Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 52)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб3863
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4078
Бій розпочався лютий, жорстокий, нещадний. Не свистіли шаблі, не гримали гармати, але втрати були не менші, ніж в найкривавішій битві. Хиталася під ногами твердь, але це помічали не всі. То більше, по тій стрічі Вельямінов зрозумів, що програє у словесній змазі, та й інші факції вимагали обачності, обережності. Ніштадтський мир, день ангела Катерини, Петрової жінки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто вдавав, що святкує. Старшина знала, що в Пітері буде відомо, як справляли день ангела цариці, отож гримали гармати й хитрий Троцина орацію тримав, у якій порівнював царицю з орлицею, а її чоловіка з орлом, котрі сидять на високому піднебесному сідалі й оглядають свої володіння.

Так дожили до Різдва Христового. У перший день світлого Різдва зібралася старшина в Генеральній канцелярії і пішли всі до церкви. День був морозяний, сіялася легенька пороша, посипала червоні та зелені верхи шапок, кожухи, сукнами криті. Панував настрій урочистий, святковий, дзвони дзвонили по всіх церквах. Мені здалося, що вони дзвонять не в одне, перемовляються потаємно між собою — Миколаївська тут, у місті, і Богородиці Різдва на Веригіні, в цій старшина слухає службу, там — Вельямінов з штаб-офіцерами. А Бог один і Різдво одне на всіх! По тому старшина ненадовго зайшла до Савича й віддала там пошанівок вину угорському та кримському, і старший канцелярист Матвій Себастіанович мав переру латиною, яку всі слухали з увагою та достойністю.

Далі старшина нанесла візит Полуботку, і в шумній тісняві Троцина говорив орацію, аплікуючи гетьманове правління до новонародженого од коліна Навинового Христа Господнього, по тому всі пішли до гетьманші, яка частувала старшин улюбленим напоєм покійного — вином французьким, настояним на грушах-дулях. Туди прийшов і Вельямінов з прокурорами, й знову Себастіанович мав переру латиною, й московити не зрозуміли жодного слова, бо латини не знали. Москва і Пітер були напаковані іноземцями, і вся та випадкова мішанина мов тільки поглиблювала одвічну московитську заскорузлість та неграмотність.

Українці, приїхавши в Москву підписувати укладену в Переяславі угоду, не знайшли там освічених людей, на всю Московію була одна друкарня, та й та майже перестала друкувати, і всі священні книги переписували від руки напівграмотні дячки, й допереписувалися, що з тих книг не розуміли нічого не тільки миряни, а й самі священики. Й тоді було закликано з Київської Академії тридцять академістів з Єпифанієм Словинецьким на чолі, й вони переклали з грецьких оригіналів Євангеліє і псалтир, і канонік, і всі інші священні книги, фундували друкарню та видали ті книги, а також багато інших — математику та астрономію, і космогонію, і Фукідідову історію, і житіє Олександра Македонського, й багато-багато інших. І приїхав туди ще один київський академіст — Симеон Полоцький та заснував школу, й спорудив комедійні хоромини, у яких лицедіяв свої ж драми з життя священного, й почав учити московитів римованого віршування, бо вони такого не знали й не вміли. Цар Олексій та патріарх Никон благоволіли до киян, одначе знайшлося чимало темних людей, які почали гукати, що українці навчають їх латинської схизми, богопротивної Арістотелевої науки, закликали молитися по-старому, хреститися двома перстами (пам'ятали Бога-вітця та Бога-сина, а Бога-духа забули), й стався там розкол церковний, і зазнали кияни чимало кривд, одначе, й після повергнення їхнього найбільшого заступника Никона, цар Олексій не велів проганяти українських академістів, а запросив з Києва ще кільканадцятеро. І так — донині. Стефан Яворський береже патріарший престол, Феофан Прокопович навчає княжат та укладає план Пітербурської академії, цар вельми полюбляє погомоніти з київськими вченими академістами і... хоче затоптати землю, в якій вони виросли й звідки наука розпросторюється по всій землі слов'янській. Московитам ще потрібно довго пнутись, аби науку творити від себе. Одначе це — до слова.

Того першого дня Різдва 1723 року Полуботок з Вельяміновим візитами не обмінялися. Проте третього дня гетьман прийняв запрошення президента колегії і був у нього на іменинах. Там і сподибав звістку, що цар вернувся з Астрахані в Москву. Кажуть, що люди найдужче веселяться у великому щасті та перед великим лихом. То, мабуть, правда. Ще ніколи не справляли глухівчани так бучно Різдва, ще ніколи не бачили глухівські вулички запряжених у глабці коней в таких дорогих рондах, стрічках — хоч куди тут їздити — найдальші гостини — за верству. І весілля бучні та голосні, і Водохрище на шостий день на льоду, куди вийшло самих попів у золотих ризах душ сто, і хрест з льоду сажнів три заввишки, й престол, і сотня глухівська з двохсот козаків пройшла тріумфальною ходою по льоду, а що вже люду — не протовпитись.

Не було там тільки Полуботка. Він сидів удома, й до нього заходили то Борзаківський, то Жураковський, то Войцехович — його зять, сотник седнівський,— то Іван Добронизький — сотник переяславський — сестринець. Все — люди вірні, такі, що вміють пильнувати таємниці. Гетьман радився з ними, кого послати до Москви. Намітили двадцять чотири особи: Василя Кочубея (сина Кочубея, страченого Мазепою), Андрія Миклашевського, Петра Кулябку, Степана Гамалію, інших двадцятеро, й написали їм листи з проханням негайно прибути до гетьманської столиці. Й приготували листа цареві, його складали довго, переписували кілька разів: просили елекціі — виборів гетьмана, голосами вільними, за давнім правом. Полуботок здогадувався, що цар відтягує вибори з певною метою, має якийсь потаємний замисел, відав і те, що його цар до булави не допустить, й мав те за марницю, волів, аби обрали будь-кого, але таки обрали. Про елекцію просили і в листі до Меншикова, одначе Борзаківський, котрий мав його вручити світлійшому, спочатку повинен був розвідати, яким духом дихає князь. Поспішали — царя легше досягти в Москві, й там більше людей, зичливих українській справі, в Пітері Петро мається особливо запекло, незгідливе й уперто. Може, то так діють на нього невські тумани, може, почуваеться там занадто впевнено, може, щось інше розпалює і дратує його.

Поки укладали посольство до Москви, поки умовляли старшин на ту факцію, з Москви надійшов указ про настановлення ще трьох московських комендантів в українських містах: Богданова в Чернігові, Яковлєва в Переяславі і Пашкова в Стародубі. Вражений тим указом, Полуботок написав цареві, що це небачене попрання наших вольностей, законів і пунктів Хмельницького, адже за пунктами комендант мав бути тільки в Києві, вже потім, по Полтавській битві, цар домігся, щоб такий комендант сидів у Полтаві, тепер понаставляли комендантів скрізь, і всім їм ставилося в обов'язок не тільки займатися гарнізонними справами, а й втручатися в справи полкові.

Гаразд пам'ятаю гетьмана в ті дні. Він часто від'їздив — у полки та сотні,— стемнів лицем, чоло перерізали глибокі зморшки. Я тоді ще не все розумів, молодість має той триб, що шукає собі кого наслідувати. Таким прикладом ставав мені наказний гетьман. Він бачив далі всіх нас, розумів усе глибше за нас. Пам'ятаю вечір у канцелярії, вже майже всі розійшлися, нас лишилося чоловік сім. І тоді зайшов гетьман. Втомлений, мовчазний. Сів на стілець, простягнув до грубки, до вогню великі руки, звиклі й до чепіг, і до шаблі, дивився у вогонь нездвижним поглядом. Щось важко думав. На дворі лютувала завія, торигала віконницями, била у вікна сухим снігом, завивала, гуділа. Гарно в таку погоду біля вогню й страшно в полі чи в лісі. Хтось із нас запитав, чи немає вістей із Москви, й зненацька в гетьмана мовби щось зсунулося з душі, й він сказав:

— Яких вістей чекаєте? Добрих? А хто їх подасть? Не потрібні ми нікому ні нині, ні прісно, ні вовіки віків. Мабуть, з немилості Бог оселив нас на такому велелюдному перехресті. А на перехресті — он які вітри гудуть. Чуєте,— схитнув головою в бік вікна.— То одна буря котить нас, то інша. Ми порізнені й не можемо взятися за руки. Нас купляють, нас продають... Ми брязкотимо шаблями, кидаємося в кривавий вир і... потикаємо один одного. Наші прапори порвані в ганчір'я, над нами чужі руки зводять чужі прапори. Ми завжди перед кимось винуваті. Чужинці їдять наш хліб і дорікають нам, що він не такий смачний, як їм би хотілося. Ми безсилі й убогі, кожен з нас стає багатим і сильним тільки тоді, коли служить дужому можновладному чужинцю. Ми боїмося подати один одному руку, боїмося щиро поговорити один з одним.— Він зітхнув.— Може, й правильно робимо. Учіться, хлопці, цієї науки. Вона проста, нагріє та нагодує. Бо інакше можете вскочити в халепу. Скрізь є вуха, скрізь є пильне око... Не звіряйте один одному помислів. Не любіть один одного й нікого в світі не любіть. Ні батька, ні неньки. Бо можуть і їх взяти в заставу, примусити відректися від вас. Легко відрікатися не люблячи. Не любіть край свій. Він гарний гаями і полями своїми, але зганьблений, він тричі политий кров'ю батьків ваших, і ви їсте кров їхню, яка проросла в жито. Любіть тільки самих себе...

Полуботків голос затремтів. Я ще ніколи не бачив його таким. У мене на душі бриніли сльози. Не знаю, що спонукало гетьмана отако відкрити душу — якась велика невдача, чиясь незгода, чиясь зрада, бо пощо говорив нам таке! А може, що молоді, хотів, аби запам'ятали ті слова, передали внукам, та й вірив нам, а ми були готові офірувати йому всім, навіть життям.

Я кажу ми, маючи на увазі Борзаківського, Биковського, Рубця, Добронизького, Войцеховича. Себе я туди не долучаю. Я на той час мало знав валечних справ і знав багато ницих — обманів, кривд, я мало знав правдивих, гідних шани людей, і більше — дрібних, багатих статком і малих душею. Я спізнав пронизливих вітрів на перехрестях і дуже мало затишку. Донедавна гадав, що оце писарське місце — зручне, затишне, більшого я не хотів. і не думав про власне прийдешнє, й не до кінця переймався тим, що казав Полуботок. Вбуравлений в свої лиха, я й на світ дивився крізь ту малу, проверчену лихим свердлом дірку, і якщо з'являлися мрії, то вельми непевні. То марилися мені мандри в далекі землі, то затишне місце на безлюдді над річкою... Списані на шкурі кривди боліли, але то, здебільшого, були тільки мої кривди, я їх гоїв отрутою власного серця. Пам'ятаю, я тоді сказав:

— Виходить, ваша вельможність, ми і наші душі — в руках важких і темних сил? Ми залежимо тільки від них та від припадку долі?

Полуботок підвів голову:

— Я того не сказав. Багато залежить від нас. І ми повинні боротися... з припадками долі. Ми пливемо по річці бурхливій і каламутній... Але весла в наших руках, їх не можна випускати до самого кінця.

Гетьман підвівся, застібнув гаплики на киреї. Був спокійний, зосереджений, можливо, трохи шкодував на свій порив. А може, й не шкодував, може, навмисне сказав нам те, про що думав день і ніч. Він прочинив двері й ступив у білу каламуть завірюхи.

На Різдвяні святки в Глухів приїжджав Толстой з Уляною. Але я її не бачив. Загубилася вона десь у тій завії, заметілі, та не загубилася Уляся в моєму серці. І в думках моїх. Думав про неї знову багато.

Я взагалі надто багато розмірковую і скорше керуюся в житті думками, а не сердечними спонуками, хоч сердечні спонуки — то спонуки Божі, а розум може ходити й диявольськими стежками. І вчинків усіляких злих запобігаю розумом, частіше покладаюся на нього. Мені соромно за це, соромно, що не знаю, яка то є душа, осяяна Божим промінням, котра сама по собі летить на добро і так само сама по собі відчуває кривду. Перш ніж щось вчинити, я кажу собі, що то буде по совісті чи не по совісті, вибираю стежку правдиву, але вибираю розумом. А є в світі люди, і я бачив таких, які, неначе святі, живуть єдино праведним Божим законом, вони спрямовані на добро, як соняшник на сонце. А я он спрямований і на щось інше, мене дедалі дужче закручує у свій вир життя мирське, клопітке, та ще й таке, яке понад мої сили, яким верховодять сили інші, але земні, а не небесні. І думаю іноді грішно: може, добре, що в мене немає нікого — ні за кого не в одвіті. Іноді відчуваю, що має мені випасти в житті щось таке, що не убезпечило б від лиха тих, хто був би зі мною. Душа моя щось знає, щось бачить сліпо.

Увечері, в куточку, прихилившись до мене головою, Ілько шепоче:

— Знову стає на завірюху. Треба її пересидіти десь... Кажу тобі, бо люблю, як брата. Оглянься... Поміркуй. На те саме заходить... Виговський, Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, Мазепа... Де вони всі? Декого навіть нізащо, як Самойловича і Многогрішного... І скількох потягли з собою... Низками, гирями...— І ще тихіше: — Нині шукають охочих везти в Москву папери... Небезпечні вельми... Можна з ними там, у Москві, й голову залишити...

Я ковтаю давку слину страху, зіщулююся під ліжником.

— Так от... Гетьмани попередні... Чого вони досягли? Нічого. Бо й не можна. Бо — сила. Страшна сила. Сам і бачиш... Одних полків скільки стоїть... Я також люблю нашу і вітцівщину. Ой, як люблю. І бачу — ти йдеш на кличі... Я й сам... Але ж — сила. Тільки тобі зізнаюся... Про що вам гетьман казав?..

Я вдав, що сплю.

У ті дні Полуботок шукав людей, котрі повезуть у Москву листа. Не просто було їх знайти. Стояла важка зима, дорога до Москви далека, не кожен зважиться на таку путь. Й не кожен зважиться заявитися з таким листом перед грізні очі, царя. Відомо бо: найперше рубають голови вісникам, найперше їх кидають за грати. Бо вони найбільше знають, можуть розказати. Я багато думав у ті дні... Моє життя в моїй уяві то набувало поважної значимості, то маліло безкінечно. Кожному дороге власне життя. Воно одне, твоє... Й муки страшать. Світ складний, але небезпеку всі бачать і вгадують найперше, бо вона проста й видима. “Ну чого варте таке твоє життя, кому воно потрібне,— нашіптує голос.— Злети орлом... Подивися хоч раз з високості”. А інший голос свідчить, що крил тих у тебе немає, що є страх і бажання жити далі — пташкою, комашкою, їсти гречані коржі, гріти біля вогню руки, гомоніти в доброму товаристві, мріяти на ніч...

Отакі, здебільшого, ми всі. Хить туди, хить сюди. Заясніє, і вже ми підводимо голови, випинаємо груди. Присмеркне, й поприсідали, змаліли. І все-таки сяє щось попереду. Й кличе, і веде. Й ти розумієш, що воно велике-велике, що за нього поклали життя тисячі валечних козаків, поклали не здригнувшись. Стати б таким! Страшно. А може, й вони вагалися? А може, й вони душили страх у собі?

Пошук на сайті: