Юрій Мушкетик - Гетманський скарб (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.docx778 Кб4200
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb2)Yuriy_mushketik_getmanskyi_skarb.fb21728 Кб4444
Одначе є й такі добродії, для котрих все визначено од самого початку. Це ті, котрі народилися без совісті або загубили її. Користують першою ліпшою можливістю, щоб пожакувати. Або й потоптати всіх. Новгород-Сіверський сотник Федір Лисовський, призначений царськими указами спочатку на гадяцького протопопа, а далі на сотника, не сповняв гетьманських велінь. Я перечитав усі скарги, написані на Лисовського, всі справи, сам побував у Новгороді-Сіверському при судді Остапенку, якого Полуботок послав розібрати складений на сотника позов, й дивувався й торопів з усього, що побачив. Лисовський усім казав, що він тут не просто сотник, а “ради всех управлений и наблюдения и преследования измены”. Його боялися, як скаженого пса, а він чинив, що хотів, бо знав — його можна абшидувати тільки за царевим указом. Мав природу непогамовну, й висіло на ньому гріхів більше, ніж горшків на тину в доброї господині. Й чого там тільки не було, яким тільки промислом не займався Лисовський за свій вік. Крав коні, гроші, навіть ікони — якось покрав і заховав у гній,— робив з котельником фальшиві копійки, промишляв баришництвом, брагарством, перепродував крадене. Служив у чернігівського полкового осавула Красовського челядником і вкрав у нього скриньку з грішми, й був присуджений за те до повішення, випірнув у Москві, й співав у церковному хорі, якимось чином прислужився цареві, й осідлав у Гадячі протопопського фотеля. Посипалися від гадячан скарги, Скоропадський і Чарниш наказали укласти вивід, але київський губернатор послав свого дошуканця — полковника Вестова, й той чинив слідство на користь Лисовського, скарг від людей не приймав, кажучи: “немає указу приймати скарги на протопопа”, й склав у Пітер визвіток такий, що опинився Лисовський на Новгород-Сіверському сотенному уряді. І тут дав собі повну волю. У Сенат написав, що буде царю вірно служити, “бунтівників усмирятиму, жеби народ в граді не підбурювали”. Почав вельми швидко багатіти, взяв двоє сіл на корогву, посів у місті двір торговий, обіклав митом перевози через Десну й риболовні єзі на ній, ярмаркові комори, сільські отамани збирали йому на ралець. Одначе непогамованій природі Лисовського того було мало. Хтось не так вклонився, хтось із бунчукових на весіллі сів на стілець, на який збирався сісти сотник, і вже Лисовський хапається за пістоля, і вже сотницькі гайдуки тягнуть невдаху за чуба. Новгород-Сіверський поставлений біля кордону московського, втікачі звідти валом валять із-за убогості тамтешньої, він їх приймає й примушує робити на себе. Ті ж, втеклі, а також посполиті новгород-сіверські, майстрували башту велику оборонну, а потім виявилося, що то не башта, а комора пана сотника з лазнею та погребом, а башту вимурували поруч, і не оборонну, а до в'язання тюремного.

Ми їхали по кількох скаргах: господаря заїжджого двору, в якому помер подорожній, а Лисовський почав вимагати від господаря двісті золотих, погрожуючи покласти на нього ту смерть способом насильницьким — удушенням. З переляжу, з очману господар дав сто золотих і “облік” ще на сто — більше не мав,— по кількох днях Лисовський почав вимагати по “обліку”, погрожував поличкувати стома березинами, якщо той зволікатиме. Корчмар трохи оговтався, та й не було в нього таких грошей, і його син припровадив скаргу до гетьманської канцелярії. Друга скарга була від козака Околота про те, що Лисовський забрав його дерево, яке лежало на березі Десни. Але найповажнішим у канцелярії вважали третій позов — Палажки Улезківни, яка “з кривавими слізьми била чолом пану гетьману”, бо “сотник Лисовський одружився на дівці Оксані, але раніше мав шлюб зі мною, Палажкою Улезківною, та втік з хутора, забравши сорок карбованців грошей, коні, корови і все майно”, вона, Палажка Улезківна, не знала, куди подівся її чоловік, і аж тепер, через п'ятнадцять років, заманячив він на сотницькому панстві в Новгороді-Сіверському.

Гарне місто Новгород-Сіверський. Напрочуд гарне. Я дивився на нього з найвищого чопика, стоячи біля монастирської стіни, й не міг відвести очей. Білим шовковим поясом Десни обвинута гора, а по ній хатки, будинки, церкви дерев'яні й кам'яні, поміж ними дерева в інеї, все мовби вирізане майстром з одного великого шматка дерева. Над димарями в'ються димки — жінки варять вечерю. Тихо бемкає малий монастирський дзвін. І здається, немає на землі затишнішого куточка, а всім людям тут живеться щасно. Одначе привезені нами в шкіряній торбі папери свідчили, що це не так.

З Лисовським ми не мали способу зустрітися чотири дні. Він мовби був у місті, і його не було, його бачили то тут, то там, і ніхто не міг сказати, де він нині. Лисовський знав про наш приїзд і уникав нас.

Мені вельми кортіло бачити таку вперту людину. Я ненавидів Лисовського, неначе свого власного кривдника. Либонь, ми б ще довго ганялися за ним, якби не його розперезаність та непогамованість...

Опівночі Лисовський з кількома горілчаними братами пішки поверталися з гостини, ніч була темна, у них погас ліхтар, і вони почали грюкати в двері школи. Побудили школярів, дяка та кухарів, ті довго не могли очуматися зі сну. Лисовський та братчики підганяли їх штурханами, школярі — серед них було кілька чималих парубійків, шкільних виростків,— розсердилися, далі осатаніли, зчинилася бійка, гармидер. На той лемент позбігалися люди, прибігли й ми, бо ночували неподалік. Наші козаки запопали Лисовського й одвели в гренадерський караул та віддали офіцеру, аби тримав там різуна, бандюгу Лисовського.

Одначе офіцер відпустив Лисовського, і той доночовував удома. Тоді суддя пішов до полковника, німця, й розповів йому, що ми чинимо дізнання за велінням гетьмана, а також генерала Вельямінова, показав гетьманський універсал. Полковник послав солдатів, Лисовського знову припровадили в караул. Він був пом'ятий, пошарпаний, мало що тямив з похмілля, белькотів щось незрозуміле. Покликали цилурика, той оглянув сотника — в того була розбита голова, кілька синців та саден помітили й на тілі. Либонь, школярі тямилися не тільки на шкільній науці.

Лише через тиждень почали складати дізнання, опитали кілька десятків людей, списали багато паперу й, забравши сотенну корогву, поїхали додому. Лисовського лишили в караулі до остаточного розпорядження з Глухова.

Суддя захворів у дорозі простудною хворобою, і ми залишили його в Чернігові. Складати звіт гетьману довелося мені. Був пізній час, і я не хотів турбувати гетьмана, лишень повідомив маршалка дому про свій приїзд та про хворобу судді, але невдовзі мене було покликано до гетьманської світлиці.

У чорному підсвічнику горіло три свічі, біля них сиділо двоє: гетьман і отець Єлисей. Гетьман у ті дні говів, отож проводив вечори в товаристві святих отців, намагався не гніватися, й не перейматися клопітними справами. Я увійшов посередині розмови, й вони не обірвали її, розмовляли й далі, мовби й не бачили мене, не зважали на мене. Я лишився при одвірку.

— Ти хочеш перемогти зло добром? І вважаєш, що це можна? — запитав єгомосць.

Аби я не знав його, то вельми б подивувався, адже не випадало священикові казати таке. Господь же переміг! Мені аж крутнулися на язиці ті слова, ледве втримав їх. Але замість мене їх проказав Полуботок.

— А ще, ще хто? — долягав непогамовний отець Єлисей, і його довга вузенька борідка тіпнулася туди-сюди.

Він нахилився вперед, і його тінь із скарлюченими, худими руками, кібцюватим носом на худому обличчі видалася мені тінню птаха. Не подобу святого отця нагадувала вона, скорше диявола, і я присоромив себе та прочитав перші рядки вечірньої молитви. Але все одно пхалася до голови думка, що, либонь, не втримається єгомосць на цьому місці.

—Хто ще? Назови!—прискіпувався отець Єлисей.— Він же все робить не добром, а злом! Та ще й яким злом. Ступає по християнських трупах, заливає кров'ю свої і чужі землі.

Тепер вже “він” було інше, я зрозумів, про кого мовиться, й проковтнув боязкий клубок у горлі. Нині боявся не стільки за себе, скільки за тих, що розмовляли.

— Я чиню не добром і не злом, а правдою,— відказав Полуботок.— Законом. Законом наших предків і законом, який написали та підписали наші антецесори...

— Він топче ногами той закон... і всі закони. Його закон — сила. Військо. Держава.

— Правдиво. Сила, держава. В ім'я її...—беззаконня.

— Але ж і ти — в ім'я її. Іншої, своєї... Чи не так? Чи не програли ми все тим законництвом?

Я хотів сказати, що ми чисті перед Богом, не сказав. Отець Єлисей мовби читав мої думки.

— І ось ми всі — раби... Не тільки царя небесного, а й земного. “Івашко Брюховецький...” Івашко!.. Там всі Івашки,—й зареготав по-гемонськи, аж мені мороз побіг по плечах.

— Не всяка держава—беззаконня,—захищався Полуботок.

— Іншої я не знаю. Інших не було. Од часів Ірода і до часів нинішніх...— Жорстко стулив сухі губи.

— Творити її потрібно справедливу. В ім'я людей...

— Він теж — в ім'я людей. Своїх...

— Ні... не в ім'я людей. Ти сам сказав: там люди — ніщо, івашки. Раби. В ім'я... самої держави... ідола... Вона поглинає їх усіх... І поглине. Жорстокістю й безсердечністю. Це переходить у всіх... У кров... Як гірчак земляний у все, що на ній росте. Й чим далі, тим більше.

— Виходить, всі вони не винуваті?

— Не знаю. Це вельми складно... І винуваті й не винуваті. Самі не живуть, не вміють жити, й іншим не дають. І якщо не захистимося, станемо, як вони. Тобто не такими... В латках, у нужді. Та ще й принижені. Вони ж, найрабіші раби, возвеличуватимуться над нами, не тямлячи власного рабства. Се — страшно.

— То про який закон річ?—знову скрючилася на стіні кажаном тінь.— Такий закон визнавати не можна. Потяти його...

Полуботок раптом підвівся, полум'я свічок тіпнулося, одна з них погасла. Він важко ступив від столу на середину світлиці, круто повернувся:

— Не гніви мене, попе. Потяти — чим? Немає в нас такої сили. Була один раз — при Богданові, втратили. Розсмикали її далі... Згадай Виговського, згадай Дорошенка. Який муж був! Як любив її, Україну! А всі, всі проти нього — й турки, й татари, і ляхи, і москалі. Одіб'ється від одного, з інших сторін налягають. Дешевою кров'ю хочуть посісти наші землі. Неначе змовилися, неначе нечиста сила їх водить. Жодної години перепочинку. Тільки... щоб під себе... Собаки...— скреготнув зубами.

— Були шведи...

— Безумно сміливий, авантюрний королик... Дав під Лісною побити корпус, який ішов до нього. Коб з'єднався з ним, ударив на царя — пір'я б з нього посипалося. А він — через усю Польщу та Україну... Стратив сили. Жменька вояків лишилася. Мазепа ж... Перехитрував себе і всіх нас. Дав розтягти власне військо. Звитягу давно втратив... Мав би раніше звернутися до війська. Ми нічого не знали... Петро укази слав, а він у мовчанку грався. Військо тратилося, нічого не розуміло. Відтоді немає у нас справжнього війська. В кожному містечку — гарнізон московський...— Полуботок глибоко зітхнув і знову сів...— Не можна... Ніяк не можна... Море крові... Даремно... Не маю на те Божої волі. Маємо домагатися наших законних прав... Відкрито. Чесно. Не таячи за спиною ножа.— Ще раз зітхнув.— Ми хилимося й хилимося, а вони далі нас гнуть і гнуть. Але... Мовчи, попе. Ти вже й так зламав тишу в моїй душі. І святість порушив. Не гоже мені так гніватися перед причастям, не буде мені добра... Що там у Сіверську, Іване? — звернувся до мене й покивом голови попрощався з отцем Єлисеєм.

Я розповів, і також покивом голови гетьман відпустив мене. Вийшов на подвір'я, й здалося мені, мовби за хатою щось гупнуло. Сторожкість, котра не полишала мене останнім часом, підштовхнула, й ледве я ступнув за ріг, як од вікна, неначе сніп з воза, обвалилася, а далі шелехнула в сніг і подерлася до приметеного снігом тину та перевалилася через нього довгопола постать. Майнули поли, майнула біла пляма обличчя. Я аж присів — мені перехопило подих. Постать видалася знайомою Що робив тут цей чоловік? Для чого зазирав у вікно? Ясна річ, для чого. Неспасенним ремеслом бавиться... Ми вже всі знали, що за паном гетьманом пильно наглядають з колегії. Чорні тіні скрадаються поза тинами, скачуть верхівці, буцімто в своїх справах, у ті міста й села, куди їде він.

Але ця постатьі.. Ні, не може бути,— розмірковував. Привиділося, приверзлося. То хтось інший... Цур — навести підозру да свого товариша. Гетьману скажу, що хтось був під вікном, але ману наводити не буду.

Я йшов до свого куреня й часто оглядався на одинокий вогник у вікні гетьманового будинку. Либонь він горітиме до пізньої ночі. І раніше бачив той вогник. Бувало, погаснуть усі вогні й світиться лише два. Один — у вікні Полуботка, другий — у вікні Вельямінова. Ті вогні неначе змагалися, який якого пересвітить. Біля одного, скинувши перуку, ниже на папір доносні слова драпіжний генерал, вимірковує, як краще, підступніше провести отой указ царя, “про який не тільки старшині, а й своїм колегіантам об'явити не можу”, як посварити старшину з своїм людом, як обібрати й уярмити той люд. Старається, сопе, скрапує чорнило з пера, скрапує з простудженого носа капка, лоскоче пір'їною підборіддя й заплющує в солодкому маренні про нові чини, нові маєтності очі.

І не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить, підперши голову руками, думає, як захиститися від тієї напасті, як не дати, щоб понищили останні вольності та права народу, врятувати від кріпацького хомута український люд.

Нині Вельямінова немає — подався до північної столиці з наклепами, підказками цареві — видивився багато, наміркував підступів також. Але сьогоднішньої опівнічної пори блимає ще один вогник. У приземкуватій хаті козака Ясочки народилася дитина. Вільний чи раб? Те ще невідомо.

 

* * *

Пошук на сайті: