали успіх дуже малий. До того ж гетьман надіслав ще одного універсала, в якому вказував, що розглядати позови мають право тільки українські суди. Оскільки ж Вельямінов і цар посилалися на статті Хмельницького, Полуботок попросив Сенат розшукати давню угоду. Але чи шашіль її струбив, чи миші з'їли, чи спалили спритні стряпчі малоросійського приказу — знайти її ж вдалося. Тоді покликали старих козаків, які мали пам'ятати угоду Переяславську, вони в один голос стверджували, що про суди та про побори, аби йшли від московської сторони, в статтях не сказано. Врешті взяли чорнові аркуші статей Хмельницького і статті Скоропадського, писані при вступі на гетьманство, затверджені царем Петром, і переписали їх та віднесли до Малоросійської колегії.

Стаття п'ята не лишала ніяких сумнівів: “...Панове воєводи, які по давніх президіях залишаються, аби до жодних порядків і справ полкових та міських стосунків не мали й замків полкових і людей малоросійських собі на службу не брали, так і те, аби місцевим людям і самі собі в справах, що приключаться, управи без нашої старшини не чинили. Гарнізонів нових по містах малоросійських тепер, коди супротивника подолано, у вітчизні нашій не ставити”. Відповідно цього пункту цар написав: “Воєводам, які перебувають в Україні, за давнім звичаєм, указом його царської пресвітлої величності підтверджено, аби людьми малоросійського народу не цікавились і прав їхніх та вольностей не порушували, і в суди та розправи їхні не втручалися, й до кого з малоросійських людей у кого справа буде, з дозволу тих міст полковників і старшини по справедливості й правах їхніх чинити”.

У пункті першому стати Скоропадського від України писано: “...при обранні й настановленні мене на гетьмана в Глухові обіцяти ствердити і оберігати наші військові вольності, права й порядки наші, які були від пресвітлих самодержавців Великоросійських государств всьому війську дані й стверджені”. На березі навпроти цього пункту Петро написав: “Права і вольності і порядки військові від попередніх великих государів царів Всеросійських і від моєї царської величності попереднім гетьманам в статтях начертані і особливо на які вказав гетьман Богдан Хмельницький з малоросійським народом в грамоті своїй, за підписом своєї монаршої руки при настановленні пана гетьмана в Глухові на гетьмана уряду генерального вже підтвердив, і онінині підтверджую і обіцяю непорушне дотримуватися їх по милості моїй монаршій. 1709 року, іюля 17 дня”. І ще один напис нижче: “Малоросійський народ віддавна милості царської величності мав і нині має всі привілеї та вольності й свободи паче всіх інших народів. Про це міцний наказ учинено”.

Нині цар відрікався від власних слів, брехав, як останній захланний писарчук поганенької сільської управи. Перебріхував Хмельницького, перебріхував власні статті, підписані власною рукою. Старшини звіряли статті, похитували головами. Списавши на окремі аркуші, послали в Сенат, а також понесли в колегію. Поніс сам Полуботок. З ним були Жураковський і Чарниш, а також Биковський, котрий переписував статті. У Вельямінова застали полковників російських полків Кошелєва та Ушакова, а також майора Лихарєва. Полуботок розіклав на широкому столі папери й попросив, аби прочитали написане. Взявся читати Ушаков, у нього був густий бас, полковник гудів, наче дзвін. Вельямінов слухав удавано байдуже і вдавано неуважно дивився в вікно. Але по скритих в очах жовтих іскорках, настовбурчених вухах було видно, що дратується. Коли Ушаков скінчив читати. Полуботок сказав:

— Може, вам незнайомі ці статті, вони стверджені й освячені високими царськими клятвами. Тепер ці статті порушуються.

Ушаков і Кошелєв зніяковіли, статті справили на них враження, Вельямінов підвівся й проскрипів високими блискучими чобітьми до дверей та назад. Уникав Полуботкового погляду.

— Онії статті писані старим штилем. Якщо розглядати з одного боку, то здається, що так, а з іншого — ні. Інтереси держави і час вимагають насамперед взяти до уваґи останнє.

— Час? Він тихий нині. З шведами укладено Ніштадтський мир,— сказав Полуботок.

— Що ми знаємо про час? Що ми знаємо про неприятеля? — крутійствував Вельямінов.— Про те відає тільки імператор.— Жовті кільця перуки — невідь чиєї дівки волосся, зрізане з живої чи з мертвої,— звивалися на зеленому мундирі. Генерал каламутив словами, оговталися й полковники, стали на підпряжку. Вискакували один поперед одного, тлумачили статті навиворіт, захищали неправе діло. А що воно таки неправе, й це бачили вочевидь, сердилися, галасували. Полуботок говорив спокійно й однак наступав. Сперечалися до обіду, ні до якої згоди не дійшли, та й не могли дійти. Гетьман це розумів. Розійшлися, обмінявшись на прощання дошкульними словами.

Наступного дня були сороковини по Скоропадському. Зійшлися вся генеральна старшина, полковники, родичі покійного. Ледве розмістилися в трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямінова з прокурорами. Він таки не хотів розмиру, не хотів війни.

Вельямінов розумів, що відмовлятися йому не випадає, відмова виставить його у лихому світлі; сидів в одній світлиці з Полуботком, прокурори банкетували в іншій, з міською старшиною. Анастасія Марківна пильнувала, аби було всього в однаковому достатку. Горілка була міцна, меди солодкі, двоє прокурорів сп'яніли, і їх довелося одвозити на возі.

По поминальній учті опечатали гетьманські клейноди, скриню віднесли до Генеральної канцелярії.

Незабаром настало свято Преображення Господнього, в Глухові це було храмове свято, за давньою регулою, обід давав гетьман, і Полуботок знову запросив генерала з його свитою.

Пошук на сайті: